«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Ще у 90-х роках мене дивувало ухиляння наших гуманітаріїв (як академічних, так і медійних) від суперечок з трьох наріжних тем. Вони не бажали говорити про насущну заміну етнонаціональної архаїчної ідентичності на модерну політичну. Вони вперто оминали всі питання про те, який саме національний об’єднавчий проект має прийти на зміну виконаного проекту здобуття власної держави. Й ще впертіше вони відмовлялися дискутувати про міську (урбанічну) презентацію українства і вперто не бажають, щоби Україна асоціювалася з модерними та постмодерними символами. Вони ненавидять місто, хоча не проти теплих туалетів. Вони воюють за родинну мораль, хоча уночі не відлипають від порносайтів. Вони підписують різні дуркуваті політичні та культурницькі звернення, іноді навіть без гонорару від замовника. А ще вони проти матюків (хоча у побуті матюкаються, аж хата трясеться).
Щодо останнього, то найбільш відверті представники «вусатої гуманітарщини» казали про те, що місто змушене буде просто капітулювати перед «органічністю» української сільської культури та перейти на хуторянські рейки. Ця безплідна фантазія й досі гріє добрі рустикальні душі й все ще дає можливість міським управам, замість розвитку сучасних форм питомо українського міського мистецтва, відбуватися дешевими івентами – влаштовувати концерти самодіяльних колективів, масові покладання квітів до постаментів і фестивалики провінційної графоманії.
Зрештою, хтось може сказати, що міська українська культура рано чи пізно розвинеться й без допомоги міських управ. Мабуть, що так. Проте нині мова йде не просто про розвиток, а про опорні аргументи у війні ідентичностей. Адже реставратори совка вперто повторюють, що українське мистецтво є вторинним саме тому, що воно не здатне опанувати культурного простору жодного великого міста України, крім Львова.
А тим часом усі бесіди йдуть поміж своїми. Себто організатори конференцій, дискурсивних майданчиків та фестивальних просторів збирають за круглими столами дружні компанії однодумців (а ще й однопартійців), які осипають одне одного компліментами та за годину «нібито суперечок» доходять до висновку, що все буде добре, якщо українська культура полюбить спонсора конференції (фестивалю, круглого столу) й ту вузьку злютовану (родинну) групу митців, яка тута дискутує.
Й усе це відбувається десятиліттями. Й чим далі, тим глибше нерозуміння (ненависть?) між різними угрупуваннями та авторами «моделей українства». Зокрема у просторі української культури (доволі вузькому й недофінансованому, до речі) конкуруючі зграйки насипають на вентилятор не гірше за партійних ботів. Дехто з них проривається у зомбоящик, котрий і далі – що й продемонструвала доля ZIKу – є найбільш ефективною трибуною у війні ідентичностей. На екрані з’являються начебто знані люди, але теревенять вони про речі, цікаві хіба що завсідникам мистецького підпілля.
Їх показують по ТБ. Сірі, старомодно вдягнені та життєво виснажені, вони або лякають глядачів зомбоящика тим мідним тазом, який буцімто от-от накриє вітчизняний культурний простір, або ж починають згадувати якихось «герметично геніальних» вуйків, котрі щось там писали у стодолах та під тинами. Вони роблять українство нецікавим. Й тим сприяють ворогові, котрий воліє, щоби українське завжди залишалося провінційним, вторинним, хуторянським. Найсумніше, що їх жаліють й ніхто уголос не посилає їх на х@й. А вартувало б.
Бо розчарований глядач перемикає канал, щоби заглибитися або в черговий турецький серіал, або ж послухати політичних приблуд, яких зомбоящик видає за експертів та аналітиків. Розчарований глядач в принципі й далі не буде проти тих застарілих моделей українства, що їх йому впарюють. Він просто залишиться байдужим до тих моделей, яким не забезпечили належної презентації. А співпереживати віні далі буде або штірліцам і майорам проніним, або ж спайдерменам і бетменам. Залежно від віку та уподобань. Й не лише тому що цих персонажів створили талановиті люди. А ще й тому, що йому, глядачеві, їх грамотно та ефективно презентували.
P.S.
Володимир Єшкілєв
Мова йде про світоглядну систему, побудовану на історичних травмах та напруженій маніфестації ідентичності виключно через "погляд в минуле". Ця система принципово не створена для зовнішньої презентації, а лише для закріплення маркерів ідентичності через відчуження (через нормативний, закріплений у культурному каноні, перелік ворогів, загроз, табу). Архаїка, яка не має перспектив у відкритому конкурентному світі. І яка не приймає пропозицій щодо запровадження інших моделей мислення.
Oleg Gutsulyak
ільки коли зникне загроза для ідентичності, тоді світоглядна позиція зміниться. Тобто правий був Юрій Липа в тому, що потрібно знищити носія цих загроз. Тоді можна й про постмодернізм і про орієнтацію в майбутнє подумати ;)
==згадувати якихось «герметично геніальних» вуйків, котрі щось там писали у стодолах та під тинами.== це про Лишегу?
Володимир Єшкілєв
Лишегу вони не згадують. Лишега знав англійську, був співзвучним з Паундом та Еліотом та тусував з усякими постмодерністами типу Єшкілєва. Ти добре знаєш, про що йдеться, не пересмикуй.
Щодо загрози для ідентичності - вона ніколи не зникне. Вона лише набуватиме свіжих форм. Але боротися з тією загрозою за рецептами часів Драгоманова - пуста трата часу і сил. Що добре ілюструється рейтингами деяких поцреотичних телеканалів, які ніхто не дивиться.
Oleg Gutsulyak
Та зараз же готують у Тисмениці маштабне святкування ювілею Лишеги. Тому й кажу )
Та якщо й появиться у нас якийсь модерніст чи пост-модерніст, то одразу ж наші таки проєвропейчики зацькують його тим, що "у поляків (чехів. німців. хвранцузів) таке вже було"! Але чомусь ні індуси, ні турки, ні сіамці. ні китайці тим не паряться. Тим більше, що у останніх давно за заповідями селюка Кормчого "Село оточило і захопило Місто", а тепер ще й зазіхає на цілі континенти ;)
Володимир Єшкілєв
В Китаї про ті гасла вже давно не згадують. Я був у Китаї в 2017, бачив там потужну модерну цивілізацію, яка мала все те село глибоко в дупі. Та й стратегія Датун заточена не на село, а на міську транспортно-комунікаційну ризому. В Індії давно вже збудували постмодерні (якщо не гіпермодерні) мегаполіси й там все притомне чітко зорієнтовано на сучасні цінності. Україна порівняно з Індією і Китаєм виглядає ще тим селом. Тобі, Олеже, треба трошки поїздити світом, подивитися на теперішню Азію, порівняти хоча б швидкість Інтернету в Києві і в Бангалорі, або в ділових кварталах провінційних китайських міст. Прозрієш.
А щодо Лишеги - за життя його замовчували. А після смерті почали обтанцьовувати. Синдром некрогероїки - одна з ознак тупої архаїки.
Oleg Gutsulyak
Так і я про те ж. Хоч вони тепер тотально модернізовані, але вийшли таки з села і тішаться тим селом у своїй культурі, як "дідько - цвєчком". Я про те, що саме модернізаторів у нас нема, як колись не стало і таки не з'явилося власної аристократії - всі потенціальні до чужих, вже модернізованих цивілізацій, повтікали ("нащо паритися. коли тут за рогом вже все готовеньке?").
Володимир Єшкілєв
Так селом і треба тішитися, радіти селу, фестивалити в селах. Хто ж проти) Але не пускати село в міста на домінуючі позиції (в першу чергу - в культурі, мистецтві), де воно починає вчити як жити та "боротися з матюками".
Oleg Gutsulyak
Ну і хто винен, що село взяло місто? Багато міст встояло проти орд? І тільки Фірдоусі та Данте новим стилем (модерно!) розповіли нащадкам ординців "хто вони такі, чому і що буде далі".
Володимир Єшкілєв
Та я ж не про 13 століття. Які там орди. Я про соціальні ліфти та засилля кланів у всіх галузях. Тебе, Олеже, сина й онука міського інтелігента, далеко пустили добрі наші пейзани? Вже очолив кафедру?
Oleg Gutsulyak
Та ніби десь нема кланів? Вони - скрізь;) Не буде тоді їх, коли приналежність до влади/фінансів втратить сенс.
Петро Дараманчук
Гадаю, непотрібно шукати проблему там, де її нема. Протиставляти традиціоналістську культуру українського села новому модерному урбаністькому культурному процесові, який також паралельно відбувається у нашому суспільстві – це все одно, що протиставляти праву руку лівій, коли обидві руки належать одному і тому ж індивідуумові. Саме завдяки культурним традиціям українського села і збереглась Україна, не давши ані зрусифікувати, ані ополячити, ані зрумунізувати (і т. д.) себе. А сьогодні українське село, з його консервативними культурними устоями та місто, яке розвивається у ритмі сучасного життя – це і є тих два стовпи українства, яке, між іншим, уже зараз голосно заявляє про себе у світі, особливо в розвинених демократичних країнах, де присутні українські діаспори.
Комментариев нет:
Отправить комментарий