Андрій Поцелуйко: Нові соціальні відносини, створені кочовими скотарями

 У статті The Brand-New Social Relations Created by Nomadic Pastoralists японський дослідник Йоічіро Накаґава пропонує розглядати виникнення кочового скотарства не лише як важливу зміну способу господарювання, а як фундаментальний перелом у розвитку людських соціальних відносин. На думку автора, перехід від суспільств мисливців-збирачів до скотарських спільнот спричинив появу принципово нового способу організації людей. Його сутність полягала в поступовому переході від організації, заснованої переважно на спорідненості, до організації, у якій дедалі більшого значення набували функції та ролі її учасників (NAKAGAWA, 2025, pp. 137–151). CChuo University

Накаґава починає свою аргументацію з характеристики ранніх людських спільнот. Протягом більшої частини історії людства люди жили невеликими групами, які ґрунтувалися на родинних зв'язках. У суспільстві мисливців-збирачів саме спорідненість була основним механізмом інтеграції людини до групи. Соціальний статус значною мірою визначався віком, походженням і родинними зв'язками. Така організація мала природні межі, оскільки чисельність групи була обмежена можливістю підтримувати безпосередні соціальні контакти та забезпечувати членів групи ресурсами.

Важливі зміни відбулися після виникнення землеробства та одомашнення тварин. Особливе значення Накаґава надає одомашненню овець і виникненню кочового скотарства в регіонах навколо Родючого Півмісяця. За його інтерпретацією, пастуше господарство створило ситуацію, якої раніше фактично не існувало: людська група почала функціонувати разом із групою тварин. Таким чином, соціальна організація перестала бути виключно людською. Вона стала системою, до якої входили люди й тварини, пов'язані між собою певними функціями. Саме цю взаємодію автор називає появою «нових соціальних відносин». 

Цей момент є центральним для концепції Накаґави. Пастух і стадо не просто співіснували. Між ними встановлювався функціональний зв'язок: пастух мав управляти стадом, захищати його, контролювати пересування тварин і використовувати продукти тваринництва. Водночас саме стадо ставало основою існування пастуха. Отже, кожен учасник нової системи отримував певну роль. У такому суспільстві зв'язок між учасниками визначався вже не тільки питанням «хто кому родич», а й питанням «яку функцію хто виконує».

Андрій Поцелуйко: Поо формування пострадянської аристократії сили

 Від окремої бригади до бізнесово-владного середовища: розпорошення «спортсменів» і формування пострадянської аристократії сили

Есе про те, як силове походження стало одним із джерел формування сучасної соціально-економічної еліти

Вступ: зникнення, якого не було

У суспільній пам’яті пострадянських країн «спортсмени» залишилися насамперед як персонажі дев’яностих років. Люди в спортивних костюмах, боксери, борці, самбісти, важкоатлети, охоронці, рекетири, учасники «стрілок», силових захоплень підприємств і боротьби за територію. Цей образ став настільки впізнаваним, що почав функціонувати як культурний символ цілої епохи. Коли сьогодні згадують дев’яності, часто мають на увазі саме їх — людей, які уособлювали грубу фізичну силу, неформальні правила, приватне насильство та руйнування старої державної системи.

Проте історична проблема полягає в тому, що цей образ створює ілюзію завершеності. Здається, ніби «спортсмени» були короткочасним кримінальним явищем, яке існувало лише у перехідний період між СРСР і сучасністю, а потім просто зникло. Але якщо поставити питання не про кримінальну історію, а про соціальну еволюцію, картина радикально змінюється.

Найцікавіше полягає в тому, що вони майже не зникли. Зникла лише їхня найпомітніша форма.

Те, що у дев’яностих роках було окремою силовою групою, поступово перетворилося на одне з найважливіших середовищ походження сучасної пострадянської еліти. Вони не залишилися окремою кастою. Вони розчинилися у великому бізнесі, девелопменті, логістиці, аграрному секторі, місцевому самоврядуванні, безпекових структурах, спортивних федераціях, благодійних фондах і навіть військовій інфраструктурі. Саме тому сьогодні їх важко впізнати.

Перед нами не історія зникнення. Перед нами історія успішного соціального маскування.

Від групи до середовища

Соціологія знає принципову різницю між групою і середовищем.

Група має чіткі межі. Вона знає, хто є «своїм», а хто — «чужим». Вона має символіку, стиль поведінки, внутрішню ієрархію, територію, механізми входу та виходу.

Середовище — інша річ. Воно не завжди має формальні межі. Воно існує як мережа походження, знайомств, взаємної довіри, репутації, неформальних зв’язків і способів рекрутування.

У дев’яностих роках «спортсмени» були саме групою.

Їх можна було впізнати за спортивними секціями, клубами боротьби, боксу, самбо, важкої атлетики, за охоронними структурами, за територіальними бригадами, за участю у рекеті, силовому супроводі бізнесу, «дахуванні», вибиванні боргів, контролі ринків, складів, транспортних вузлів, будівельних майданчиків.

Вони мали спільний стиль життя.

Спільну мову.

Спільний спосіб заробітку.

Спільне уявлення про силу, честь, лояльність і ризик.

Але вже на початку двотисячних років починається процес, який можна назвати деідентифікацією.

Андрій Поцелуйко: “Хто годуватиме пенсіонерів?” — страх, який не витримує арифметики

“Хто годуватиме пенсіонерів?” — страх, який не витримує арифметики

Одна з найпопулярніших страшилок, яку регулярно поширюють у ЗМІ та соцмережах — “в Україні катастрофічно зменшується населення, і скоро нікому буде годувати пенсіонерів”. Це твердження звучить грізно, емоційно та тривожно. Але чи справді воно витримує спокійний розрахунок?

Спробуймо розібратися без паніки — лише на основі цифр.

###  Скільки витрачаємо на пенсії?

У 2024 році Україна витратила на пенсійне забезпечення близько $18.9 млрд. Це величезна сума — близько третини всього бюджету країни.

Звучить так, ніби для фінансування пенсій потрібно всю країну поставити до станка. Але це — ілюзія.

###  Скільки людей потрібно, щоб забезпечити пенсії?

В Україні є два сектори, які реально заробляють валютою і платять податки: аграрний сектор і індустрія ІТ-послуг.

Україна отримувала від агроекспорту приблизно $15–25 млрд на рік... експорт ІТ-послуг України в останні роки був приблизно $6–7+ млрд.

І от що цікаво:

В агросекторі зайнято \~2.4 млн людей

В ІТ-секторі — ще \~300–350 тис.

Разом — менше 3 мільйонів людей, які вже сьогодні виробляють продукції на суму, якої вистачає на фінансування всієї пенсійної системи.

Це не теорія. Це факт. Ми це вже робимо.

###  А що далі?

Так, населення України скорочується — еміграція, війна, старіння. Але разом із цим  буде скорочуватись і кількість пенсіонерів.

Вже зараз середній вік пенсіонерів зростає, а нових “одержувачів пенсій” буде менше.

До того ж, пенсійний вік підвищується, а частка пенсіонерів, які доживають до глибокої старості, не росте надто швидко.

Отже, навантаження на одного платника не буде зростати нескінченно — навпаки, ймовірно, воно навіть зменшиться.

### Що це означає?

> Щоб прогодувати всіх пенсіонерів — не потрібно мати 20 мільйонів працездатних.

> Достатньо кількох мільйонів високопродуктивних фахівців, які працюють у сфері з великою доданою вартістю.

Сучасна економіка — це не важка індустрія з тисячами робітників біля конвеєра. Сьогодні один фахівець в ІТ чи агроіндустрії може генерувати податків більше, ніж 10 осіб у старій економіці.

Артем Корсун: Когда же наступают критические времена

Ещё в самом начале пандемии, я сидел и пытался понять, что общего у лидеров по числу заболевших. Иран. Корея. Италия. Испания. Ныне к ним прибавились США (In god we trust). Ничего общего ни в культуре, ни в традициях, ни в уровне жизни.

Есть единственный параметр, который их объединяет - зашкаливающая религиозность, в этих странах % верующего населения намного выше, чем в других.

В Израиле среди религиозных больше заболеваний, потому что был праздник Пурим. Они собирались своими большими семьями и друг друга перезаражали. Плюс они не сильно слушают светские власти и карантин хуже соблюдают. А сегодня с утра попалась интересная статистика по городам Израиля (http://xprt.co.il/news/6332). В лидерах - Иерусалим (Город Золотой в Святой Земле) и небольшой Бней-Брак. Именно там прошла та самая Чёрная Свадьба. Как там пел Высоцкий: "Молились строем - не помогло".

В Корее разносчиком стал как раз член секты - т.наз. "пациент 31". 

Китай не атеистическая страна, на уровне официальной религии у них конфуцианство, основанное на почитании предков и данных ими обычаев. Но Китай в данном списке отсутствует по другим соображениям - он первоначальный очаг эпидемии. Понятно, что в очаге заболеваемость будет выше, чем в других местах.

Кажется, мы имеем наглядный пример эволюции в действии. Одна из теорий отмечает, что эпидемия затронула регионы на 40-й широте. Ниже вирус не выживает, т.к. при повышении температуры воздуха выше 26 градусов не выживает. Но 40-я широта интересна ещё и тем, что это страны не затронутые эволюционными изменениями во время Малого Ледникового Периода. В этом поясе можно было выживать сохраняя привычный уклад жизни и дикие верования.

Бог очень хорош для спокойных времён, для неспешной беседы за рюмочкой чая о различных толкованиях тёмных мест в Августине.

Когда же наступают критические времена:

- Что мы говорим Богу?

- Не сегодня. 

Софія Дніпровська: Мітра з Варуною завжди ходять парою

Чи не головним тестом на наявність державницького мислення є ставлення індивіда до насильства. Нормальну людську державу неможливо побудувати і розбудувати ні на самій лише добрій волі, ні на самому лише насильстві.

Мітра з Варуною завжди ходять парою. Мітра і Варуна - це пара, що уособлює відповідно духовну і фізичну силу. І знаходиться в стані єдності протилежностей. І тільки баланс і взаємодоповнення цих двох невід'ємних аспектів державного, суверенного життя забезпечує нормальний хід суспільно-економічних процесів.

Там, де баланс порушено в той чи інший бік - там життя або застигає в тоталітарній нерухомості, або захлинається в хаосі анархії.

У українців, яких добряче поколошкала московська держава, де роль насильства як скрєпи є непропорційно великою, виробилося абсолютно неадекватне й нездорове ставлення до насильства, яке помилково трактується як "добродушність" і "волелюбство" і яке є суттєвою перешкодою для побудови життєздатних політичних структур.

Українці або покірно терплять і виправдовують граничне насильство (раби на панщину ідуть і діточок своїх ведуть), або не приймають ніякого насильства і примусу ні по відношенню до себе ні стосовно інших і з затятістю раба, що зірвався з ланця, кидаються у вир анархії з криками "не буду, не хочу, не стану, не уподібнюся, я не раб, я вільна демократична європейська людина!!!"

І, високо піднявши прапор свободи, не обмеженої ніякою відповідальністю, з благими намірами і мантрами про "нічого кращого людство ще не придумало", виходять на нове коло тоталітарного пекла...

У Дюмезіля в його "Мітрі-Варуні" є фраза, яка дуже точно ілюструє базові світоглядні відмінності між кельтами і германцями, що обумовили історичну поразку одних і перемогу других: "... в Ірландії злий узурпатор - це Брес, що націоналізує майно; у Скандинавії - Мітотин, що приватизує власність".

У індоєвропейському світі існують (і чергуються) 2 архетипові моделі суспільно-політичного устрою.

Одна - з верховним правителем, що є "... активним втіленням общинного, жадібного, казенного, зневажливого, але врівноважуючого, зрівняльного стану". (с)

Друга - з лідером, що є "... фігурою аристократичної федерації або президентом буржуазної асоціації, безсилим ліберальним лідером, чий єдиний обов'язок - який він має неухильно виконувати - захищати кожну людину від заздрощів інших і гарантувати їй, із мінімумом оподаткування за державні послуги, недоторкане задоволення свого особистого інтересу та можливість збагачення". (с)

Германці на початкових етапах своєї політичної генези обрали перший варіант - общинну солідарність і повагу до "сильної руки", що врівноважує і впорядковує гру приватних інтересів - і успішно відбилися від експансії Риму та перейшли в контрнаступ. А вже потім, пізніше, завели в себе і приватну власність, і ринкову економіку, і протестантську етику, і демократію з лібералізмом, і права людини - коли оволоділи Європою (нацизм - націонал-соціалізм, до речі, є поверненням до первинної, архаїчної германської традиції як реакція на національне приниження, що потребувало реваншу - тобто експансії).

Кельти на початковому, перехідному етапі вибрали "ліберальну" модель - і майже зникли з етнічної й політичної карти світу, де залишилася лише одна кельтська держава - та й та - німа.

Дочасна лібералізація, приватизація, партикуляризація суспільства, що передувала вирішенню засадничих безпекових проблем, призвела до того, що величезний етнічний пласт із багатим і самобутним культурним та економічним потенціалом, що простягався від Шаннона до Сяну, був розтрощений і перемелений на субстрат, який "назад" уже не провернути.

Але якщо кельти були поглинені вищою і рівнозначною їм культурними спільнотами (римлянами і германцями), і отримали доволі широкі перспективи самореалізації в рамках римо-германського світу, то українці ризикують піти на харч дикій паразитарній орді. І неадекватність політичної моделі історичним викликам матиме для нас ще трагічніші наслідки, ніж для "волелюбних" кельтів...

Кирилл Серебренитский: Об иерархии и как из неё вырваться

... на самом деле антропологическая иерархия совершенно незыблема. Если есть что-то вечное в человеческое измерении, то это - иерархичность. Это беспощадная твердь сосуда, в которую покорно жидкостно вливается любое человеческое сообщество. Иерархия появилась вместе с людьми и исчезнет только после смерти трёх последних людей.

Истинная иерархия - это простая грубая и недобрая триада: Брахман, Кшатрий, Шудра (в России в начале ХХ века, повсеместно, почти в каждой избе, висела такая наивна лубочная картинка: "Сим молитву деет, Яфет власть имеет, Хам пшеницу сеет, Смерть все владеет", - как раз об этом).

Иерархию создают не какие-то зыбко мерцающие в недрах восприятия тайны, а то, что всем изначально очевидно: слово и плата.

Брахман - тот, кому доступно некое знание. И он (а иначе - как узнают?) об этом говорит, облекает знание в слова. За это брахману несут дань, платят.

Кшатрий - тот, кто управляет смертью, кто умеет и имеет право убивать, или ему кажется, что у него есть такое право. И он (иначе - как поймут?) об этом говорит, облекает смерть в слова. За это Кшатрию платят.

Шудра - это тот, кто платит. Шудре кажется, что он платит за сопричастность к знанию и за участие в переговорах со смертью, но на самом деле Шудра платит за слова. И даже не потому, что эти слова для него важны, а потому, что предназначение Шудры - платить.
Шудра на самом деле платит за то, что он Шудра. И потому, что ему это нравится.

.....

А это значит, что на вершину истинной иерархии достаточно легко прорваться. Для этого не нужно каких-то особых способностей, и без стечения обстоятельств вполне можно обойтись. Надо просто перестать платить за слова. Точнее: нужно прекратить почитать рты, извергающие слова (такие же слюнявые, неблаговонные пасти, с такими же больными гниющими зубами, как и у молчаливых). Осознать, что слова принадлежат не тем, кто их произносит громко, ладно и уверенно, а - всем, как солнце (если нужно знание, то - вламываться и брать, хватать и тащить его, расталкивая всех, кто пытается этому помешать, без какого-ибо почтения; и, по возможности, не бояться смерти, по крайней мере - не думать о ней, пока она не встанет перед глазами и не дохнёт прямо в лицо; а лучше и совсем не бояться).

Давид Нармания, Асука Токуяма: Молодежь без стремлений: выросло поколение «сатори»

Молодежь, закончившая школу в 2010-х, совсем равнодушна к ценностям, двигавшим вперед их родителей. Они гораздо больше ценят собственный комфорт, не стремятся сделать карьеру, заработать материальные блага и не рвутся увидеть мир. Что движет сегодняшними двадцатилетними, чего они хотят и почему их называют «поколением сатори».

«Сатори» — просветленные подростки

Впервые о том, что это поколение коренным образом отличается от предыдущих, заговорили в 2010 году в Японии. Тогда бывший журналист газеты «Никкей» Таку Ямаока в опубликованной в 2010 году книге «Молодежь, которая ничего не хочет» описал их так: «Они не ездят на машинах. Они не хотят брендовых вещей. Они не занимаются спортом. Они не пьют спиртные напитки. Они не путешествуют. Любовь им безразлична». За такими людьми закрепился термин «поколение сатори» — это слово можно перевести как «просветление», так называется один из видов медитативной практики.

Японская студентка Мисаки из частного токийского университета и ее ровесник из московского вуза Павел (имена изменены по просьбе спикеров) рассказали нам о том, как современная молодежь видит саму себя и свое будущее.

Они по-разному смотрят на свою карьеру. Если Мисаки намерена сразу же после выпуска устроиться в крупную компанию, чтобы не беспокоиться о заработке, то для Павла важно получать от работы удовольствие: «Я нигде не работал и не работаю. Сейчас я живу с родителями, они оплачивают мою учебу, в клубы я не хожу, потому что для меня в этом нет необходимости. У меня были подработки, один раз мне даже заплатили 17 тысяч рублей, но они год пролежали у меня — мне не на что было их потратить. Я понимаю, что мне придется рано или поздно создать семью, и тогда мне нужно будет ее обеспечивать, но пока у меня нет дела, от которого я бы «горел».

«Сатори» не разделяют идею о том, что настойчивость и старания — гарантия успеха. «Я много раз видел, как люди из моего окружения выкладывались по полной и оставались ни с чем, — рассказывает Павел. — Упорные усилия не гарантируют достойную награду«. «С призывом «Надо стараться, и все получится» выступают те, кто не знал поражений, — считает Мисаки. — «Победители» и «проигравшие» — эти термины уже давно получили хождение в Японии. «Победители» — это те, кто, по мнению окружающих, сумел хорошо устроиться в жизни: у них есть деньги и уважение общества. У «проигравших» все наоборот».

Мария Галина: Hyperfiction: Жестокие объятия утопии, или Как избежать смерти духа

В марте 2017 года центр исследований России и Евразии (Uppsala Centre for Russian and Eurasian Studies) старейшего скандинавского университета (Уппсала, Швеция) провел международную конференцию с показательным названием Languages of Utopia: (Geo)political Identity-Making in Post-Soviet Russian Speculative Fiction.

Speculative Fiction — довольно удобный термин, объединяющий «фэнтези», «научную фантастику» и «альтернативную историю», от высоких образцов жанра до массовых поделок. Этот род литературы многими
критиками и литературоведами воспринимается пренебрежительно (мол, какая-то фантастика!), да и само слово «фантастика» благодаря нашей, отечественной авторской и издательской неразборчивости тоже уже стало чуть ли не ругательством. И вот вдруг — казалось бы, неожиданно — этому «низкому» жанру оказалась посвящена целая конференция. Да еще где! В одном из старейших университетов Европы.

На самом деле эта самая Speculative Fiction (литература условности) — прекрасный индикатор того, что называют «умонастроениями масс». Возможно, более информативный, чем так называемые реалистические тексты (где реализм выступает в качестве инструмента). «Научная фантастика» ХХ века помогала современникам адаптироваться в быстро меняющемся мире, фэнтези — приспосабливаться к эпохе глобализации (Марк Липовецкий [1], в частности, говорит о том, как благодаря произведениям с неантропоморфными героями массовое сознание осваивает образ другого). Потому неудивительно, что наряду, скажем, с докладами о «Лавре» и «Авиаторе» Евгения Водолазкина (Muireann Maguire), «Теллурии» Владимира Сорокина (Марк Липовецкий) и «ЖД» Дмитрия Быкова (Sofya Khagi) рассматривалась, например, «конвентная литература» — от запорожской вольницы «Звездного моста» (Matthias Schwartz) до вальяжно-имперского «Бастиона» (Михаил Суслов) и «проектная» литература — в частности, серия «Этногенез» (Ирина Коткина). Хороша ли, плоха ли наша фантастика — именно она оказалась зеркалом той картины реальности, которая выстраивается в умах народонаселения, и в этом смысле она интереснейший объект исследования.

Но вернемся к теме конференции, обозначенной ее организатором Михаилом Сусловым как «Языки Утопии».