«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Тема отримала розвиток в дослідженнях Ю.О.Шилова, який на 1983-1995 роки закріпив своє відкриття тут арійського варіанту Спаса.
Відкриття, разом із монографією «Прабатьківщина аріїв» (Київ, 1993 і 1995; укр. набір щез у видавництві, рос. видання було частково конфісковано), було відторгнуто колегами із ІА НАНУ (публікації протоколів обговорення та ін. див. у ж-лі «Археологія» 1996, № 2 та у другому виданні «Прабатьківщина аріїв»» М.-К.-Мн., 2013).
Напередоденні виставки у Ватикані старожитностей Аратти (Ursulescu N., Dergacev V., Shilov Y. Cucuteni–Trypillia : а Great Civilization of Old Europe // Catalogue. – Rome–Vatican, 2008) на Києвщині у с.Трипіллі було відкрито народний Музей «Аратта – Україна» (див. у монографії: Shilov Y. Ancient Нistory of Aratta–Ukraine. – L.– N.Y: Amazon, 2015). У 2012 р., за правління IV Президента, Музей знищив корупціонер із ВРУ. Ідеологічну підтримку руйнації «антинаукового закладу» забезпечили (відповідною конференцією у Фонді Української культури) провідні фахівці з того ж Інституту археології Національної Академії наук України: директор, вчений секретар, головні трипіллязнавці ІА НАНУ. (Відповідне становище у Болгарії висвітлено у публікаціях 2010-2014 років С. Попова).
Особливо допікали роботі Ю.О. Шилова та створеного за його участі (на чолі з О.С. Поліщуком, почасти А.В. Гайдамакою) Музею такі з отих фахівців: В.В. Отрощенко, Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко іже з ними. Ці особистості мають зберегтися в історіографії України не тільки їхніми вкладами в позитив археології, але і як конкретні руйнівники зазначеного вище шансу вітчизняно-планетарного масштабу.
Про початок такої руйнації я попереджав (дирекцію та Вчену Раду, на загальних зборах співробітників ІА НАН України) ще в 1995. У моїй заяві (має бути у протоколі від 14.02.1995, опубліковано в Додатку до ІІ видання «ПА») говорилося про шкідливість прагнення колег «закрыть актуальнейшее научное направление, проводимое не мною одним, и не в одной Украине, территория которой является хранилищем научно-культурных сокровищ мирового значения – но освоение которых тормозится, таким образом, в ущерб всему человечеству. Первобытный отдел Института вправе отказаться от обсуждения моей монографии, но такой шаг должен носить характер научной полемики, а не бесчестной интриги. Данное официальное заявление должно, на мой взгляд, упредить события – не дать предстоящему заседанию Отдела 22.02 вылиться в вышеозначенную интригу (уже обозначившуюся упомянутой выше листовкой {связанной с конфискацией и закрытием издательства «ПА»}). Отдел, а вместе с ним Ученый совет и руководство Института не должны позабыть, что на карту ставится не так судьба монографии и проч. Ю. А. Шилова, как престиж Института, Национальной Академии наук Украины, самой Украины».
НІ, НЕ ДОСЛУХАЛИСЯ! На тому офіціозна частина колег-археологів (якби ж то тільки їх!) й досі стоїть. І буде стояти до скону.
До скону курсу на „кінецьСвітовське спалення Революцією державності=цивілізації”. – Це аж ніяк не за «Ведами» та «Ноосферною теорією історії». Це за «Біблією» та «Капіталом» творців теорії історичного матеріалізму – що є нині спільним стадіоном для протилежних команд офіціозних інтелектуалів як РФ, так і України. НА ЖАЛЬ! На превеликий жаль…
Комментариев нет:
Отправить комментарий