* ПРИКАРПАТСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА СТРАТЕГІЧНОГО АНАЛІЗУ НАРАТИВНИХ СИСТЕМ
Не втомлююся повторювати, що в еру цифрових технологій й засилля різновекторних інформаційних потоків зовсім легко втратити орієнтацію й стати жертвою суспільного маніпулювання.
А щоби такого не сталося, слід опиратися на свої світоглядні орієнтири й крізь них оцінювати як суспільні явища, так й інформацію, що їх інтерпретує.
Для націоналіста таким орієнтиром є добро нації. Саме нація є центральною категорією ідеології націоналізму і зовнішній світ він оцінює крізь призму того, наскільки захищеною вона в ньому почувається.
У своїх щоденних діях він послуговується програмою націоналізму. Вона – та ж ідеологія, лишень перекладена на мову поточної політики. В основі націоналістичної програми лежить і політичним ідеалом націоналізму є національна держава.
Якщо націоналізм покликаний захищати інтереси нації, то держава – головний інструмент такого захисту. Тож кожен націоналіст – обов’язково державник. Він підтримує все те, що посилює національну державу й бореться проти того, що її послаблює.
Держава – це перш за все її інституції. Не може бути сильною держава, якщо слабкі її інституції. Націоналіст завжди виступає за сильну державу в особі її сильних інституцій.
Кожна держава є надзвичайно вразливою в час свого створення і закріплення основ. За влучним виразом Жан-Жака Руссо вона тоді подібна до військового батальйону в момент формування, коли його найлегше знищити. А тому націоналізм допускає наявність жорсткого, авторитарного стилю управління на етапі становлення національної держави. Тим більше допустимими авторитарні механізми управління державою є в умовах воєнної загрози. Науковці визнають, що такий авторитаризм носить позитивний, стабілізаційний характер.
Натомість неприпустимими в умовах воєнного часу є внутрішні суспільні заворушення – вони підривають суспільну стабільність, національну єдність та ослаблюють інституційну спроможність держави.
Хибним є упередження, що націоналізм є антиподом демократії. Як відомо, демократія дослівно з грецької є владою народу. А нація, інтереси якої захищає націоналізм, і є тим народом, який має право сам собою управляти і самостійно визначати свою долю. Тож цілком органічно, що націоналізм виступає за народоправство. Або ж, за влучним визначенням Миколи Сціборського, за націократію – владу нації на своїй землі і в своїй національній державі.
Однак не існує однієї рафінованої моделі демократії/народоправства, так само як не існує і єдиної рафінованої моделі націоналізму.
Націоналізмів є стільки, скільки існує націй на землі. І всі вони є настільки різними, наскільки різними є умови існування кожної нації.
Демократій також є стільки, скільки є народів з тільки їм властивими й історично виробленими моделями внутрішнього самоуправління.
А тому нав’язування одних держав іншим якоїсь «єдиної» моделі демократії, а особливо з втручанням у процес формування і функціонування внутрішньодержавних інституцій, націоналізм вважає формою зовнішнього неоколоніального управління.
Жоден націоналіст ніколи не змириться з фактом зовнішнього управління національною державою, а чи її окремими інституціями. Бо в такому разі вона не виконує повноцінно завдання щодо захисту національних інтересів й натомість захищає інтереси тих, хто здійснює зовнішнє управління.
У внутрішньо національних конфліктах надзвичайно важливим є збереження атмосфери порозуміння. Без нього держава розвалюється як картковий будинок, а нація і її територія стають об’єктом агресії і загарбання.
Я можу зрозуміти логіку поступків громадян з іншими світоглядними орієнтирами, але однаковою мірою вимагаю розуміння і моїх націоналістичних.
Плюралізм думок і взаємна повага до них – це одна із головних засад демократії/народоправства. Ігнорування їхнього розмаїття й нав’язування однієї «єдино правильної» – пряма дорога до тоталітаризму.
Й немає значення, яка ідейно-політична система нав’язує таку «єдино правильну думку» – комунізм, фашизм, нацизм чи лібералізм. Диктатура однаковою мірою небезпечна, незалежно від того, як себе називає диктатор на її верхівці.
Британський вчений Ентоні Сміт визначає три головні завдання націоналізму – збереження національної ідентичності, національної єдності і національної державності.
В умовах війни з московським агресором ми, українські націоналісти, боремося: за збереження національної держави; за українську ідентичність не тільки в побуті, але й в організації державного життя; за збереження національної єдності.
Це наше місійне право й ми від нього не відступимося!
