Сучасна політика мислить себе як універсальну, раціональну й остаточну.
Саме тому вона втратила пам’ять про власну умовність. Демократія подається як позаісторичний горизонт, свобода — як індивідуальна автономія, рівність — як антропологічна даність.
Тому хотілося звернутися до походження самого Політичного, - тих шарів смислу, які передують сучасним поняттям і які сьогодні майже повністю зникли з поля зору.
І саме «генеалогічний» підхід дозволяє побачити, що всі уявлення, якими оперує сучасна політика, є пізніми конструкціями, результатами конкретних історичних зламів, а не самозрозумілими істинами.
Разом з тим генеалогія не шукає «витоків» у наївному сенсі й не вірить у лінійний прогрес. Вона ставить незручні запитання: як певні політичні форми виникли, за яких умов вони набули легітимності, і — головне — що було витіснене або знищене, аби ці форми стали можливими.
Звернення до давньої Греції не має на меті ані ідеалізацію Античності, ані ностальгію за минулим. Греція тут виступає орієнтиром, яка дозволяє виявити радикальну інакшість первинного політичного досвіду.
Адже грецька політика була не універсальною, а конкретною; не егалітарною, а диференційованою; не індивідуалістською, а спільнотною. Саме тому вона відкриває можливість критично поглянути на сучасну ліберальну ортодоксію не ззовні, а з глибини самої європейської традиції.
Для початку хотілося би показати, що політика колись була не механізмом управління, а формою життя; не технікою, а долею; не процедурою, а способом бути разом у світі.














