Кирилл Серебренитский: О "школьном" эпосе истории

 Извечная неизменная победоносность русского оружия - от Святослава до (нужное подчеркнуть) 

- это современный школьный эпос, который сооружён при помощи чрезвычайно простых, можно сказать, игрушечных способов. 

(Справедливости ради, следует отметить, что эти способы применяются с давних времён, и отнюдь не в одной нынешней РФ; тут дело, скорее, не в самом феномене, а в его густоте, удушающей плотности, изобилии и шквальном напоре). 

1. Эффект Илиады. 

В истории каждой военной кампании: яростное, тщательно-подробное, многотиражное высвечивание тактических и стратегических успехов  (в спектре от монографий до поэм) и низведение поражений до уровня примечаний внизу страницы, комментариев и небольших статей в специальных малотиражных сборниках.  

Например, всё внимание сосредотачивается на победоносных сражениях в глубинах России, и одновременно до предела ужимается нарратив, долженствующий объяснить, каким образом противник оказался в этих самых глубинах. 

(Классический пример - скажем, поход 1799 года: чрезвычайно ярко высвечены победы князя Суворова-Италийского при Нови и Треббиа, а разгром Римского-Корсакова при Цюрихе оставлен для утончённо-маргинальных знатоков, в последнее время часто определяемыми термином "задрот"). 

2. Эффект Роланда. 

Эпическая героизация поражений, которая создаёт преобладающее ощущение триумфа, независимо от скучных цифровых результатов означенного сражения. 

(Классика - Бородинское (Москворецкое) сражение: да, Наполеон оказался после этого сражения в Москве, но "наши" сражались отважнее и самозабвеннее, и вообще это был хитроумный план). 

В определённых условиях (наиважнейшим из которых является тотальная историческая игнорантность широкой аудитории) - посредством этого метода можно превратить в победы не только отдельные разгромные сражения, которые могут быть оправданы победоносной кампанией (как война 1812 года); но и целые разгромные кампании в эпическом мировосприятии превращаются в победоносные. 

 Например, разгром российских войск в Срединной войне 1805 - 1807 годов размыт и замаскирован, например, посредством описания "подвигов Багратиона", при размывании общего контура события (арьергард князя Багратиона умело прикрывал панические отступление основных сил.) 

Классический же пример - это Крымская война (яростная акцентация обороны Севастополя и фактологическая деструкция сражения при Альме).    

3. Эффект Цахеса. 

Последовательная диффамация действий союзных армий, из которых следует, что  союзники на самом деле были, скорее, то ли отягощением "наших", то ли латентным противником в тылу. 

Этот метод наиболее близок к прямым осознанным фальсификациям, так как постоянно требует  утаивания весьма значительных фактов, а то и целых концепций. 

(Так выстроены издавна, например, эпические версии турецких кампаний князя Суворова: выясняется, что в каждом сражении он решал сразу две тяжёлые задачи: громил турок и спасал союзных австрийцев). 

4. Эффект Орлеанской Девы. 

Семантические операции, при помощи которых, - большей частью посредством интонационных ударений, - победа проецируется на современность, а поражение вытесняется в небольшой, локальный, целенаправленно компроментируемый сегмент прошлого, "старого режима", что позволяет возлагать вину за поражения на покойных персонажей, снимая её с категорий "мы", "наша армия", "наша страна". 

(Классика - Цусима. То есть: при Гангуте, Чесме, Корфу и тд. победы одержали "мы" ("наш доблестный флот"), а в цусимском разгроме виноват лично царь и его паркетные адмиралы, от которых "мы" вскоре избавились). 

Часто используется такой инструмент, как принесение в жертву какого-то конкретного полководца, в идеале - носителя иноземного ("ненашего") имени: сражения 1807 года (Пултуск, Фридланд, Эйлау) проиграли не "наши", а лично барон Беннигсен; летнее отступление 1812 года - в них виновен лично граф Барклай де Толли (частично реабилитированный, поскольку в 1813ом он возглавил наступление). Создаётся уверенное впечатление, что если бы войсками командовал полководец с "нашей" фамилией, то исход был бы иным. 

5. Эффект Чингачгука. 

Метод, родственный предыдущему. 

Он применялся весьма широко именно в советское время: наиболее эпичные персонажи прошлого, которые сражались, успешно и доблестно, против российских войск внутри границ Империи, причисляются к борцам против "царизма", "старого режима", - и, таким образом, как бы априори сражались за победу (в отдалённом будущем) режима нынешнего, то есть советского; а поскольку в настоящее время СССР и "Россия" прочно (и опасно для оппонентов) отождествляются, то выходит, что избранные стратеги и герои, воевавшие против России, одновременно сражались за Россию.  

В СССР таких персонажей было множество, - чаще всего они использовались для вовлечения этнических и национальных эпосов в постумный советский легендариум.  

Героизировались монументально, например, имам Шамиль или полевые командиры последней Польской войны, красной (якобинской, республиканской) ориентации - Калиновской, Сераковский, Домбровский и тд. 

Таким образом, победы Императорских войск над инсургентами описывались как успехи русского оружия ("наши"), а победы инсургентов над царскими карателями - как подвиги прогрессивных сил и национально-освободительной борьбы (тоже "наши"). 

(Классика: "крестьянский царь Пугач", (волжско-уральский сепаратист и старообрядческий ультраконсерватор, который, по сути, дистанцировался от гражданской войны и создал своё государство, воевавшее с Россией), а также его этнические сподвижники, Салават прежде всего). 

Андрей Шуман: Историческая наука и демократия

С чего начинается историческая наука? С коллекционирования. А коллекционирование возможно только в обществах с механизмами правовой защиты частной собственности и лёгкими возможностями обмена и продажи в рамках этой самой правовой системы. 

Полноценное коллекционирование исторических предметов становится популярным в Новое время. К XIX в. коллекционирование в западных странах настолько массовое, что издаются каталоги, например, каталоги монет, которыми можно пользоваться до сих пор.

История -- это история вещей в частной собственности. Умение определить их владельца. 

В иудаизме есть понятие симан  -- это признак владельца у вещи. Если у вещи есть симан и она бесхозная, я не могу её присвоить. 

Историк в любой вещи из прошлого видит симан или даже много разных маркеров. Это и есть работа историка. К вещам также относятся документы. Но и книги. По формулировке фраз, и разным иным лингвистическим маркерам историки также умеют видеть их владельцев.

Историю как науку массовой сделали коллекционеры из западных стран. Это был огромный рынок в XIX в. Настолько огромный, что в Египте стали массово производить на продажу мумии и иные фейковые артефакты. 

Маркер того, историк ли кто-то (вроде Мединского), - это умение или отсутствие умения атрибутировать вещи и рукописи. Это должен быть эксперт, консультации которого хочет любой музей или библиотека антикварных изданий и рукописей.

Кирилл Серебренитский: "Сплющивание" (l' aplatissement) Истории

Недели две назад, на таблоиде в метро - я увидел бегущую строку: "250 лет назад Осетия добровольно присоединилась к Российской Федерации"; и далее - что один из поездов оформлен в честь этого события. Жаль, не сфотографировал для иллюстрации, не догадался. 

... То, что история общеупотребительная, официальная, и, в основных неясных своих постулатах, общедовлеющая, ( - я предпочитаю обозначение "школьная история", (все то, что усваивается, даже вопреки желанию,  из школьных учебников, детских книг, исторических фильмов,)- то, что школьная история лжива, дезинформативна, - (то ли в россыпи мелких деталей, то ли в эскизных очертаниях основных концепций),  - это, как ни странно, тоже нечто почти что общедовлеющее и  общепринимаемое. По крайней мере, по моему опыту, с этим охотно соглашаются люди, не обладающие историческими познаниями и влечениями: да, в сущности, враньё это всё, заказ чей-то. 

Манифестацию лживости официальной, академической истории свирепо поддерживают конспирологи, фольк-хисторики, историсофы, масоноведы и рептилоидографы. 

То есть довлеющая история оказывается, казалось бы, в положении крепости, которую атакуют извне и не защищают изнутри, но между тем она остаётся непоколебимой. 

*** 

... Фраза "250 лет назад", и т. д. - вдруг вспышкой отразилась в моих линзах, (несмотря на то, что я, вроде как, полвека подобное читаю, слышу, и произношу даже), - но: именно тогда, в метро, эта строчка натолкнула меня на следующее соображение, (я даже две остановки лишних проехал, размышляя). 

В основе общепринято-школьных исторических версий заложена не ложь, по крайней мере, - не какие-то осознанные фальсификации. Более того, если осторожно препарировать толщу академической истории и отделять от неё филигранно выстроенные и вычищенные фрагменты, - то получается, то эти самые фрагменты вполне достоверны. Нет лжи, в прямом понимании, - и в кардинальных концепциях. Если я решу выяснить, что именно произошло 250 лет назад между Осетией и Россией, - то к моим услугам откроются подробные тексты, опирающиеся на безусловно доказательные первоисточники. Не сомневаюсь, что мне станет понятно, каким образом, когда и зачем был выведен и утверждён данный дискурс: "250 лет назад Осетия.... " и тд, 

Беда, точнее, дыра бездонная - вот где: дело в том, что 250 лет назад  не было ни Осетии, ни России, в современном понимании этих терминов. Даже самих этих терминов не существовало. Этот дискурс - не ложь. Это - абсурд. Это - то, что как бы придумал не как бы Мюнхгаузен, не как бы Гофман и не как бы Толкин; а - как бы Ионеско, как бы Кэрролл и как бы Хармс. 

Как это делается - я знаю, но не уверен, что этот эффект кем-то пристально изучался. Возможно, он даже толком не сформулирован. Про себя я его называю - l' aplatissement, сплющивание (следуя завету кэрроловской Чёрной Королевы, который так успешно применяет философ Дугин: - Когда не знаешь, что сказать, говори по-французски). 

Поясню. Скажем, так: 

Володимир Вятрович: Не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії

Чи є історія однією з причин нинішнього погіршення стосунків між Україною та Польщею? Так. 

Але я точно не маю на увазі примітивного пояснення, ніби історія демонструє «вони нас завжди не любили». Тому що насправді стосунки між українцями і поляками в минулому нічим не відрізняються від взаємин між будь-якими іншими сусідніми народами. Тут можна знайти все що хочеш - ворожнечу, ненависть, війни, співпрацю та спільну боротьбу. 

І лише ми, нинішні, відповідаємо як скористатися цим досвідом, що з нього варто відтворювати і плекати, а що навпаки памʼятати, щоб «ніколи знову». 

То ж насправді не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії. 

І саме те, що за останніх років пʼятнадцять польські політики представляли взаємини  між нашими народами в минулому  майже лише через призму конфлікту,  справді створює сприятливу для непорозуміння атмосферу, утверджуючи тезу про українців як сусідів, яким не можна довіряти. 

Але проблема не лише в зосередженні на конфлікті в історії, але й в тому, що він розглядається в односторонньому вимірі - винні лише українці, жертви лише поляки. Це не лише спотворення історичної правди про давнє протистояння двох націй, але й закріплення моделі відносин,   коли одна сторона як жертва цілковито знімає із себе відповідальність за власні помилки, налаштовується на те, що опонента нема чого слухати, все що він говорить - це брехня і свідоме приховування злочинів. 

В політичних дискусія про минуле був присутнім ще одним деструктивний елемент, який відтворюється у нинішніх стосунках далеко поза історією - впевненість у тому,  що Польща може і навіть мусить навʼязати своє бачення українцям, бо без цього співпраця не можлива. 

Але якраз навпаки з підходом «або як я сказав, або ніяк» неможливо  вибудовувати рівні стосунки, які є запорукою плідної співпраці. 

Чи може правильне розуміння нашого важкого минулого допомогти вирішити нинішні труднощі у відносинах? Певен, що так. Бо головний висновок з нашого спільного минулого залишається вкрай актуальним - у польсько-українському протистоянні завжди виграє третій, і цим третім була і може бути Росія.

Кирилл Серебренитский: История и идеология

 ... Научная история и прочая социальная антропология  - это (по крайней мере, по природе и по замыслу)  исследование действительности изнутри. 

Идеологии - это (по замыслу и по природе) трансформационное воздействие на действительность извне. 

История стремится проникнуть в то, что было, и, соответственно, есть. 

Идеология стремится воплотить то, что, предположительно, будет, и, соответственно, то, чего нет. 

То есть, попросту: история стремится к правде, идеология исходит от лжи. 

Потребитель исторического нарратива получает некий меланж, суррогат, - историю, которая разбавлена, или, наоборот, сгущена, идеологической слизью, - в соответствии с пожеланиями заказчика, с напором цензуры и с вненаучными кавернами личного мировосприятия учёного-историка. 

То есть: научная история не лжива и не правдива сама по себе. 

Соотношение лжи и правды в каждом тексте - различно, и его  можно измерить на глаз.

Научная история лжива настолько, насколько она идеологична.

София Широгорова (Stalag Null): Тайна путинской исторической политики раскрыта!

Вопрос на засыпку: какая концепция лежит в основе российской исторической политики?  

Только за год об этом вышло три англоязычные монографии (из заметных), статей же в прессе просто не счесть. 

Авторы ломают голову: это советский взгляд на прошлое? Позднесталинский? Брежневский? Имперский, как при условном Александре III? Или – уже экзотика – околофашистский, под Ильина, о чем пишет Тимоти Снайдер? 

Проблема в том, что ни одно из объяснений не в состоянии охватить собою все проявления исторической политики путинского режима. Прославлять одновременно Сталина, Александра III и Столыпина? Украину придумал Ленин, но Богдан Хмельницкий молодец потому, что воссоединился с Россией? Революция это катастрофа, но крестьянские восстания Гражданской – бандитизм? Православие + сталинизм? Гитлер спал и видел, как бы устроить "геноцид советского народа", но пакт Молотова-Риббентропа – триумф советской дипломатии? 

Любое объяснение, подобно тришкиному кафтану,  натягивается на пару-тройку памятников, речей, фильмов и учебников, но все остальное в себя не вмещает – а потому кажется неубедительным. 

У меня есть ответ. 

Итак: историческая концепция в нынешней РФ – это "история начальства". 

Главная идея очень проста: начальство всегда право, вне зависимости от того, какова его идеология и какую политику оно проводит. 

Те, кто против начальства – враги, бунтовщики, пятая колонна, американские наймиты, фашисты и т.п. 

Следите за руками.  

Пока большевики находятся в оппозиции к начальству – они безродные террористы и немецкие шпионы. Как только они сами становятся начальством – они молодцы, все правильно делают, и уже те, кто борется с ними, это предатели и пособники Антанты. 

(Знаете, как я была удивлена, когда приехала в Краснодар, и не нашла на зданиях штаба и ставки ВСЮРа хоть таблички, хоть памятной доски? А нечего против начальства быть).

Николай II молодец, правильно влез в ПМВ, и политику проводил замечательную, но потом выпал из НАЧАЛЬСТВА, и молодцом быть перестал. Даже не очень-то и жалко, что расстреляли, метро Войковская никому не мешает. 

Александр III – начальник, Сталин – начальник, Брежнев – начальник, Петр I начальник... складывается что-то, м? 

Не важна идеология, тип режима, способ прихода к власти, внутренняя и внешняя политика – начальство право и интересно лишь потому, что оно ПРАВИТ. 

Единственный повод для критики - это если начальство  лишается власти или  ограничивает свои полномочия. Отсюда отсутствие энтузиазма по поводу Александра II (хотя казалось бы, с его внешней политикой каждый "имперец" обязан носиться по потолку от восторга), или Александра I (чел победил НАПОЛЕОНА, но нет, НЕ ТО). Хрущев вылетел из начальства, а предыдущее начальство разгромил в пух и прах, КАК МОЖНО. Ну и т.д., и т.п.

Конечно, в рамках такой концепции надо уметь быть гибким: колебаться вместе с линией партии, примирять непримиримое, прославлять новые идеи очередного начальства, клеймить тех, кто еще вчера сам был у руля. 

В рамках такой концепции не нужна история (=здесь со значением "парадигма")   "советская", "имперская", или "либеральная" — нужна история послушная, крученая-перекрученная.

Что показательно, такой же гибкости и почтения перед начальством ждут и по поводу событий нынешних: не только либерахи неприятны, но и ястребы, и т.н. "патриоты" не нравятся, если они не готовы помалкивать, одобрять и подстраиваться. Буквально: "мне нужны не умники, а верноподданные".

Петро Шуклінов: Занепад Трантора

Нацистський режим у Москві вустами потішного алкоголіка окреслив нову мету російського нападу на Україну - знищення української держави, "навіть якщо на це підуть десятки років". Все йде за планом, тобто. Просто плани змінились. І тепер планів немає.

Українські плани натомість не змінювалися. Весь світ стежить за тим, як наступає Україна та повертає один населений пункт за іншим. За словами командування, на жаль, наступ йде не за графіком – це очевидно. Але ініціатива в руках ЗСУ – це також очевидно. Щирість України підкуповує.

"Або ми, або вони" - каже на це російський дурак. Але його завдання, так бачиться, озвучувати те, що вголос сказати людям із кріслом не належить. Цілком інакше ці слова звучать, якщо подумати, чому їх взагалі довелося вимовляти. Особливо, якщо подивитися на дату - увечері того ж дня, коли Україна "знов перейшла червону межу".

Знищення недоторканного Ту-22М3 – потенційного носія ядерних зарядів, невразливих ракет Х-22 – це дещо нове. Удар за 700 км від кордону України. Удар по ядерній тріаді. Цей літак належить до стратегічної авіації та існує в обмеженій кількості, вироблений у СРСР. Збирати такі Ту-22М3 можуть на Казанському авіазаводі, де з часів советстької окупації досі лежать кілька корпусів без нутрощів. Не вдаватимуся в деталі, але на сучасні літаки немає ні технологій, ні людей. І простіше (швидше) зібрати літак методом канібалізму – знімаючи деталі зі старих бортів та збираючи з них франкенштейна. Те, що зараз росіяни роблять і з цивільною авіацією. Московська верхівка, розуміючи, що справа пахне погано, кинула на Казанський авіазавод $400 млн із Фонду національного добробуту, недоторканних запасів. З тією метою, щоб у терміновому порядку ремонтувати советські літаки, які використовують для обстрілів України. Літаки, звісно, зношуються від щоденного використання. А тепер один чи два з них повністю знищені – і це буквально для них катастрофа. А для нас подвійний привід привітати себе. Адже українська армія таки навчилася збивати Х-22 – своєрідним способом.

Що на цьому тлі залишається робити Росії, як не визнати очевидне? Перемогти Україну не вийшло. Ініціатива у руках ЗСУ. Ядерна тріада почала скорочуватися.

Олександр Черненко: Південноукраїнська середньовічна держава Кримське ханство

У 15 столітті південні українці після успішного союзу з Русь-Литвою та спільної перемоги над монголами встановили власну державу – Кримське Ханство. Вони підкорили частину колишніх монгольських володінь, зокрема їх васалом було невелике Московське князівство, яке регулярно сплачувало данину аж по 1700 рік. 

З часом Кримське Ханство переорієнтувалось на нову потужну силу – Османську імперію. В ті часи це була нормальна практика, це називалось «тактика балансу сил». Вся тогочасна Європа була поділена на сотні невеликих держав, герцогств, князівств і королівств, і всі вони регулярно воювали чи утворювали союзи з сусідами. Коли хтось один ставав занадто сильним, його слабші сусіди тимчасово об’єднувались, навіть забуваючи власну ворожнечу, та спільно давили того, а потім знову розривали союз щоб перегрупуватись вже проти нового потенційно небезпечного ворога. 

Столітня війна між землями Англії та Франції, Сенгоку Джідай, коли воювали князівства на японських островах, Тридцятилітня війна що захлиснула германські, чеські та інші європейські землі... Коротше кажучи, можна зрозуміти що в той період через кожне покоління визначались нові союзники та вороги і все йшло знову. Не було єдиних Італії, Німеччини та інших країн у сучасному розумінні. Тож наша історія тут абсолютно нормальна. Якщо певний час історія Флоренції, Риму, Генуї та Венеції, йшла окремо, якщо історія Пруссії, Саксонії та Баварії йшла окремо, з їх княжими та королівськими династіями, то і у нас певний час в Степу була Гетьманщина, на заході Річ Посполита, а на півдні Кримська держава. Тож і гетьмани, і королі, і кримська династія Ґераїв – це наші історичні постаті, яких слід вивчати разом.

Олег Однороженко: Меч "Коваль ЮА": до питання методики турбо-деконструкторів

Перипетії довкола переатрибуції та вилучення з експозиції Національного музею історії України (National Museum of the History of Ukraine) старожитного меча з вірогідним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» викликав неабиякий резонанс серед української громадськості (матеріал Ірина Костенко та Irena Chalupa на сайті «Главком»). 

Заперечуючи закиди щодо провокативності своїх дій, директор НМІУ Ф. Андрощук заявив, що «”Коваль Людота” – це міф, такий самий, як і його українське походження» [відповідь Ф. Андрощука на сайті НМІУ], й на підтвердження цих категоричних висновків послався на власну англомовну статтю 2003 р. в шведському часописі «Fornvännen» [Androshchuk F. The Hvoshcheva sword. An example of contacts between Britain and Scandinavia in the Late Viking Period // Fornvännen. Journal of Swedish Antiquarian Research. – Vol. 98. – Stockholm, 2003. – P. 35–43].

Майже той самий текст було опубліковано й в Україні, але під іншою назвою [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? (An Episode of Contacts Between Britain and Scandinavia in the Late Viking Age) // Ruthenica. – Vol. ІІ. – Київ, 2003. – С. 15–25]. Як випливає з відповіді Ф. Андрощука на сайті НМІУ в цій статті/статтях було ґрунтовно спростовано висновки російського історика А. Кірпічнікова про наявність на мечі ХІ ст., що був знайдений поблизу с. Хвощове на Полтавщині, кириличного напису. На цю статтю/статті активно посилалися в дискусіях і співробітники музею, що стали в обороні професійних чеснот і неупередженості свого керівника. 

Звернення до змісту розрекламованої статті (далі розглядаємо варіант опублікований у часописі «Ruthenica»), втім, породжує більше питань ніж відповідей. У вступі до неї Ф. Андрощук робить несподівану заяву про те, що до нього руків’я меча «ніколи не вивчалося»: «Probably because of its evident uniqueness, the hilt of the sword has never been studied» [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? – P. 15]. Попри те, що оздобленню меча з Хвощового присвячена окрема стаття А. Кірпічнікова [Кирпичников А. Древнейший русский подписной меч // Советская археология. – Москва, 1965. – № 3. – С. 196–201], на яку Ф. Андрощук у своїй спростувальній статті жодного разу не покликається. І це, як побачимо далі, не випадково. 

Як переслідується історіософська концепція Юрія Шилова

У 1969 р. археолог Б.М. Мозолевський спробував пояснити людське жертвоприношення в одному із доскіфських курганів пониззя Дніпра. 

Тема отримала розвиток в дослідженнях Ю.О.Шилова, який на 1983-1995 роки закріпив своє відкриття тут арійського варіанту Спаса. 

Відкриття, разом із монографією «Прабатьківщина аріїв» (Київ, 1993 і 1995; укр. набір щез у видавництві, рос. видання було частково конфісковано), було відторгнуто колегами із ІА НАНУ (публікації протоколів обговорення та ін. див. у ж-лі «Археологія» 1996, № 2 та у другому виданні «Прабатьківщина аріїв»» М.-К.-Мн., 2013). 

Напередоденні виставки у Ватикані старожитностей Аратти (Ursulescu N., Dergacev V., Shilov Y. Cucuteni–Trypillia : а Great Civilization of Old Europe // Catalogue. – Rome–Vatican, 2008) на Києвщині у с.Трипіллі було відкрито народний Музей «Аратта – Україна» (див. у монографії: Shilov Y. Ancient Нistory of Aratta–Ukraine. – L.– N.Y: Amazon, 2015). У 2012 р., за правління IV Президента, Музей знищив корупціонер із ВРУ. Ідеологічну підтримку руйнації «антинаукового закладу» забезпечили (відповідною конференцією у Фонді Української культури) провідні фахівці з того ж Інституту археології Національної Академії наук України: директор, вчений секретар, головні трипіллязнавці ІА НАНУ. (Відповідне становище у Болгарії висвітлено у публікаціях 2010-2014 років С. Попова).

Особливо допікали роботі Ю.О. Шилова та створеного за його участі (на чолі з О.С. Поліщуком, почасти А.В. Гайдамакою) Музею такі з отих фахівців: В.В. Отрощенко, Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко іже з ними. Ці особистості мають зберегтися в історіографії України не тільки їхніми вкладами в позитив археології, але і як конкретні руйнівники зазначеного вище шансу вітчизняно-планетарного масштабу. 

Про початок такої руйнації я попереджав (дирекцію та Вчену Раду, на загальних зборах співробітників ІА НАН України) ще в 1995. У моїй заяві (має бути у протоколі від 14.02.1995, опубліковано в Додатку до ІІ видання «ПА») говорилося про шкідливість прагнення колег «закрыть актуальнейшее научное направление, проводимое не мною одним, и не в одной Украине, территория которой является хранилищем научно-культурных сокровищ мирового значения – но освоение которых тормозится, таким образом, в ущерб всему человечеству.  Первобытный отдел Института вправе отказаться от обсуждения моей монографии, но такой шаг должен носить характер научной полемики, а не бесчестной интриги. Данное официальное заявление должно, на мой взгляд, упредить события – не дать предстоящему заседанию Отдела 22.02 вылиться в вышеозначенную интригу (уже обозначившуюся упомянутой выше листовкой {связанной с конфискацией и закрытием издательства «ПА»}). Отдел, а вместе с ним Ученый совет и руководство Института не должны позабыть, что на карту ставится не так судьба монографии и проч. Ю. А. Шилова, как престиж Института, Национальной Академии наук Украины, самой Украины». 

НІ, НЕ ДОСЛУХАЛИСЯ! На тому офіціозна частина колег-археологів (якби ж то тільки їх!) й досі стоїть. І буде стояти до скону. 

До скону курсу на „кінецьСвітовське спалення Революцією державності=цивілізації”. – Це аж ніяк не за «Ведами» та «Ноосферною теорією історії». Це за «Біблією» та «Капіталом» творців теорії історичного матеріалізму – що є нині спільним стадіоном для протилежних команд офіціозних інтелектуалів як РФ, так і України. НА ЖАЛЬ! На превеликий жаль…

Костянтин Рахно: Норманізм як панівна історична концепція в СРСР-РФ

Оскільки Карл Маркс був однозначним норманістом, то в СРСР не було й не могло бути жодної іншої офіційної версії походження русі, крім норманської.

Усі провідні радянські історики й археологи volens nolens були норманістами. Інших теорій походження варягів і русі, крім скандинавської, принципово не розглядалося. Коливатися могла лише оцінка їхнього внеску. Публікувалися перекладні норманістські монографії Мінорського й Ловмянського. За ввесь радянський період не було опубліковано жодної наукової монографії, де б розглядалася якась інша версія.

Кілька статей з альтернативною точкою зору коштували кар'єри Кузьміну та Вілінбахову-старшому й життя Єнговатову.

Антинорманізм критикувався як буржуазно-націоналістична теорія.

Існувала заборона на дослідження балтійських слов'ян та публікацію джерел про них після виходу перекладу Гельмольда. Не було перекладено чи перевидано жодної книги про них. Не було проведено жодного спільного дослідження з вченими з НДР.

Особливий внесок у радянський норманізм зробив Артамонов - особистий друг Жданова, старий большевик, слухач промов Леніна. Він був очільником ленінградського відділення Інституту історії матеріальної культури, потім директором Ермітажу й паралельно до кінця життя завідував кафедрою археології ЛДУ. За норманську теорію його ніхто не кривдив.

Учнем Артамонова був сумнозвісний марксист Клейн - автор книги "Інша любов" і решти подібних. Норманіст. Який відкрито за радянських часів себе так позиціонував і вів окремий семінар зі скандинавського походження Русі. За норманську теорію його ніхто не кривдив (він був засуджений геть за інше й швидко відновився). Клейн зорієнтував на норманізм свого підлеглого й близьку людину Лебедева, який теж спокійно займався норманським питанням. Норманістські книги Лебедева, Дубова, Хабургаєва й решти спокійно друкувалися за СРСР величезними тиражами.

Зараз у РФ норманізм є панівною точкою зору. Школа Клейна-Петрухіна домінує. Популяризатори науки типу Жукова з Кадирою від фонду "Русский мир", з якими відверто співпрацює низка українських реконструкторів, навіть "Святослав" вважають скандинавським іменем Свендіслейф і пропагують це. Історика Сахарова, що мав інакші переконання, було звільнено з роботи й розкритиковано в кращих радянських традиціях. 

Незалежно від того, справедлива норманська теорія чи ні, вона не пов'язана з антирадянщиною ніяк і не залежить від політичних переконань.

Олег Однороженко: Казус Андрощука: звідки беруться та чого прагнуть "руйнівники міфів" (турбо-деконструктори)

Фахова думка доктора історичних наук, визнаного фахівця-медієвіста Олега Однороженка про ситуацію щодо «денацифікованого» Національного музею історії України, Фьодора Андрощука та загальну ситуацію в українській науці.

Суто випадково антиукраїнське спрямування «оголтєлого норманізма» ленінградського розливу, яке вже перейшло межі адекватності, привернуло увагу громадськості. Спливли численні випадки непрофесійності, упередженості, українофобії. Додам, що й виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи», що стала збіговиськом для легалізації україножерів і нефахових фальсифікаторів, у тому числі у грайливих лосинах, теж була прикметною.

Скандал із п. Фьодором Андрощуком, що як директор Національного музею історії України взявся денацифікувати очолюваний ним заклад, зусиллями Ірина Костенко та Irena Chalupa вийшов на новий рівень. Призвідця скандалу замість того аби, як і личить науковцю, дати розгорнуте обґрунтування своєї надто вже вразливої позиції, у своєму фірмовому стилі перейшов до лайки та хамства. 

В силу тієї обставини, що з п. Андрощуком у мене була нагода спілкуватися особисто, його поведінка не стала для мене несподіванкою – передусім його антиукраїнські погляди та войовнича та показова некомпетентність. Свого часу він написав статтю зі сфрагістики, під час обговорення якої було вказано на його численні неточності, на що він відповів, що це все неважливо – адже «источники нужны исключительно для построения общих концепций и интерпретаций». Тобто – при вивченні проблеми не історик має йти за джерелами, а навпаки «історик»-доктринер має тягти факти та джерела на підтвердження наперед визначеної концепції. У цих псевдо-наукових «пошуках» важать лише світоглядно-політичні «якості» самої концепції. «Постмодерніський дискурс» (перепрошую за уживання нецензурної лексики), що пропагує «відносність істини» та й будь якого знання, розмиває критерії достовірності, відкриває найширші можливості для довільних маніпуляцій і фантастичних інтерпретацій. За такої ситуації, коли все «фальсифікуєме» за визначенням, єдиним реальним ґрунтом, на яке спирається «дослідження», є «внутрішні переконання» самого автора – його ідейно-світоглядні чи «правильні» політичні переконання. Утім, проблема значно ширша, адже не Андрощуком єдиним всіяно постмодерніське поле... 

Мало хто до кінця розуміє, що ж саме є рушійною силою в нестерпному бажанні повалення «національних міфів» і «стереотипів», і на чому ґрунтується пафос численних «деконструкторів». 

Мотивація у візаві останніх, назвемо це середовище «наїв-патріотами», більш-менш зрозуміла – аматори, які не мають належної фахової підготовки, але дотримуються патріотичних чи націоцентричних поглядів, беруться за конструювання вітчизняної історії в найбільш героїчних і піднесених тонах, наївно вважаючи, що такі підходи служать справі «гідного уславлення Вітчизни» чи «патріотичного виховання молоді», а найбільш самовпевнені – що цим здійснюють «неоціненний внесок» в історичну науку. Переконати таких людей, що реальна історія, вивчення якої ґрунтовано на всебічному опрацюванні джерел і сукупності фактів, є незрівнянно цікавішою за будь-які, навіть «найпатріотичніші» фантазії, буває доволі важко, а часто-густо й геть неможливо. По-за тим, хоч як би не ставитися до людини, яка з патріотичного сентименту, намагається підфарбувати історію яскравішими барвами, виповнити білі плями більш чи менш достовірними здогадками, чи притлумити не надто приємні епізоди, мотиви такої людини доволі прозорі та зрозумілі – патріотичне почуття пробує ламати реальність для певної «вищої мети».

Зовсім не те з прозорістю мотивів у стані деконструкторів. Звісно, з їхнього боку декларуються цілі найбільш шляхетні – «боротьба за чистоту наукового знання, не затьмареного національними упередженнями», «неприпустимість псевдопатріотичного міфотворення» тощо. Між тим, цей пафос має цілком іншу природу. Його походження наступне: 

Андрей Шуман: О практике "искусственной неисторичности"

 Большинство современных наций неисторичны. 

Проблема в том, что они созданы в XX в. Одни из древнейших политических наций -- США (1783) и Великобритания (1707). 

Много наций создано в начале XX в. -- Турция (1923). Но большинство наций создано в середине XX в. -- Индия (1947), Израиль (1948), КНР (1949). Тем не менее хватает наций совсем молодых -- Украина (1991), Беларусь (1991), Россия (1991). Хотя у них есть некоторая предыстория -- УНР (1917) и УССР (1922), БНР (1918) и БССР (1922), Российская Демократическая Федеративная Республика (1918) и РСФСР (1922). Выводить эти нации из Российской империи нельзя. Эта нация была уничтожена в ходе гражданской войны.

А неисторичность многих наций в том, что не имея истории, они эту историю фальсифицируют, делая свою нацию искусственно очень древней. Индия не была нацией до 1947. На формирование нации сыграли важную роль не столько маратхи, сколько ост-индские компании, которые модернизировали право, позволив сформироваться современной нации. Но в индийском публичном дискурсе индийская нация была единым целым до ост-индских компаний, а те лишь эту нацию угнетали. 

Самым интересным экспериментом в неисторичности была концепция истории в СССР. Чтобы попасть в историю, нужно было пройти проверку. Например, чтобы стать писателем, который войдет в историю, нужно было войти в Союз писателей и т.д. Книги таких писателей печатали не потому, что их покупали, а потому, что печатали именно их, прошедших проверку. И в этом плане самая интересная историческая роль узбекского писателя Хамзы Хакимзаде Ниязи. Его сделали всенародным узбекским культурным деятелем. В 1977-1984 сняли даже телесериал "Огненные дороги" об этом поэте. Но с распадом СССР он исчез. Испарился. Как и не было. Больше такого деятеля в Узбекистане не знают и не помнят, а тогда каждая вторая улица была названа в его честь.

Почему в Индии получается, а в СССР не получилось? В Индии неисторичность -- свойственный индийской культуре тренд ещё с античности. А в СССР этот тренд хотели создать искусственно. Так называемая "искусственная неисторичность". А в таком виде это не работает. Потому что историчность или неисторичность начинаются с живой памяти. С меня и вас. Насильно придуманную историю сделать нельзя.

Кузьма Любченко: О прошлых этапах попыток европеизировать Россию

Начало европеизации - 1 июня 1605 года, потом ключевое событие процесса - 8 января 1654 года и февраль 1656, затем тихий, медленный разгон процесса, петровская европеизация элит сверхэксплуатацией "неолитического крестьянства" (Пастухов), "крещеных татар" (Бердяев) и строительство первого Города. 

Остановка европеизации при Екатерине, прогнувшейся под интересы рабовладельцев.

Рессентимент Павла, императора, которого любил народ, а козлы-крепостники ненавидели, поэтому и удавили. 

Глупое правление Александра - явный еврошок. 

Азиатская реакция Николая. 

Следующая, наиболее глубокая попытка европеизации - градуалистская, с Александра II по 1914 год, в какой-то степени успешная, но авантюры монархии пробуждают патоген варварства.

 Азиатско-крестьянская революция октября 1917 года во главе с сектой, наподобие персидских маздакитов. 

И, наконец, самая слабенькая попытка европеизации 1985-1993, сделавшая царём мунгалоподобного Эльцина, а за ним ещё более мунгалоподобного Путина. 

Жертва экспериментов замучена - на выходе недоиндустриализированный экс-крестьянский и экс-местечковый "люмпениат", составляющий 80% хилого и захирелого населения, воспринимающий взрыв азиатской бесовщины и возвращение рабовладения с той же радостью, что и свинья родную лужу. 

Перспектива: см. финал Ассирии, государств майя, тольтеков, частично - государства ацтеков, ушедших в историческую тьму джурдженей. С Москвой же буде то же, что и с Сарай ал-Махруса (впервые вновь проявлен научный интерес аж в 1922 г.)

Maciej Albert Borodo: O Polaku który stworzył ukraińską narrację

Franciszek Henryk Duchiński (ur. 1816, zm. 13 lipca 1893) – polski etnograf i historyk, działacz emigracyjny.W czasie Wiosny Ludów we Włoszech w 1848 wstąpił do Legionu Włoskiego gen. Władysława Zamoyskiego, gdzie rozwinął antyrosyjską akcję propagandową. W Bolonii wydał drukiem swoje wykłady, nawiązując w nich do wykładów literatury słowiańskiej Adama Mickiewicza.

W Turynie założył w 1849 r. Società per l’Allianza Italo-Slava. Pisywał też artykuły do wielu pism francuskich.

Wraz z generałem Zamoyskim wyjechał do Turcji, gdzie nie ustawał w swojej pracy propagandowej, licząc na rychły wybuch wojny turecko-rosyjskiej. Współpracował z Michałem Czajkowskim, przez krótki czas był przedstawicielem Hotelu Lambert w Belgradzie. W czasie wojny krymskiej był prelegentem w obozach alianckich na Krymie. Wygłosił tam serię wykładów dla żołnierzy francuskich, brytyjskich i tureckich o wielowiekowej cywilizacyjnej walce Polski i Rusi z państwem moskiewskim. W Stambule wydał wówczas trzy traktaty: Questions D’Orient (1853), Les Moscovites Grand-Russes d'après leurs origines, éléments et tendences ... avec remarques et carte (1854), La Moscovie et la Pologne (1855).

Z Turcji udał się do Londynu, gdzie wydał swoją pracę Polacy w Turcji. W latach 1860-1864 przebywał w Paryżu. Tam rozwinął bardzo aktywną działalność publicystyczną, podważając podstawy panslawizmu, w wydaniu rządu rosyjskiego. Został wiceprezesem Francuskiego Towarzystwa Etnograficznego, był też wybrany na członka wielu francuskich towarzystw naukowych (antropologicznego, geograficznego i azjatyckiego). Dzięki swoim wpływom w środowisku naukowym doprowadził do wyłączenia z francuskich programów szkolnych historii Rusi jako części historii Wielkiego Księstwa Moskiewskiego. Wykładał historię w polskiej szkole na Montparnasse.

W 1871 na skutek zbliżenia Francji i Rosji, zmuszony był osiedlić się w Szwajcarii, w Argowii. Tam redagował Révue historique, éthnographique et statistique, jedno z najważniejszych pism światowej etnologii. W 1872 został konserwatorem Muzeum Narodowego Polskiego w Rapperswilu. Dwukrotnie przebywał w Galicji, gdzie w 1875 w Krakowie założył Przegląd Etnograficzny.

Pochowany został na cmentarzu w podparyskim Montmorency.

Jakkolwiek niektóre jego tezy zostały odrzucone przez współczesną etnologię i historiografię, to jego kontrowersyjna teoria o niesłowiańskim pochodzeniu Rosjan wywarła wpływ na dyskurs naukowy drugiej połowy XIX wieku. Krytycy zarzucali mu antyrosyjskie zaślepienie, które nie pozwalało mu zauważyć niektórych przesłanek źródłowych, zarzucano mu też, że jego praca naukowa nosi znamiona propagandy politycznej. Zwolennicy podnosili jego wielki wkład we wprowadzenie do dyskursu naukowego kwestii odrębności dziejów Rusi Kijowskiej i państwa moskiewskiego. Niewątpliwie działalność publicystyczna Duchińskiego spowodowała, niechętne przyjęcie przez zachodnioeuropejską opinię publiczną idei panslawizmu, popieranego przez Rosję.

Duchiński wywarł też wielki wpływ na historyków francuskich, m.in. Henriego Martina pod wpływem jego teorii napisał jedno z najważniejszych swoich dzieł La Russie et l'Europe, gdzie obficie cytował przywoływane w pracach Duchińskiego źródła do historii Rosji, a także na polskiego naukowca Feliksa Konecznego, który w swoich pracach kontynuował częściowo założenia Duchińskiego.

Jego teorię przyjęli także historycy ukraińscy. Pasowała ona bowiem do lansowanego przez Ukraińców od II poł. XIX wieku założenia o ich odrębności etnicznej od Rosjan. Teoria Franciszka Henryka Duchińskiego stała się jednym z filarów historiografii ukraińskiej i nie zmieniła się po dzień dzisiejszy.

Кирилл Серебренитский: Мистическое поклонение архиву - это дурацкое дикарское заблуждение, карго-культ

Ещё в юности я с этим сталкивался: 

когда пытался спорить о том, что история как наука и историческое чтиво (роман, фильм, учебник) - это явления совершенно несовместимые, взаимоуничтожающие, 

- материя и антиматерия,  

- и что соприкасать их в личном историческом восприятии никак нельзя: взрыв произойдёт,  мозг обуглится, восприимчивость испепелится, чутьё исчезнет.

Мне часто возражали на это - одним словом, не простым, а - особым, сакральным, которое одним своим звуком должно было пресечь любые споры: 

- Ты не прав. Он, - (автор романа, Пикуль, или кто там ещё), не просто так сочиняет, он же - в архивах работает. 

Слово "архив" тут надо бы курсивом выделить: "работает в архивах" - это произносится чуть пониженным от почтительности, доверительным тоном, тяготеющим к шёпоту; голос чуть подрагивает от осознания важности только что произнесённого. 

Такой шелест с присвистом: ар-ххххифф....

Предполагается следующее: то, что публикуется в открытом доступе - это, конечно, вторичная, разрозненная, сбивчивая и косноязычная история.  

Истинная же история, - чистая, точная, целостная, предельно достоверная, - она спрятана в каких-то тёмных сундуках, в гулких прохладных подземельях, и доступна тем немногим, кто сможет в эти подземелья просочиться, и прочитать подлинные древние пергаменты при зыбком свете факела в дрожащей руке. 

Более того: по всем архивам рыщут - уже тысячелетиями, - какие-то чудища, то ли люди, то ли не очень люди, и охотятся на эти самые пергаменты, и если находят, то рвут их в клочья, сжигают или, что особенно ужасно, вписывают туда, - тщательно, имитируя чернила и шрифты, - что-то своё, какую-то преднамеренную чешуйчато-земноводную ложь. Чтобы сбить с толку и замести свои когтистые следы. 

Именно поэтому в преобладающем восприятии фильм и роман по сути своей ничем не отличаются от монографии историка: разве что - тем, что монография скучна и непролазна, перегружена унылыми нагромождениями безмолвных имён и цифр; а роман - легко и интересно, там - разговоры, погони, любовь и интрига. 

И хороший историк, и честный литератор, - оба ныряют сквозь некие щели в недра архивов, и на равных вытаскивают оттуда обрывки нарратива, - то, что удалось ухватить. 

*** 

Это - заблуждение. 

Ігор Любчик: Історія - це складова національної ідентичності

Чи на усіх рівнях солідаризуємося в усвідомленні історичності подій які переживаємо? Задаюся питанням після того як почув, що Історію України, виключили з обов’язкового переліку предметів ЗНО. На моє переконання, питання знання, чи не знання історії України, це питання державної стратегії, а в умовах сьогодення, взагалі питання національної безпеки. Як можна було так обезцінити національні пріоритети. Якими критеріями і так званою оптимізацією в освітньому процесі, керувалися ті, хто приймав подібні рішення 

Цього тижня завершив лекторій з Історії України та української культури для студентів І курсу медичного факультету ІФНМУ. Вперше розпочав доволі незвичною темою «Актуальність прочитання Історії України та української культури в сучасних викликах російсько-української війни». 

Сьогодні і завжди саме через систему освіти ми формуємо  пріоритет національної свідомості. Це той шлях де ми можемо відновити історичну пам'ять українців. Цікаво, як можна досягти україноцентричності в освіті, якщо так обезцінювати Історію України. 

Це одна з небагатьох дисциплін на якій є змога поговорити про найважливіше нації. Надихатися успіхами, аналізувати поразки, з’ясовувати особливості, брати уроки, спростовувати міфи. Говорити про життя. Про людей. Про цінності. Завжди, а в наших умовах особливо, важливо є не мати історію за нудний та беззмістовний перелік дат, місць і обличь. Якщо не будемо говорити про ці питання будемо забудьками і варварами. Історія України слугує певній меті і не тільки навчальній, а насамперед виховній та  ідеологічній. Для нас важливо зрозуміти, чому ми опинилися в такій ситуації. Сьогодні, як ніколи є очевидна і нагальна потреба подолати історичну амнезію,  поширену в нашому суспільстві. 

Переконаний, що формування адекватних уявлень про наше минуле сьогодні має бути таким же національним пріоритетом, що й захист української мови. Це сучасна візія «Історії України та української культури». Сьогодні ще залишається виклик перед нами про посилення відповідальності в освітньому процесі (але не декларативної), за україноцентризм освіти, а значить за формування української України. 

Кирилл Серебренитский: Стратегический анализ исторических нарративных систем

... В любом историческом сюжете я отчётливо вижу три регистра:

фактологический,

юридический,

эпический.

То есть: существует, на самом деле, не одна история, а три параллельных нарративных конструкта: история де-факто, история де-юре, и, так сказать, история de heroice.

Между этими феноменами - если присмотреться, - пролегают отчётливые границы, - хотя бы потому, что это разные когнитивные сферы, разные направления исследования, и - главное, самое драматичное: это разные востребованности.

Это - три плохо совместимых социальных заказа, которые тянут, собственно, "историю" - в разные стороны, и тем постоянно рушат целостность нашего восприятия.

Еxempli gratia:

Школьный учебник - это эпическая история (к тому же, непрестанно подвергаемая идеологической трансформации, ком пластилина в жёстких пальцах актуальности).

Территориальные претензии, например, и вообще всё это "седьмое колено", исторические иски, требования от потомков расчёта за преступления предков - это юридическая история.

Научный трактат, который из всех сил пытается, - при условии академической добросовестности исследователя, - воспроизвести реалии исторического события, собрать в единую индуктивную структуру все наличные обрывки фактов и ошмётки первоисточников, - это история фактологическая.

Во второй половине XIX века в академических науках якобы восторжествовала диалектика, рациональный аналитический скептицизм размахивал победными знамёнами на обугленных руинах и готовился к роли властного оккупанта.

Эпос и легитимация оказались как бы в подчинении фактологии, и смиренно отошли в тень.

Но:

это создало только новые нагромождения дикой эклектики и сбитая с толку читательская аудитория начала посматривать на историческую науку в целом всё более подозрительно, - каждый раз, когда выяснялось, что неоспоримые документы не втискиваются в героический эпос, а комплексное изучение фактов превращает документальную реальность в недостижимый мираж, в отчуждённую аллегорию.

По моему убеждению, эти три регистра нужно отчётливо разделять именно в исследовании.

Историк это разграничение должен сделать первым, на опережение.

И - более того: эти фронталы могли бы открыть совершенно новые горизонты, - именно там, где, казалось бы, всё настолько истоптано, исхожено, взрыто и перепахано исследованием, что и пяди нетронутой не осталось.

Игорь Бородин: Биография и история

«История, собственно, не существует, существуют лишь биографии», - так говорит Р. Эмерсон*, и мне очень хочется поразмышлять над данным высказыванием. 

Но прежде необходимо обозначить, что данная фраза знаменует собой особый историософский подход, поэтому и мне объективным быть весьма затруднительно. Тем не менее, хотелось бы как можно шире очертить границы возможного для меня понимания этого предмета размышления.

Важно сначала понять, что разумеет под «историей» Эмерсон, точнее, с какой стороны он рассматривает историю. Историю он видит (говорю об этом в рамках определённой попытки понимания, а не так, что категорически утверждаю истинность понимания своего) как нечто совершенно несамостоятельное, несубстанциальное; у него история относится к биографиям примерно так же, как соотносятся имя и сущность именуемого. Имя не есть сущность, оно не выражает в полноте сущности, отождествить их нет возможности, а значит, они по-другому как-то связаны: у Платона в «Федоне» Сократ говорит, что «…два, четыре и всякое число из другого ряда чисел, не будучи само по себе чётным, тем не менее всегда бывает чётным» (по изданию: Диалоги / Платон ; пер. с др.-греч. В.Н. Карпова. – СПб. : Азбука, Азбука-Аттикус, 2021. – 448 с. – (Азбука-классика, Non-Fiction)), то есть имя есть символическое выражение эйдетической сущности именуемой вещи, а тогда история есть просто имя, выражение осуществлённости человеческого выбора в конкретных жизненно-исторических условиях. Тогда тезис о том, что есть лишь биографии, приобретает наглядный образ. С этими рассуждениями близко высказывание источниковеда и историка Игоря Данилевского, что «история – это прежде всего выбор, который совершают люди» (здесь я также вижу указание на несубстанциальность истории, на глубокую её несамостоятельность).

С другой стороны, если мы придерживаемся такой методологии, что история воспринимается нами как движение некоего абсолютного духа, который как бы воплощается в своих орудиях (орудиях истории), в людях, по этому самому факту лишённых реальной свободы воли (примерно так это у Гегеля), то история всё-таки есть нечто автономное, субстанциальное и в конечном счёте универсальное, а тогда история существует через свои частные воплощения (универсальное бытие, данное в частном виде).

Мне важно было привести две различные, даже антитетичные точки зрения для того, чтобы за счёт этой антитетичности данные точки зрения на фоне друг друга показались более выпуклыми. Но сейчас я более говорил о понимании истории и её признаках, а не о её существе в смысле научном, то есть рассуждения велись без учёта того, что история говорит прежде всего о каких-то фактах. Сложность заключается в том, как соотносятся исторические факты с самой историей: история есть простая совокупность фактов, событий или она есть нечто качественно иное, чем, например, простая совокупность своих частей?

Владимир Пастухов: Существующий путинский режим является спойлером России будущего: От диктатуры люмпен-пролетариата к диктатуре люмпен-элит. Почему страна особо не изменится в ближайшие десятилетия, кто бы ни пришел к власти

Владимир Пастухов, доктор политических наук. University College of London

Почти десять лет назад в «Новой газете» была опубликована одна из моих наиболее спорных статей о государстве «диктатуры люмпен-пролетариата». Пересматривая ее заново, еще раз удивился точности эпиграфа — цитаты из романа Джонатана Литтла «Благоволительницы»: 

«Фюрер никогда не делал заявлений от своего имени, его личностные особенности значили немного: он скорее играл роль линзы, улавливал и концентрировал волю народа, чтобы затем фокусировать ее в нужной точке».

Полагаю, что это высказывание применимо к любому политику, оставившему сколько-нибудь заметный след в истории. Все они лишь с большим или меньшим успехом фокусировали «политическую линзу», направляя «социальный луч» в нужную точку исторического экрана. Безусловно, кто-то делал это виртуозно, будто в руках у него лазерный скальпель, а кто-то, напротив, орудовал «линзой», как огнеметом, но все они «работали» с внешней энергией, источником которой были массы.

Коридор возможностей

Многое, что мы привычно атрибутируем к Путину, необходимо атрибутировать прежде всего к самому обществу. Исторически нерастворимый «культурный субстрат», носителем которого являются массы, детерминирует исторический процесс в России гораздо сильнее, чем воля и личные качества Путина. Уход Путина, которого одни страстно желают, а другие страшатся и который рано или поздно произойдет, может изменить многое, но далеко не все. Путин всегда действовал и продолжает действовать в коридоре возможностей, задаваемых историческими обстоятельствами, а также свойствами и вытекающими из них желаниями масс.

Даже если Путин уйдет, «коридор» останется. С его существованием придется считаться любому его преемнику, откуда бы он ни взялся.

Даже сменив «линзу», он не сможет изменить свойства пропускаемого сквозь нее «луча».

Поэтому, кто бы ни пришел на смену Путину, он не сможет сразу стать его абсолютным политическим антиподом, даже если это будет центральным пунктом его программы. Человеческим — вполне и сколько угодно, но не политическим. Он вынужден будет продолжать пропускать сквозь себя «социальный свет», базовые «культурные свойства» которого вряд ли поменяются в обозримой перспективе.

А это значит, что Россия, даже спустя десятилетия, будет отчасти в чем-то похожа на сегодняшнюю. Просто потому, что она всегда будет похожа на саму себя. Это суровая реальность для тех, кто мечтает о демократии, «как в Швейцарии», но она, как написал однажды один посредственный философ и хороший революционер, нам дана «в ощущениях».