Андрій Поцелуйко: Слов'янські будителі як творці паралельної національної інфраструктури

 У XIX столітті значна частина слов'янських народів не мала власної державності. Чехи, словаки, словенці, українці, хорвати та інші народи перебували у складі великих імперій, де політична влада належала чужим державним центрам. За цих умов постало питання не лише про політичне визволення, а й про саме існування окремої національної спільноти. Саме тому на історичну арену вийшли слов'янські будителі — інтелектуали, письменники, мовознавці, педагоги й громадські діячі, які фактично перебрали на себе низку функцій, що в модерних суспільствах зазвичай виконує держава.

Найважливішою серед цих функцій була освіта. У модерну добу школа є одним із головних механізмів формування спільної ідентичності. Саме через освіту поширюється літературна мова, передаються історичні знання, формуються уявлення про батьківщину та політичну спільноту. Однак для багатьох слов'янських народів державна школа не виконувала цього завдання. Навпаки, вона часто була інструментом германізації, мадяризації, русифікації чи інших асиміляційних політик. У відповідь будителі створювали власну, недержавну систему освіти: відкривали школи, організовували читальні, засновували культурно-просвітницькі товариства, видавали підручники, словники, граматики та популярну літературу. Таким чином виникала паралельна освітня інфраструктура, що виконувала ті самі націотворчі функції, які в незалежній державі виконує державна школа.

Андрій Поцелуйко: Ранні держави та протодержавні утворення Східної Європи: проблема класифікації на прикладі скіфів, гунів, готів, антів і сарматів

Питання виникнення державності у давній Східній Європі належить до найбільш дискусійних проблем історичної науки. На відміну від античних цивілізацій Середземномор'я, де існували чітко оформлені поліси, царства та імперії з писемною адміністрацією, політичні утворення степової та лісостепової зон часто мали перехідний характер. Саме тому такі поняття, як «протодержава», «рання держава», «вождівство», «племінний союз» або «кочова імперія», не є універсальними категоріями, а лише моделями, за допомогою яких дослідники намагаються описати складні процеси політичної еволюції.

Слід підкреслити, що в сучасній історіографії немає єдиної загальноприйнятої класифікації давніх політичних утворень. Те саме об'єднання різні дослідники можуть визначати по-різному: наприклад, як «складне вождівство», «протодержаву», «ранню державу» або «варварську імперію». Це залежить від того, які критерії беруться за основу: наявність адміністрації, рівень централізації влади, характер економіки, роль військової еліти чи ступінь контролю над територією.

Протодержавні утворення: межа між племінним союзом і державністю

У термінах історичної антропології протодержавами часто називають політичні структури, які перебувають на етапі переходу від племінної організації до державної. Вони можуть мати значну територію, військову силу та впливових правителів, але ще не володіють стабільними державними інститутами.

Для таких утворень характерне складне вождівство (complex chiefdom), у якому існує соціальна ієрархія, виділяється військова та родова знать, а влада концентрується в руках верховного вождя. Проте ця влада часто залишається персональною: вона залежить від авторитету конкретного правителя, його військових успіхів та здатності підтримувати союз між племенами.

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2008. – Vol. XI. – S. 115–126.

1. Вступ та теоретико-методологічна база

У цій праці Емілі Лайл продовжує розробку своєї оригінальної реконструктивної моделі загальноіндоєвропейського пантеону та його зв'язку із часовими (календарними й космічними) циклами. Головна мета статті — застосувати авторську теоретичну концепцію структурного співвідношення «боги – час – соціум» до слов'янського міфологічного матеріалу та перевірити її продуктивність на слов'янському ґрунті.

Дослідниця спирається на синтез кількох наукових напрямів:

Трьохфункціональну теорію Жоржа Дюмезіля (поділ суспільства й пантеону на три сфери: 1. Жрецька/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Власну модель розширеної індоєвропейської космологічної системи, яка додає до дюмезілівської тріади елементи дуалізму (чоловіче/жіноче, старше/молодше покоління, світло/темрява) та прив'язує їх до сакрального часу (пір року, сонцестоянь, циклів поколінь).

Реконструйований слов'янський язичницький матеріал (пантеон князя Володимира, дані писемних джерел, топоніміку та народну обрядовість).

2. Основний зміст та реконструктивна модель Емілі Лайл

2.1. Структура індоєвропейського пантеону: Покоління та функції

Е. Лайл виходить із того, що класична трифункціональна система Дюмезіля є лише частковим зрізом значно складнішої сакральної матриці. Дослідниця пропонує модель, що враховує генеалогічну та часову градацію божеств:

Старше покоління богів (Хтонічний/Первинний пласт): Пов'язане з первісним хаосом, потойбіччям, зимовим періодом, підземними водами та витоками багатства.

Молодше покоління богів (Космізований/Солярний пласт): Пов'язане з упорядкованим космосом, світлом, літом, зброєю, ростом та захистом спільноти.

У цій системі кожен часовий відрізок (квартал року, сезон, фаза космічного циклу) перебуває під патронатом відповідного божества або божественної пари.

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat

 Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2009. – Vol. XII. – S. 147–152.

1. Вступ та актуальність теми

Стаття Емілі Лайл присвячена переосмисленню одного з найвідоміших конструктів слов'янського міфознавства — «основного міфу» (про поєдинок Перуна та Велеса/Волоса), розробленого В'ячеславом Івановим та Володимиром Топоровим.

Замість того, щоб сприймати протистояння Громовержця та його хтонічного супротивника виключно як просторову або статично-семіотичну опозицію («верх/низ», «сакральне/профане», «небо/земля»), Е. Лайл пропонує розглядати його в контексті індоєвропейських уявлень про циклічний час, календарні структури та космічний порядок. Дослідниця вписує слов'янську дуалістичну пару Перун–Велес у власну загальноіндоєвропейську концептуальну модель часово-космологічних циклів.

2. Ключові теоретичні положення та концептуальні рамки

2.1. Переосмислення «Основного міфу» Іванова–Топорова

Е. Лайл віддає належне багатству зібраного В'яч. Івановим та В. Топоровим етнографічного та фольклорного матеріалу, проте вказує на обмеженість їхньої двочленної (бінарної) схеми.

На думку авторки, поєдинок Перуна і Велеса - це не просто лінійний чи хаотичний конфлікт, а ритуалізований календарний процес, що відображає зміну пір року  та сакральних часових інтервалів.

2.2. Індоєвропейська модель потрійного та тринадцятирічного циклу

Емілі Лайл застосовує свою компаративістську теорію про часову структурованість індоєвропейського міфу, яка базується на кількох фундаментальних принципах:

Потрійна структура (триадичність): Зв'язок із трьохфункціональною гіпотезою Жоржа Дюмезіля (1. Сакральна/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Чергування космічних періодів: Час ділиться на космічні епохи або сезонні блоки, якими почергово правлять чи опікуються різні міфологічні персонажі.

Полярна дихотомія року (Зима / Літо, Хаос / Порядок): Поєдинок між богоподібними супротивниками маркує критичні точки переходу (рівнодення, сонцестояння або календарний злам року).

Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa

 Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa : Etnolingwistyczna próba rekonstrukcji fragmentu słowiańskiego tradycyjnego mitologicznego obrazu świata // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2012. – Vol. XV. – S. 169–178.

1. Вступ та методологічна база

Дослідження Михала Лучинського присвячене реконструкції образу давньослов’янського бога Велеса/Волоса на основі методології етнолінгвістики та когнітивної лінгвістики, розробленої Люблінською етнолінгвістичною школою (Єжи Бартмінський та його послідовники).

Замість класичних порівняльно-історичних моделей (наприклад, теорії «основного міфу» В'яч. Іванова та В. Топорова, яку автор піддає критичному перегляду) М. Лучинський застосовує інструмент когнітивного визначення (категоризації). Мета праці - побудувати когнітивне визначення Велеса/Волоса як структурованої концептуальної одиниці, що відображає слов'янський мовний та міфологічний образ світу (SJSW – Słowiański Językowy Obraz Świata).

Джерельною базою розвідки є:

Давньоруські писемні пам'ятки («Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», житійна література, ходіння, поучення проти язичництва).

Слов'янська топоніміка, мікротопонімія та онімія.

Етнографічні, фольклорні та фразеологічні матеріали (зокрема, пізніші народні вірування про лісовиків, чортів, святого Власія, Миколу тощо).

2. Структура когнітивного визначення Велеса~Волоса

Відповідно до принципів когнітивної етнолінгвістики, концепт «Велес~Волос» аналізується через систему специфічних фасет (аспектів / тематичних категорій), які разом формують цілісний науковий портрет божества в традиційній свідомості.

2.1. Фасета «Назва та етимологія» (Nomination & Etymology)

Автор розглядає фонетичні варіанти імені: праслов. *Velesъ (давньорус. Велесъ) та *Volsъ (давньорус. Волосъ).

Розгорнутий реферат статті: Kropej, Monika. Horse as mythological Creature

 Розгорнутий реферат статті  Kropej, Monika. Horse as mythological Creature // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 1998. – Vol. I. – S. 153–167.

1. Вступ та актуальність теми

У слов'янській та загальноіндоєвропейській міфопоетичній традиції кінь посідає одне з найважливіших місць серед зооморфних персонажів. Дослідження Моніки Кропей присвячене комплексній реконструкції та аналізу міфологічних уявлень, вірувань, обрядів і фольклорних мотивів, пов'язаних із конем у слов'янській культурі (з особливим акцентом на південнослов'янський та альпійсько-словенський матеріали в порівнянні з загальнослов'янським контекстом).

Основне завдання праці - продемонструвати дуалістичну та багатошарову природу коня як медіатора (посередника) між різними рівнями міфологічного космосу: небесним (солярним), земним та підземним (хтонічним).

2. Основна тематична структура та ключові положення

2.1. Солярний та космологічний аспекти

Кінь у міфології тісно пов'язаний із солярним культом і рухом небесних світил:

Солярна колісниця: Відповідно до давніх індоєвропейських уявлень, Сонце рухається небом у колісниці, яку запряжено вогняними або білими конями.

Світлі та золоті коні: Білий і золотий кольори масті коня у фольклорі уособлюють денне світло, весняне пробудження природи, плодючість і перемогу над темрявою.

Зв'язок із язичницькими богами: Автор розглядає роль коня в культах слов'янських божеств:

Святовит (Свантевіт) в Арконі (Аркона, о. Рюген) - культовий білий кінь, на якому бог вночі виїжджав на боротьбу з ворогами.

Триглав у Щеціні - культовий вороний/вороно-чорний кінь.

Ярило / Зелений Юрій (Zeleni Jurij) - весняний вершник на білому коні, що відмикає землю й приносить урожай та біоенергетичну силу весни.

2.2. Хтонічна функція та кінь-психопомп

Паралельно із солярними рисами кінь володіє вираженою хтонічною (підземною) природою:

Психопомп (провідник душ): Кінь виступає як засіб пересування душі померлого до потойбічного світу («іншого царства» / Вирію). Дослідниця вказує на давні поховальні обряди (курганні поховання з конями) та збережені у фольклорі мотиви, де кінь допомагає герою подолати межу між світом живих і світом мертвих.

Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

 Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

10 июня 2025 г. на совместном заседании Отдела типологии и сравнительного языкознания Института славяноведения РАН и Отдела археологии эпохи Великого переселения народов и раннего Средневековья Института археологии РАН состоялся круглый стол по проблемам этногенеза и ранней истории славян.

6:07. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О сотрудничестве археологов и лингвистов в исследовании ранней истории славян.

1:03:25. Николай Владимирович Лопатин (ИА РАН). О происхождении славян Северо-Запада Руси. 

2:02:00. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О расселении славян в Среднем Подунавье: к вопросу о носителях «паннонского» славянского языка.

3:41:25. Алексей Сергеевич Касьян (ИСл РАН). Заимствования из темематического субстрата в праславянский, скифы-пахари и был ли неправ акад. Рыбаков

Андрій Поцелуйко: Між піснею та рукописом: чому «Веду Словену» неможливо судити за законами писемних пам’яток

 Історія «Веди Словени» є однією з найцікавіших і водночас найсуперечливіших сторінок слов’янської фольклористики. Від моменту появи перших томів збірника, виданих Стефаном Верковичем у другій половині XIX століття, навколо нього не припиняються суперечки. Одні дослідники вбачали в ньому безцінне свідчення дохристиянської духовної культури слов’ян, інші — масштабну літературну містифікацію. 

Проте з часом стало зрозуміло, що сама постановка питання може бути надто спрощеною. Можливо, проблема полягає не лише в тому, чи є «Веда Словена» справжньою або фальшивою. 

Можливо, проблема полягає в тому, що ми намагаємося застосувати до усної культури критерії, які були створені для оцінки писемних документів.

Саме тут відкривається найцікавіший аспект усієї дискусії.

Коли історик працює з рукописом, питання автентичності зазвичай має досить чіткий зміст. Якщо знайдено документ, який нібито походить із XII століття, але аналіз паперу, чорнил, мови або почерку показує, що він був створений у XIX столітті, то висновок очевидний: перед нами підробка. У світі писемних пам’яток існує відносно зрозуміла межа між оригіналом і фальсифікацією. Документ або відповідає заявленому походженню, або ні.

З усною традицією ситуація принципово інша.

Народна пісня не має одного автора. Вона не має остаточного тексту. Вона не існує у вигляді єдиного незмінного оригіналу. Кожен співець дещо змінює її під час виконання. Одні рядки забуваються, інші додаються. Старі сюжети переплітаються з новими. Мотиви переходять із покоління в покоління, але щоразу набувають іншої форми.

Тому усна традиція нагадує не музейний експонат, а живий організм.

Якщо середньовічний рукопис можна порівняти зі статуєю, яка повинна зберігатися в незмінному вигляді, то народну пісню радше можна порівняти з річкою. Річка залишається тією самою, хоча вода в ній постійно змінюється. Так само і фольклор залишається традицією, хоча його конкретний зміст безперервно оновлюється.

Саме тому поняття «підробка» щодо усної культури не завжди працює так само, як щодо писемного документа.

Балто-славянская ветвь индоевропейского семейства языков

Краткое изложение статьи:

Pronk T. Balto-Slavic // The Indo-European Language Family : A Phylogenetic Perspective / ed. by T. Olander. – Cambridge : Cambridge University Press, 2022. – Ch. 15. – P. 269-292. – URL: https://www.cambridge.org/core/books/indoeuropean-language-family/baltoslavic/5BF5813373849DD7D99E7D65BC40B943 (дата звернення: 26.06.2026)

Cогласно автору получается, что не славяне отпочковались от балтов, а наоборот - балты отпочковались от славян, оставшихся проживать на Поднепровье, и двинули в Прибалтику, где заменили жуцевскую культуру.

1. ВВЕДЕНИЕ, АРХЕОЛОГИЯ И ПРОБЛЕМА НАСЕЛЕНИЯ ПРИБАЛТИКИ

В начале статьи автор напоминает, что в XIX веке балто-славянское единство считалось общепризнанным. 

В начале XX века А. Мейе оспорил эту идею, считая сходства архаизмами или параллельными инновациями. 

Однако сегодня communis opinio (общее мнение) лингвистов вернулось к тому, что период общих балто-славянских инноваций после распада праиндоевропейского (ПИЕ) языка действительно существовал.

Олег Гуцуляк: Метафізика Скіфії (онтологічний занепад)

 МЕТАФІЗИКА СКІФІЇ

Тема: Конфлікт ідей М. Артамонова та Б. Рибакова крізь призму онтологічного занепаду

Ключові концепції: Скіфи-орачі, звіриний стиль, автохтонність, метафізична деградація, аридизація.

І. ВСТУП: ПИТАННЯ ПРО «ДНО ІСТИНИ»

У пошуках історичної правди ми часто стикаємося з парадоксом: чи є фінальна точка пізнання («дно») джерелом світла, чи місцем, де виявляється вичерпання сенсу — метафізична деградація. Саме поняття «метафізична деградація» зазвичай означає відхід від вищих принципів (логосу, духу) до нижчих (інстинктів, механіки). Якщо істина — це корінь, тоді деградація не може бути її фундаментом, бо вона є лише відсутністю або псуванням істини.

У межах дослідження «Геродотової Скіфії» це питання трансформується у вибір між Скіфією як самодостатнім піком цивілізації (М. Артамонов) та Скіфією як етапом «застигання» перед народженням нового слов'янського світу (Б. Рибаков).

ІІ. ОПОЗИЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ: АРТАМОНОВ VS РИБАКОВ

Суперечка двох академіків є зіткненням двох типів історичної онтології:

Михайло Артамонов (Метафізика Прориву): Вважав істину Скіфії динамічною та екзогенною. Для нього Скіфія — це яскравий спалах кочової енергії, що створив унікальну державність, яка мала свій початок і закономірний фінал.

Борис Рибаков (Метафізика Тривалості): Шукав «неопалиму купину» слов’янства. Його істина — це автохтонне коріння (скіфи-орачі). Він вірив, що під політичною «плівкою» кочівників зберігається незмінне дно народної культури.

ІІІ. СКІФИ-ОРАЧІ ЯК НОСІЇ ОНТОЛОГІЧНОЇ ПРАВДИ

За Б. Рибаковим, істинним змістом регіону були не «царські» кочівники, а землеробський субстрат Середнього Подніпров’я:

Етимологічний розрив: Б. Рибаков розділяв політичну назву «скіфи» та етнічну суть «орачів» (праслов’ян).

Міфологічний доказ: Наявність у головному скіфському міфі плуга та ярма доводить, що сакральне ядро культури було землеробським, а кочівники лише «привласнили» цей міф.

Географічна сакралізація: Борисфен (Дніпро) виступає як вісь світу, навколо якої концентрується істинне життя, тоді як степ — це простір тимчасових флуктуацій.

IV. МИСТЕЦТВО ЯК ДЗЕРКАЛО ЕНТРОПІЇ (ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ)

Еволюція художніх образів наочно ілюструє шлях від розквіту до деградації:

Архаїка (VII–VI ст. до н. е.): Магічна напруга, лаконізм, звір як живий символ сили.

Класика (V–IV ст. до н. е.): Вторгнення грецького реалізму. Рибаков вбачає в цьому початок «підміни» — звір стає прикрасою, товаром, втрачаючи сакральність.

Фінальне «Застигання» (III ст. до н. е.): Схематизація, розпад форми на орнаментальні лінії. Дух залишає форму, залишаючи лише «мертвий» метал.

V. МЕТАФІЗИЧНА ДЕГРАДАЦІЯ ТА ФІНАЛ СИСТЕМИ

Занепад Скіфії — це момент, коли на «дні істини» панує ентропія:

Економічне виснаження: Кочова еліта перетворилася на паразитарну надбудову, зруйнувавши «ритм» землеробського життя.

Кліматичний чинник: Аридизація (усихання степу) стала фізичним виявом метафізичного вичерпання простору.

Етап «Застигання»: Скіфія втратила свій Логос, застигнувши у формі, яка більше не могла утримувати життєву енергію.

VI. ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: ХТО БЛИЖЧЕ ДО ІСТИНИ?

Сучасна наука (палеогенетика та археологія 2020-х років) пропонує синтез:

М. Артамонов мав рацію щодо іранського походження політичної еліти скіфів.

Б. Рибаков мав рацію щодо тяглості лісостепового населення, яке справді стало компонентом слов’янського етногенезу.

Фінальна теза: На дні істини Скіфії ми знаходимо не смерть, а «метафізичну паузу». Скіфія деградувала як форма, щоб звільнити місце для нового циклу буття. Істина виявилася не в статичному «золоті», а в здатності субстрату пережити занепад і прорости знову.

Андрій Поцелуйко: Вертикаль буття: «Галицький стовп» Жоржа Дюмезіля як портал індоєвропейського міфу

Збруцький ідол, вилучений із річкового мулу на межі Галичини та Поділля (https://uk.wikipedia.org/wiki/Збручанський_ідол), давно переріс статус локальної археологічної знахідки. Для більшості дослідників він залишається унікальною триярусною панорамою слов’янського пантеону. Проте в оптиці французького міфолога та етнографа Жоржа Дюмезіля цей артефакт набуває абсолютно іншого масштабу, перетворюючись на «галицький стовп» — фундаментальну космологічну та соціальну матрицю, що пов’язує давніх слов’ян із загальноіндоєвропейським інтелектуальним спадком.

У різьбленому вапняку Збруцького ідола Дюмезіль побачив наочне втілення своєї знаменитої теорії трифункціональності. Вертикаль стовпа — це не просто декоративний поділ, а сувора ієрархія смислів.

    Верхній ярус, увінчаний єдиною шапкою, репрезентує першу, сакрально-юридичну функцію: це сфера богів, правителів та жерців, які тримають у руках символи влади, шлюбу та достатку.

    Середній ярус відображає другу функцію — військову та захисну: це світ людей, земний хоровод, що утримує баланс реального життя.

    Нижній ярус, де вусатий титан підпирає колінами пласти землі, втілює третю, продуктивну функцію — родючість, багатство та зв’язок із потойбіччям, на якому тримається вся конструкція суспільства.

Таким чином, ідол постає як Axis Mundi (Світова вісь), де соціальний устрій громади дзеркально повторює архітектуру всесвіту.

Однак найсучасніший і найглибший вимір розуміння «галицького стовпа» відкривається через концепцію послідовників Дюмезіля, зокрема П’єра та Андре Созо, які ввели у науковий обіг поняття «четвертої функції» — сфери альтерності, маргінальності та транзиту. Індоєвропейський космос ніколи не був абсолютно закритим статичним кубом. Він завжди потребував простору для тих, хто перебуває поза системою: чужинців, мандрівників, шаманів, поетів та померлих предків.

У цьому контексті Збруцький ідол є не просто пам’ятником порядку, а семантичним знаком переходу між світами. Чотириграння стовпа створює лімінальні зони — кути і ребра, де один стан буття трансформується в інший. Сама географічна локація знахідки — поруч із сакральним городищем на Збручі, на межі ландшафтів та цивілізаційних зон — підкреслює його роль як пограничного стовпа. Це точка, де профанний простір людини межує із сакральним простором інакшості.

Зрештою, семантика «галицького стовпа» доводить, що давня Галичина не була ізольованим культурним островом. Через трифункціональну структуру та логіку «четвертої функції» Збруцький ідол говорить тією ж мовою міфу, що й індійські Веди, скандинавські саги чи римські ритуали. Він є універсальним ключем до прадавнього мислення — монументальним свідченням того, як людина намагалася структурувати хаос, зафіксувати порядок суспільства і залишити відчиненими двері для транзиту в невідоме.

Андрій Поцелуйко: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

 Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна. 

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

Андрій Поцелуйко: Слов'яни між лісом і імперією

Історія людства часто писалася руками імперій. Вона здіймалася над землею у вигляді кам’яних мурів, тріумфальних арок, легіонів, що гуркотіли дорогами від Британії до Сирії, у вигляді законів, викарбуваних на мармурі, та владних голосів, що лунали із сенатів і палаців. Римська імперія стала символом величі цивілізації, могутності державної машини, дисципліни та організованого світу. 

Але десь далеко від її форумів і колон, серед темних лісів, річкових туманів і безмежних рівнин жили народи, які не будували амфітеатрів і не знали мармурових столиць, проте мали інший скарб — відчуття свободи, природної рівності й живого зв’язку зі світом. Давньослов’янські племена не залишили після себе таких величних споруд, як Рим, але вони залишили дещо не менш важливе — приклад життя, у якому людина ще не була остаточно підкорена державі.

Світ давніх слов’ян був світом громади. Не імператор, не далекі чиновники й не армії бюрократів визначали долю людини, а колективна воля роду й племені. У той час, коли Рим дедалі більше ставав вертикаллю влади, де наказ ішов згори вниз, слов’янські землі жили ритмом народних зборів, рад і спільного рішення. У цих громадах вільний чоловік мав право голосу не як милість правителя, а як природну частину свого існування. Його слово не губилося серед холодних стін сенату — воно звучало біля вогнища, серед таких самих людей, як і він сам. У цьому була особлива форма демократії — ще не записана законами, ще не оформлена філософами, але жива й справжня.

Римська імперія пишалася своїм правом, своїм порядком і своїми законами. Але за цією величчю стояла жорстка система нерівності. Мільйони рабів підтримували імперський добробут, працювали на латифундіях, будували дороги й міста, не маючи права навіть на власне життя. Давньослов’янський світ був біднішим, простішим, менш технологічним, але він не був побудований на такому масштабному поневоленні людини людиною. Полонені траплялися, війни були жорстокими, однак сама структура слов’янського суспільства не створила тотальної рабовласницької системи, подібної до римської. У цьому полягала глибока різниця двох цивілізацій: одна будувала могутність через централізований контроль і підкорення, інша — через взаємозалежність громади.

Veritas Obscura: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна.

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

-Що писали візантійці про слов’ян?

Андрій Поцелуйко: Те, що не змогли кочівники, здійснили київські князі

Упродовж століть безкраї ліси й болота Полісся залишалися майже недоступною фортецею. Там, у міжріччі Прип’яті, Десни й середнього Дніпра, жило слов’янське населення — вільне, децентралізоване, розсіяне по хуторах і невеликих поселеннях, як листя в лісі. Ці землі не підкорив жоден із великих завойовників стародавнього світу. Скіфи, гуни, авари, хозари — всі ці сили оминули їх . І не тому, що не хотіли — а тому, що **не могли**.

### 🔹 Земля, яка не терпить ярма

У степу легко завоювати: простір відкритий, народ кочовий, все вирішує швидка кінна атака. У лісі — зовсім інше. Там не проїде армія, не пронесеться кіннота, не вистоїть обоз. Замість битв — засідки. Замість великих міст — маленькі родові громади. І головне: **як тільки приходить ворог — люди відходять. У глиб лісу. До річок, до боліт. Відступ — як форма свободи**.

Це — інша модель опору. Не фортеця, яку тримають до останку. А простір, у якому влада — це не командування, а присутність. І присутність чужинця тут довго не трималася.

---

### 🔹 Але з лісом впорався не кочовик, а князь

І ось, у X столітті, з’являється сила, яка діє не прямим мечем, а **інфраструктурою**. Київські князі — поморсько-варязького походження, зі своїми бойовими традиціями, але з чітким розумінням, що **влада — це не просто перемога, а системне підкорення простору**.

Вони не входили в ліси, аби знищити громади. Вони **будували міста на їхньому краю**. Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч — усе це були **вузли влади**, які не стільки панували, скільки **притягували**. Через них ішли торгівля, данина, нова віра, князівські адміністрації.

Там, де кочовик бачив болото, князь бачив ресурс. Не золото — а люди. Не здобич — а потенціал.

---

### 🔹 Підкорення без бою

Князі Русі не будували фортець у кожному селі. Вони **інтегрували території через міста**. Це було розумне розширення влади: через дари, договори, погрози, а подекуди — й каральні походи. Але навіть коли меч діставався з піхов — то не для війни з народом, а для покарання непокірного племені (як у випадку з древлянами після вбивства Ігоря).

Це була **не імперія заліза, а імперія впливу**. Міста, як магніти, тягнули до себе довколишні поселення. Вождям давали статус, хрестили, одружували з княжнами. Воїнів набирали у дружини. А простим людям — відкривали шлях до ринку, ремесел, нового життя.

---

### 🔹 Той самий ліс — але інша політична географія

У результаті, те саме лісове Полісся, яке трималося століттями вільним від степових завойовників, **стало частиною Русі — не через катастрофу, а через еволюцію**. Це була **тиха інкорпорація**, м’яке вростання в нову систему, де князь уже не виглядав як чужинець, а як «наш володар».

Він був ближчий, ніж степовий хан. Він будував церкви, збирав данину, давав захист від печенігів. Він не знищував лісову автономію — а **перетворював її на частину ширшої політичної картини**.

---

### 🧩 Висновок

> Те, що не могли зробити кочові імперії — здійснила **урбанізована, адаптивна, політично раціональна Русь**.

> Вона не ламає світ лісу — вона **перетворює його на свій тил**.

І в цьому — одна з унікальних сторінок східноєвропейської історії: коли **влада приходить не з палаючим мечем, а з містом, церквою і полюддям**, і саме це виявляється ефективнішим за будь-яку орду.

Андрій Поцелуйко: Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса

 - **Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса**

У військових культурах античності не було нічого гіршого, ніж **відступити**.

Гопліт, громадянин грецького поліса, стояв у строю пліч-о-пліч з іншими, прикритий щитом сусіда, прикриваючи наступного. Його місце в фаланзі — це не лише тактика, а й **його соціальний статус, обов’язок і честь**. Відступ — це не так маневр, як **моральна поразка**.

Але є й інший погляд. Погляд з лісу.

---

### Відступ як стратегія свободи

Серед слов’ян раннього середньовіччя не було полісів із кам’яними мурами.

Їхні поселення не будувались із розрахунком на **героїчну оборону до останнього меча**. Їхній природний захист — **ліси, ріки, болота**, які утворювали складну, маневрену, майже невидиму оборонну систему. І головне — **відступ тут не був зрадою, а частиною тактики виживання**.

Коли нападали кочівники або війська імперії, слов’яни **не обов’язково вступали в лобове зіткнення**. Вони відступали — **щоб повернутися пізніше**, обійти, атакувати з флангів, перехопити в лісі, підпалити обоз. Вони **не віддавали себе просторові ворога** — вони *змінювали простір під себе*.

---

### ⚔️ Гопліт і ефеб: два світи

У грецькому світі існувало чітке уособлення воїна:

* **Гопліт** — це важкоозброєний піхотинець, громадянин, який тримає стрій. Він пов'язаний із землею, містом, передбачуваністю.

* **Ефеб** — це юнак, який проходить військове виховання, частіше в легкому спорядженні, мобільніший, ближчий до скаута або пельтаста (легкоозброєного воїна).

Ці два типи — **гопліт і ефеб** — уособлюють **напругу між стійкістю і маневром**, між честю стояти до кінця і гнучкістю молодого розвідника.

Слов’яни — радше **культура ефебів**, але не в сенсі віку, а в сенсі **психології руху, гнучкості, мобільності**.

Їхній воїн — це **не той, хто тримає позицію**, а той, хто знає, **де і коли відійти, щоб повернутись сильнішим**.

---

### ⚖️ Поліс — тягар обов’язку, ліс — простір можливості

У полісі — вся система побудована на тому, щоб **утримати межу**. Тут є стіна, суд, рада, агора. Ти — частина механізму. Якщо він ламається — все падає.

У слов’янському селищі — ти **частина лісу, роду, течії**. Якщо з’являється загроза — **відступаєш не тому, що слабкий, а тому що не прив’язаний**.

Тут **сила — в зміні позиції, а не в її фіксації.**

---

### Військова психологія: стояти чи відступити?

**Гопліт** вірить у честь строю. У нього **немає простору для маневру**, бо його свобода — це лінія.

**Слов’янський воїн** вірить у простір. У нього **немає зобов’язання стояти на смерть**, бо його свобода — це **рух**.

Те, що для гопліта є зрадою (відхід з лінії), для слов’янина — **проява мудрості**: вижити, зберегти родину, знайти інший спосіб перемогти.

---

## Висновок: хто сильніший — той, хто стоїть, чи той, хто може відійти?

Свобода не завжди в тому, щоб тримати меч до останнього.

Часом свобода — це **відступ як право**,

відступ — як **вибір**,

відступ — як **перевага того, хто не втратив зв’язку з землею, лісом, рікою — і собою.**

Бордживой Достал: Правда о двоеверие на Руси

 

"... Нельзя не обратить внимание еще на одну область - религиозные верования, изучение которых раскрывает ряд общих черт и закономерностей. Б. А. Рыбаков отверг теорию двоеверия у раннесредневековых славян и показал, что нет существенной разницы между христианством и древним славянским язычеством как религиозным мировоззрением; отличия являются вторичными и возникли из-за наслоения различной идеологии на первоначальные эклектические христианские воззрения в условиях рабовладельческого и феодального строя. Он обратил внимание на то, что разные элементы славянского язычества возникли в разных хронологических и общественно-экономических условиях (26) и дожили до средневековья, когда слились с христианскими представлениями (27). Продемонстрировав это на примере многих стран, он тем самым создал методическую основу для сравнения материальных проявлений славянского язычества на всей славянской территории. Пережитки язычества сохранились в форме мелких амулетов, в орнаментации разных предметов и в остатках культовых мест...." (С. 86).

Достал, Бордживой. Некоторые общие проблемы археологии Древней Руси и Великой Моравии // // Древняя Русь и славяне / отв. ред. Т. В. Николаева. – М. : Наука, 1978. – С. 83-88

26. Рыбаков Б. А. Задачи изучения славянского языческого мировоззрения // Методологические вопросы общественных наук. - М., 1966. - С. 369--380; см. также: История СССР, т. 1, с. 500-511.

27. Рыбаков Б. А. Календарь IV в. из земли полян // Сов. археология. - 1962. - № 4. - С. 66-89; Рыбаков Б. А. Космогония и мифология земледельцев неолита // Сов. археология. - 1965. - № 1. - С. 24-47, № 2. - С. 13-33; Рыбаков Б. А. Русалии и бог Симаргл-Переплут // Сов. археология. - 1967. - № 2. - С. 91-116; Рыбаков Б. А. Славянский весенний праздник // Новое в советской археологии. - М., 1965. - С. 254-257; Рыбаков Б. А. Языческая символика русских украшений ХІІ в. // Тезисы докладов советской делегации на І Международном конгрессе славянской археологии в Варшаве - М., 1965. - С. 64-73; Рыбаков Б. А. Макрокосм в микрокосме народного искусства // Декоративное искусство СССР. - 1975. - " 3. . - С. 30-41.

Олег Карелін: Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть

 Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть. 

Коли писана історія вперше заговорила про пробатьків давніх українців-слов'ян, то вони вже знали тоді і золото, і залізо і срібло. Але історія пізно згадала про українців, аж після Різдва Христового, тимчасом, як вони сиділи на тих самих місцях може яких понад 5 тисяч літ перед Різдвом Христовим, поки надумали розселятися. 

Сучасні історики погоджуються з заснуванням українського етносу 7500 років тому в Трипільскій культурі-Кукутень, яка існувала на території сучасних південно-східних європейських держав Молдови, Румунії та України в епоху неоліту та мідного віку, приблизно з 5500 до 2750 років до нашої ери, залишила тисячі руїн поселень, що містять велику кількість археологічних артефактів, засвідчуючи їх культурні та технологічні характеристики. 

На початку І тисячоліття на теренах східних слов'ян, давніх українців вже нараховувалося близько 14 племінних союзів, які називалися назвами територій (земель) і рік. Це були перші назви, які ставали етнонімами. В українській історіографії відомі: поляни, що сиділи в полях; древляни, що сиділи в лісах; бужане, що "сиділи" над Бугом; вятичі, що "сиділи" над Вяткою; боруси, що "сиділи" над літописним Борисфеном... Тоді давні українці ні звідки не прийшли, а жили з незапам'ятних часів на простороні між річкою Віслою (Вілою), Балтийським морем (укри, венеди) на півночі, на полудні - по Дніпрі. Виходить, що теперішня Київщина і Волинь якраз були батьківщиною і слов'ян і українців. 

З півночі сусідами українців були литвини, за річкою Віслою - німці, на північному сході - угро-фіни, а на полудні, в степах чорноморських, постійно пересувалися усякі народи. Постійно потерпаючи від нападу кочовиків, поляни, що "сиділи" в південних степах до князя Кия, тоді ще не мали укріплених городів - бракувало досвіду і матеріалів. 

З досліджень про першопочаток Київа історики користувалися данним, не лише легендою про появу апостола Андрія Первозванного, який з учнями прибув по Дніпру на Київські гори, ставив хрест, проповідував і вперше хрестив киян в 38 р. н.е. Мабуть не на пустому місці. Історичні артефакти зарубінецької культури, віднайдені археологами на території Київа, засвідчують, що сучасному Київу, як мінімум 2200 років. Тобто на Київських горах в укріпленому городищі вже "сиділи" деревляни і "И бяше около их лес и бор велик, и бяху ловища зверие", як пише літопис (Новгородская первая летопись старшего і младшего изводов, М.Л. 1950, стр. 104-105). 

Писемні згадки в історичній праці "Синопсис" (вперше виданій у 1674 р.), побудованій на літописних джерелах, засвідчують, що поляни на чолі з Києм і братами прийшли з південних степів, а іх нащадками були Аскольд і Дір: - "...пріидоша от диких поль с славяни великими и зело храбрими народи тріе братія родниі: первому имя Кий, второму Щек, третіему Корев, или Хорев, и сестра их с ними пріиде Либідь к брегом Дніпровим, рода все Афетова и племени Мосохова, идже владюже народами и Полянскою землею, начаша гради і міста ради тишайшого житія і прибежища созидати" (Киевский Синопсис, Киев, 1836, стр. 20). Так найменший союз полян "зовомуя руссю", у порівнянні з деревлянами і найбільшим союзом сіверян, став домінуючим серед інших племінних союзів. а Київ став сакральною столицею України: - "И створиша град во имя брата своего старійшого и нарекоша имя ему Киев. Бяху мужи мудри и смислени, нарицахуся поляне, от них же есть поляне в Киев и до сего дне" (Повесть временних лет. М.Л 1950 , ч.1 стр 12-13). Пізніше київський князь Кий "в своем град Києв, ту живот свой сконча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Либідь ту скончашася" (ПВЛ, ч.1, с 13). 

Принагідно зауважим, що ображені деревляни протягом наступних століть постійно ворогували з полянами, намагалися повернути своє сакральне городище, тепер вже Київ, і прогнати полян, які по смерті Кия "биша обидими древлями и иними околними" (ПВЛ, ч.1 стр 16, 18). 

В 882 р. Великий Князь Київський Олег, пізніше Віщий, 30 років правління, підступом захопивши Київ і убивши правителів Аскольда і Діра, був вимушений воювати проти повсталих деревлян: "У РІК 6391 (883) Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці" (Літопис Руський", Київ, "Дніпро", 189 , стор13). Потім Великий князь Київський Ігор, пізнше Старий, 33 роки правління в Київі, збираючи данину, був убитий повсталими деревлянами в 945 р., які старалися повернути свої землі і Київ, створивши династичний шлюб древлянського князя Мала і удовиці, полянської княжни Ольги. В середині Х ст. писемних згадок про деревлян вже не було.

Сергей Цветков: Как сформировался славянский этнос | Честная история с Екатериной Хазовой

 Прем’єра була 1 вер. 2024 р.  

Славянские языки возникли из группы языков индоевропейской семьи, как и языки большинства народов Европы, полуострова Индостан и Ирана. Значит ли это, что все населяющие эти территории народы имеют общие генетические корни? Вместе с Сергеем Цветковым разбираемся, откуда в Европу пришли предки славян, каким был их образ жизни и когда они выделились в отдельный этнос.

00:00 Анонс  

01:20 Что такое индоевропейская семья языков?  

02:20 Когда начала развиваться славянская речь?  

03:25 Кто такие индоевропейцы?  

05:35 Кто ввел термин "санскрит"?  

06:27 Языковое древо  

09:15 Когда возникла индоевропейская семья языков?  

10:35 Откуда пришли индоевропейцы?  

14:07 Религия индоевропейцев  

15:34 Этногенез славян  

18:40 Языковая ассимиляция индоевропейцев  

25:15 Степное нашествие  

27:27 Символы богатства древности  

28:47 Оружие степных воинов и их нашествия  

33:45 Культура погребальных урн  

35:59 Расселение индоевропейцев  

36:42 Лужицкая культура  

38:39 Народы лужицкой культуры   

Андрій Денисенко: Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських

Україна - не тільки не Росія, а Київ не просто старший Москви на 700-800 років.

Поширення назви Київ і похідних від неї на всій території розселення слов‘янських племен, яке відбувалося у 6-8 століттях (а на території майбутньої РФ і в 9-10), свідчить, що він є найдавнішим і найпотужнішим центром всіх слов’ян тогочасної Європи.

Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських.

Це смертельний удар по імперських амбіціях Московії, історична міфологія якої не сягає глибше періода Русі, а реальна державна традиція і національна свідомість походять з кривавого болота монгольського рабства.