Андрій Поцелуйко: Між піснею та рукописом: чому «Веду Словену» неможливо судити за законами писемних пам’яток

 Історія «Веди Словени» є однією з найцікавіших і водночас найсуперечливіших сторінок слов’янської фольклористики. Від моменту появи перших томів збірника, виданих Стефаном Верковичем у другій половині XIX століття, навколо нього не припиняються суперечки. Одні дослідники вбачали в ньому безцінне свідчення дохристиянської духовної культури слов’ян, інші — масштабну літературну містифікацію. 

Проте з часом стало зрозуміло, що сама постановка питання може бути надто спрощеною. Можливо, проблема полягає не лише в тому, чи є «Веда Словена» справжньою або фальшивою. 

Можливо, проблема полягає в тому, що ми намагаємося застосувати до усної культури критерії, які були створені для оцінки писемних документів.

Саме тут відкривається найцікавіший аспект усієї дискусії.

Коли історик працює з рукописом, питання автентичності зазвичай має досить чіткий зміст. Якщо знайдено документ, який нібито походить із XII століття, але аналіз паперу, чорнил, мови або почерку показує, що він був створений у XIX столітті, то висновок очевидний: перед нами підробка. У світі писемних пам’яток існує відносно зрозуміла межа між оригіналом і фальсифікацією. Документ або відповідає заявленому походженню, або ні.

З усною традицією ситуація принципово інша.

Народна пісня не має одного автора. Вона не має остаточного тексту. Вона не існує у вигляді єдиного незмінного оригіналу. Кожен співець дещо змінює її під час виконання. Одні рядки забуваються, інші додаються. Старі сюжети переплітаються з новими. Мотиви переходять із покоління в покоління, але щоразу набувають іншої форми.

Тому усна традиція нагадує не музейний експонат, а живий організм.

Якщо середньовічний рукопис можна порівняти зі статуєю, яка повинна зберігатися в незмінному вигляді, то народну пісню радше можна порівняти з річкою. Річка залишається тією самою, хоча вода в ній постійно змінюється. Так само і фольклор залишається традицією, хоча його конкретний зміст безперервно оновлюється.

Саме тому поняття «підробка» щодо усної культури не завжди працює так само, як щодо писемного документа.

Балто-славянская ветвь индоевропейского семейства языков

Краткое изложение статьи:

Pronk T. Balto-Slavic // The Indo-European Language Family : A Phylogenetic Perspective / ed. by T. Olander. – Cambridge : Cambridge University Press, 2022. – Ch. 15. – P. 269-292. – URL: https://www.cambridge.org/core/books/indoeuropean-language-family/baltoslavic/5BF5813373849DD7D99E7D65BC40B943 (дата звернення: 26.06.2026)

Cогласно автору получается, что не славяне отпочковались от балтов, а наоборот - балты отпочковались от славян, оставшихся проживать на Поднепровье, и двинули в Прибалтику, где заменили жуцевскую культуру.

1. ВВЕДЕНИЕ, АРХЕОЛОГИЯ И ПРОБЛЕМА НАСЕЛЕНИЯ ПРИБАЛТИКИ

В начале статьи автор напоминает, что в XIX веке балто-славянское единство считалось общепризнанным. 

В начале XX века А. Мейе оспорил эту идею, считая сходства архаизмами или параллельными инновациями. 

Однако сегодня communis opinio (общее мнение) лингвистов вернулось к тому, что период общих балто-славянских инноваций после распада праиндоевропейского (ПИЕ) языка действительно существовал.

Олег Гуцуляк: Метафізика Скіфії (онтологічний занепад)

 МЕТАФІЗИКА СКІФІЇ

Тема: Конфлікт ідей М. Артамонова та Б. Рибакова крізь призму онтологічного занепаду

Ключові концепції: Скіфи-орачі, звіриний стиль, автохтонність, метафізична деградація, аридизація.

І. ВСТУП: ПИТАННЯ ПРО «ДНО ІСТИНИ»

У пошуках історичної правди ми часто стикаємося з парадоксом: чи є фінальна точка пізнання («дно») джерелом світла, чи місцем, де виявляється вичерпання сенсу — метафізична деградація. Саме поняття «метафізична деградація» зазвичай означає відхід від вищих принципів (логосу, духу) до нижчих (інстинктів, механіки). Якщо істина — це корінь, тоді деградація не може бути її фундаментом, бо вона є лише відсутністю або псуванням істини.

У межах дослідження «Геродотової Скіфії» це питання трансформується у вибір між Скіфією як самодостатнім піком цивілізації (М. Артамонов) та Скіфією як етапом «застигання» перед народженням нового слов'янського світу (Б. Рибаков).

ІІ. ОПОЗИЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ: АРТАМОНОВ VS РИБАКОВ

Суперечка двох академіків є зіткненням двох типів історичної онтології:

Михайло Артамонов (Метафізика Прориву): Вважав істину Скіфії динамічною та екзогенною. Для нього Скіфія — це яскравий спалах кочової енергії, що створив унікальну державність, яка мала свій початок і закономірний фінал.

Борис Рибаков (Метафізика Тривалості): Шукав «неопалиму купину» слов’янства. Його істина — це автохтонне коріння (скіфи-орачі). Він вірив, що під політичною «плівкою» кочівників зберігається незмінне дно народної культури.

ІІІ. СКІФИ-ОРАЧІ ЯК НОСІЇ ОНТОЛОГІЧНОЇ ПРАВДИ

За Б. Рибаковим, істинним змістом регіону були не «царські» кочівники, а землеробський субстрат Середнього Подніпров’я:

Етимологічний розрив: Б. Рибаков розділяв політичну назву «скіфи» та етнічну суть «орачів» (праслов’ян).

Міфологічний доказ: Наявність у головному скіфському міфі плуга та ярма доводить, що сакральне ядро культури було землеробським, а кочівники лише «привласнили» цей міф.

Географічна сакралізація: Борисфен (Дніпро) виступає як вісь світу, навколо якої концентрується істинне життя, тоді як степ — це простір тимчасових флуктуацій.

IV. МИСТЕЦТВО ЯК ДЗЕРКАЛО ЕНТРОПІЇ (ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ)

Еволюція художніх образів наочно ілюструє шлях від розквіту до деградації:

Архаїка (VII–VI ст. до н. е.): Магічна напруга, лаконізм, звір як живий символ сили.

Класика (V–IV ст. до н. е.): Вторгнення грецького реалізму. Рибаков вбачає в цьому початок «підміни» — звір стає прикрасою, товаром, втрачаючи сакральність.

Фінальне «Застигання» (III ст. до н. е.): Схематизація, розпад форми на орнаментальні лінії. Дух залишає форму, залишаючи лише «мертвий» метал.

V. МЕТАФІЗИЧНА ДЕГРАДАЦІЯ ТА ФІНАЛ СИСТЕМИ

Занепад Скіфії — це момент, коли на «дні істини» панує ентропія:

Економічне виснаження: Кочова еліта перетворилася на паразитарну надбудову, зруйнувавши «ритм» землеробського життя.

Кліматичний чинник: Аридизація (усихання степу) стала фізичним виявом метафізичного вичерпання простору.

Етап «Застигання»: Скіфія втратила свій Логос, застигнувши у формі, яка більше не могла утримувати життєву енергію.

VI. ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: ХТО БЛИЖЧЕ ДО ІСТИНИ?

Сучасна наука (палеогенетика та археологія 2020-х років) пропонує синтез:

М. Артамонов мав рацію щодо іранського походження політичної еліти скіфів.

Б. Рибаков мав рацію щодо тяглості лісостепового населення, яке справді стало компонентом слов’янського етногенезу.

Фінальна теза: На дні істини Скіфії ми знаходимо не смерть, а «метафізичну паузу». Скіфія деградувала як форма, щоб звільнити місце для нового циклу буття. Істина виявилася не в статичному «золоті», а в здатності субстрату пережити занепад і прорости знову.

Андрій Поцелуйко: Вертикаль буття: «Галицький стовп» Жоржа Дюмезіля як портал індоєвропейського міфу

Збруцький ідол, вилучений із річкового мулу на межі Галичини та Поділля (https://uk.wikipedia.org/wiki/Збручанський_ідол), давно переріс статус локальної археологічної знахідки. Для більшості дослідників він залишається унікальною триярусною панорамою слов’янського пантеону. Проте в оптиці французького міфолога та етнографа Жоржа Дюмезіля цей артефакт набуває абсолютно іншого масштабу, перетворюючись на «галицький стовп» — фундаментальну космологічну та соціальну матрицю, що пов’язує давніх слов’ян із загальноіндоєвропейським інтелектуальним спадком.

У різьбленому вапняку Збруцького ідола Дюмезіль побачив наочне втілення своєї знаменитої теорії трифункціональності. Вертикаль стовпа — це не просто декоративний поділ, а сувора ієрархія смислів.

    Верхній ярус, увінчаний єдиною шапкою, репрезентує першу, сакрально-юридичну функцію: це сфера богів, правителів та жерців, які тримають у руках символи влади, шлюбу та достатку.

    Середній ярус відображає другу функцію — військову та захисну: це світ людей, земний хоровод, що утримує баланс реального життя.

    Нижній ярус, де вусатий титан підпирає колінами пласти землі, втілює третю, продуктивну функцію — родючість, багатство та зв’язок із потойбіччям, на якому тримається вся конструкція суспільства.

Таким чином, ідол постає як Axis Mundi (Світова вісь), де соціальний устрій громади дзеркально повторює архітектуру всесвіту.

Однак найсучасніший і найглибший вимір розуміння «галицького стовпа» відкривається через концепцію послідовників Дюмезіля, зокрема П’єра та Андре Созо, які ввели у науковий обіг поняття «четвертої функції» — сфери альтерності, маргінальності та транзиту. Індоєвропейський космос ніколи не був абсолютно закритим статичним кубом. Він завжди потребував простору для тих, хто перебуває поза системою: чужинців, мандрівників, шаманів, поетів та померлих предків.

У цьому контексті Збруцький ідол є не просто пам’ятником порядку, а семантичним знаком переходу між світами. Чотириграння стовпа створює лімінальні зони — кути і ребра, де один стан буття трансформується в інший. Сама географічна локація знахідки — поруч із сакральним городищем на Збручі, на межі ландшафтів та цивілізаційних зон — підкреслює його роль як пограничного стовпа. Це точка, де профанний простір людини межує із сакральним простором інакшості.

Зрештою, семантика «галицького стовпа» доводить, що давня Галичина не була ізольованим культурним островом. Через трифункціональну структуру та логіку «четвертої функції» Збруцький ідол говорить тією ж мовою міфу, що й індійські Веди, скандинавські саги чи римські ритуали. Він є універсальним ключем до прадавнього мислення — монументальним свідченням того, як людина намагалася структурувати хаос, зафіксувати порядок суспільства і залишити відчиненими двері для транзиту в невідоме.

Андрій Поцелуйко: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

 Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна. 

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

Андрій Поцелуйко: Слов'яни між лісом і імперією

Історія людства часто писалася руками імперій. Вона здіймалася над землею у вигляді кам’яних мурів, тріумфальних арок, легіонів, що гуркотіли дорогами від Британії до Сирії, у вигляді законів, викарбуваних на мармурі, та владних голосів, що лунали із сенатів і палаців. Римська імперія стала символом величі цивілізації, могутності державної машини, дисципліни та організованого світу. 

Але десь далеко від її форумів і колон, серед темних лісів, річкових туманів і безмежних рівнин жили народи, які не будували амфітеатрів і не знали мармурових столиць, проте мали інший скарб — відчуття свободи, природної рівності й живого зв’язку зі світом. Давньослов’янські племена не залишили після себе таких величних споруд, як Рим, але вони залишили дещо не менш важливе — приклад життя, у якому людина ще не була остаточно підкорена державі.

Світ давніх слов’ян був світом громади. Не імператор, не далекі чиновники й не армії бюрократів визначали долю людини, а колективна воля роду й племені. У той час, коли Рим дедалі більше ставав вертикаллю влади, де наказ ішов згори вниз, слов’янські землі жили ритмом народних зборів, рад і спільного рішення. У цих громадах вільний чоловік мав право голосу не як милість правителя, а як природну частину свого існування. Його слово не губилося серед холодних стін сенату — воно звучало біля вогнища, серед таких самих людей, як і він сам. У цьому була особлива форма демократії — ще не записана законами, ще не оформлена філософами, але жива й справжня.

Римська імперія пишалася своїм правом, своїм порядком і своїми законами. Але за цією величчю стояла жорстка система нерівності. Мільйони рабів підтримували імперський добробут, працювали на латифундіях, будували дороги й міста, не маючи права навіть на власне життя. Давньослов’янський світ був біднішим, простішим, менш технологічним, але він не був побудований на такому масштабному поневоленні людини людиною. Полонені траплялися, війни були жорстокими, однак сама структура слов’янського суспільства не створила тотальної рабовласницької системи, подібної до римської. У цьому полягала глибока різниця двох цивілізацій: одна будувала могутність через централізований контроль і підкорення, інша — через взаємозалежність громади.

Veritas Obscura: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна.

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

-Що писали візантійці про слов’ян?

Андрій Поцелуйко: Те, що не змогли кочівники, здійснили київські князі

Упродовж століть безкраї ліси й болота Полісся залишалися майже недоступною фортецею. Там, у міжріччі Прип’яті, Десни й середнього Дніпра, жило слов’янське населення — вільне, децентралізоване, розсіяне по хуторах і невеликих поселеннях, як листя в лісі. Ці землі не підкорив жоден із великих завойовників стародавнього світу. Скіфи, гуни, авари, хозари — всі ці сили оминули їх . І не тому, що не хотіли — а тому, що **не могли**.

### 🔹 Земля, яка не терпить ярма

У степу легко завоювати: простір відкритий, народ кочовий, все вирішує швидка кінна атака. У лісі — зовсім інше. Там не проїде армія, не пронесеться кіннота, не вистоїть обоз. Замість битв — засідки. Замість великих міст — маленькі родові громади. І головне: **як тільки приходить ворог — люди відходять. У глиб лісу. До річок, до боліт. Відступ — як форма свободи**.

Це — інша модель опору. Не фортеця, яку тримають до останку. А простір, у якому влада — це не командування, а присутність. І присутність чужинця тут довго не трималася.

---

### 🔹 Але з лісом впорався не кочовик, а князь

І ось, у X столітті, з’являється сила, яка діє не прямим мечем, а **інфраструктурою**. Київські князі — поморсько-варязького походження, зі своїми бойовими традиціями, але з чітким розумінням, що **влада — це не просто перемога, а системне підкорення простору**.

Вони не входили в ліси, аби знищити громади. Вони **будували міста на їхньому краю**. Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч — усе це були **вузли влади**, які не стільки панували, скільки **притягували**. Через них ішли торгівля, данина, нова віра, князівські адміністрації.

Там, де кочовик бачив болото, князь бачив ресурс. Не золото — а люди. Не здобич — а потенціал.

---

### 🔹 Підкорення без бою

Князі Русі не будували фортець у кожному селі. Вони **інтегрували території через міста**. Це було розумне розширення влади: через дари, договори, погрози, а подекуди — й каральні походи. Але навіть коли меч діставався з піхов — то не для війни з народом, а для покарання непокірного племені (як у випадку з древлянами після вбивства Ігоря).

Це була **не імперія заліза, а імперія впливу**. Міста, як магніти, тягнули до себе довколишні поселення. Вождям давали статус, хрестили, одружували з княжнами. Воїнів набирали у дружини. А простим людям — відкривали шлях до ринку, ремесел, нового життя.

---

### 🔹 Той самий ліс — але інша політична географія

У результаті, те саме лісове Полісся, яке трималося століттями вільним від степових завойовників, **стало частиною Русі — не через катастрофу, а через еволюцію**. Це була **тиха інкорпорація**, м’яке вростання в нову систему, де князь уже не виглядав як чужинець, а як «наш володар».

Він був ближчий, ніж степовий хан. Він будував церкви, збирав данину, давав захист від печенігів. Він не знищував лісову автономію — а **перетворював її на частину ширшої політичної картини**.

---

### 🧩 Висновок

> Те, що не могли зробити кочові імперії — здійснила **урбанізована, адаптивна, політично раціональна Русь**.

> Вона не ламає світ лісу — вона **перетворює його на свій тил**.

І в цьому — одна з унікальних сторінок східноєвропейської історії: коли **влада приходить не з палаючим мечем, а з містом, церквою і полюддям**, і саме це виявляється ефективнішим за будь-яку орду.

Андрій Поцелуйко: Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса

 - **Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса**

У військових культурах античності не було нічого гіршого, ніж **відступити**.

Гопліт, громадянин грецького поліса, стояв у строю пліч-о-пліч з іншими, прикритий щитом сусіда, прикриваючи наступного. Його місце в фаланзі — це не лише тактика, а й **його соціальний статус, обов’язок і честь**. Відступ — це не так маневр, як **моральна поразка**.

Але є й інший погляд. Погляд з лісу.

---

### Відступ як стратегія свободи

Серед слов’ян раннього середньовіччя не було полісів із кам’яними мурами.

Їхні поселення не будувались із розрахунком на **героїчну оборону до останнього меча**. Їхній природний захист — **ліси, ріки, болота**, які утворювали складну, маневрену, майже невидиму оборонну систему. І головне — **відступ тут не був зрадою, а частиною тактики виживання**.

Коли нападали кочівники або війська імперії, слов’яни **не обов’язково вступали в лобове зіткнення**. Вони відступали — **щоб повернутися пізніше**, обійти, атакувати з флангів, перехопити в лісі, підпалити обоз. Вони **не віддавали себе просторові ворога** — вони *змінювали простір під себе*.

---

### ⚔️ Гопліт і ефеб: два світи

У грецькому світі існувало чітке уособлення воїна:

* **Гопліт** — це важкоозброєний піхотинець, громадянин, який тримає стрій. Він пов'язаний із землею, містом, передбачуваністю.

* **Ефеб** — це юнак, який проходить військове виховання, частіше в легкому спорядженні, мобільніший, ближчий до скаута або пельтаста (легкоозброєного воїна).

Ці два типи — **гопліт і ефеб** — уособлюють **напругу між стійкістю і маневром**, між честю стояти до кінця і гнучкістю молодого розвідника.

Слов’яни — радше **культура ефебів**, але не в сенсі віку, а в сенсі **психології руху, гнучкості, мобільності**.

Їхній воїн — це **не той, хто тримає позицію**, а той, хто знає, **де і коли відійти, щоб повернутись сильнішим**.

---

### ⚖️ Поліс — тягар обов’язку, ліс — простір можливості

У полісі — вся система побудована на тому, щоб **утримати межу**. Тут є стіна, суд, рада, агора. Ти — частина механізму. Якщо він ламається — все падає.

У слов’янському селищі — ти **частина лісу, роду, течії**. Якщо з’являється загроза — **відступаєш не тому, що слабкий, а тому що не прив’язаний**.

Тут **сила — в зміні позиції, а не в її фіксації.**

---

### Військова психологія: стояти чи відступити?

**Гопліт** вірить у честь строю. У нього **немає простору для маневру**, бо його свобода — це лінія.

**Слов’янський воїн** вірить у простір. У нього **немає зобов’язання стояти на смерть**, бо його свобода — це **рух**.

Те, що для гопліта є зрадою (відхід з лінії), для слов’янина — **проява мудрості**: вижити, зберегти родину, знайти інший спосіб перемогти.

---

## Висновок: хто сильніший — той, хто стоїть, чи той, хто може відійти?

Свобода не завжди в тому, щоб тримати меч до останнього.

Часом свобода — це **відступ як право**,

відступ — як **вибір**,

відступ — як **перевага того, хто не втратив зв’язку з землею, лісом, рікою — і собою.**

Бордживой Достал: Правда о двоеверие на Руси

 

"... Нельзя не обратить внимание еще на одну область - религиозные верования, изучение которых раскрывает ряд общих черт и закономерностей. Б. А. Рыбаков отверг теорию двоеверия у раннесредневековых славян и показал, что нет существенной разницы между христианством и древним славянским язычеством как религиозным мировоззрением; отличия являются вторичными и возникли из-за наслоения различной идеологии на первоначальные эклектические христианские воззрения в условиях рабовладельческого и феодального строя. Он обратил внимание на то, что разные элементы славянского язычества возникли в разных хронологических и общественно-экономических условиях (26) и дожили до средневековья, когда слились с христианскими представлениями (27). Продемонстрировав это на примере многих стран, он тем самым создал методическую основу для сравнения материальных проявлений славянского язычества на всей славянской территории. Пережитки язычества сохранились в форме мелких амулетов, в орнаментации разных предметов и в остатках культовых мест...." (С. 86).

Достал, Бордживой. Некоторые общие проблемы археологии Древней Руси и Великой Моравии // // Древняя Русь и славяне / отв. ред. Т. В. Николаева. – М. : Наука, 1978. – С. 83-88

26. Рыбаков Б. А. Задачи изучения славянского языческого мировоззрения // Методологические вопросы общественных наук. - М., 1966. - С. 369--380; см. также: История СССР, т. 1, с. 500-511.

27. Рыбаков Б. А. Календарь IV в. из земли полян // Сов. археология. - 1962. - № 4. - С. 66-89; Рыбаков Б. А. Космогония и мифология земледельцев неолита // Сов. археология. - 1965. - № 1. - С. 24-47, № 2. - С. 13-33; Рыбаков Б. А. Русалии и бог Симаргл-Переплут // Сов. археология. - 1967. - № 2. - С. 91-116; Рыбаков Б. А. Славянский весенний праздник // Новое в советской археологии. - М., 1965. - С. 254-257; Рыбаков Б. А. Языческая символика русских украшений ХІІ в. // Тезисы докладов советской делегации на І Международном конгрессе славянской археологии в Варшаве - М., 1965. - С. 64-73; Рыбаков Б. А. Макрокосм в микрокосме народного искусства // Декоративное искусство СССР. - 1975. - " 3. . - С. 30-41.

Олег Карелін: Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть

 Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть. 

Коли писана історія вперше заговорила про пробатьків давніх українців-слов'ян, то вони вже знали тоді і золото, і залізо і срібло. Але історія пізно згадала про українців, аж після Різдва Христового, тимчасом, як вони сиділи на тих самих місцях може яких понад 5 тисяч літ перед Різдвом Христовим, поки надумали розселятися. 

Сучасні історики погоджуються з заснуванням українського етносу 7500 років тому в Трипільскій культурі-Кукутень, яка існувала на території сучасних південно-східних європейських держав Молдови, Румунії та України в епоху неоліту та мідного віку, приблизно з 5500 до 2750 років до нашої ери, залишила тисячі руїн поселень, що містять велику кількість археологічних артефактів, засвідчуючи їх культурні та технологічні характеристики. 

На початку І тисячоліття на теренах східних слов'ян, давніх українців вже нараховувалося близько 14 племінних союзів, які називалися назвами територій (земель) і рік. Це були перші назви, які ставали етнонімами. В українській історіографії відомі: поляни, що сиділи в полях; древляни, що сиділи в лісах; бужане, що "сиділи" над Бугом; вятичі, що "сиділи" над Вяткою; боруси, що "сиділи" над літописним Борисфеном... Тоді давні українці ні звідки не прийшли, а жили з незапам'ятних часів на простороні між річкою Віслою (Вілою), Балтийським морем (укри, венеди) на півночі, на полудні - по Дніпрі. Виходить, що теперішня Київщина і Волинь якраз були батьківщиною і слов'ян і українців. 

З півночі сусідами українців були литвини, за річкою Віслою - німці, на північному сході - угро-фіни, а на полудні, в степах чорноморських, постійно пересувалися усякі народи. Постійно потерпаючи від нападу кочовиків, поляни, що "сиділи" в південних степах до князя Кия, тоді ще не мали укріплених городів - бракувало досвіду і матеріалів. 

З досліджень про першопочаток Київа історики користувалися данним, не лише легендою про появу апостола Андрія Первозванного, який з учнями прибув по Дніпру на Київські гори, ставив хрест, проповідував і вперше хрестив киян в 38 р. н.е. Мабуть не на пустому місці. Історичні артефакти зарубінецької культури, віднайдені археологами на території Київа, засвідчують, що сучасному Київу, як мінімум 2200 років. Тобто на Київських горах в укріпленому городищі вже "сиділи" деревляни і "И бяше около их лес и бор велик, и бяху ловища зверие", як пише літопис (Новгородская первая летопись старшего і младшего изводов, М.Л. 1950, стр. 104-105). 

Писемні згадки в історичній праці "Синопсис" (вперше виданій у 1674 р.), побудованій на літописних джерелах, засвідчують, що поляни на чолі з Києм і братами прийшли з південних степів, а іх нащадками були Аскольд і Дір: - "...пріидоша от диких поль с славяни великими и зело храбрими народи тріе братія родниі: первому имя Кий, второму Щек, третіему Корев, или Хорев, и сестра их с ними пріиде Либідь к брегом Дніпровим, рода все Афетова и племени Мосохова, идже владюже народами и Полянскою землею, начаша гради і міста ради тишайшого житія і прибежища созидати" (Киевский Синопсис, Киев, 1836, стр. 20). Так найменший союз полян "зовомуя руссю", у порівнянні з деревлянами і найбільшим союзом сіверян, став домінуючим серед інших племінних союзів. а Київ став сакральною столицею України: - "И створиша град во имя брата своего старійшого и нарекоша имя ему Киев. Бяху мужи мудри и смислени, нарицахуся поляне, от них же есть поляне в Киев и до сего дне" (Повесть временних лет. М.Л 1950 , ч.1 стр 12-13). Пізніше київський князь Кий "в своем град Києв, ту живот свой сконча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Либідь ту скончашася" (ПВЛ, ч.1, с 13). 

Принагідно зауважим, що ображені деревляни протягом наступних століть постійно ворогували з полянами, намагалися повернути своє сакральне городище, тепер вже Київ, і прогнати полян, які по смерті Кия "биша обидими древлями и иними околними" (ПВЛ, ч.1 стр 16, 18). 

В 882 р. Великий Князь Київський Олег, пізніше Віщий, 30 років правління, підступом захопивши Київ і убивши правителів Аскольда і Діра, був вимушений воювати проти повсталих деревлян: "У РІК 6391 (883) Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці" (Літопис Руський", Київ, "Дніпро", 189 , стор13). Потім Великий князь Київський Ігор, пізнше Старий, 33 роки правління в Київі, збираючи данину, був убитий повсталими деревлянами в 945 р., які старалися повернути свої землі і Київ, створивши династичний шлюб древлянського князя Мала і удовиці, полянської княжни Ольги. В середині Х ст. писемних згадок про деревлян вже не було.

Сергей Цветков: Как сформировался славянский этнос | Честная история с Екатериной Хазовой

 Прем’єра була 1 вер. 2024 р.  

Славянские языки возникли из группы языков индоевропейской семьи, как и языки большинства народов Европы, полуострова Индостан и Ирана. Значит ли это, что все населяющие эти территории народы имеют общие генетические корни? Вместе с Сергеем Цветковым разбираемся, откуда в Европу пришли предки славян, каким был их образ жизни и когда они выделились в отдельный этнос.

00:00 Анонс  

01:20 Что такое индоевропейская семья языков?  

02:20 Когда начала развиваться славянская речь?  

03:25 Кто такие индоевропейцы?  

05:35 Кто ввел термин "санскрит"?  

06:27 Языковое древо  

09:15 Когда возникла индоевропейская семья языков?  

10:35 Откуда пришли индоевропейцы?  

14:07 Религия индоевропейцев  

15:34 Этногенез славян  

18:40 Языковая ассимиляция индоевропейцев  

25:15 Степное нашествие  

27:27 Символы богатства древности  

28:47 Оружие степных воинов и их нашествия  

33:45 Культура погребальных урн  

35:59 Расселение индоевропейцев  

36:42 Лужицкая культура  

38:39 Народы лужицкой культуры   

Андрій Денисенко: Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських

Україна - не тільки не Росія, а Київ не просто старший Москви на 700-800 років.

Поширення назви Київ і похідних від неї на всій території розселення слов‘янських племен, яке відбувалося у 6-8 століттях (а на території майбутньої РФ і в 9-10), свідчить, що він є найдавнішим і найпотужнішим центром всіх слов’ян тогочасної Європи.

Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських.

Це смертельний удар по імперських амбіціях Московії, історична міфологія якої не сягає глибше періода Русі, а реальна державна традиція і національна свідомість походять з кривавого болота монгольського рабства.

Динко Раніна: Біда тому місту, де мудрих не густо, а у всевельможних у головах пусто

***
Якби посилав ти в латинські держави
послів іменитих, достойних і бравих,
щоб розумом світлим усіх дивували,
аби за кмітливість і їх прославляли, -

ходив би ти в славі і жив би без горя,
мій красеню славний, перлина край моря;
тоді б ти змагався поміж самоцвітів
з містами латинськими, знаними в світі.

Коли ж будеш слати послів загребущих,
до золота ласих, в розмові не сущих, -
не схоче з тобою ніхто говорити,
не зможуть ті дурні тебе захистити.

Біда тому місту, де мудрих не густо,
а у всевельможних у головах пусто.

(Динко Раніна, 1536-1607. Дубровнику). 

Незвична книжечка - перша книжка перекладача Олеся Павловича Шевченка (1929-?) із сербохорватської середньовічної поезії з його післямовою про феномен дубровницької поезії  ХVI-XVII ст. (Олесь Шевченко. Переклади. З сербохорватської. Київ: Молодь, 1970. - 40 с.).

Що цікаво, українська середньовічна поезія може похвалитися феноменом київської і львівської школи. Єдине, що дубровницькі поети з початку ХVI-го ст. почали переходити з латини на народну мову, то українські ще тоді практикували писання латиною і книжною українською. А перший зразок вірші народною мовою маємо з 1575 року - "Пашквіль" Яна Жоравницького і Олени Копоть...

Ось лише про перекладача не можу знайти інформації, крім тієї, що є в книжечці: народився в Смілі, закінчив Київський інститут водного господарства, жив у Києві, перекладав із болгарської, польської, себохорватської...

(с) Євген Баран

Амвросий фон Сиверс: О славянизации германских земель Северной Европы

В известной средневековой скандинавской «Саге о Тидреке» (гл.31) мы находим удвительное известие: «Одного конунга звали Вилькин. Он был знаменит победоносностью и отвагою. Силой и войнами он завладел страной, которая называлась Вилькиналанд, а теперь она называется Свитьод и Гаутланд, и всем царством шведского конунга, Сканей, Сьяландом, Ютландом, Виндландом и всеми государствами, что прилегали к ним. Так широко простиралось государство конунга Вилькина, в честь которого назвали страну, и обычай повествования в этой саге такой, что от имени первого правителя берёт своё название государство и народ, которым он управляет. Так, это государство называется Вилькиналандом по имени конунга Вилькина, и вилькинаманны — народ, что там проживает, до тех самых пор, пока к власти над этой землёй не придёт другой народ, и тогда имена снова поменяются». 

Сие не стоит воспринимать исключительно, как некое легендарное повествование, полное анахронизмов и фантазий. Попытаемся повнимательнее разсмотреть детали и разобраться в сем.

   Кто такие «вилькины» сей Саги? Они тождественны вильцам, хорошо известных также под именем лючитей. Лю́тичи, лу́тичи — экзоэтноним полабского союза племён, живших между Одером и Эльбой. Самоназванием сего племенного союза было вильцы (нем. Wilzen, Wilsen, Wilciken, Wilkinen) или велеты (нем. Wieleten, Welataben; польск. Wieleci). Франкский историк Эйнхард упоминает, что вильцы называли себя велатабианами. В немецких источниках они часто упоминаются как венеды или венды. Только к X веку велеты становятся известны как лютичи. Название племени лютичи прозрачно толкуется из праслав. *l'utitji «лютые, злые, жестокие». Впрочем, сравнение с другими племенными именами на -ичи указывает на образование от личного имени Лют. Название Wilzi/Wulzi было «военным» именем племени и обозначало, скорее всего, «волки» (*vьlci). (По мнению, некоторых изследователей, сие название тотемического происхождения). Все сии этнонимы подчёркивают храбрость и воинственность племени вплоть до свирепости и жестокости. Следует отметить, что самоназвания "волки" и велеты, возможно, возникли изначально как искажение более старого имени в процессе его семантического переосмысления: велеты - "большие, высокие" вторично связано с *velii "большой", но более древней формой является венеды, откуда немецкие названия лужичан как Winden

       В прелюбопытнейшей статье чешского лингвиста Вацлава Махека "Славянско-германские словесные пары" («Zeitschrift für slavische Philologie» за 1955 год) приводится интересное наблюдение относительно соответствия славянского "лют" германскому "вильд". Сначала он разсматривает пару: славянское "лит/лют" (жаль) и германское "леид" (жаль), и далее переходит ко второй, связанной с первой, паре: славянское "лют" - германское "вильд". Статья на немецком (1, 2), потому приведим перевод лишь того абзаца, где речь идёт конкретно об интересующей теме:

Григорій Громко: Де прабатьківщина слов'ян?

Де прабатьківщина слов'ян?

А – Чеська концепція Івана Борковського;

B – Чернігівська концепція Бориса Рибакова;

C – Поліська концепція Ірини Русанової;

D – Київська концепція Петра Третьякова;

E – Пшеворська концепція Юзефа Костржевського;

F – Паннонська концепція Антона Корошеца;

G – Карпатська концепція Казімєжа Годловського;

H – Дунайська концепція Флоріна Курти.

Джерело: P. M. Barford, The Early Slavs: Culture and Society in Early Medieval Eastern Europe, 2001

Чеська концепція не може пояснити як слов'яни з'явились серед германських племен і чому у слов'янських мов багато спільного з балтськими мовами.

Концепція Бориса Рибакова заснована на сприйнятті Черняхівської культури як суто слов'янської, що звичайно не так.

Якщо слов'янський етнос появився на Поліссі, то чому вони виділились з балтського масиву саме у цьому місці?

За Третьяковим слов'яни - суто балтське плем'я.

Слов'яни зародилися між Лабою та Віслою? А де в той час були германські племена, які зрушили з цієї території лише у V ст.?

Щодо Паннонії - чому тогочасні автори не знаходили слов'ян до навали гуннів?

Годловський намагався оптимальним чином поєднати літописні відомості з археологічними знахідками.

Щодо дунайських слов'ян, то тогочасні візантійські автори прямо говорять, що слов'яни потрапили на Дунай під час переселення готів.

Факти:

Слов'яни виділились з загального балтсько-слов'янського масиву - схожі мови, схожі вірування.

Генетично слов'яни та балти різні, хоча це не надто впливає на спільне походження - спільні предки асимілювали місцеве населення Балтії, що тепер ми бачимо у Y-DNA-тестах

Між Лабою та Віслою до V ст. знаходились германські племена, тож прабатьківщина слов'ян має бути далі на схід.

Полісся - південна межа розселення балтських племен, тож прабатьківщина слов'ян з півночі обмежується Прип'яттю

За свідченням тогочасних авторів слов'яни не були степовим народом, отже південна межа розселення протослов'ян - межа Лісостепу та Степу.

На сході маємо природну межу - Дніпро, намагання вважати Київську культуру слов'янською розбивається балтськими гідронімами цієї території.

В результаті маємо територію від Дністра (Прикарпаття) до Прип'яті(Волинь).

Вторгнення готів, які рухалися вододілом Західного Бугу, Дністра та Прип'яті "розрізало" загальний масив слов'ян на дві окремі частини.

Гуннська навала і міграція готів на захід спричинила і міграції слов'ян, які разом з частиною готів були гуннським "федератами".

Авари теж "посунули" слов'ян на захід - дулеби з Волині опинились у Чехії та Далмації

Черепанова О. А.: Древняя культура Северного Причерноморья и исторические корни славянского образа Бабы- Яг

 Черепанова О. А. Древняя культура Северного Причерноморья и исторические корни славянского образа Бабы- Яги // Северное Причерноморье : к глубинам славянской культуры (V Чтения памяти академика О. Н. Трубачева), Алупка, 25–30 сентября 2008 г. :  материалы междунар. конференции  / сост. : Г. А. Богатова, А.  К.  Шапошников.  –  Киев; М. : РАН; НАНУ, 2008. – С. 211-212. – https://www.academia.edu/33355265

Баба-яга – один из ярких образов русского фольклора. Уже всередине XIX века стало ясно, что этот образ имеет сложный характер ипринадлежит к центральным персонажам славянской мифологии. Мифологическая сущность персонажа, по мере накопления материала и егоосмысления, приобретала определенные очертания благодаря трудам А.Н. Афанасьева, А. А. Потебни, позднее В. Я. Проппа, К. Д. Лаушкина и др.

 Из всех многочисленных версий о происхождении и исходной сущности образа в докладе обосновывается та, которая была высказана А.Н. Афанасьевым и периодически обсуждалась позднее, а именно версия о связи образа бабы-яги со змеей, а именования "яга" с санскритским ahi «змей». По данным этимологический словарей, в том числе ЭССЯ под. ред.О. Н. Трубачева, связь санскр. ahi со славянскими «уж, угорь, язь» вполне обоснованна. Предположительно в этот ряд включается и элемент «яга».

Типологические характеристики «бабы-яги» дают достаточные основания, чтобы поместить этот образ в мифологическое поле «змеи/змея», что предполагает и ее связь с подземным миром, царством мертвых, смертью. Однако требуются дополнительные обоснования того, что элемент «яга» есть древнее именование змеи, возможно, исконное, замененное впоследствии в процессе табуирования рядом других, из которых общеупотребительным стало известное нам «змея» (возникшее по связи с земля).

В докладе приводятся непосредственно найденные автором и почерпнутые из специальной литературы обоснования семантизации элемента «яга» как названия змеи. Найден «заговор на кровь» в записи XVIII в., где змея в концовке заговора названа «яга бура»; зафиксировано на Севере (русские говоры Республики Коми, 1992 г.) употребление слова «агашка» как названия змеи (запись, к сожалению, не документирована); в украинском фольклоре зафиксированы легенды о том, как из маленькой пташки по прошествии определенного ряда лет и в результате ряда инкарнаций получается вредоносный змей о нескольких головах – «язя». Полагаю, что имена змей в заговорах, созвучные наименованиям «ага», «яга», могут быть косвенным доказательством семантизации «яга» как «змея»: царица змей нередкоименуется Агафьей, известны змея Грипина (Агриппина), инорогая змея Гарафена (Аграфена) и под.

 Есть основания полагать, что славянский образ полиморфно госущества, женщины-змеи, бабы-яги, несмотря на универсальность и территориальную широту мифологии змеи, сформировался в недрах ранней культуры Северного Причерноморья, где сходились культурные линии античности, индоиранской зоны, Востока и славян. В пользу этогоговорит ряд фактов. Начиная с первых веков н. э. в этих местах широко распространены амулеты-змеевики, на многих из которых изображенызмеи с женским лицом, иногда торсом. Это был именно женский оберег; использование этого амулета отмечалось даже в XVIII в. Скифской мифологии не чужд образ полиморфного существа с признаками змеи. Развернутые легенды о многоголовом змее "язе" представлены в фольклоре именно южной Руси, в украинском фольклоре (XIX в.). Образ бабы-яги наиболее ярко развернут у восточных славян. У южных и западных он затухает, там усиливается мифология василиска, также связанная с чудесным змеем. Южнославянское название персонажа, напоминающего бабу-ягу, «баба-рога», возможно, представляет иное табуированноеименование змеи – «рога», «рохля» (ср. присутствие в фольклоре рогатых змей; именование «инорокая змея Гарафена», русское «рохля» – «змея» и под.).

В. Л. Васильев: Откуда пришли в Псков и Новгород славяне

 О проблеме раннеславянского заселения Русского Северо-Запада (по материалам ономастики и диалектной лексики)

 В. Л. Васильев  (Великий Новгород)

 Во взглядах на проблему раннеславянского заселения Русского Северо-Запада (далее — РСЗ) издавна конкурируют две основные точкизрения. 

Первая гипотеза — «западнославянская», разделяемая многимиисториками и языковедами начиная с 1-й половины XIX в., — подчеркивает западнославянский генезис первых насельников окрестностей озер Чудско-Псковского и Ильмень и первых диалектов РСЗ. Есть две разновидности этой гипотезы. Одни предпочитают говорить о миграции славян с южного побережья Балтики (балтийских славян), другие предполагают приход славян со среднего течения Вислы. Пути миграции — либо напрямую пересекая земли балтов, либо даже на судах по Балтийскому морю. Разделение летописных кривичей и словен ильменских на РСЗ либо не учитывают, либо возводят эти два племени к разным потокам западных славян (А.А.Шахматов, Д.К.Зеленин, В.В.Седов, Г.А.Хабургаев, В.Л. Янин и мн. др.).

 Лингвистически продвинутый вариант данной гипотезы был предложен А.А.Зализняком. На долготе примерно от Пскова до Новгородапревалировал диалект псковских, или северных, кривичей, находившийсяв близком родстве с западнославянскими диалектами, а восточнее Новгорода распространялись говоры общевосточнославянского типа, принадлежавшие ильменским словенам.

 Вторая гипотеза — «среднеднепровская», или «южная» — трактуетпервых славян РСЗ как пришельцев с области Киева и СреднегоПоднепровья, подчеркивая их общевосточнославянский генезис. Пути прихода славян — по Днепру и его притокам, далее на Ловать и в бассейн Великой (Ф.П.Филин, О.Н.Трубачев, В.Б. Крысько и др.).

 Эволюция изложенных мнений относительно лингвоэтногенеза в регионе РСЗ претерпела с сер. XIX в. определенные изменения, заключавшиеся в постепенном сдвиге акцентов в пользу второй гипотезы. Вчастности, мнение о первоначальной миграции на РСЗ славян с берегов Балтийского моря, бывшее некогда наиболее популярным, не нашло достаточных лингвистических аргументов и сегодня может быть расценено скорее как факт историографии. Предположение В.В.Седова о приходе кривичей и ильменских словен из Средневисленского региона, хорошо известное благодаря авторитету крупного археолога, подвергнуто критике в современной археологической литературе; ср.: «Система археологической аргументации для обоснования западной гипотезы так ине была создана» при том, что «южная версия за последние десятилетиязначительно укрепила фактологическую базу» (В. Я.Конецкий 1998). Наконец мы наблюдаем изменение взглядов А.А. Зализняка, который впоследних своих трудах избегает упоминаний об особом родстве северно-кривичского с севернолехитскими и лужицкими диалектами, ограничиваясь предположением «о ранней изоляции носителей прановгородско-псковского диалекта от остального славянства» (А.А.Зализняк 2003).

 Разумеется, сколь бы логичны и стройны ни были этноисторические схемы раннеславянского освоения РСЗ, они с необходимостью должны быть верифицированы конкретными фактами, прежде всего лингвистическими. Остается актуальным требование переводить общую дискуссию«в план конкретного сравнительного анализа форм, этимологии слов иимен» (О.Н.Трубачев).

 Проводимое мной исследование славянских топонимическихдревностей на территории средневековых Новгородской и Псковскойземель (в основном в области пятин Великого Новгорода) во многих случаях учитывает широкий общеславянский фон имен и апеллятивов. В результате постепенно появляются ареальные обобщения исследуемого материала. Некоторые из выводов имеют отношение к проблематике раннеславянского заселения РСЗ.

Андрій Денисенко: Україна-мати! Щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою

Україна-мати!

Знаю, що багато друзів мене не зрозуміють.

Але я маю це сказати.

Україна-мати - це не лише концепт у продовження наспіву «Батько наш - Бандера».

Україна-мати для всіх українців!

З усіх куточків Батьківщини і з усіх світів поза нею.

Не зважаючи на політичні погляди та ставлення до сталевої постаті на печерських пагорбах.

Бо створена вона скульптором-українцем за українські гроші на українській землі, розгорнута лицем до Москви і є символом захисту нашої землі.

Україна-мати для всіх, включно з Києвом, у котрому поставлена і котрий є мати городів руських!

Мати для дітей Божих і Дажбожих.

Живих і мертвих, і ненароджених.

Мати для антів, венедів і склавинів.

Мати для полян, деревлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян, бужан і білих хорватів, для скіфів, сарматів, неврів і балтів - для всіх батьків й матерів нашого народу.

Україна-мати - не лише для українців.

Але й для усіх наших справжніх братів-словʼян, предки яких вийшли з цієї землі й які підтримують нас під час лютого випробування війною, даючи прихисток біженцям, боєприпаси та зброю для війська та голоси в усіх міжнародних структурах.

Мати для хорватів і сербів, босняків і чорногорців, прабатьківщина яких є у нашому Прикарпатті; для болгарів та їхніх 7 словʼянських родів; для поляків, чиє провідне племʼя - поляни - родом із Придніпровʼя; для чехів, чий пращур Щек разом із пращуром хорватів Хоривом є братами нашого Кия та сестри їхньої Либеді.

Україна-мати для християн, язичників, буддистів, юдеїв і мусульман. Для всіх, чиї молитви у цей час на межі життя і смерті - за неї!

Для русинів й насправді руських, а не московських.

Для нащадків псковитян, тверичів, новгородців й усіх, хто боровся з вирощеним Ордою левіафаном і визнає великокняже першородство України-Русі та великого Києва.

Україна-мати - для всіх індоєвропейських народів, які з українських степів розійшлися цілою Євразією.

Для всіх, хто живе, будує і народжує на цій святій землі.

Україна - на межі світів!

Україна - щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою.

Україна-мати для кожного з нас - для всіх наших мрій про майбутнє без несправедливості, насильства та московського Мордору.

Слава Матері-Україні! Слава ЗСУ!

Maciek Borodo: Śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler

13 marca 1810 w Czerninie urodził się  śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler.

 Był wydawcą książek religijnych oraz prac etnograficznych opisujących śląską gwarę, folklor oraz obyczaje miejscowej ludności. Współpracował z wielkopolskimi czasopismami wydawanymi w języku polskim; leszczyńskim „Przyjacielem Ludu” oraz poznańską „Szkołą Polską” Ewarysta Estkowskiego. Zaangażował się w działania mające na celu utrzymanie języka polskiego w kaznodziejstwie oraz w szkolnictwie na Śląsku.

Bronił polskości na Śląsku oraz domagał się przywrócenia w kościele protestanckim na Dolnym Śląsku nabożeństwa w języku polskim. 5 grudnia 1844 roku zabrał w tej sprawie głos wysyłając petycję do synodu we Wrocławiu gdzie postulował „Dobro tych braci moich w Chrystusie szczepu słowiańskiego mając na uwadze wnoszę o większe odtąd uwzględnianie ich potrzeb religijnych i kościelnych, a to pod trojakim względem: 1) co do obsadzenia probostw, 2) co do ścieśnienia nabożeństw, 3) co do opatrzenia szkół (...) Nawet wtenczas kiedy tylko mała część gminy jest polską, nie wolno zaniechać nabożeństwa polskiego ani całkiem jej odejmować sposobności zbudowania się w świątyni pańskiej... Bo jedynie mowa ojczysta przemówić może do serca”. Synod wrocławski z 1884 roku przyjął postulaty Fiedlera i zadeklarował po niemiecku „dass polnische Kinder auch fomlich polnischen Unterricht erhalten mochten” (pol. „aby dzieciom polskim także w języku polskim dawano nauki”).

Fiedler był również przeciwnikiem germanizacji oraz miłośnikiem miejscowego dialektu śląskiego, zwalczanego wówczas przez władze pruskie jako słowiańskiego. Zebrał też i opisał sporo pieśni w miejscowym dialekcie.