Прикарпатський інститут етносоціальних досліджень та стратегічного аналізу наративних систем імені імператора Андроніка I Комніна
Emperor Andronikos I Komnenos PreCarpathian Institute of Ethnosocial Research and Strategic Analysis of Narrative Systems
Ми маємо повне моральне право вимагати від Польщі знесення памʼятників, присвячених Армії Крайовій (АК), та перейменування всіх військових підрозділів, які носять її імʼя у сучасних збройних силах Варшави.
Цей допис великий, але він змістовний та необхідний для розуміння діяльності діячів, яких Польща сьогодні глорифікує на державному рівні, водночас вимагаючи від України відмови від власних героїв.
Злочини Армії Крайової проти українського цивільного населення
Знищення села Сагринь та Грубешівська різанина (10 березня 1944 року) - це один із найбільших і найжорстокіших злочинів польського підпілля проти цивільних під час Другої світової війни. Загони АК під командуванням Зенона Яхимека разом із Батальйонами хлопськими (BCh) оточили та вщент спалили українське село Сагринь (зараз територія Польщі), яке було осередком українського культурного й релігійного життя. Використовуючи запальні кулі, нападники розстрілюв@ли людей у схованках, забивали сільськогосподарськими знаряддями, живцем кидали у вогонь та підірвали церкву, де намагалися сховатися селяни. За різними оцінками істориків, у Сагрині того дня було вбито від 800 до 1240 українців, серед яких понад 100 — діти. Того ж дня АК атакувала ще понад 10 навколишніх українських сіл: Березів, Ласків, Шиховичі, М'ягке та інші.
Трагедія села Павлокома (1–3 березня 1945 року) - злочин, вчинений уже наприкінці війни підрозділом АК під керівництвом поручника Юзефа Бісса («Вацлава») за підтримки польських селян із навколишніх хуторів. Польський загін оточив українське село Павлокома (Надсяння). Чоловіків, жінок та дітей зігнали до місцевої греко-католицької церкви. Після відбору та допитів українців групами виводили на місцеве кладовище, де розстрілюв@ли й скидали в заздалегідь викопані ями. Було жорстоко вбит# 366 українців, включно з немовлятами. Село практично припинило існування як український осередок.
Є люди, які воюють мечем. А є ті, хто змінює хід історії тихо — словом і думкою. Про них рідко пишуть у підручниках. Їх не знімають у кіно. Але саме вони закладають те, що переживає століття.
Одним із таких був Йосиф Верещинський. Уявіть XVI століття. Українські землі — між імперіями. Постійні набіги, війни, розпорошене суспільство. Люди ще не називають себе єдиним народом так, як ми сьогодні. І саме в цей час з’являється монах, який бачить далі, ніж більшість.
Йосиф Верещинський (бл. 1530–1598) — католицький єпископ Київський, мислитель, автор політичних трактатів. Він не командував військами. Але він намагався зрозуміти: як зробити так, щоб ці землі вистояли. Його зброєю було слово. У своїх працях він писав про козаків не як про розрізнені загони, а як про силу, яку можна організувати в державу. Він пропонував те, що тоді звучало майже фантастично: створити на українських землях впорядковану козацьку структуру, яка стане не лише військом, а основою політичного ладу.
Його ідея була простою і сміливою одночасно: ці землі можуть бути не окраїною — а суб’єктом.
Він звертався до пап Римських, до імператора Рудольфа II, до правителів Європи. Але не як прохач. Він пропонував план: укріпити козацьке військо, перетворити його на силу, яка стане щитом Європи від османських і татарських нападів. І разом із цим — дати цим землям політичну форму.
Його тексти цікаві ще й іншим. У них з’являється формулювання, яке сьогодні здається очевидним: “український народ”. У XVI столітті це не просто слова. Це — нове мислення. Бо назвати людей народом — означає визнати, що вони мають право на існування як спільнота, а не як територія між іншими державами.
Йосиф Верещинський також розумів інше: без освіти не буде ні держави, ні свободи. Він підтримував розвиток шкіл, говорив про необхідність навчання, і навіть пропонував створення “лицарської школи”, де б поєднували військову підготовку і знання.
Бо воїн, який мислить, — сильніший за того, хто просто б’ється. Він не став героєм битв. Не залишив після себе гучних перемог.
Його ім’я не стало символом епохи. Але він зробив те, що іноді важливіше за перемогу: він сформулював ідею Ідею того, що ці землі — не просто територія. Що люди, які тут живуть — не просто населення. Що вони — народ.
І, можливо, саме з таких тихих голосів починаються всі великі історії. Бо перш ніж народ стає силою - він має стати думкою.
Українська мова є важливим елементом ідентичності українського народу. Тому утверджуючи українську мову в Україні, а, отже, витісняючи російську, ми зміцнюємо серед українців почуття окремого "ми" і тим самим посилюємо українську ідентичність. А що сильніша наша національна ідентичність, що більше ми вирізняємося від інших, то потужніша наша відпірність до інформаційно-ідеологічного впливу зовні, особливо з боку нашого головного екзистенційного ворога Росії.
Таким чином не мають слушності ті російськомовні українці, які вперто відмовляються переходити на спілкування українською в повсякденному житті. Усвідомлюють це чи ні, але цим вони підтримують коридор, через який Москва має можливість чинити руйнівний вплив на свідомість нашого народу, спираючись на мовну нібито тотожність українців та росіян.
І ніякі спекуляції, що російськомовні українці також на фронті захищають незалежність України, не є і не можуть бути виправданням відмови переходити на українську — якщо російська є чинником ослаблення української ідентичності, а відповідно і ослаблення України, то ця ворожа мова має бути відкинута зі всією безоглядністю. Бо не можна захищати Україну на фронті і водночас підривати міць України російською мовою. Тому є тількі дві причини, чому значна частина російськомовних українців так затято не хоче переходити на українську — вони або не усвідомлюють загрози, яку становить їхня припнятість до російської, або українська ідентичність, а, отже, й Україна не є для них ніяка цінність.
Правда, ще дехто, твердить, що російськомовні насправді не проти, але не хочуть переходити на українську, бо їх, мовляв, змушують, брутально шпетять за їхню позицію, що викликає в них спротив. Це теж не виправдання. Бо тоді треба чітко визначитися і виступати не проти самої ідеї переходу на українську, а проти аґресивної аґітації за цю ідею. Втім, на масовому рівні така войовнича аґітація неуникненна. Так було і в Чехії, коли чехи утверджували чеську, і в Ізраїлі, коли гебраї утверджували іврит.
З такою назвою декілька днів тому у Financial Times вийшла стаття ізраїльського історика, філософа, професора Єврейського університету в Єрусалимі і великого друга України — Юваля Ноя Харарі (на фото справа), який постійно закликає людство до усвідомленості та критичного мислення.
Широкому загалу він відомий завдяки декільком світовим бестселерам, де простежує шлях людства від минулого до майбутнього. Досліджує, як уявні міфи об'єднали людей у цивілізації («Sapiens»), попереджає про загрозу втрати людської унікальності перед штучним інтелектом («Homo Deus») і аналізує виклики теперішнього і майбутнього — від інформаційного шуму до кризи сенсів («21 урок для XXI століття»).
Але повернімось до статті:
«Всупереч російській пропаганді, Україна наразі перемагає у війні. Навіть президент США Дональд Трамп, який у лютому 2025 року повчав Володимира Зеленського, що той має поступитися вимогам Росії, бо «у нього немає козирів», цього тижня заявив, що «Україна за підтримки ЄС здатна боротися й перемагати».
Коли у 2014 році почався конфлікт, Україна здавалася абсолютно безпорадною перед російською агресією — Росія легко завоювала Крим і інші частини східної України. Війна перейшла в більш інтенсивну фазу 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення з метою підкорити всю Україну й покінчити з її існуванням як незалежної держави.
Тоді російське керівництво та багато спостерігачів у всьому світі очікували, що Росія завоює Київ і порве українську армію на шматки впродовж декількох днів. Навіть західні союзники України були настільки не впевнені в шансах України на опір, що запропонували евакуювати президента Зеленського та його команду і допомогти їм створити уряд у вигнанні. Але Зеленський вирішив залишитися в Києві й боротися, заявивши: «Мені потрібна зброя, а не евакуація».
Українські сили, що поступалися за озброєнням, приголомшили світ, відбивши російський наступ на Київ. Потім українська армія перейшла в контрнаступ наприкінці літа 2022 року, здобула дві великі перемоги на Харківщині та Херсонщині і звільнила значну частину території, завойованої росіянами в першій фазі їхнього вторгнення.
Відтоді, незважаючи на обмежені здобутки з обох сторін, лінія фронту майже не змінилася. Росіяни намагаються створити враження, що вони невпинно просуваються, але факт полягає в тому, що з весни 2022 року вони не змогли завоювати жодної цілі великого стратегічного значення, такої як міста Київ, Харків чи Херсон.
Для мене звичних критеріїв визначення нації – коли мова заходила про українців – завжди було мало, бо я бачив, що люди, які усвідомлюють себе українцями, знаходяться у абсолютній меншості у своїй власній країні, на своїй власній території, формально – серед таких самих українців, як і вони, але безмежно далеких від їхнього власного самоусвідомлення.
І, до речі, коли ще у юнацькі роки я ухвалював для себе рішення бути саме українським журналістом, я прекрасно розумів, що я буду працювати для цієї меншості. Чесно кажучи, як єврея за походженням, мене це особливо не бентежило, бо я звик бути у меншості і відчувати себе її частиною – що таке бути у більшості, я завжди розумітиму в Ізраїлі, а не в Україні. Але я завжди міг принаймні «сконструювати» те почуття гіркоти, яке я відчував би, якщо би був етнічним українцем, вирішував працювати для українців і відчувати себе у меншості – вся українська культура, вся українська цивілізація буквально просякнуті цим відчуттям гіркоти.
Українці – повірте мені як спостерігачеві – зовсім не народ журби. Але ця журба української культури – вона як намагання достукатися до свого власного співвітчизника, який тебе не чує і не бачить, проте чудово чує і бачить чужих.
Зараз, під час цієї великої війни, в українців – саме у цивілізаційному сенсі цього слова – є неймовірний шанс нарешті стати більшістю. Носії імперського сприйняття України випаровуються з кожним днем протистояння, навіть російська мова, хай і існує та існуватиме у побуті, але вже практично перестала на українських землях бути мовою цивілізації, навіть російська церква судомно намагається довести, що вона не російська. Ті, кому завжди було все рівно – а їх завжди була тут більшість – «прозрівають» або хвацько усвідомлюють, що тепер українцем бути вигідно. І хай самі вони ніколи ніким не стануть, але зроблять українцями своїх дітей, щоб їм «легше жилося». Так що це може стати третім великим цивілізаційним досягненням останніх десятиріч: Українська державність, Українська церква, українська цивілізаційна більшість.
Я поддерживаю Украину не потому, что по какой-либо причине вижу в этом свой личный долг. А потому, что это сейчас долг, блять, каждого! Каждого! И мне начхать, что лично, допустим, вы, имярек, думаете по этому поводу. Это все равно и ваш долг тоже!
Я преподаватель, я не спорю, я объясняю, как правильно.
Я уже писала у себя: моя дата репатриации – 20 сивана. וד"ל. Как вы думаете, человек, взошедший в Землю Израиля 20 сивана, может что-то забыть??? Но ЭТА война идет сейчас. И она идет на земле Украины, на крови Украины, на обугленной плоти и раздробленных костях Украины. И она не только против Украины. И даже не только против Европы. И даже не только против демократического мира. Она против вообще всех ЛЮДЕЙ.
Я давным-давно сравнивала нынешнюю российскую власть с инопланетянами. Потому что после уничтожения дендрария в Сочи, если я не ошибаюсь, сформулировала: они ведут себя, как какие-то инопланетные насекомые из «Звездного десанта» Пола Верховена. Как будто, опустошив эту планету, они планируют улететь на другую. Так вот хрен там. Они лягут в эту Землю, - по крайней мере, многие из них, а остальных уж как-нибудь рассадят по клеткам. Хотя нет, не по клеткам. По банкам.
BARBA NON FACIT PHILOSOPHUM. Борода не робить філософом.
Це латинське прислів'я про те, що краще бути, ніж здаватися, але зараз мені цікавіше, чому воно виникло. В 148 році до нашої ери Рим переміг Грецію й приєднав її як провінцію Ахайя до Республіки. Рим руйнував еліністичні царства й союзи міст, обкладав переможених контрибуцією, знущався над корінфськими олігархами й храмовими повіями, а його торговці й міняйли перебирали всю торгівлю в Греції і на островах на себе. Одним словом – горе переможеним.
В культурному плані сталось же рівно протилежне – Греція беззастережно завоювала Рим. Римські скульптори робили мармурові копії з грецьких бронзових статуй Афродіт і Дорифорів. Римські актори ставили трагедії й комедії грецьких драматургів. Софокла й Аристофана. Римські терми прикрашали мозаїки грецьких художників. Римські будинки мурували грецькі архітектори. Та що там, римські боги, Венери й Меркурії, стали лише псевдонімами олімпійських богів. В порядних патриціанських сім'ях стало модно мати домашнього філософа. І ясно, що філософи, товар штучний, в Греції скоро закінчилися, і римлянам стали впарювати якихось лівих македонських дядьків, аби бородатих, як водиться в греків (римляни ж голилися). Отож це прислів'я й зберегло цю пересторогу, що не всі бородаті греки – філософи. І не посперечаєшся.
А ми й не будемо сперечатися, просто запам'ятаємо, що переможці стають вразливими, коли починають споживати плоди своєї перемоги. Як бойові буряти, які привезли змародерені в Бучі пралки в свої шукшинські місця лише для того, щоб виявити, що для пралки потрібен водогін. Підтверджень цьому правилу багато.
Переможена Іудея змінила (щоб не сказати зруйнувала) Рим християнством. Слов'янські бранки в турецьких гаремах виховали неправильних, добрих османів. Чечня після поразки в lругій чеченській отримала несподівану владу над бюджетним комітетом Росії й контроль над перемовинами Путіна з Ердоганом. Колонізована англійцями Індія щойно поставила свого краянина прем'єром Британії. Чи міг про це мріяти капітан Немо?
Наш Микола Гоголь спотворив і прирік усю їхню до того бадьору кабацьку літературу, ввівши в неї «малєнького чілавєка» Акакія Акакієвича і його пройобану шинель. Розанов вважав, що таким чином Гоголь до 1917 знищив усю Росію. Путін – це Акакій Акакієвич, який дослужився до царя.
Закон бумеранга. При чому передбачити, як саме він спрацює, куди влучить - майже неможливо. Іноді достатньо завезти з картоплею колорадського жука, і вже ніхто не доганяє й не переганяє Америку і не засовує їй в штані їжака – всі гонщики рачки стоять на городі й визбирують колорадів у баночку. Покращив стосунки з Гамерикою, розрулив Карибську кризу, що вже там. А бумеранг стався ось такий. Ефект не метелика, а жука.
Власне Україна, як ласий шматок на перехресті континентальних суходільних і річкових та морських доріг, не захищений з жодної сторони топографічно, весь час мусила вдаватися до подібних хитрих тактик виживання, якщо завойовник був занадто чисельний чи нахрапистий. Варягів ми обрусили за три княжіння. Литовських князів ще швидше. З кочівників, які накочувалися хвилями з Великого степу з інтервалом в життя одного покоління, зрештою утворилося населення нашого пограниччя і власне український генотип. Чорнії брови, карії очі, так. Так, хто б міг подумати, що «чорні клобуці» наших літописів і каракалпаки на березі зниклого Аральського моря – це одні й ті ж люди. Нас навіть певний час, сподіваюся помилково, називали черк(е)асами.
Щось, мабуть таки, передбачають поляки про те, чим закінчиться російсько-українська війна!
Цікаву книжку побачив нині. Польський історик Марек Войнар її написав. І не просто книжечку, а грунтовну наукову монографію під назвою....."УКРАЇНСЬКА ІМПЕРІЯ".
Ого...!!! Зрозуміло, вухо тішить. Але польський вчений виводить її ще з боротьби за незалежну Українську державу в умовах протистояння польського та російського імперських тоталітаризмів. Тому саме у вигляді Української імперії у ті часи у межах "від Сяну і до Дону" вона і могла зродитися та вистояти.
Взагалі то, ми українці не-імперіалістами завжди були, хоча ідеї ВЕЛИКОЇ УКРАЇНИ підіймалися багатьма відомими громадськими діячами. Пам'ять про Бєлгород, Таганрог, Шахти і Новочеркаськ у складі України не забувається. Однак, мрії об'єднання заселених українцями земель в одну державу важко називати імперіалістичними. І ми ж не Москву хочемо приєднати до Великої України, хоча може і треба б було зруйнувати і тримати під контролем цей гадючник...
Але...це не головне. Що було колись -то колись. А згадана книжка, зверніть увагу, написана то зараз. ДО ЧОГО Б ЦЕ?.. Щось поляки передбачають?..
До нас тільки зараз, як до жирафа, почало доходити, хто ми є.
Ні, підказки і натяки демонстративно були розкладені повсюдно, але ж ми такі скромні, такі толерантні, такі поступливі, такі меншовартісні і віктимні, що аж сліпі.
А чи ставили ми собі питання: «Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?»Україна розміром приблизно, як Британія, Румунія і Польша разом узяті.
Яким чином «сільська» мова, «малоросійськоє нарєчіє, которого нє сущєствуєт» має сукупно до мільйона слів???
Перші українські слова (мед і страва) були записані Пріском Панійським у таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України в 448 р. н.е.
Як в «маленькую культуру» вмістилися 200 000 народних пісень, велика національна кухня, орнаменти, обрядовість, архітектура, колосальний живопис, перші в Східній Європі академії і книгодрук, стародавні літописи і кобзарство, гумор, театр Корифеїв і «Березіль», музика Веделя і Березовського, Сковорода і Вернадський? Такої «маленької» культури вистачило б на десять народів.
Як вийшло, що предки «молодої держави, якій всього лише 30 років», брали столицю Візантії Константинополь ще в 907 році, знищили Хозарський каганат 968 році, спалили османський флот у 1615 році, палили передмістя Москви 1618 року?
І це лише верхівка верхівки айсбергу.
Мене особисто НЕ дивує фантастична сила українців, продемонстрована в останній рік. Українці були такими завжди. Нам про це кричать історія і пам’ять поколінь. Просто ця пам’ять до нас повертається надто повільно.
Ми, як гидке каченя, що виявилося лебедем і полетіло з курятника меншовартості.
І нам треба терміново навчитися ЛЮБИТИ і ПОВАЖАТИ себе, як це роблять нормальні незакомплексовані народи. Бо ми не кури, а лебеді, і батьки наші лебеді, і прапрадідіди були вільними та прекрасними!
Вони високо літали і в курниках не жили.
Це треба знати і пишатися!
У будь-якій незрозумілій ситуації пишайся Україною!
Проєкт резолюції Конгресу Сполучених Штатів під назвою «Перемога України» презентували 25 квітня 2023 року.
Співавторами документа виступили члени Палати представників Конгресу – голова Гельсінської комісії республіканець Джо Вілсон та демократ Стів Коен. Під час презентації також був присутній 3-й президент України Віктор Ющенко з дружиною Катериною.
У документі йдеться, що перемогою України має вважатися повне повернення під контроль Києва території України в міжнародно визнаних кордонах 1991 року.
«Палата представників підтверджує, що політика Сполучених Штатів полягає в тому, щоб Україна перемогла над вторгненням і відновила міжнародно визнані кордони від 1991 року; Також (Палата представників – ред.) вважає, що мир, принесений українською перемогою, має забезпечити інтеграція України до НАТО та інших євроатлантичних інституцій, що відповідає незмінній політиці Сполучених Штатів; і заявляє, що Сполучені Штати повинні працювати зі своїми союзниками та партнерами, щоб забезпечити, що Російська Федерація виплатить Україні репарації; а світова спільнота допомагатиме відбудувати Україну», – йдеться в тексті резолюції.
Вона також передбачає притягнення представників російської влади до відповідальності за цю війну та «встановлення справедливості» для жертв злочинів Росії.
За словами співавтора документа конгресмена Вілсона, резолюція має на меті встановити важливість відновлення територіальної цілісності України.
«Це важливо, зокрема, для американського народу, який має зрозуміти, що вся територія України має бути повернена під юрисдикцію Києва. Для цього воєнний злочинець Путін має вивести свої війська. І якщо будуть якісь переговори, то на них має йтись про графік виведення військ», – заявив він у коментарі «Голосу Америки».
Національна Рада Тюрків Карапапаків України спільно зі світом відзначає 207-му річницю від дня народження українського Кобзаря!
Тарас Григорович Шевченко , без сумніву, одна з найпопулярніших постатей в українській культурі, історії, мистецтві, державотворенні. Його творчий спадок і сьогодні є безцінним скарбом та гордістю українського народу, а життєвий шлях – прикладом й натхненням здобувачів свободи й державної незалежності
Сучасні технології й соціальні мережі «оживили» образ Тараса Шевченка, актуалізували цінності митця та історичні образи, наповнили новими сенсами видатні прозу та поезію, увінчали пізнаванністю картині галереї.
Мільйони українців пишаються національною приналежністю до видатної особистості і приєднуються до флешмобу #ШевченкоВголос.
⭐️ Національна Рада Тюрків Карапапаків України висловлює свою солідарність та шану 207-мій річниці пам’яті Т.Г.Шевченка і спільно із ⭐️Мечеть, Ісламський культурний центр "Аль Ісра" підтримує літературні читання Шевченкових віршів.
Запрошуємо у весняну подорож оспіваними шляхами мудрості та любові. Душевне декламування теплих віршованих рядків презентують юні представники Національної Ради Тюрків - Карапапаків України – діти із тюркських сімей, кримських та казахських татар:
Саміра - 13 років
Мар'ям - 10 років
Мухаммед - 12 років
Ельміра - 8 років
Айша - 12 років
Аміра - 10 років
Нехай світле ім’я великого сина українського народу лунає з гордістю крізь віки та кордони, а безсмертне Кобзареве слово слугує джерелом непогасної любові до свого народу й значущості рідної землі.
З весною у серці!..
Національна Рада Тюрків Карапапаків України
TR/ 💫Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi, Ukraynalı Kobzar'ın doğumunun 207. yıldönümünü tüm dünyayla birlikte kutlamaktadır.
Taras Hryhoroviç Şevchenko; Ukrayna tarihinin, kültürünün, kültürünün, sanatının ve devlet oluşumunda en popüler figürlerinden birisidir.
Yaratıcı ve değerli mirası, Ukrayna halkının paha biçilmez hazinesi, gururu olmakla birlikte özgürlük ve bağımsızlık arzulayanlar için örnek ve ilham kaynağıdır.
Modern teknolojiler ve sosyal medya ağları Taras Şevchenko'nun imajını ve hatırlarını yeniden canlandırmasının yanında, sanatçının kattığı değerleri ve tarihi imgeleri hayata geçirmesine vesile olmuştur. Değerli sanatçının eserlerinin günümüz internet hizmetleri sayesinde sanal ortamda olağanüstü düzyazı ve şiirlerleri ile doldurulmuş ve paylaşılan zengin resim galerileri sayesinde sanatçı tanınmışlığı artmıştır.
Milyonlarca Ukraynalı, tanınmış bu değerli şahsiyetleriyle gurur duymakta ve #ShevchenkoVolos hashtag’a katılım sağlamaktadırlar.
⭐ Ukrayna Karapapak Türkləri Milli Konseyi, Taras Şevçenko'nun 207. yıldönümü dolayısıyla dayanışma ve birlikteliğimizi önemsiyor ve ⭐ Mosque İslam Kültür Merkezi "Al İsra" ile birlikte Şevchenko'nun şiirlerinin okunmasını tüm samimiyetiyle destelemektedir.
Sizi bilgelik ve sevgi için söylenen mısralarla bahar yolculuğuna davet ediyoruz. Size, Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi olarak, Ukrayna'nın Karapapak Türk’ü, Kırım Tatarı ve Kazak çocuklarından oluşan genç temsilcilerimiz tarafından büyük içtenlikle okunan sıcak bir şiir sunulmaktadır:
Samira 13 yaşında
Meryam 10 yaşında
Muhammet 12 yaşında
Elmira 8 yaşında
Aişe 12 yaşında
Amire 10 yaşında
Ukrayna halkının büyük oğlu ve parlak ismi değerli sanatçımızın ismi tarih ve sınırlar boyunca gururla söylensin, şiirleri kulaklarda yankılansın ve Kobzar'ın ölümsüz sözü halkı ve memleketinin önemi için yadsınamaz bir sevgi kaynağı olsun.
Гоголь - російський чи український письменник? Перебуваючи на відпочинку у Карлсбаді у 1840 році, він зробив запис у готельній реєстраційній книзі: "Nicolas de Gogol, Ukrainien. etabli a Moscou" - "Микола Гоголь, українець, що живе у Москві". Все! Крапка!
Додам: запис опублікований у книзі: "Almanach de Carlsbad, ou mélanges médicaux, scientifiques et littéraires...", що вийшла друком у 1846 році. А для тих, хто вважає, що це - "#вивсьоврьоотіііі!!!!!!" - посиланнячко та скріншотікі! https://archive.org/.../Almana21/Almana21/page/n1/mode/2up
Оксана Забужко
Про те, яку роль цей запис із Карлсбадського журналу відвідувачів за 1845 р. відіграв в історії літератури (саме йому завдячуємо як псевдонімом Драгоманова "Українець", так і вспадкованим "фамільним" псевдонімом його славетної небоги!), я писала в
Notre Dame d`Ukraine, - а скан документа поширюю тому, що перед Різдвом, зрозуміло, "чорти грають")), і слідом за "русским борщом" ширять уже інший рашапропаґандистський мем - про "русское Рождество" (!) - тобто, по факту, українське, але марковане "русским", оскільки, бачся, "про нього писав Гоголь" (копірайту не ставлю, бо цей арґумент я в різних версіях чула від рос. аґентури з різних трибун, раз навіть на міжнародній конференції від одного українського історика, якого довелось там-таки прилюдно "віддеконструювати"...). Логіка тут проста, як у всякого "розводу лохів": ставка на те, що більшість західних читачів-"неславістів" про те, що Гоголь українець, і то не тільки етнічно, а й культурно, ніколи не чули, в усіх довідниках він значиться як Russe/Russian, а значить, і все, що "від нього", теж автоматично сприймається як "Russe/Russian" - і запорізькі козаки, і могилянські студіозуси, і печерські ченці, і полтавські хуторяни з їхнім Святвечором, - поки ніхто не вхопить за руку і не вкаже різницю.
Тому це важливо - при кожній оказії "хапати за руку" і впоминатись за своє. Зокрема й тицяти носом, що - ніт, панове, не Russe, a Ukrainien, ось і власноручний запис у гостьовій книзі, а ви як думали?..
Друга лекція спецпроєкту "Творення України: сильні особистості та складні рішення" – про мову. Журналіст Юрій Макаров розкриває проблематику співіснування української та російської мови та пропонує шляхи її вирішення. Від історичного досвіду інших країн до буремного сьогодення, коли треба приймати складні рішення заради майбутнього країни.
Волонтер Корпусу Миру американка Кетрін Фітч переїхала в Україну і ні краплі про це не шкодує. Про це вона розповіла в інтерв'ю газеті "Високий Замок".
За словами 25-річної дівчини, найбільше її вабила історія нашої країни. Кетрін, яку в Україні вже лагідно називають Катруся, купила підручник з історії України і вивчає "з превеликим задоволенням".
"На Україну постійно хтось нападав, але вона не здалася", - наголосила вона.
Батьки (мама - міжнародний консультант в Британії, батько - професор комунікацій у Нью-Джерсі) на намір дочки їхати в Україну відреагували позитивно.
"Мої батьки щиро раділи за мене. Вони відвідували Україну в рамках англомовного табору і розповідали про неї чимало хорошого. Мама сказала, що українці - найкращі і добрі люди, і я обов'язково покохаю цю країну", - зізналася Кетрін.
До речі, дівчина навіть називає України "своєю душею". Найбільше її вразили "особливі відносини серед українців".
"Ці люди надзвичайно доброзичливі. Тут дійсно відчуваю себе частиною великої родини, громади. У США начебто теж комфортно. Але знайти друзів, підтримку набагато важче. Відносини між людьми дуже розмежовані. Скажімо, колега по роботі - це лише колега, а в Україні ти можеш дружити і з працівниками, і з керівниками", - розповіла американка.
(Имперские элиты в украинском движении Российской империи до 1917 г.)
Украинское движение в Российской империи - это прежде всего движение имперских элит. До 1917 г. среди украинофилов доминируют имперские дворяне, статские генералы, армейские офицеры, чиновники, священники, епископы, богатые латифундисты и предприниматели. Анализ элитарности украинского движения позволяет посмотреть на историю Украины без обязательной сейчас парадигмы «народности» или «простонародности» национального движения украинцев. Украинские «демократы», «интеллигенция», «социалисты», «народники» и «потомки козацкой старшины» входят в имперскую элиту со всеми своими элитарными интересами и взглядами.
Признание элитарности украинского национализма в Российской империи ломает привычные исторические шаблоны и заставляет задать новые вопросы. Зачем успешным представителям имперской элиты нужен украинский национализм? Они ведь и так элита без всякого украинства? Как имперские элитарные интересы влияют на идеологию и тактику украинского движения? Насколько обоснован тезис о постоянном противостоянии украинского движения и имперских властей? Если часть украинских активистов служат имперскими чиновниками и занимают посты вплоть до генеральских, то всегда ли украинские интересы имперской элиты противоречат её интересам на государственной службе?
Об участии имперских элит в украинском движении до 1917 г., как о факте, пишут практически все исследователи. Среди них Лысяк-Рудницкий1, Каппелер2, Грицак3, Портнова4, Реми5, Миллер образца до 2000-х гг.6 и многие другие. Иной подход просто невозможен. Других героев для изучения украинского движения кроме представителей имперской элиты почти нет. Украинское движение в Российской империи до 1905 г. это имперская элита почти на 100 % и в 1905-1917 гг. она продолжает сохранять лидирующие позиции. Попытки объяснить государственную службу украинских активистов вынужденной необходимостью, высокий социальный и материальный статус полученным наследством и личными способностями лишь искажают действительность. Элитарность украинского движения до 1917 г. соответствует европейским традициям. В большинстве национальных движений Европы от Шотландии до Польши в XIX- начале XX вв. доминируют местные элиты.
Уже почалося: не той українець, що у вишиванці, а той, що...
Це давно обкатана енелпешна стратегія штучно звуженого вибору.
Еталонний українець - україномовний, з діда-прадіда, не цурається вишиванок і шароварів і народних пісень. Відмінний фахівець і патріот.
Решта - типу україномовний жлоб/анархіст/москвофіл, або русскоговорящій укрАінєц - це відхилення від норми.
І сперечатися з приводу того, яке відхилення краще - значить займатися маніпуляціями.
А хто вважає, що українець з діда-прадіда, який спілкується державною мовою і не цурається вишиванок-шароварів і народних пісень, не може бути відмінним фахівцем, патріотом і державником - той крипторасист, який вважає українців неповноцінними.
Колективну свідомість нації беруть у лещата. З одного боку - дегуманізація національних лідерів (бджоляр, пасічник, манна каша, кондітєр). З другого - дегуманізація народу (малароси, вишивата, самі, все самі, святий наріт, тощо). Таким чином розривається зв'язок між масами і елітами, сіється взаємна ненависть, презирство і відчуження.
І на місце запльованого національного лідера ловко пропихується якась криворожа моніка нєважнокакойнациональності. А з народу викреслюються "неправильні українці" і підміняються "хорошими" неукраїнцями, які більші патріоти, ніж деякі "вишивані товаріщі".
Щодо хору імені Верьовки - дивовижної, мудрої, талановитої людини, фольклориста й співака.
За Радянського Союзу саме ці українські хори, що зворушували слухачів, столичні, міські, сільські, професійні й самодіяльні, виступали осередками легального й напівлегального націонал-патріотизму, гуртуючи вкраїнських людей, нагадуючи їм серед денаціоналізованого міського буття, хто вони є й де живуть, не даючи їм загубитися.
Через це на них найбільше нападалися безрідні космополіти-україножери, звинуваючуючи їх у "малоросійстві" й "шароварщині", примушуючи знічуватися, вивправдовуватися, почуватися чимсь зайвим, непотрібним, пережитковим на тлі "надхненного подвигу радянського народу".
Знищення хорів на Великій Україні й Кубані відбувається невпинно. Десь підмінили, як писав незабутній Ренат Польовий, ветеранськими співочими колективами з відповідним репертуаром. Десь розформували. Десь не дали оновити склад. Витіснили з захопленого загальнолюдьми Українського радіо. Як наслідок, цілі покоління втрачають здатність розуміти народний мелос, навіть у професійній обробці. Так само, як знищена українська естрадна пісня.
А нині - просто заключний акт загальної КВНізації країни, коли у тотальному процесі знищення українства поважному хорові довіряють голосіння карикатурної переробки народної пісні, відводячи роль підспівки, тла для КВНних акторів...
«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир
у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА -
МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН -
СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ -
ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА -
КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ -
КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА -
СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД -
СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК -
ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ -
ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА -
НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН * «Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»
