Андрій Поцелуйко: Історіософія Мавро Орбіні

 Історіософська концепція Мавро Орбіні є одним із найцікавіших прикладів ранньомодерного слов’янського історичного мислення, у якому історія перестає бути лише хронікою подій і перетворюється на засіб колективного самоствердження. Його книга «Царство слов’ян» (1601) була не просто історичним трактатом, а масштабним проектом створення символічного минулого для всього слов’янського світу. Орбіні прагнув дати слов’янам те, чого, на його думку, їм бракувало, — величну історію, співмірну з історією римлян, греків, германців чи біблійних народів. Його концепція є водночас історіософією, політичною програмою та культурним маніфестом.

Історія як відновлення втраченої величі

Для Орбіні історія не є нейтральним дослідженням минулого. Вона є актом відновлення справедливості. Він виходить із переконання, що слов’яни — один із найдавніших, наймогутніших і найславетніших народів людства, але їхня справжня роль була прихована або викривлена чужими авторами. Уже сама повна назва книги — «Царство слов’ян, сьогодні помилково званих склавонами» — містить історіософську тезу: сучасний стан слов’ян є наслідком забуття, а завдання історика полягає у відновленні істинної пам’яті.

У цьому сенсі Орбіні діє як мислитель епохи Відродження. Гуманісти XVI–XVII століть постійно зверталися до античності, шукаючи величне походження своїх народів і держав. Італійці виводили себе від римлян, французи — від галлів або троянців, британці — від легендарного Брута Троянського. Орбіні робить те саме для слов’ян: він наділяє їх глибокою стародавністю, глобальною присутністю та цивілізаційною місією.

О происхождении белоруссов

Экспертный фактчекинг и корректировка данных

 * Дреговичи:

   * Неточность в географии: Формулировка «междуречье Припяти и Двины» (хотя и встречается в неточных пересказах летописей) противоречит реальному археологическому ареалу. Западная Двина — ареал полоцких кривичей. Основная территория дреговичей охватывала бассейн рек Припять, Березина и Свислочь (южная и центральная Беларусь).

   * Центры: Туров, Пинск, Клецк, Слуцк, Минск (Менеск).

 * Кривичи (полоцко-смоленская группа):

   * Корректировка ареала: Включали Витебскую, Минскую (север), Могилёвскую (север), а также Смоленскую и Псковскую области (РФ). Гродненская область (Понеманье) в раннее Средневековье являлась зоной балтско-славянского пограничья (ятвяги, литва) и осваивалась дреговичами и кривичами позже.

   * Центры: Полоцк, Витебск, Заславль (Изяславль), Лукомль.

 * Радимичи:

   * Корректировка: Бассейн реки Сож (Гомельская, Могилёвская области Беларуси, а также западные районы Брянской и Смоленской областей РФ).

   * Центры: Гомий (Гомель), Чечерск, Пропойск (Славгород), Кричев.

 * Древляне и Волыняне:

   * Уточнение роли: Занимали крайний юг и юго-запад (Белорусское Полесье и Побужье, центры — Берестье, Каменец). Их вклад в этногенез белорусов носит периферийный (субстратный) характер, так как основной ареал этих племен сформировал украинский этнос.

Научно-исследовательский доклад

«Племенная структура и этногенез белорусов: археологические, антропологические и ареальные аспекты (VI–XIII вв.)»

Abstract

Процесс формирования белорусского этноса представляет собой сложный конвергентный синтез нескольких восточнославянских племенных союзов с ассимилированным днепровско-балтским субстратом. В основу этногенеза легли три ключевые славянские общности: дреговичи, полоцкие кривичи и радимичи, а также локальные контакты с древлянами и волынянами на южных и юго-западных рубежах.

                     СЛАВЯНСКИЙ ЭТНОГЕНЕЗ БЕЛОРУСОВ

                                   │

      ┌────────────────────────────┼────────────────────────────┐

      ▼                            ▼                            ▼

  ДРЕГОВИЧИ                    КРИВИЧИ                      РАДИМИЧИ

(Припять, Березина,          (Подвинье, Поднепровье,      (Бассейн р. Сож,

 Слуцк, Туров, Минск)         Полоцк, Витебск)             Гомель, Чечерск)

      │                            │                            │

      └────────────────────────────┼────────────────────────────┘

                                   ▼

                      Балтский субстрат (VI–X вв.)

                                   │

                                   ▼

                        БЕЛОРУССКИЙ ЭТНОС (XIV–XVI вв.)

1. Ареальная характеристика и ключевые маркеры племен

О происхождении укранцев

 Научно-исследовательский доклад: Этногеография раннесредневековых славянских племен Среднего Поднепровья, Полесья и Прикарпатья в контексте формирования украинского этноса

1. Результаты фактчекинга и историографическая коррекция

На основе анализа данных академической археологии (в частности, работ В. В. Седова, П. П. Толочко, В. Д. Барана) и нарративных источников («Повесть временных лет»), представленный список племенных союзов требует следующих уточняющих коррекций:

 * Дулебы, бужане и волыняне: Это не синонимы в рамках одного периода, а этапы этносоциальной эволюции одного и того же племенного объединения на территории Волыни. В VI–VII вв. существовал мощный дулебский племенной союз. После его распада под давлением аварского нашествия (начинатель «аварского ига») в VIII–IX вв. на этой же территории фиксируются бужане (по реке Западный Буг) и волыняне. Баварский Географ (IX в.) разделяет эти группы, указуя, что племя Unlizi (уличи) имеет 418 городов, Attorozi — 148, Busani (бужане) — 231 город, а Vhalani (волыняне) — 70 городов.

 * Локализация уличей: Уличи изначально занимали Среднее Поднепровье (район реки Рось и ниже Киева), но под военным давлением киевского князя Игоря и воеводы Свенельда (после длительной осады города Пересечен, длившейся, согласно летописи, 3 года) в 940-х годах сместились на запад — в междуречье Южного Буга и Днестра (Побужье).

 * Тиверцы: Корректнее определять их ареал как межречье Днестра и Прута с выходом к Дунаю и Черному морю. Утверждение о постоянном присутствии в Черновицкой области верно отчасти (ее южные территории), однако их главным ареалом было Среднее и Нижнее Приднестровье. Часть сместилась в Южное Подолье, где и сейчас есть город Тыврив.

2. Анализ племенных объединений и их вклад в формирование этнографических зон

Поляне (Среднее Поднепровье)

 * Ареал и центры: Киев, Киевская область, Черкасская и Житомирская области.

 * Археологический эквивалент: Лука-Райковецкая культура (VIII–IX вв.), трансформировавшаяся в древнерусскую культуру X–XI вв.

 * Особенности: Поляне играли консолидирующую роль в образовании Древнерусского государства. Памятники киевского типа и городища VIII–X вв. (Киев, Вышгород, Бегородка) демонстрируют высокую плотность населения. Плотность поселений полянской земли в IX–X вв., по данным археологических разведок, достигала до 3–5 памятников на 100 км², что являлось наивысшим показателем в Восточной Европе для данного периода. Поляне отличались ингумационным обрядом погребения с западной ориентацией и специфическими курганными насыпями. Погребальный обряд - трупоположение.

Александр Рычков: Славяне в Греции

В рамках разговора про славян на Балканах стоит упомянуть и те народы и племена, которые исчезли со страниц истории ещё в Средневековье. Точнее про те из них, которые прошли дальше всех на юг, заполонили Македонию, Аттику и даже Пелопоннес, став на столетия головной болью для Византии. 

Первые заметные "ручейки" славянского переселения потекли на Балканы ещё в VI веке, когда по имперским землям прогулялась Юстинианова чума, примерно уполовинив местное население. Поначалу, вероятно, в Константинополе даже радовались: вот новые подданные взамен погибших от морового поветрия, будет кому землю пахать и налоги платить.

Понятное дело, сами славяне никакому императору и тем более его чиновникам ни податей, ни дани платить не желали. Зато регулярно безобразничали, устраивая набеги и грабежи, пиратствовали на море если везло - захватывали города, а если не могли оные захватить, но получалось осадить - сами требовали выкуп.

В 582 году славяне разграбили Афины, спустя 3 года захватили Коринф и начали продвижение на Пелопоннес. Хорошо укреплённым ещё во времена античности городам на побережье, как правило, получалось устоять. А вот внутренние районы полуострова подверглись тотальной деэллинизации. По некоторым данным, славяне к IX веку доминировали на 2/3 Пелопоннеса.

Андрій Поцелуйко: Слов'янські будителі як творці паралельної національної інфраструктури

 У XIX столітті значна частина слов'янських народів не мала власної державності. Чехи, словаки, словенці, українці, хорвати та інші народи перебували у складі великих імперій, де політична влада належала чужим державним центрам. За цих умов постало питання не лише про політичне визволення, а й про саме існування окремої національної спільноти. Саме тому на історичну арену вийшли слов'янські будителі — інтелектуали, письменники, мовознавці, педагоги й громадські діячі, які фактично перебрали на себе низку функцій, що в модерних суспільствах зазвичай виконує держава.

Найважливішою серед цих функцій була освіта. У модерну добу школа є одним із головних механізмів формування спільної ідентичності. Саме через освіту поширюється літературна мова, передаються історичні знання, формуються уявлення про батьківщину та політичну спільноту. Однак для багатьох слов'янських народів державна школа не виконувала цього завдання. Навпаки, вона часто була інструментом германізації, мадяризації, русифікації чи інших асиміляційних політик. У відповідь будителі створювали власну, недержавну систему освіти: відкривали школи, організовували читальні, засновували культурно-просвітницькі товариства, видавали підручники, словники, граматики та популярну літературу. Таким чином виникала паралельна освітня інфраструктура, що виконувала ті самі націотворчі функції, які в незалежній державі виконує державна школа.

Андрій Поцелуйко: Ранні держави та протодержавні утворення Східної Європи: проблема класифікації на прикладі скіфів, гунів, готів, антів і сарматів

Питання виникнення державності у давній Східній Європі належить до найбільш дискусійних проблем історичної науки. На відміну від античних цивілізацій Середземномор'я, де існували чітко оформлені поліси, царства та імперії з писемною адміністрацією, політичні утворення степової та лісостепової зон часто мали перехідний характер. Саме тому такі поняття, як «протодержава», «рання держава», «вождівство», «племінний союз» або «кочова імперія», не є універсальними категоріями, а лише моделями, за допомогою яких дослідники намагаються описати складні процеси політичної еволюції.

Слід підкреслити, що в сучасній історіографії немає єдиної загальноприйнятої класифікації давніх політичних утворень. Те саме об'єднання різні дослідники можуть визначати по-різному: наприклад, як «складне вождівство», «протодержаву», «ранню державу» або «варварську імперію». Це залежить від того, які критерії беруться за основу: наявність адміністрації, рівень централізації влади, характер економіки, роль військової еліти чи ступінь контролю над територією.

Протодержавні утворення: межа між племінним союзом і державністю

У термінах історичної антропології протодержавами часто називають політичні структури, які перебувають на етапі переходу від племінної організації до державної. Вони можуть мати значну територію, військову силу та впливових правителів, але ще не володіють стабільними державними інститутами.

Для таких утворень характерне складне вождівство (complex chiefdom), у якому існує соціальна ієрархія, виділяється військова та родова знать, а влада концентрується в руках верховного вождя. Проте ця влада часто залишається персональною: вона залежить від авторитету конкретного правителя, його військових успіхів та здатності підтримувати союз між племенами.

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2008. – Vol. XI. – S. 115–126.

1. Вступ та теоретико-методологічна база

У цій праці Емілі Лайл продовжує розробку своєї оригінальної реконструктивної моделі загальноіндоєвропейського пантеону та його зв'язку із часовими (календарними й космічними) циклами. Головна мета статті — застосувати авторську теоретичну концепцію структурного співвідношення «боги – час – соціум» до слов'янського міфологічного матеріалу та перевірити її продуктивність на слов'янському ґрунті.

Дослідниця спирається на синтез кількох наукових напрямів:

Трьохфункціональну теорію Жоржа Дюмезіля (поділ суспільства й пантеону на три сфери: 1. Жрецька/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Власну модель розширеної індоєвропейської космологічної системи, яка додає до дюмезілівської тріади елементи дуалізму (чоловіче/жіноче, старше/молодше покоління, світло/темрява) та прив'язує їх до сакрального часу (пір року, сонцестоянь, циклів поколінь).

Реконструйований слов'янський язичницький матеріал (пантеон князя Володимира, дані писемних джерел, топоніміку та народну обрядовість).

2. Основний зміст та реконструктивна модель Емілі Лайл

2.1. Структура індоєвропейського пантеону: Покоління та функції

Е. Лайл виходить із того, що класична трифункціональна система Дюмезіля є лише частковим зрізом значно складнішої сакральної матриці. Дослідниця пропонує модель, що враховує генеалогічну та часову градацію божеств:

Старше покоління богів (Хтонічний/Первинний пласт): Пов'язане з первісним хаосом, потойбіччям, зимовим періодом, підземними водами та витоками багатства.

Молодше покоління богів (Космізований/Солярний пласт): Пов'язане з упорядкованим космосом, світлом, літом, зброєю, ростом та захистом спільноти.

У цій системі кожен часовий відрізок (квартал року, сезон, фаза космічного циклу) перебуває під патронатом відповідного божества або божественної пари.

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat

 Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2009. – Vol. XII. – S. 147–152.

1. Вступ та актуальність теми

Стаття Емілі Лайл присвячена переосмисленню одного з найвідоміших конструктів слов'янського міфознавства — «основного міфу» (про поєдинок Перуна та Велеса/Волоса), розробленого В'ячеславом Івановим та Володимиром Топоровим.

Замість того, щоб сприймати протистояння Громовержця та його хтонічного супротивника виключно як просторову або статично-семіотичну опозицію («верх/низ», «сакральне/профане», «небо/земля»), Е. Лайл пропонує розглядати його в контексті індоєвропейських уявлень про циклічний час, календарні структури та космічний порядок. Дослідниця вписує слов'янську дуалістичну пару Перун–Велес у власну загальноіндоєвропейську концептуальну модель часово-космологічних циклів.

2. Ключові теоретичні положення та концептуальні рамки

2.1. Переосмислення «Основного міфу» Іванова–Топорова

Е. Лайл віддає належне багатству зібраного В'яч. Івановим та В. Топоровим етнографічного та фольклорного матеріалу, проте вказує на обмеженість їхньої двочленної (бінарної) схеми.

На думку авторки, поєдинок Перуна і Велеса - це не просто лінійний чи хаотичний конфлікт, а ритуалізований календарний процес, що відображає зміну пір року  та сакральних часових інтервалів.

2.2. Індоєвропейська модель потрійного та тринадцятирічного циклу

Емілі Лайл застосовує свою компаративістську теорію про часову структурованість індоєвропейського міфу, яка базується на кількох фундаментальних принципах:

Потрійна структура (триадичність): Зв'язок із трьохфункціональною гіпотезою Жоржа Дюмезіля (1. Сакральна/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Чергування космічних періодів: Час ділиться на космічні епохи або сезонні блоки, якими почергово правлять чи опікуються різні міфологічні персонажі.

Полярна дихотомія року (Зима / Літо, Хаос / Порядок): Поєдинок між богоподібними супротивниками маркує критичні точки переходу (рівнодення, сонцестояння або календарний злам року).

Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa

 Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa : Etnolingwistyczna próba rekonstrukcji fragmentu słowiańskiego tradycyjnego mitologicznego obrazu świata // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2012. – Vol. XV. – S. 169–178.

1. Вступ та методологічна база

Дослідження Михала Лучинського присвячене реконструкції образу давньослов’янського бога Велеса/Волоса на основі методології етнолінгвістики та когнітивної лінгвістики, розробленої Люблінською етнолінгвістичною школою (Єжи Бартмінський та його послідовники).

Замість класичних порівняльно-історичних моделей (наприклад, теорії «основного міфу» В'яч. Іванова та В. Топорова, яку автор піддає критичному перегляду) М. Лучинський застосовує інструмент когнітивного визначення (категоризації). Мета праці - побудувати когнітивне визначення Велеса/Волоса як структурованої концептуальної одиниці, що відображає слов'янський мовний та міфологічний образ світу (SJSW – Słowiański Językowy Obraz Świata).

Джерельною базою розвідки є:

Давньоруські писемні пам'ятки («Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», житійна література, ходіння, поучення проти язичництва).

Слов'янська топоніміка, мікротопонімія та онімія.

Етнографічні, фольклорні та фразеологічні матеріали (зокрема, пізніші народні вірування про лісовиків, чортів, святого Власія, Миколу тощо).

2. Структура когнітивного визначення Велеса~Волоса

Відповідно до принципів когнітивної етнолінгвістики, концепт «Велес~Волос» аналізується через систему специфічних фасет (аспектів / тематичних категорій), які разом формують цілісний науковий портрет божества в традиційній свідомості.

2.1. Фасета «Назва та етимологія» (Nomination & Etymology)

Автор розглядає фонетичні варіанти імені: праслов. *Velesъ (давньорус. Велесъ) та *Volsъ (давньорус. Волосъ).

Розгорнутий реферат статті: Kropej, Monika. Horse as mythological Creature

 Розгорнутий реферат статті  Kropej, Monika. Horse as mythological Creature // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 1998. – Vol. I. – S. 153–167.

1. Вступ та актуальність теми

У слов'янській та загальноіндоєвропейській міфопоетичній традиції кінь посідає одне з найважливіших місць серед зооморфних персонажів. Дослідження Моніки Кропей присвячене комплексній реконструкції та аналізу міфологічних уявлень, вірувань, обрядів і фольклорних мотивів, пов'язаних із конем у слов'янській культурі (з особливим акцентом на південнослов'янський та альпійсько-словенський матеріали в порівнянні з загальнослов'янським контекстом).

Основне завдання праці - продемонструвати дуалістичну та багатошарову природу коня як медіатора (посередника) між різними рівнями міфологічного космосу: небесним (солярним), земним та підземним (хтонічним).

2. Основна тематична структура та ключові положення

2.1. Солярний та космологічний аспекти

Кінь у міфології тісно пов'язаний із солярним культом і рухом небесних світил:

Солярна колісниця: Відповідно до давніх індоєвропейських уявлень, Сонце рухається небом у колісниці, яку запряжено вогняними або білими конями.

Світлі та золоті коні: Білий і золотий кольори масті коня у фольклорі уособлюють денне світло, весняне пробудження природи, плодючість і перемогу над темрявою.

Зв'язок із язичницькими богами: Автор розглядає роль коня в культах слов'янських божеств:

Святовит (Свантевіт) в Арконі (Аркона, о. Рюген) - культовий білий кінь, на якому бог вночі виїжджав на боротьбу з ворогами.

Триглав у Щеціні - культовий вороний/вороно-чорний кінь.

Ярило / Зелений Юрій (Zeleni Jurij) - весняний вершник на білому коні, що відмикає землю й приносить урожай та біоенергетичну силу весни.

2.2. Хтонічна функція та кінь-психопомп

Паралельно із солярними рисами кінь володіє вираженою хтонічною (підземною) природою:

Психопомп (провідник душ): Кінь виступає як засіб пересування душі померлого до потойбічного світу («іншого царства» / Вирію). Дослідниця вказує на давні поховальні обряди (курганні поховання з конями) та збережені у фольклорі мотиви, де кінь допомагає герою подолати межу між світом живих і світом мертвих.

Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

 Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

10 июня 2025 г. на совместном заседании Отдела типологии и сравнительного языкознания Института славяноведения РАН и Отдела археологии эпохи Великого переселения народов и раннего Средневековья Института археологии РАН состоялся круглый стол по проблемам этногенеза и ранней истории славян.

6:07. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О сотрудничестве археологов и лингвистов в исследовании ранней истории славян.

1:03:25. Николай Владимирович Лопатин (ИА РАН). О происхождении славян Северо-Запада Руси. 

2:02:00. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О расселении славян в Среднем Подунавье: к вопросу о носителях «паннонского» славянского языка.

3:41:25. Алексей Сергеевич Касьян (ИСл РАН). Заимствования из темематического субстрата в праславянский, скифы-пахари и был ли неправ акад. Рыбаков

Андрій Поцелуйко: Між піснею та рукописом: чому «Веду Словену» неможливо судити за законами писемних пам’яток

 Історія «Веди Словени» є однією з найцікавіших і водночас найсуперечливіших сторінок слов’янської фольклористики. Від моменту появи перших томів збірника, виданих Стефаном Верковичем у другій половині XIX століття, навколо нього не припиняються суперечки. Одні дослідники вбачали в ньому безцінне свідчення дохристиянської духовної культури слов’ян, інші — масштабну літературну містифікацію. 

Проте з часом стало зрозуміло, що сама постановка питання може бути надто спрощеною. Можливо, проблема полягає не лише в тому, чи є «Веда Словена» справжньою або фальшивою. 

Можливо, проблема полягає в тому, що ми намагаємося застосувати до усної культури критерії, які були створені для оцінки писемних документів.

Саме тут відкривається найцікавіший аспект усієї дискусії.

Коли історик працює з рукописом, питання автентичності зазвичай має досить чіткий зміст. Якщо знайдено документ, який нібито походить із XII століття, але аналіз паперу, чорнил, мови або почерку показує, що він був створений у XIX столітті, то висновок очевидний: перед нами підробка. У світі писемних пам’яток існує відносно зрозуміла межа між оригіналом і фальсифікацією. Документ або відповідає заявленому походженню, або ні.

З усною традицією ситуація принципово інша.

Народна пісня не має одного автора. Вона не має остаточного тексту. Вона не існує у вигляді єдиного незмінного оригіналу. Кожен співець дещо змінює її під час виконання. Одні рядки забуваються, інші додаються. Старі сюжети переплітаються з новими. Мотиви переходять із покоління в покоління, але щоразу набувають іншої форми.

Тому усна традиція нагадує не музейний експонат, а живий організм.

Якщо середньовічний рукопис можна порівняти зі статуєю, яка повинна зберігатися в незмінному вигляді, то народну пісню радше можна порівняти з річкою. Річка залишається тією самою, хоча вода в ній постійно змінюється. Так само і фольклор залишається традицією, хоча його конкретний зміст безперервно оновлюється.

Саме тому поняття «підробка» щодо усної культури не завжди працює так само, як щодо писемного документа.

Балто-славянская ветвь индоевропейского семейства языков

Краткое изложение статьи:

Pronk T. Balto-Slavic // The Indo-European Language Family : A Phylogenetic Perspective / ed. by T. Olander. – Cambridge : Cambridge University Press, 2022. – Ch. 15. – P. 269-292. – URL: https://www.cambridge.org/core/books/indoeuropean-language-family/baltoslavic/5BF5813373849DD7D99E7D65BC40B943 (дата звернення: 26.06.2026)

Cогласно автору получается, что не славяне отпочковались от балтов, а наоборот - балты отпочковались от славян, оставшихся проживать на Поднепровье, и двинули в Прибалтику, где заменили жуцевскую культуру.

1. ВВЕДЕНИЕ, АРХЕОЛОГИЯ И ПРОБЛЕМА НАСЕЛЕНИЯ ПРИБАЛТИКИ

В начале статьи автор напоминает, что в XIX веке балто-славянское единство считалось общепризнанным. 

В начале XX века А. Мейе оспорил эту идею, считая сходства архаизмами или параллельными инновациями. 

Однако сегодня communis opinio (общее мнение) лингвистов вернулось к тому, что период общих балто-славянских инноваций после распада праиндоевропейского (ПИЕ) языка действительно существовал.

Олег Гуцуляк: Метафізика Скіфії (онтологічний занепад)

 МЕТАФІЗИКА СКІФІЇ

Тема: Конфлікт ідей М. Артамонова та Б. Рибакова крізь призму онтологічного занепаду

Ключові концепції: Скіфи-орачі, звіриний стиль, автохтонність, метафізична деградація, аридизація.

І. ВСТУП: ПИТАННЯ ПРО «ДНО ІСТИНИ»

У пошуках історичної правди ми часто стикаємося з парадоксом: чи є фінальна точка пізнання («дно») джерелом світла, чи місцем, де виявляється вичерпання сенсу — метафізична деградація. Саме поняття «метафізична деградація» зазвичай означає відхід від вищих принципів (логосу, духу) до нижчих (інстинктів, механіки). Якщо істина — це корінь, тоді деградація не може бути її фундаментом, бо вона є лише відсутністю або псуванням істини.

У межах дослідження «Геродотової Скіфії» це питання трансформується у вибір між Скіфією як самодостатнім піком цивілізації (М. Артамонов) та Скіфією як етапом «застигання» перед народженням нового слов'янського світу (Б. Рибаков).

ІІ. ОПОЗИЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ: АРТАМОНОВ VS РИБАКОВ

Суперечка двох академіків є зіткненням двох типів історичної онтології:

Михайло Артамонов (Метафізика Прориву): Вважав істину Скіфії динамічною та екзогенною. Для нього Скіфія — це яскравий спалах кочової енергії, що створив унікальну державність, яка мала свій початок і закономірний фінал.

Борис Рибаков (Метафізика Тривалості): Шукав «неопалиму купину» слов’янства. Його істина — це автохтонне коріння (скіфи-орачі). Він вірив, що під політичною «плівкою» кочівників зберігається незмінне дно народної культури.

ІІІ. СКІФИ-ОРАЧІ ЯК НОСІЇ ОНТОЛОГІЧНОЇ ПРАВДИ

За Б. Рибаковим, істинним змістом регіону були не «царські» кочівники, а землеробський субстрат Середнього Подніпров’я:

Етимологічний розрив: Б. Рибаков розділяв політичну назву «скіфи» та етнічну суть «орачів» (праслов’ян).

Міфологічний доказ: Наявність у головному скіфському міфі плуга та ярма доводить, що сакральне ядро культури було землеробським, а кочівники лише «привласнили» цей міф.

Географічна сакралізація: Борисфен (Дніпро) виступає як вісь світу, навколо якої концентрується істинне життя, тоді як степ — це простір тимчасових флуктуацій.

IV. МИСТЕЦТВО ЯК ДЗЕРКАЛО ЕНТРОПІЇ (ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ)

Еволюція художніх образів наочно ілюструє шлях від розквіту до деградації:

Архаїка (VII–VI ст. до н. е.): Магічна напруга, лаконізм, звір як живий символ сили.

Класика (V–IV ст. до н. е.): Вторгнення грецького реалізму. Рибаков вбачає в цьому початок «підміни» — звір стає прикрасою, товаром, втрачаючи сакральність.

Фінальне «Застигання» (III ст. до н. е.): Схематизація, розпад форми на орнаментальні лінії. Дух залишає форму, залишаючи лише «мертвий» метал.

V. МЕТАФІЗИЧНА ДЕГРАДАЦІЯ ТА ФІНАЛ СИСТЕМИ

Занепад Скіфії — це момент, коли на «дні істини» панує ентропія:

Економічне виснаження: Кочова еліта перетворилася на паразитарну надбудову, зруйнувавши «ритм» землеробського життя.

Кліматичний чинник: Аридизація (усихання степу) стала фізичним виявом метафізичного вичерпання простору.

Етап «Застигання»: Скіфія втратила свій Логос, застигнувши у формі, яка більше не могла утримувати життєву енергію.

VI. ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: ХТО БЛИЖЧЕ ДО ІСТИНИ?

Сучасна наука (палеогенетика та археологія 2020-х років) пропонує синтез:

М. Артамонов мав рацію щодо іранського походження політичної еліти скіфів.

Б. Рибаков мав рацію щодо тяглості лісостепового населення, яке справді стало компонентом слов’янського етногенезу.

Фінальна теза: На дні істини Скіфії ми знаходимо не смерть, а «метафізичну паузу». Скіфія деградувала як форма, щоб звільнити місце для нового циклу буття. Істина виявилася не в статичному «золоті», а в здатності субстрату пережити занепад і прорости знову.

Андрій Поцелуйко: Вертикаль буття: «Галицький стовп» Жоржа Дюмезіля як портал індоєвропейського міфу

Збруцький ідол, вилучений із річкового мулу на межі Галичини та Поділля (https://uk.wikipedia.org/wiki/Збручанський_ідол), давно переріс статус локальної археологічної знахідки. Для більшості дослідників він залишається унікальною триярусною панорамою слов’янського пантеону. Проте в оптиці французького міфолога та етнографа Жоржа Дюмезіля цей артефакт набуває абсолютно іншого масштабу, перетворюючись на «галицький стовп» — фундаментальну космологічну та соціальну матрицю, що пов’язує давніх слов’ян із загальноіндоєвропейським інтелектуальним спадком.

У різьбленому вапняку Збруцького ідола Дюмезіль побачив наочне втілення своєї знаменитої теорії трифункціональності. Вертикаль стовпа — це не просто декоративний поділ, а сувора ієрархія смислів.

    Верхній ярус, увінчаний єдиною шапкою, репрезентує першу, сакрально-юридичну функцію: це сфера богів, правителів та жерців, які тримають у руках символи влади, шлюбу та достатку.

    Середній ярус відображає другу функцію — військову та захисну: це світ людей, земний хоровод, що утримує баланс реального життя.

    Нижній ярус, де вусатий титан підпирає колінами пласти землі, втілює третю, продуктивну функцію — родючість, багатство та зв’язок із потойбіччям, на якому тримається вся конструкція суспільства.

Таким чином, ідол постає як Axis Mundi (Світова вісь), де соціальний устрій громади дзеркально повторює архітектуру всесвіту.

Однак найсучасніший і найглибший вимір розуміння «галицького стовпа» відкривається через концепцію послідовників Дюмезіля, зокрема П’єра та Андре Созо, які ввели у науковий обіг поняття «четвертої функції» — сфери альтерності, маргінальності та транзиту. Індоєвропейський космос ніколи не був абсолютно закритим статичним кубом. Він завжди потребував простору для тих, хто перебуває поза системою: чужинців, мандрівників, шаманів, поетів та померлих предків.

У цьому контексті Збруцький ідол є не просто пам’ятником порядку, а семантичним знаком переходу між світами. Чотириграння стовпа створює лімінальні зони — кути і ребра, де один стан буття трансформується в інший. Сама географічна локація знахідки — поруч із сакральним городищем на Збручі, на межі ландшафтів та цивілізаційних зон — підкреслює його роль як пограничного стовпа. Це точка, де профанний простір людини межує із сакральним простором інакшості.

Зрештою, семантика «галицького стовпа» доводить, що давня Галичина не була ізольованим культурним островом. Через трифункціональну структуру та логіку «четвертої функції» Збруцький ідол говорить тією ж мовою міфу, що й індійські Веди, скандинавські саги чи римські ритуали. Він є універсальним ключем до прадавнього мислення — монументальним свідченням того, як людина намагалася структурувати хаос, зафіксувати порядок суспільства і залишити відчиненими двері для транзиту в невідоме.

Андрій Поцелуйко: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

 Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна. 

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

Андрій Поцелуйко: Слов'яни між лісом і імперією

Історія людства часто писалася руками імперій. Вона здіймалася над землею у вигляді кам’яних мурів, тріумфальних арок, легіонів, що гуркотіли дорогами від Британії до Сирії, у вигляді законів, викарбуваних на мармурі, та владних голосів, що лунали із сенатів і палаців. Римська імперія стала символом величі цивілізації, могутності державної машини, дисципліни та організованого світу. 

Але десь далеко від її форумів і колон, серед темних лісів, річкових туманів і безмежних рівнин жили народи, які не будували амфітеатрів і не знали мармурових столиць, проте мали інший скарб — відчуття свободи, природної рівності й живого зв’язку зі світом. Давньослов’янські племена не залишили після себе таких величних споруд, як Рим, але вони залишили дещо не менш важливе — приклад життя, у якому людина ще не була остаточно підкорена державі.

Світ давніх слов’ян був світом громади. Не імператор, не далекі чиновники й не армії бюрократів визначали долю людини, а колективна воля роду й племені. У той час, коли Рим дедалі більше ставав вертикаллю влади, де наказ ішов згори вниз, слов’янські землі жили ритмом народних зборів, рад і спільного рішення. У цих громадах вільний чоловік мав право голосу не як милість правителя, а як природну частину свого існування. Його слово не губилося серед холодних стін сенату — воно звучало біля вогнища, серед таких самих людей, як і він сам. У цьому була особлива форма демократії — ще не записана законами, ще не оформлена філософами, але жива й справжня.

Римська імперія пишалася своїм правом, своїм порядком і своїми законами. Але за цією величчю стояла жорстка система нерівності. Мільйони рабів підтримували імперський добробут, працювали на латифундіях, будували дороги й міста, не маючи права навіть на власне життя. Давньослов’янський світ був біднішим, простішим, менш технологічним, але він не був побудований на такому масштабному поневоленні людини людиною. Полонені траплялися, війни були жорстокими, однак сама структура слов’янського суспільства не створила тотальної рабовласницької системи, подібної до римської. У цьому полягала глибока різниця двох цивілізацій: одна будувала могутність через централізований контроль і підкорення, інша — через взаємозалежність громади.

Veritas Obscura: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна.

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

-Що писали візантійці про слов’ян?

Андрій Поцелуйко: Те, що не змогли кочівники, здійснили київські князі

Упродовж століть безкраї ліси й болота Полісся залишалися майже недоступною фортецею. Там, у міжріччі Прип’яті, Десни й середнього Дніпра, жило слов’янське населення — вільне, децентралізоване, розсіяне по хуторах і невеликих поселеннях, як листя в лісі. Ці землі не підкорив жоден із великих завойовників стародавнього світу. Скіфи, гуни, авари, хозари — всі ці сили оминули їх . І не тому, що не хотіли — а тому, що **не могли**.

### 🔹 Земля, яка не терпить ярма

У степу легко завоювати: простір відкритий, народ кочовий, все вирішує швидка кінна атака. У лісі — зовсім інше. Там не проїде армія, не пронесеться кіннота, не вистоїть обоз. Замість битв — засідки. Замість великих міст — маленькі родові громади. І головне: **як тільки приходить ворог — люди відходять. У глиб лісу. До річок, до боліт. Відступ — як форма свободи**.

Це — інша модель опору. Не фортеця, яку тримають до останку. А простір, у якому влада — це не командування, а присутність. І присутність чужинця тут довго не трималася.

---

### 🔹 Але з лісом впорався не кочовик, а князь

І ось, у X столітті, з’являється сила, яка діє не прямим мечем, а **інфраструктурою**. Київські князі — поморсько-варязького походження, зі своїми бойовими традиціями, але з чітким розумінням, що **влада — це не просто перемога, а системне підкорення простору**.

Вони не входили в ліси, аби знищити громади. Вони **будували міста на їхньому краю**. Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч — усе це були **вузли влади**, які не стільки панували, скільки **притягували**. Через них ішли торгівля, данина, нова віра, князівські адміністрації.

Там, де кочовик бачив болото, князь бачив ресурс. Не золото — а люди. Не здобич — а потенціал.

---

### 🔹 Підкорення без бою

Князі Русі не будували фортець у кожному селі. Вони **інтегрували території через міста**. Це було розумне розширення влади: через дари, договори, погрози, а подекуди — й каральні походи. Але навіть коли меч діставався з піхов — то не для війни з народом, а для покарання непокірного племені (як у випадку з древлянами після вбивства Ігоря).

Це була **не імперія заліза, а імперія впливу**. Міста, як магніти, тягнули до себе довколишні поселення. Вождям давали статус, хрестили, одружували з княжнами. Воїнів набирали у дружини. А простим людям — відкривали шлях до ринку, ремесел, нового життя.

---

### 🔹 Той самий ліс — але інша політична географія

У результаті, те саме лісове Полісся, яке трималося століттями вільним від степових завойовників, **стало частиною Русі — не через катастрофу, а через еволюцію**. Це була **тиха інкорпорація**, м’яке вростання в нову систему, де князь уже не виглядав як чужинець, а як «наш володар».

Він був ближчий, ніж степовий хан. Він будував церкви, збирав данину, давав захист від печенігів. Він не знищував лісову автономію — а **перетворював її на частину ширшої політичної картини**.

---

### 🧩 Висновок

> Те, що не могли зробити кочові імперії — здійснила **урбанізована, адаптивна, політично раціональна Русь**.

> Вона не ламає світ лісу — вона **перетворює його на свій тил**.

І в цьому — одна з унікальних сторінок східноєвропейської історії: коли **влада приходить не з палаючим мечем, а з містом, церквою і полюддям**, і саме це виявляється ефективнішим за будь-яку орду.

Андрій Поцелуйко: Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса

 - **Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса**

У військових культурах античності не було нічого гіршого, ніж **відступити**.

Гопліт, громадянин грецького поліса, стояв у строю пліч-о-пліч з іншими, прикритий щитом сусіда, прикриваючи наступного. Його місце в фаланзі — це не лише тактика, а й **його соціальний статус, обов’язок і честь**. Відступ — це не так маневр, як **моральна поразка**.

Але є й інший погляд. Погляд з лісу.

---

### Відступ як стратегія свободи

Серед слов’ян раннього середньовіччя не було полісів із кам’яними мурами.

Їхні поселення не будувались із розрахунком на **героїчну оборону до останнього меча**. Їхній природний захист — **ліси, ріки, болота**, які утворювали складну, маневрену, майже невидиму оборонну систему. І головне — **відступ тут не був зрадою, а частиною тактики виживання**.

Коли нападали кочівники або війська імперії, слов’яни **не обов’язково вступали в лобове зіткнення**. Вони відступали — **щоб повернутися пізніше**, обійти, атакувати з флангів, перехопити в лісі, підпалити обоз. Вони **не віддавали себе просторові ворога** — вони *змінювали простір під себе*.

---

### ⚔️ Гопліт і ефеб: два світи

У грецькому світі існувало чітке уособлення воїна:

* **Гопліт** — це важкоозброєний піхотинець, громадянин, який тримає стрій. Він пов'язаний із землею, містом, передбачуваністю.

* **Ефеб** — це юнак, який проходить військове виховання, частіше в легкому спорядженні, мобільніший, ближчий до скаута або пельтаста (легкоозброєного воїна).

Ці два типи — **гопліт і ефеб** — уособлюють **напругу між стійкістю і маневром**, між честю стояти до кінця і гнучкістю молодого розвідника.

Слов’яни — радше **культура ефебів**, але не в сенсі віку, а в сенсі **психології руху, гнучкості, мобільності**.

Їхній воїн — це **не той, хто тримає позицію**, а той, хто знає, **де і коли відійти, щоб повернутись сильнішим**.

---

### ⚖️ Поліс — тягар обов’язку, ліс — простір можливості

У полісі — вся система побудована на тому, щоб **утримати межу**. Тут є стіна, суд, рада, агора. Ти — частина механізму. Якщо він ламається — все падає.

У слов’янському селищі — ти **частина лісу, роду, течії**. Якщо з’являється загроза — **відступаєш не тому, що слабкий, а тому що не прив’язаний**.

Тут **сила — в зміні позиції, а не в її фіксації.**

---

### Військова психологія: стояти чи відступити?

**Гопліт** вірить у честь строю. У нього **немає простору для маневру**, бо його свобода — це лінія.

**Слов’янський воїн** вірить у простір. У нього **немає зобов’язання стояти на смерть**, бо його свобода — це **рух**.

Те, що для гопліта є зрадою (відхід з лінії), для слов’янина — **проява мудрості**: вижити, зберегти родину, знайти інший спосіб перемогти.

---

## Висновок: хто сильніший — той, хто стоїть, чи той, хто може відійти?

Свобода не завжди в тому, щоб тримати меч до останнього.

Часом свобода — це **відступ як право**,

відступ — як **вибір**,

відступ — як **перевага того, хто не втратив зв’язку з землею, лісом, рікою — і собою.**