Розроблена митцем (Євгеном Маланюком, — ред.) теорія “геокультури” пов’язувала культурну еволюцію автохтонного населення з географічним положенням України, її кліматом, краєвидом. Найважливіший чинник становлення культури української нації письменник убачав у належності здавна (з VІІІ ст. до народження Христа) наших земель до чорноморсько-середземноморського культурного ареалу античної Еллади. Успадкованими від Давньої Греції, на його думку, постають такі риси національної української психіки, як панетизм і панестетизм (поняття “калоскагатос”, естетика як критерій етики), людська індивідуальність в осередку світогляду, “лагідна душевна мирність і мудра примиреність”, що “майже виключала момент боротьби і мілітарної бойовости” [Маланюк 1992 а: 20].
У річищі концепції “геокультури” вмотивованою виступає номінація рідної землі – Степова Еллада. Динаміка розвитку образу зумовлена протиборством палких почуттів любові до Батьківщини та гніву супроти її рабської покори, проти психічного комплексу “хутора” й “хуторянства”, що його коріння Є. Маланюк бачить у старовинному еллінському “полісі”. Цю динаміку віддзеркалює синтагматична взаємодія лексем: з одного боку, соняшна Еллада, антично-ясна (137), з іншого – Чорна Еллада (213), Скитська Еллада (167), Проклятий край, Елладо Степова (142).
Спорідненість української культури з давньогрецькою обґрунтовується завдяки використанню засобів поетичної мови. Особлива роль належить прийому метаморфози, при якій зазнають семантичних трансформацій назви давньогрецького та слов’янського богів Сонця:
Південний бог в Твоїм сапфірнім морі
Знайшов нову купель.
І Геліос, що – ясність і число,
Ось став осліплим з ярості Дажбогом <…> (402), –
а також прийому поетичної етимології, звуко-смислової взаємодії давньоруського міфоніма Лада, імені богині Сонця, злагоди, любові, – та хороніма Еллада:
Знаю – медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі – весна.
О, моя Степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна (137);
пор. також: “І ладом Еллади Світ просвітляється…” (492). 58
Ключовий для поезії Євгена Маланюка образ Степової Еллади одержує контекстуальну підтримку з боку цілого ряду одиниць, що представляють концептосферу античної культури. Поет використовує давньогрецькі номінації
українських територій: “козацький буйний Понт” (141), “Евксину сапфірово-древні води” (291) (пор.: Понт Евксинський (“гостинне море”) – назва Чорного моря в давніх греків); Тавріда, “берег Кіммерії” (141), – давньогрецьку назву Дніпра: “Бористенське плесо” (165), – згадує назви поселень Херсонес, Ольвія; для створення поетичного образу рідної землі залучає атрибути еллінської культури: “коринтські обриси колон” (141), “іонський мармур” (341); у поетичному тексті взаємодіють найменування областей Давньої Греції та реалій
української культури: дорійська Обида (319), “І Київ той, що високо підніс Круте чоло під іонійське небо <…>” (567).
Синонімічні ряди поетичної мови поповнюються шляхом добору слів грецького походження: номади (кочівники), анафема (прокляття), офірувати (жертвувати) й офіра (жертва). Гекатомба – так у давніх греків називалася жертва богам із ста биків, у переносному метафоричному вживанні означає “жорстоке і безглузде знищення великої кількості людей” [СУМ: ІІ: 47], наприклад, у вірші: “<…> Гекатомби вже бездушних тіл” (353).
Назва одягу давніх греків хітон виявляє можливості багатофункціонального використання: “білий хітон” Христа (112);
метафоричне вживання “хітон зелений” рідної землі (53); хітон на тілі коханої жінки як засіб стилізації в такому контекстуальному оточенні, як “ім’я біблійне — Анна”, “пристрасний старозавітний вітер”, – у вірші, присвяченому Ганні
Редер (55).
Значне художнє навантаження в поезії Є. Маланюка несуть назви абстрактних понять філософської думки:
<…> І божий дух ентелехії
Просяє космосом хаос (363).
Антропонімікон концептосфери давньогрецької культури включає імена багатьох політичних діячів, філософів, митців: Перикл, Олександр Македонський, Сократ, Геродот, Геракліт, Фідій, легендарний Гомер. Поетичному втіленню авторської історіософської концепції слугують також міфоніми Геракл, Прометей, Аполлон, Афродіта, Аріадна, Кассандра та багато ін. У відтворенні історичної долі рідної землі значна роль належить художньо переосмисленим образам творів Гомера – Одіссей, Каліпсо, Навсікая, Пенелопа.
Таким чином, розлога “еллінська” парадигма образів у творчості Є. Маланюка представлена різноманітними категоріально-семантичними класами апелятивної та ономастичної лексики. Частина з цих мовних одиниць уживається на базі первинного значення, наприклад: “<…> Про Скитію згадує Геродот <…>” (319) у вірші “Перикл”, де Євген Маланюк змальовує події історії Давньої Греції напередодні Пелопоннеської війни. Але найчастіше одиниці, що репрезентують концептосферу давньогрецької культури, під
впливом художнього цілого зазнають значних семантичних трансформацій:
а) у конструкціях порівняння, вираженого орудним відмінком іменника: <…> тиша Все шамкотить сибілою беззубо <…>” (375); “<…> День однооким Поліфемом Всіх звабить у печеру-ніч” (425); “<…> день твій заздрісним циклопом Слідкує кожен крок” (560). Характерне для поезії Є. Маланюка порівняння у формі орудного відмінка – більш динамічний (ніж сполучникове порівняння) виражальний засіб, він дозволяє – під впливом аналогії з метаморфозою – передати більший ступінь “перевтілення” об’єктів порівняння;
б) особливість поетичного ідіолекту Євгена Маланюка – семантичний зсув (внутрішньопарадигматична трансформація) в значенні топоніма Гіперборея та етноніма гіпербореї. Борей – бог північного вітру в давніх греків. Гіпербореї, за
еллінськими уявленнями, – легендарний народ, що живе на півночі, по той бік північного вітру, і перебуває у вічному блаженстві. Згідно з грецькими повір’ями, Аполлон Дельфійський на зиму зупинявся саме в гіпербореїв
[Словарь античности 1989: 141]. У “Нарисах з історії нашої культури” Євген Маланюк звертає увагу на те, що “великий грецький історик Геродот відвідав Ольбію в середині V ст. до Христа особисто і серед своїх праць присвятив цілий том (ІV) саме нашій Батьківщині, що її греки називали тоді Гіпербореєю (ц. т. “Запівніччю”)” [Маланюк 1992 а: 13].
Спираючись на ці факти, Є. Маланюк у поетичній творчості продовжує розвивати власну історіософську концепцію – вже за логікою побудови художньо-образної системи. Оскільки українські землі в давнину були охоплені “культурним кругом античної Еллади” [Там само: 11], то Гіперборея, внаслідок цього, відсувається далі на північ, за межі цього кола. І дана номінація у віршах позначає вже не Україну, а Росію; її позитивний аксіологічний потенціал змінюється на різко негативне забарвлення:
О бідний, жалісно-убогий
Гіперборейський примітив:
Тупі, кирпаті, злобні боги,
Одноманітний, голий спів;
Болотяна імлиста площа,
Берізки хорі і брудні <…> (217), –
у цьому ж творі: “<…> в суздальський хаос, в глуху Гіперборею <…>” (220); пор. також: “Нещаден вітер з тундр Гіпербореї <…>” (568), “І прокрадались дикі люті таті Від багон і борів Гіпербореї <…>” (569).
Про Миколу Гумільова:
“Ти варягом був – Гіпербореям <…>” (504).
Бо не в гіперборейських трясовинах,
А тут, де вічне море й древній степ,
Де гуркотить майбутнім Україна,
Він із землі залізом нам зросте (333), –
пише поет про постання майбутнього “Третього Риму”.
Отже, саме ідея входження України до кола античної Еллади слугувала підставою для семантичного зсуву в змістовому наповненні лексеми Гіперборея;
в) явище розширення семантики лексичних одиниць має місце, коли лексеми гекзаметр (457) і характерні множинні форми еклоги (465), силаби (268) вживаються в значенні “вірші, поезія”, зазнаючи подальших 60 контекстуальних метафоричних трансформацій. Розширення семантики наявне також у випадках “волинська Навсікая” (341) (у значенні “беззавітно закохана вродлива жінка, яка врятує й допоможе”), “Та Одіссеєм, стомленим до дна Лихим безмежжям чужини глухої, Вдивляюся у острів той, що гоїв Солодким видивом ясного сна <…>” (Там само) (в значенні “мандрівник, який шукає шлях до батьківщини”). Характерними є множинні форми Геракла (515) (“мужній герой, силач, богатир”), “фаланги нових Олександрів” (377) (“мудрий і відважний полководець”). На розширенні значення будується перифраза <…> За строфи Лесині – за стріли Артеміди <…>” (220). “<…> Ні, не порожній зір Ніоби <…>” (313) – у вірші “До портрета Мазепи” давньогрецький міфонім використовується в значенні “страждальна людина, сповнена горя й розпуки”.
Для поетичного ідіолекту Є. Маланюка показовою є постійна взаємодія ойконімів Київ і Атени, яка будується на акцентуванні в змістовому обсязі оніма Атени семантичного локуса “гармонійний державний устрій на засадах мудрості й гуманізму”. У “Нарисах…” письменник говорить про “нашу степову Спарту – Запорозьку Січ” [Маланюк 1992 а: 19], підкреслюючи не лише мілітарний, а й політичний її характер, нагадуючи, що Січ “розросталася до розмірів своєрідної <…> “республіки”, своєрідної Спарти в системі Руси-України” [Там само: 49];
г) метафоричний перенос, на відміну від розширення значення, – це міжпарадигматична трансформація лексичних одиниць: Ікар машиновий (519) (у значенні “літак”), Немезіда (535) (“кара, відплата”), пор. також: “О люта
пам’яте, безсонна Аріадно <…>” (543). Найменування Каліпсо, Навсікая вживаються на позначення чужих країн, а “єдина, вірна Пенелопа” (508) – втілення материзни. (Проте слід відзначити вторинне явище – семантичний
зсув, що відбувається в іншому контексті, пор. звернення поета до рідної землі: “<…> Моя понтійська Навсікає, Нетлінним сяєвом ясна” (614));
ґ) найвищий ступінь семантичної трансформації – набуття словом символічного значення. До рівня символу підноситься номінація Степова Еллада, символічною є й постать богині Ніке в “страшній погорді смерті”, “сліпучім сяйві духу” (303).
Образам-символам притаманна особлива семантична глибина й поліфункціональність. Вище йшлося про опозицію різнопланових, навіть контрарних емоційно-оцінних конотацій номінації Степова Еллада. Лексема на позначення грецької богині перемоги в битвах, а точніше – її скульптурного зображення, Ніке з Самотраки, яке збереглося “з одірваною головою” й без рук (поет пише про “руки, у тьму простерті” (303)), – у вірші Є. Маланюка 1937 р. з промовистим заголовком “Символ” допомагає гранично стисло (“<…> кам’яніє скудний розум, Заблуканий в словесних пущах <…>”) художньо-образно втілити історичну долю української нації. “Несамовита сила руху”, нестримний порив уперед, “сліпе й крилате тіло” – надзвичайно містке художнє відображення талановитої, гордої, але, на жаль, іще бездержавної нації. У пізнішій поезії (1944 р.) простежується зміна емоційно-смислових акцентів – як результат контекстуальної взаємодії з лексемами пейоративного забарвлення: 61
І безголова Ніке,
Як фурія, проноситься в мені (467).
Мотив кари, пов’язаний з давньоримським міфонімом фурія, почуття болю, гніву, обурення взаємодіють у системі поетичного ідіолекту із співзвучним емоційним ореолом символів Чорна Еллада і Проклятий край, Еллада Степова. Сувора енергія драматичних почуттів об’єднує ці грані поетичних символів Ніке та Степової Еллади.
Прочитати всю монографію тут >>>
Комментариев нет:
Отправить комментарий