Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

6 березня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла «Закон про поділ України на землі»

6 березня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла «Закон про поділ України на землі».

У грудні 1917 р. М. Грушевський виступив у газеті «Народна Воля» зі статтею «Новий поділ України», у якій він описав принципи нового поділу України, що мали бути затверджені майбутніми Українськими Установчими Зборами у новій конституції УНР: замість тодішнього поділу на губернії й повіти пропонувався поділ на землі, більші від повітів, але менші від губерній. Ці землі мали б служити виборчими округами до Українських Всенародних Зборів, основою для побудови адміністративної й судової мережі та для розвитку громадського самоврядування на основах децентралізації.

Прийнятий Малою Радою УЦР «Закон про поділ України на землі» скасував поділ України на губернії і уїзди (повіти), а територія УНР поділялася на 32 землі.

Водночас у законі були визначені лише адміністративні центри земель, а точне розмежування земель планувалося провести пізніше. 

Закон був оприлюднений у виданні «Вісник Ради Народних міністрів Української Народної Республіки» 15 березня 1918 р.

За задумом, у складі УНР передбачалося існування таких територіальних одиниць: місто Київ, Деревля­нська земля, Волинь, Погориння, Болохівська земля, Поросся, Черкаська земля, Побожжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я, Помор’я, місто Одеса, Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посейм’я, Посулля, Полтавщина, Самарська земля, Слобожанщина, місто Харків, Підляшшя, Дреговицька земля.

Варто зазначити, що за цим законом до УНР належали землі, які нині є поза межами України: майже вся Сіверщина, Подоння, Підляшшя та майже вся Дреговицька земля, частина Слобожанщини. Натомість не увійшли Галичина, Закарпаття, Буковина (які були у складі Австро-Угорщини), а також південна частина Одещини (сходила в склад Бесарабії), Крим та частина Донбасу (входила до області Всевеликого війська Донського).

Також було вказано, що у випадку розмежування УНР із сусідніми державами кількість земель може бути змінено.

Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але ЦР не встигла це здійснити. В межах адміністративної реформи, яку уряд готував навесні 1918 р., розпочалося скасування продовольчих комітетів, планувалася реорганізація земельних комітетів.

За часів ЦР урядові так і не вдалося створити дієву систему органів місцевої влади та галузевого управління, що призвело до втрати політичного й економічного контролю над провінцією, без якого система державного управління виявилася малоефективною. Слабкість однієї з основних структурних ланок виконавчої вертикалі - системи місцевих органів - була однією з причин падіння Центральної Ради.

Впровадженню закону завадив прихід до влади Гетьмана Павла Скоропадського 30 квітня 1918 р, який повернувся до використання старої схеми (губерній, повітів і волостей).

Україна є правонаступницею УНР

 22.8.1992 - президент Української Народної Республіки (УНР) М. Плав'юк передав грамоту президентові Кравчуку, що Україна є правонаступницею УНР.

Виступ президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка під час складання повноважень Державного центру УНР в екзилі Президенту України Леоніду Кравчуку. Київ, 22 серпня 1992 р. 

ЦДАЗУ, ф. 38, оп. 1, спр. 44, арк. 91–93

 

30 років тому Голова ОУН і останній президент УНР на вигнанні Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради України 22 серпня 1992 р. передав «Грамоту про складення повноважень і припинення діяльності Державного центру Української Народної Республіки в екзилі» першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку. 

Грамота закінчується такими словами:

«У згоді з деклярацією Уряду Української Народньої Республіки з 12 червня 1924 року, постановою 10-ї Сесії Української Національної Ради з 19 червня 1989 року та постановою Надзвичайної Сесії Української Національної Ради з 14-15 березня 1992 року врочисто проголошуємо всьому народові в Україні і в розсіянні сущому про складення повноважень і припинення діяльности Державного Центру Української Народньої Республіки в екзилі, які він виконував упродовж сімдесяти двох років поза межами України».

Від себе Микола Плав’юк додав:

«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.

Всьому народові України бажаю, щоб він, як Суверен своєї держави, стояв на сторожі її незалежности і щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у вигнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України - Києві!

Так Вам, Боже, допоможи! 

Слава Україні!»

(с) Богдан Червак

Відкрито пам‘ятник герою української війни за незалежність 1917-1921 полковнику Петру Болбочану

В Києві 4 жовтня 2020 р. сталася історична подія - відкрито перший у світі пам‘ятник герою української війни за незалежність 1917-1921 полковнику Петру Болбочану.

Людина, яка одна з перших формувала боєздатні українські військові загони, била російських більшовиків в центрі, на сході і на півдні України, брала участь у звільненні нашої столиці від червоної пошесті в 1918, а також із мінімальними втратами розгромила їх того ж року у Криму.

Пам‘ятник побудовано на вулиці Січових Стрільців, 86 - навпроти кінотеатру Київська Русь. Навколо нього розташовано однойменний сквер. Раніше тут стояв бюст присвячений комуністичному бюрократу, вбивці і організатору Голодомору Косіору, але ще в 2008 році, до початку офіційної декомунізації, його демонтували.

Добре, коли славні імена українських воїнів повертаються в народну пам‘ять, а пам‘ятники на їх честь стають окрасою наших міст. Великий уклін всім причетним до спорудження монументу.

Микола Бандрівський: Перший Гуцульський полк морської піхоти і чому він був створений на Західній Україні у 1919 році

Здавалось би, що може бути більш абсурдніше: карпатська Гуцулія і морська тематика? От, і я, так само думав, однак історія всього цього, виявилася ще більш цікавішою, ніж я гадав.

Так, згідно з документами, 9 травня 1919 року в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську) морський міністр Української Народної Республіки затвердив штат Першого Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР. А, ще через два тижні, в тому ж Станіславові, згідно з Наказом №231/236 від 22 травня 1919 року, була сформована дивізія морської піхоти, до складу якої увійшов згаданий 1-ий Гуцульський полк морської піхоти і 1-ша батарея при ньому

То, все ж таки, чому ті "морські справи" молодої Української Народної Республіки, вирішувалися не десь на березі моря, а в... Галичині? Відповідь доволі проста: усі порти і Чорноморське узбережжя України, на той час, окупували війська Антанти і тому (а також під натиском більшовицьких військ зі сходу), армії УНР відступили у західні регіони - на тодішню територію Західно-Української Області Української Народної Республіки, де й відбулося вищезгадане формування морських полків

Примітка №1: Офіційною датою створення 1-го Гуцульського полку морської піхоти армії УНР вважається 3 березня 1919 року, коли в Бродах на Львівщині, командиром цього підрозділу було призначено підполковника Омеляна Гемпеля. А, вже 21 травня Перший Гуцульський полк морської піхоти з Бродів було передислоковано до Чорткова під Тернополем.

Штат гуцульського полку морської піхоти затвердив 9 травня 1919 року в Станіславі капітан І рангу 3лобін, що виконував тоді обов' язки Морського міністра УНР. Полк складався з куренів, кінної та кулеметної сотні.

До куреня входили 4 піших сотні, кожна з яких ділилася на 2 чоти, а ті, в свою чергу, - на 4 рої. В сотні нараховувалося по 151 вояку. Штат полку нараховував 2374 особи, з яких: старшин - 63, лікарів - 5, урядовців - 9, козаків - 2297. Коней 415, з яких: муштрових - 142; обозних - 273 (за інформацією Володимира Сергійчука).

Журнал військових подій Гуцульського полку морської піхоти з 25 травня 1919 року, написаного осавулом полку сотником Заболотним (опубліковано Володимиром Сергійчуком)
24 березня. Наказом по Морському Міністерству (Число 2) почав формуватися Перший Гуцульський полк морської піхоти в м. Броди.
21 травня. Полк вирушає до Чорткова за наказом Морського Міністерства (ч. 169 від 17 травня) для формування.
23 травня. По дорозі на Чортків у Тернополі за наказом Головного отамана Петлюри (ч. 679, 23.05) полк підпорядкований в оперативному відношенні Січі.
25 травня. Полк вирушає походом на станцію Богданівку.
До 1 червня полк готувався до наступу на Волочиськ: здійснює розвідку, розгортає техніку,
1 червня. За наказом штабу Січі полк похідним маршем пересувається до села Черничувка, яке послужило вихідним бойовим пунктом для наступу на станцію і місто Волочиськ.
2 червня. Полк переправився під ворожим вогнем через Збруч вбрід на 200 метрів північніше Оржехівця і закріпив за собою переправу.
3 червня. Розвідка веде перестрілку з ворогом і просувається до станції Волочиськ.
Полк захопив станцію і місто Волочиськ. Відбив у ворога кулемет, набої для рушниць і гарматні. В полку втрат немає, ворог залишив 7 чоловік убитими.
4 червня. Полк вирушив о 7 годині ранку з Волочиська бойовим порядком до станції Войтівці Проскурівського повіту і після недовгої перестрілки з ворогом захопив село Войтівці.

Унікальні кадри кінохроніки 1920 року з польського документального фыльму "Polonia Restituta"

Польський документальний фільм "Polonia Restituta" містить унікальні, неперевершені кадри присвячені Армії УНР періоду польсько-українського союзу в 1920 році, зустрічі Симоном Петлюрою частин, що повернулися 6-го травня із Зимового походу, вітання киянами союзних військ, що звільняли столицю від більшовиків та інше.

Зустріч киянами союзних військ, що звільняли столицю від більшовиків.

Українські козаки і 7-літній джура;)

Ймовірно вояки 3-ї Залізної або 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

Це можуть бути донські козаки, або вояки білоруського генерала Булак-Балаховича, 

що воювали на стороні поляків.

На прапорі напис російською, дореволюційним письмом: "Смерть совдепамъ".

Зустріч киянами союзних військ, що звільняли столицю від більшовиків.

Вояки невідомої належності в цікавих незвичних головних уборах, що нагадують сербські "шайкачки". Є згадка про щось подібне у кулеметників українського війська в 1920 році.

Дефіляда частин української армії Михайла Омеляновича-Павленка (з рукою на перев'язі), які повернулись із Зимового походу перед Симоном Петлюю. 

Ймовірно, у кадрі 10 травня 1920 року, місто Ямпіль (нині Вінницька область).

Маршал Польщі Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра та ад'ютант Головного Отамана Олександр Доценко.

Травень 1920 року.

Ймовірно, у кадрі 10 травня 1920 року, місто Ямпіль (нині Вінницька область).

Зустріч Симоном Петлюю (в центрі) частин української армії Михайла Омеляновича-Павленка (з рукою на перев'язі), які повернулись із Зимового походу.

Травень 1920 року, Київ, Софійська площа. Симон Петлюра спілкується з польським генералом Едвардом Рид-Смігли, армія якого разом з українськими військами звільняла столицю України.

До речі в об'єктив потрапили також: старший лейтенант військово-морського флоту УНР Сятослав Шрамченко (в білому флотському кашкеті), можливо контр-адмірал Микола Максимов (в чорному) і посол УНР у Фінляндії, Швеції та Норвегії Кость Лоський (курить цигарку).

У кадрі - Павло Пащевський, протоієрей Армії УНР з українськими і польськими старшинами.

Ймовірно це церемонія освячення панцирного потягу "Кармелюк" в Станиславові дня 20 травня 1920 року.

29 января – День памяти героев Крут: «Ми сміло в бій підем за Русь святую, за Україну!»

Сегодня, 29 января – День памяти героев Крут. В этот день мы почитаем память украинских студентов, героически погибших в неравном бою в 1918 году, защищая Родину.

Конечно же, в современных реалиях не нужно умирать за страну, но Поступки с большой буквы нам необходимы, как никогда.

И я убеждена — несмотря на определенные сложности, в жизни всегда есть место для подвига и настоящего гражданского поступка. Давайте помнить об этом!

Эту песню слышало несколько поколений, считая её «советской». …»

Мы смело в бой пойдем за власть Советов». Автентический текст имеет отношение к январю 1918 г., когда бойцы Армии Украинской Народной Республики (возглавляемой социалистической Центральной Радой) защищали Киев от банд большевитских захватчиков.

Нерівність сил у чистім полі,
Розтанув сніг від теплих гільз.
Усе до купи: люди, коні,
Тачанки і соломи віз.
Студентські пальта і шинелі
На полі битви біля Крут.
У рай для душ відкриті двері,
тризуб і стяг упали з рук.
Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух, немов воскрес.
Упали, як у осінь листя,
Тілами вкрили сніг увесь.
Сусід північний — брат чи ворог?
Втоптав у сніг усі стяги,
А вітер ніс на Київ порох
І дим неволі навкруги

Олексій Тичко