Олександр Сапронов: Махно і українське питання

Цей текст я написав ще перед повномасштабною війною. Хочеться його трохи доповнити та знову дістати на світ Божий. Великий тест, який буде цікавим для всіх, хто цікавиться постаттю Махна. Я давно цікавлясь історією ідей, тому можу розповісти не тільки «що робив Махно», бо це факти доволі відомі, а «чому він так робив».

Головним мірилом «хорошості» чи «поганості» Махна є три моменти:

1. Махно воював проти УНР.

2. Махно не українець, бо дивись пункт 1

3. Махно був в союзі з більшовиками, з чого випливають пункти 1 і 2.

Є факти, які ми не можемо заперечити.

Так, воював з УНР. Так, кілька разів був союзником більшовиків. Так, вважав Центральну Раду ворожою структурою. Так, підняв постання проти гетьмана Павло Скоропадського (але, заради справедливості, покажіть, хто восени 1918 року не підняв проти нього повстання)

Коли ми говоримо про Махна і махновський рух, ми одразу потрапляємо в пастку державницького світогляду (іншого в нас, в більшості своїй, немає).

Всі дії Махна і махновців, про які йшлося вище, були не тому, що він погано ставився до України, українців чи українства, а тому, що для Махна і його оточення УНР, УЦР, УД були уособленням державної влади, з якою він, як анархіст, мав боротись.

Тобто Махно воював проти Української держави не тому що вона УКРАЇНСЬКА, а тому що вона ДЕРЖАВА.

Війна українських анархістів у 1917-1919 рр. проти УНР/УД є неприйнятною з точки зору нашого сучасного погляду на ту революцію, але цілком закономірною, виходячи з логіки тих подій, ідей та ідеологій, які представляли УНР і анархісти.

Андрій Сошніков: Економічний супромат синдикату: Людвіг Християн Якоб як головний бухгалтер Слобожанщини та архітектор капіталізації надр

Поява німецького професора Людвіга Християна Якоба (1759–1827) у Харківському імператорському університеті у 1806 р. постає як один із найжорсткіших, найбільш прагматичних та інженерно точних актів інсталяції північного Готичного Логосу. Якщо Йоганн Шад переформатовував простір Слобожанщини на рівні чистого, абстрактного філософського Я, то Якоб прибув із німецького ядра із принципово іншим, прикладним квестом. Він виступив як головний бухгалтер Слобожанського економічного контуру, системний модератор капіталу та фінансовий інженер, чиїм завданням було випалювання хаотичного, марнотратного поміщицького побуту та натягування суворої, прозорої математичної матриці обліку на матеріальний субстрат Лівобережжя та майбутнього Донбасу. Розшифруємо інструментальну логіку цього фінансово-кадрового девайса крізь монолітну оптику системного аудиту.

Людвіг Християн Якоб був висококласним оператором, вирощеним всередині Галльського університету — однієї з провідних кузень німецького камералізму (науки про державне фінансове управління) та раціонального інжинірингу еліти. Він належав до найближчого інтелектуального кола Іммануїла Канта та був визнаним європейським експертом із політичної економії. Коли каразінський університетський консорціум, підживлюваний фінансовими субсидіями клану Квіток, шукав топ-менеджера для розгортання економічного факультету, кандидатура Якоба була погоджена на рівні вищих масонських шлюзів як безальтернативний варіант для раціоналізації Сходу Європи.

Андрій Сошніков: Кантіанський таран імперії: Йоганн Баптист Шад як оператор чистого німецького раціоналізму та його деструктивний квест у Харкові.

Поява Йоганна Баптиста Шада (1758–1834) у Харківському імператорському університеті в 1804 році постає не просто як вдале кадрове рішення перших попечителів, а як радикальний акт інсталяції вищого прусського та єнського філософського софту безпосередньо у пухку, сиру тканину слобожанського прикордоння. 

Шад прибув на Слобожанщину не як кабінетний лектор, а як потужний інтелектуальний таран, чиїм завданням було випалювання залишків романського, візантійсько-чиновницького містицизму та завантаження крижаної, кристально чистої готичної вертикалі німецького ідеалізму. Логістика його кадрового вирощування та подальша депортація з Імперії за особистим наказом Олександра І доводять: Шад був оператором вищої ліги, чия присутність у Харкові загрожувала самому ментальному існуванню імперської Системи. Розберемо інженерну логіку його філософського квесту та структуру його ультимативного впливу на університетське ядро.

Йоганн Шад був прямим, раціонально сконструйованим продуктом Єнського університету — головної концептуальної лабораторії Німеччини зламу століть, де в одному просторі перетиналися мислення Шеллінґа, Геґеля, Шіллера та Фіхте. Він пройшов там вищу орденську та академічну прошивку, ставши професором та найближчим соратником Йоганна Готліба Фіхте. 

Коли Василь Каразін та розенкрейцерський синдикат Олександра Паліцина збирали фінансовий капітал для заснування Харківського університету, вони звернулися до німецького інтелектуального ядра за рекомендаціями щодо закупівлі «філософських мізків». Фіхте, який на той момент перебував під наглядом за радикальний раціоналізм, особисто вказав на Шада як на найбільш технологічно підготовленого оператора, здатного розгорнути нову систему знань на Сході Європи.

Ігор Роздобудько: Донські землі у складі Запорізької Січі

 У XVII і XVIII ст. між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону. Турки закріпилися в донському Приозів’ї, звівши тут міцну фортецю Озів, проте контролювати всі суміжні з Озовом землі були не в змозі, через що на ці багаті на соляні й рибні промисли ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а у XVIII столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже посилила свої позиції з приходом царя-реформатора Петра Першого, і, врешті-решт, саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря.

Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині XVI століття й відтоді не залишала намагань закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів – Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійному напруженні турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637 і 1696 років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не дарма Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його Універсал від 15 січня 1655 року. У XVIII столітті Запорізька Січ боролася і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, щоби сусіди визнали устя Дону українською козацькою територією.

Ситуація загострилася після того, як 1708-го запорізькі козаки на чолі з кошовим Костем Гордієнком підтримали гетьмана Мазепу та виступили війною проти російського царя Петра Першого. Запорожці зазнали поразки та змушені були всім своїм військом перейти під головування турецького султана. Але 1711-го зазнала поразки і Росія у своїй війні з Туреччиною, відмовившись за умовами Прутського миру і від влади над Запоріжжям, і від своїх фортець Озова і Таганрога, що були відбудовані росіянами на узбережжі Озівського моря (Петро Перший після здобуття Озова в 1696 році наказав головну воєнну фортецю в регіоні будувати не тут, а трохи північніше – в Таганрозі). Перед тим, як покинути фортеці, росіяни їх зруйнували, але турки відновляти Таганріг не стали, а передали його з навколишніми землями під юрисдикцію Запорізької Січі.

Володимир Стецюк: Урочистості з нагоди чергової річниці від дня народження Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного)

Урочистості з нагоди чергової річниці від дня народження Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного), що в патріотичних колах Криворіжжя вже стали традиційними, цьогоріч уперше пройшли й у 17-й окремій танковій бригаді, якій торік було присвоєне почесне ім’я видатного повстанського отамана. І в тому, що це сталося, значною мірою маємо завдячувати офіцерові відділу МПЗ лейтенанту Тимуру Стецькому та заступнику командира бригади з морально-психологічного забезпечення Олегу Терещенку, які зупинили свій вибір саме на героїчній постаті видатного земляка й переконали в доцільності цього вибору особовий склад і командування.

В урочистому зібранні, яке відбулося в Гарнізонному будинку офіцерів, взяли участь і представники Історичного клубу «Холодний Яр», Громадського клубу «Український час» та оргкомітету з відкриття в Кривому Розі меморіального комплексу на честь Костя Пестушка та його соратників по повстанському руху. Про героїчний шлях видатного отамана, традиції з вшанування його пам’яті, що склалися на Криворіжжі протягом останнього десятиріччя, а також про проєкт меморіального комплексу розповіли військовослужбовцям бригади голова Громадського клубу «Український час» Володимир Стецюк, офіцер Об'єднаного оперативного штабу ЗСУ полковник Петро Лисенко, скульптор Олександр Канібор, архітектор Євген Головін. Про духовну складову героїчного чину захисників України розповів протоієрей і військовий капелан отець Роман Бацвін.

Володимир Стецюк передав заступнику командира 17-ї окремої танкової бригади полковнику Олегу Терещенку для бригадної бібліотеки книгу криворізького історика Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919-1923) та свою власну поетичну збірку «Повстання», присвячені темі повстанського визвольного руху.

У своєму завершальному слові Олег Терещенко наголосив на цілковитій важливості таких спільних військово-патріотичних заходів. Адже, на його думку, вони відіграють особливу роль у піднятті бойового духу і вихованні особового складу бригади на особистому прикладі легендарного повстанського отамана, про який досить цікаво й ґрунтовно розповіли криворізьким танкістам їхні гості.

Полковник Терещенко повідомив про плани створити бойову кімнату 17-ї окремої танкової бригади, у якій, за його словами, обов’язково буде окремий куток, присвячений Костю Пестушку (Степовому-Блакитному). Він висловив надію на подальшу співпрацю з Громадським клубом «Український час» та Історичним клубом «Холодний Яр» у царині відновлення пам’яті про видатного провідника повстанського руху та його соратників і заявив про підтримку громадської ініціативи щодо встановлення на їхню честь у Кривому Розі меморіального комплексу.

Володимир Стецюк: Вийшов у світ другий випуск альманаху письменників Придніпров’я «Степова Еллада»

У Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася презентація другого випуску альманаху письменників Придніпров’я «Степова Еллада». У випуску представлені також твори криворізьких поетів Віктора Гриценка, Інни Доленник і Володимира Стецюка.

Твори різноманітних жанрів – поезія, проза, мемуари, драматургія, публіцистика, які увійшли до другого випуску альманаху, стали номінантами обласного патріотичного літературного конкурсу імені Валер’яна Підмогильного, ініційованого обласною письменницькою організацією та управлінням культури, національностей і туризму облдержадміністрації. Отже на презентації визначені журі переможці конкурсу отримували дипломи, грошові премії та примірники альманаху «Степова Еллада».

У номінації «Проза» визнані переможцями: Олександр Волик (Дніпро) – 1 місце, Ніна Хіль (Павлоград) – 2 місце, Еліна Заржицька, Ольга Рєпіна (Дніпро) – 3 місце. Спеціальними заохочувальними призами нагороджені Олександр Басанець (Магдалинівський район), Євгенія Яворська (Кам’янське), Григорій Люлько (Павлоград).

У номінації «Поезія» нагороди отримали: Михайло Кудрявцев (Дніпро) – 1 місце, Ганна Шепітько (Дніпро) – 2 місце, Микола Литвиненко (Тернівка) – 3 місце. Спеціальними заохочувальними призами нагороджені Сергій Бурлаков (Дніпро), Анатолій Єфремов (Тернівка), Оксана Ігнатенко (Дніпро).

У номінації «Проба пера» відзначені спеціальними призами Василіса Трофимович, Андрій Енбулатов, Віталій Кривоніс.
За словами голови Дніпропетровської обласної організації НСПУ Володимира Луценка та представників управління культури облдержадміністрації, увесь наклад другого випуску альманаху, а це тисяча примірників, розсилатиметься по бібліотеках Дніпропетровщини. До речі, попереднє видання «Степової Еллади» так само розійшлося по бібліотеках області, отримавши схвальну оцінку читачів.

Илья Кононов: Раньше нас связывала территория. Теперь нас связала общность судьбы (эссе о людях Донбасса)

На четвертом году войны Донбасс для определенной части Украины становится все более ощутимой проблемой. Имею ввиду не депутатов Верховной Рады, часть из которых делает все, чтобы реинтеграция не состоялась. Речь об интеллектуалах и активистах, которые привычно именуют себя национал-демократами. Не буду сейчас разбираться, насколько это самоназвание соответствует сути демократии.

И вот писатель Юрий Андрухович, предлагавший не так давно отделить от Украины Донбасс и Крым, но при этом не считающийся сепаратистом, пишет тревожные тексты, что в его родном Ивано-Франковске и даже в Карпатах все чаще и мощнее звучит русская речь. Люди, называющие себя бойцами «Карпатської Січі» пикетируют организацию СТАН, переехавшую из Луганска в тот же Ивано-Франковск. И не просто пикетируют, а пытаются войти в офис организации, пугая своей агрессивностью сотрудниц. На пресс-конференции по поводу последнего инцидента обнаруживается главная претензия. СТАН объединяет НЕ ТАКИХ. Выходцы из Донбасса, борясь за Украину, борются за иную Украину, нежели «Правый сектор», «Азов» или та же «Карпатська Січ».

Донбассофобские нападки возникают не впервые. Самым большим потрясением во второй половине июля 2014 года, когда мы выехали из Луганска, были не фонтаны пыли и обломки бетона в Камброде, где рвались мины. Поезд на Киев отходил под такой аккомпанемент. Потрясением был сам Киев, который жил своей жизнью и отворачивался от наших проблем. Жестко царапали душу рассказы то в одном, то в другом СМИ о «переселенцах» (реально – беженцах в собственной стране) из Донбасса, которые, якобы, то тут, то там творят какие-то пакости.

О нас так долго твердят, что мы не такие, нас так долго призывают стать как все в нынешнем регионе проживания, что в нас просыпается эффект Маугли. В известной сказке Р. Киплинга этот герой говорит: «Вы так долго твердили, что я человек. И я наконец-то сам в это поверил!». Встречаясь с людьми Донбасса, я все больше чувствую нашу общность. Общность не по месту, откуда мы происходим, а общность духовную. Мы обнимаемся, прощаясь, и понимаем, что каждый уносит частичку Донбасса в себе.

Те, кто профессионально занимался раздуванием донбассофобии, неожиданно столкнулись с тем, что в местах собственного обитания столкнулись с Донбассом. Наш регион сейчас по всей Украине. Он уже не где-то на дальнем востоке Украины. Он рядом с каждым. И те, кто боялись Донбасса, не могут от него отвернуться, ибо вынуждены с ним спорить уже в собственном сознании.

Илья Кононов: Украине нужна модель развития, когда ее региональная гетерогенность будет не тормозом, а стимулом

Илья Кононов – доктор социологических наук, профессор, председатель общественной организации «Центр по изучению общественных процессов и проблем гуманизма», заведующий кафедрой философии и социологии Луганского национального университета им.Т.Шевченко, профессор кафедры философии и социологии философского факультета ГВУЗ «Прикарпатский национальный университет имени Василя Стефаника».

— Можно ли, опираясь на данные социологии, утверждать о единстве украинской нации или, наоборот, о ее расколе?

— Понятие нации является достаточно каверзным в социологическом и политологическом дискурсе. Оно сложилось в период Первого модерна и призвано было описать и, очевидно, спроектировать некое политико-культурное единство людей. От Иоаганна Готфрида Гердера идет представление о народе, как о некой духовной личности. Француз Эрнест Ренан применял это к нации: «Нация – это душа, духовный принцип». Другой подход был обоснован в марксизме, согласно которому, нация представляет собой историческую общность эпохи капитализма. Основополагающим фактором её становления является формирование национального рынка. Так думали и К. Маркс, и В. Ленин. И. Сталин в работе «Марксизм и национальный вопрос» даже дал четкое определение, согласно которому к признакам нации относятся общность языка, территории, экономической жизни и психического склада, который проявляется в общности культуры.

Я не буду сейчас заниматься критикой ни первого, ни второго подходов. Они принадлежат к дискурсам иного, уже ушедшего в прошлое мира. В том мире мировая капиталистическая система структурировалась отношениями между государствами, которые воспринимались как относительно автономные, относительно замкнутые. Это была так называемая Вестфальская система, утвердившая невмешательство во внутренние дела государств, как принцип взаимоотношений между ними. Конечно, этот принцип постоянно нарушался, но все же он выполнял регулирующую роль в международных отношениях. Однако, мы уже живем в новом мире, мире Второго модерна. В связи с глобализационными процессами и теория нации, и сами общности, которые называются этим именем, переживают кризис. Он связан с утратой государствами многих регулирующих функций на своих территориях, с массовыми миграциями, с интенсивными трансграничными информационными обменами, с усилением регионов, с распространением сетевого принципа организации социальных взаимодействий. О некой нации-личности с единой душой и судьбой говорить не приходится.