«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Файная статуя
Ой була я феміністкой
До першого х..я
(народний фольклор)
А тепер розлого поясню власну позицію щодо сучасних (західних) форм фемінізму. Насправді смішних і штучно культивованих в країні, де умовна Антоніна Іванівна з Золотоноші (кремезна як статуя зі стрийського парку у Львові роботи Корчового) називає умовну Станіславу Лесіївну "х...ньой с зєльонимі волосамі". Дарма, що обидві дами, лишень, протилежні полюси явища ім'я якому український матріархат.
В 20-му столітті по наших територіях прокотилися 4 війни. Дві світові, дві національно-визвольні. Мільйони войовничих пасіонарних чоловіків загинули. Їхні функції перебирали на себе жінки. В українській родині головною майже завжди була ВОНА - мати-берегиня - основа усіх соціальних інституцій. Батько - лишень номінальний голова. Почесний президент. Якого можуть забрати на війну, вбити бандити, звільнити з роботи... Він може піти кудись вдалечінь за мрією, забухати від тоски (бо дружина з дітьми вигризають мозок), вчинити самогубство, раптово померти від інфаркту-інсульту. Чоловіків в Україні шанують виключно в гробу. Бо живий чоловік - категорія небезпечна та тимчасова. Козак Мамай. Повіявся і шукай вітра в полі. В той час як жінка - категорія вічна. Стабільна константа. Митці її оспівують, фіксують, надихаються. Скільки ви чули пісень про тата чи дідуся? А про маму? Навіть українське воїнство молилося і молиться Божій Матері. Так отож...
В моїй колекції понад 1500 (півтори тисячі) народних картин 30-60 років минулого століття. І знаєте який сюжет найпопулярніший? "Ховайся Петре з Наталкою, йде мати з качалкою".
Українська фолк-опера "Запорожець за Дунаєм" містить купу сцен з возвеличенням жіночої агресії та булінгу істот чоловічої статі. Цей спосіб поведінки Одарки (головної героїні опери) як єдиновірний перебрали на себе мільйони українських жінок.
І це вже я не кажу про сімейний канон "Кайдашевої сім"ї", за мотивами якої знято геніальний серіал.
Жінки гучні, галасливі, скандальні...
В той час як українські чоловіки здебільшого самітники-мовчуни. Справжні козаки-характерники. Ну буває, що переїбуть когось з безпорадної люті через знецінення та фізичну агресію з боку матріархальної більшості. Та жити таким недовго. Середня тривалість життя чоловіків в Україні на 15 років менша від жіночої. А у воєнні часи і уявити страшно...
Нема в світі більш фемінізованої країни ніж наша. Пересічний чоловік в Україні - розходний матеріал. Сировинний придаток до самки. Героїчна, але безправна, мовчазна істота, приречена на моральне та фізичне знищення.
Ось чому я відверто сміюся і надсміхаюся над західними зразками фемінізму, що паразитують на грантовій підтримці лівацьких фондів, підживлюючи інформаційне тло, буцім Україна - дикунська, варварська теріторія зачуханих патріархалів. Створюють міфи, списані з феміністичних методичок про якісь там сексуальні домагання на робочому місці і нерівність у зарплатах.
Ви давно були в офісах найбільш хлібних контор? Банків, рекламних агенцій, телекомпаній, великих корпорацій, де переважну більшість персоналу складає високооплачуваний жіночий контингнет? Бо жінки структуровані, відповідальні, закладаються на довгу перспективу... Для роботодавців вони - пріоритет. А як з'явиться в офісі симпатичний мужчінка, то ще невідомо хто до кого сексуально домагається.
В Українській Армії теж служать жінки. Справжні героїні! Але вони складають лишень 3% відсотки від загальної кількості особового складу.
Адже популістський фемінізм завжди закінчується на питанні гендерної рівності чоловіків і жінок у праві копати окопи.
Добре, що я - вільний митець, ніколи не брав і не залежав від жодних грантів, тому можу піднімати цю табуйвану тему, бо 90% українських митців та журналістів фінансово та інформаційно залежать від західних грантових інституцій. І це нормально. Так завжди було. Митці та журналісти теж люди. Їм треба за щось жити, платити комуналку, купувати бухло і нові труси. А ше дуже хочеться в Париж чи принаймні до Вроцлава на семінар з гендерної рівності. Та й канцел-культура в лівацьких колах діє на відмінно. Спробуй но публічно висловити сумнів в тому, що пропаганда анального сексу - не найвище досягнення західної цивілізації і ти - фантом. Тебе нема. Тебе скасували. Забанили на всіх рівнях. Той, хто пише на веселкових знаменах гасла любові і толерантності всіх до всіх, насправді люто не толерує нічого, окрім власного тоталітаризму.
Мені 55 років. Я ріс в СРСР. А тому не люблю ходити строєм і збиватися в зграї. Я не люблю комсомол у будь-яких його проявах, бо за природою правий консерватор. Крайній індивідуаліст. Трошки сексист, трошки ейджист і можливо, навіть, трошки расист, бо люблю кантрі-музику, ціную класичну культуру, шаную римське право і вапще вважаю, що сучасну цивілізацію разом з антибіотиками, кока-колою та Барбі створили люди європеоїдної раси.
Але найбільший мій гріх перед сучасною цивілізацією полягає в тому, що я - білий гетеросексуальний чоловік християнського віросповідання.
Я не прошу мене любити. Прошу бути хоча б толерантним до мене. Та де там! З одного боку - моєї смерті в інформаційному та мистецькому просторі прагнуть зєлєноволосиє Станіслави Лесіївни. З іншого - колективна Антоніна Іванівна з Золотоноші кричить "чому не в окопах"? Полчища інстасамок, та багінь з надутимі губкамі волають "мужчіна всєм должєн". Батьківщина мати з печерських пагорбів сталевим поглядом зазирає у душу, мовляв: чи готовий ти померти за мене? Куди не глянь - усюди смерть та х..ня. Або як казав Той: "Только всунул - і ужє всєм должєн".
Я не жаліюся. Просто змальовую реальність, в якій перебуває пересічний український чоловік, за права якого нема кому вступитися, окрім мене та ще декількох "маргінальних збоченців-мізогінів". Бо єдине неподільне право, яким наділяє чоловіка сучасте жіноцтво, - це право вмерти за сучасте жіноцтво.
То ж хоча б перед обличчям смерті дозвольте сказати правду: ФЕМІНІЗМ В КРАЇНІ ЛАТЕНТНОГО МАТРІАРХАТУ ВИГЛЯДАЄ СМІШНО. Як підробна сумочка Луї Віттон в руках у графіні троєшинської, що мріє вийти заміж за польського олігарха-сантєхніка.
А тепер, дівчата - фас!
П.С. Текст узгоджено з коханою дружиною Єлизаветою)))
Комментариев нет:
Отправить комментарий