Олег Гуцуляк: Про термін "Прикарпаття"

Термін "Прикарпаття" (Prykarpattya, Prykarpattia, Precarpathian). 

Іноді доводиться чути, що іноземці даного терміну не розуміють, його немає на географічних картах, що "полякам важко вимовляти" (як от Перемисль перетворили на Пшемишль) і т. п., а тому виникають спроби замінити його на інваріанти "Підгір'я" (Foothills, Undermountain) чи "Карпатія" (Carpathia, від Carpathian Mountains). 

Але замінник "Карпатський (край)" навряд чи підходить, бо під ним розуміється ВЕСЬ регіон Карпат (не тільки Українських, але й Польських, Словацьких, Румунських, Угорських Карпат), він має не тільки суто фізико-географічні, але й геокультурні конотації, а також нівелює традиційний термін "Закарпаття" (Zakarpattya, Zakarpattia, Транскарпатія, Transcarpathian area) у значенні пригірської території, на яку переходять через Карпати за рухом сонця (зі сходу на захід). Бо ж, відповідно, Прикарпаття (Precarpathian area) - це територія, з якої починається рух за сонцем через Карпати. 

У світовій географічній науці існують терміни з префіксом "Пре-"  на означення території пагорбів і гір, що лежать перед великим гірським хребтом: Преаппалачі (Pre-Appalachian Translational Tectonic, Pre Appalachian Trail), Прекордільєри (Precordillera), Передгірський масив (Pre-mountain range, Près-des-Montagnes), Преальпи (Prealps,  Préalpes, Pre-Alpine, Alpine foothills, Voralpenland, Alpenvorland)...

Звісно, при транскрипції слов'янського терміну Прикарпаття латинкою написане виглядає "дико" (Prykarpattia, Prykarpatya, Prikarpatja, Prykarpattja і т. п.) і вносить плутанину. Хоча саме назва у формі Prykarpattia є заголовком відповідної статті в англійській Вікіпедії. Італійці взагалі йдуть за римською традицію, в якій існуівла "Цизальпійська Галлія" (Gallia Cisalpina "Передальпійська Галлія) і тому використовують термін Ciscarpazia... 

Тому більш доцільно йти при перекладі назви "Прикарпатський" не шляхом її транскрипції, а використовувати традиційну наукову (історико-географічну) назву у одній з таких форм як Precarpathian, PreCarpathian або Pre-Carpathian.

І, в принципі, "Прикарпаттям" є вся Україна, як вона ж є і "(Північним) Причорномор'ям" (Pre-Black Sea Area, The Northern Pre-Black Sea Region). 

Сама назва Карпати (Καρπάτης, вперше засвідчена Птолемеєм у ІІ ст. н. е.) походить від іллірійського слова (збереженого в албанській мові)  kárpë / kárpa, множ. kárpa / kárpat («скеля, твердий») ​​і месапійського karpa «туф (скеля), вапняк» (збереглося як càrpë «туф» на діалекті бітонто та càrparu «вапняк» на салентіно італійської мови). Цей зв’язок додатково підтверджується тим фактом, що також оронім Бескиди, низка гірських хребтів у Карпатах, має значення албанською: bjeshkë / bjeshkët «високі гори, гірські пасовища». Аналогічно це ж слово від догрецького праіллірійського населення перейняли греки на означення острова Карпатос (Κάρπαθος). Фракійське плем'я "карпи" (Καρπιανοί, Carpi, Carpiani, і варіанти - Καρποδάκαι, Harpii),  засвідчене навколо гирла річки Тірас (Дністер),  а потім просунулося на захід бл. на 400 р. н. е., отримало назву саме від того, що замешкало на південь від Карпат, а не гори Карпати отримали назву від племені карпів.

Назва Карпати, зрештою, може походити від праіндоєвропейського кореня *sker-/*ker-, що означає "гора, скеля"  (пор. албанське kárpë, германський корінь *skerp-, давньоскандинавське harfr «борона», готське skarpo , середньонижньонімецьке scharf «черепок» і сучасне верхньонімецьке Scherbe «осколок», литовське karpas «різати, рубати, вирізати», латиське cìrpt «стригти, зарізати»). Архаїчне польське слово karpa означало «нерівності, перешкоди/скелі, нерівне коріння або стовбури». У скандинавській сазі про Герварар, яка розповідає давні германські легенди про битви між готами та гунами, назва Карпати з’являється у  німецькій формі як Harvaða fjöllum. Римляни Карпати називали Сарматськими горами та Бастарнськими Альпами, на Русі - Угорськими горами, а деяких латинських хроніках - Гунськими Альпами. Самі ж угорці називають Карпати "Сніжними горами" (Гавашок,  Havasok).

Чьорне Читало книги ВІРО ОПОВІДІ О ДИ ‘ЖИЄ за товуріннє сьвіту по містиці-фентезі вкроєнської націє, давніх ВЄЛЄДІВ.

 Чьорне Читало книги ВІРО ОПОВІДІ О ДИ ‘ЖИЄ за товуріннє сьвіту по містиці-фентезі вкроєнської націє, давніх ВЄЛЄДІВ.

Автор Запасний Юрій Іванович

04/05.01 Сьвєто Водорісчє зіркових нових істот.

     «Рісчє». «Р» - рух зірок, «І» - істоти зіркової, «С» - сьвіт зірок скупчення Гіад, «Ч» - червоного смерті – вічності Вія Ґідь – чорта – честі (ск. Гіад має зірку Альдебаран червону – всього п’ять зірок).

«Чорт». «Ч» - червоний Вій Ґідь (ск. Гіад), «О» - оновлювач життя душі, «Р» - рух зірок, «Т» - того сьвіту зірок Дє-‘Ди. 

     «Честь» - «Ч» - червоний Вій Ґідь (ск. Гіад), «Є» - є, «С» - сьвіт зірок, «Т» - того сьвіту зірок Дє-‘Ди, «Ь» - Дажбабби єго (с. Оріон) син від Голла (с. Крук) духу буття.

     В цю ніч чьоловіки вирубують двох ополонків, дві криги – уява за біле єїчко Годюки Неньки (с. Дракон)і чорне єїчко Вепрь (с. В. Ведмедиці). Вирубують Ботєю серебряною – зв’язок з зірковою істотою Бігом Дивом оновлювачем життя душі нєбізчіко на тому сьвіті зірок Дє-‘Ди. 

     Води сьвіту нові прісні Годюки Неньки (с. Дракон) і солені Вепрь (с. В. Ведмедиці) Ґіккьо Контіно осьвічує вогнями трисьвічника – триріга – трьома чортами Вія Ґідь (ск. Гіад). Занурює в обоє ополонки - в ополонок Годюки Неньки (с. Дракон) прісні води і в ополонок Вепрь (с. В. Ведмедиці) солені води – три вогні – трисьвічники – трьох чортів Вія Ґідь (ск. Гіад)). Це є рісчєне первісних нових вод сьвіту. Рісчєною водою, набраною ковшем (уява зв’язку з Біло – синьою Годюкою  (Молочний шлях Галактики) в три коновки – зв’язок з трьох головою Годюкою Ненькою (с. Дракон), зливають в суміші з буряковим розчином (зв’язок з Вій Ґідь червоним – зірка Альдебаран червона ск. Гіад) це дві криги, вирубані з ополонок. Рісчить Ґіккьо Контіно і ці дві нові зіркові істоти – (з чорного єїчко вилупилась зіркова істота Вепрь (с. В. Ведмедиці). З білого єїчко вилупилась зіркова істота Годюко Ненько (с. Дракон) – первісні прісні і солені води сьвіту). Рісчєна вода – гашена вода вогнем зірки Альдебаран скупчення Гіад в якому уявляємо зіркову істоту смерті – вічності Вій Ґідь – чорт – чєсть. Рісчєна вода є сьвєта вода. 

     «Сьвєто». «С» - сьвіт зірок скупчення Гіад сузір’я Тельця, «Ь» - Дажби (с. Оріон) син від Голла (с. Крук), «В» - Вій Ґідь зіркова істота смерті – вічності, «Є» - є, «Т» -того сьвіту зірок Дє-‘Ди, «О» - оновлення життя душі нєбізчіко.

     Землі срібної Закарпаття і землі чорного Вепря (с. В. Ведмедиці) – Вкроєни (Україна) – Годюко Ненько зіркова істота первісних прісних вод сьвіту (с. Дракон). Всесьвітня гармонія згоди свідомості має свої аналоги – прототипи у інших крім Вкроєнців народів сьвіту. Ladon –, чешської землі. Turisas – фінської землі, Skande - індійської землі, орфей лелек (пелазтів) острова Лага греків Тифон Сибіру, Таут (Тіамет по другій поемі Інума і Іліш) шумер, по Вавілону «коли вгорі» Тіамат.

     Словян Ладон хтоничний – зберігач золотих (молодиньких яблук, бо двоє золотих – двоє жовтих єїчка знесла Годюко Ненько (с. Дракон), одне жовте – Єрило Сонце, друге жовте – єїчко Свинки золотої Щетінки(с. Лев). А ще дво єїчок вона знесла. Чорне Голла, духу буття (с. Крук) і червоне Дажбабби (в с. Оріон зірка Альдебаран червоне). 

     Пифон – грецької землі – захисник дерева життя Вєлєд в саду Геспорід. Дракон іудеїв, Китайської землі. Змію Юша Слов’ян – в корнях дерева життя (Вєлєд). Змій Юша схожість має до Злогода (ск. Плеяд) дерева життя Вєлєд. 

     Лют, Ляд, Лед – слов’ян сонячних вайовничих до див’їх лудей зіркової істотної Віро – оповіді О’Ди Жиє.

     Зіркова істота Годюко – Ненько (с. Дракон) на небі північної півкулі розташована і охоплює північну кінцевість вісі екліптики. Біля полюса екліптики рухається по коло з повним циклом в 25770 років Північний полюс сьвіту. На 2017 рік Північний полюс сьвіту знаходиться біля зірки альфа Малої Ведмедиці по прецесії капки весіннього рівнодення. Око Годюки Неньки три зірки Етамін, Груміум, Растабан уособлює простір, безмежність, буття.

     Ніч 04/05.01 Вже не говіють, бо вилупились зіркові істоти. Тільки вночі воду осьвічують зіркою Альдебаран червоною ск. Гіад (Вій Ґідь) і осьвічоною водою зіркової істоти осьвічують тоді.

Диана Макиева: Ложь кремлевской пропаганды о Западной Украине

Побывала в Западной Украине. Много слышала об этом регионе раньше из российских новостей. В реалии все (как всегда) совершенно иначе. Улыбчивые и добрые люди. Говорила с ними на русском языке (с ярко выраженным российским говором). Никто за это меня не убивал. Все общались приветливо.

🌺Очень красивая инфраструктура. Милые, сказочные домики (в противовес российской нищей глубинке, где кроме полуразваленных деревянных хибар ничего нет). Насыщенная гуцульская культура, потрясающие пейзажи (горы, нетронутые леса, кристальные водопады).

🌺Надеюсь, украинское правительство будет развивать туризм в эти сказочные места. Закарпатье имеет все шансы стать весьма популярным местом и среди иностранцев.

Игорь Галущак: Бойки-кельты: полузабытый этнос

Немало интересного можно узнать об этом уникальном славянском этносе, посетив Самборский историко-этнографический музей «Бойковщина», который относится к числу старейших музейных учреждений такого типа в Украине. Ведь прошло без малого 90 лет со времени его основания группой местных интеллигентов-украинцев.

— Кто же были эти люди, которые с таким энтузиазмом и жертвенностью взялись за организацию Общества «Бойковщина» и музея в Самборе? — рассказывает Роксолана Данчин, известный краевед и неизменный его директор со времени возрождения музея в 1991 году. — Это, прежде всего, Иван Филипчак — педагог, писатель и музеевед, Владимир Гуркевич — адвокат и общественный деятель, Владимир Кобыльнык — врач, этнограф, археолог и публицист, Антон Княжинский — педагог, музеевед и писатель, Михаил Скорык — педагог, публицист и ученый, Владимир Кордуба — инженер, картограф, культурно-общественный деятель. А особенно хочу отметить известного общественного деятеля Cамборщины, который в 20-30-х годах прошлого века вынужденно находился на Закарпатье (тогда Чехословакия), адвоката Данилу Стахура. Именно Стахур и уступил тогда для экспозиции музейных собраний весь первый этаж своего собственного дома, который находился в Самборе.

Василь Кухта: Центральноєвропейські аборигени

  З усіх сущих українських письменників і редакторів журналів лише мені одному поталанило народитися  в центрі Європи. Географічному. Тобто поміж Прагою і Будапештом, неподалік Відня і Бухареста. Саме тому я, напевно, занадто гоноровий: таку ваду  вже ось тридцять літ приписують моїй особі графомани, яким не випало надрукуватися в редагованих мною виданнях. О, той центральноєвропейський  гуцульський гонор споконвік не перестає завдавати комусь клопоту!
Судіть самі: сивої давнини австрійська імператриця Марія Терезія переселила до мого рідного  Рахова швабів-ціпцерів. Нині про їх німецьке походження несміливо нагадують хіба що прізвища. Протягом  багатьох століть облаштовувано в горах мадярські колонії. Однак з плином часу рахівські  угорці настільки «огуцулились», що  вже й рідною розмовляють з примітним  українським акцентом. Євреї з Рахова – крамарі, кравці, перукарі і дантисти, що виїхали наприкінці сімдесятих років проминулого століття на землю обітовану, – є чи не єдиними носіями українськості у далекому Єрусалимі… Потаємна мрія владоможців різних епох денаціоналізувати аборигенів у верхів’ях Тиси завше заживала невдачі! Проте центральноєвропейська «медаль», чи то пак модель, має, звісно,  й іншу, зворотню, сторону. Мій прадід Микола Шорбан, потомствений плотогон, окрім рідної, володів дев’ятьма мовами: румунською, угорською, словацькою, чеською, німецькою, сербською, єврейською (без її знання неможливо було  займатися деревним промислом), італійською (вивчив на «таліянському» фронті під час Першої світової), російською (вісім літ провів у російському полоні).  Мій дід Іван Кушнір, майстер дорожньої служби за чехословацької опінії,  вільно бесідував шістьма мовами. Мій батько, Василь Кухта, неповнолітній «мункосазодівець»-трудармієць у період Другої світової війни  і машиніст залізниці, лісоруб  у радянську добу, звузив власний   лінгвістичний ареал до трьох  мов. Я ж,  професійний журналіст, письменник,  вибираючись у закордоння, на запитання відомої анкети патетично відповідав (відповідаю): англійською – зі словником… Проте  мовна поліфонічність предків, певно, передалася у спадок й  мені. Опинившись у чужомовному середовищі, з неймовірним подивуванням  починаю усвідомлювати:  загадкові слова незбагненним чином, на рівні підсвідомості,  починають відкривати мені свій зміст. Без найменших зусиль я  розумію ніредьгазьких угорців,  суботицьких сербів, сату-марських румунів, чехів-пражан… Та й чи тільки їх!

Ігор Галущак: На Верецькому перевалі незабаром постане меморіальне кладовище січовиків Карпатської України

Роботи з будівництва та облаштування меморіального кладовища січовиків Карпатської України на Верецькому перевалі нині завершуються. Принаймні, в цьому переконалися голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин і керівник КП «Доля» Святослав Шеремета, котрі разом з керівництвом району та підрядниками виїхали на місце, аби перевірити стан та якість виконаних робіт.

Довідка.

У жовтні-листопаді 2008 р. комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля» за дорученням Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій провело пошук місць поховань вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі. Дослідження проводилися в околиці сіл Жупани Сколівського р-ну Львівської області та Верб’яж Воловецького р-ну Закарпатської області. Як засвідчили знайдені під час розкопок матеріали, це були вояки Карпатської Січі – галичани, розстріляні на Верецькому перевалі у березні 1939 р.

Зазначимо, що військовим органом Карпатської України була мілітарна організація «Карпатська Січ», початки якої сягають листопада 1938 року. Своїм основним завданням організація вважала захист Закарпаття від нападів угорських і польських диверсійних загонів.

Найбільша битва розгорнулась 15 березня на Красному полі – рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. В цьому бою загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців.

На центральному напрямі бої відбулися на околиці міст Сваляви та Іршави. Січовики втратили близько 200 убитими і понад 400 пораненими; в полон було взято біля 300 осіб.

У боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці полонили багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан.

18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір. Убитих січовиків поховали на Верецькому перевалі, за кілька метрів від лінії тодішнього кордону. На братській могилі поставили дерев’яний хрест.

Ігор Галущак: Маленька Франція у центрі Закарпаття

Закарпатське гірське село Тур’я-Ремета (Перечинський район) відоме, мабуть, єдиним у світі чавунним барельєфом cільському листоноші, встановленому більш ніж півтора століття тому. Але є ще одна унікальна відмінність цього села від всіх інших і не тільки в Закарпатті: адже воно є найбільш «французьким» у всій Україні.

Так ось: як стверджують історичні перекази, на початку XIX століття жив в Тур’ї-Реметі шанований чоловік, поштар Федір Фекета. Кожен день виходив він з Тур’янської долини, аби отримати й рознести листи по віддаленим селам Перечинщини. А відстань між деякими поселеннями становить тут інколи більше 30 кілометрів! Весь цей шлях Фекета у будь-яку пору року проходив пішки з важкою сумкою. Одного разу взимку, переходячи річку по льоду, листоноша провалився в підступну ополонку й разом зі своїм цінним вантажем почав тонути. З останніх сил Фекета зняв сумку й викинув її на берег, але сам, на жаль, загинув у гірському потоці. На знак подяки й поваги до подвигу поштаря односельці власним коштом й замовили металевий пам’ятний знак на згадку про цю подію. Меморіальна дошка на честь листоноші, який понад 30 років сумлінно виконував свою роботу, й донині знаходиться на стіні місцевого православного храму. На ній зазначено: IMG_1625«Въ Пам’ять ПриАзности, ТверезNости, ЧесNости й Послужности Посла Fedora Feketa». А коли виповнилося 165 років з часу загибелі реметівського листоноші, у районному центрі Перечин йому відкрили бронзовий пам’ятник. Ужгородський скульптор Михайло Белень зобразив славетного поштаря в народному однострої того часу, ступаючи з каменя на камінь у гірському потоці.

Є ще одна не менш цікава обставина, котра вирізняє це село з поміж усіх інших українських сіл. Адже жителів Тур’ї-Ремети мешканці сусідніх сіл називають здавен «жабники», або ж «жаблярі». Дійсно, якщо зазирнути в меню тамтешніх кав’ярень, то в ньому як на диво можна побачити й … традиційну французьку страву «жаб’ячі лапки». За словами науковця Ужгородського національного університету Федора Шандора, традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. Справа в тому, що 1816 році вже після битви під Ватерлоо країни-переможниці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили тимчасово вивезти з Франції всіх полонених офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони збираються влаштувати військовий заколот задля ще одного повернення Наполеона до влади. А оскільки найбільш глухим місцем Австрійської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень і відправив сюди свою частину полонених французів, зокрема, й на Перечинщину.

Місцеві краєзнавці дослідили, що серед виселенців опинився й один з таких офіцерів, водночас і дослідник-кулінар, учень знаменитого ресторатора Огюста Ескоф’є. Він і привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’я-реметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до травневої першої грози, оскільки пізніше у їстівної жаби вже починає приростати шкіра до м’яса. А до того воно дуже чисте й поживне, й до того ж дуже легко відділяється.

Досвідчені місцеві «жаболюби» споживають лише задні лапки, з яких одразу здирають шкіру й зав’язують у вузлик. Так зручніше потім ці ніжки смажити. На кілограм делікатесного м’яса треба зловити майже 80 жаб. М’ясо залишають і собі, й з вигодою продають у місцеві ресторани та супермаркети. Тамтешні господині знають десятки рецептів приготування цього делікатесу. А перед приготуванням його маринують з часником, сіллю, червоним та чорним перцем.

Ярослав Галущак: Науковий журнал з проблем карпатознавства «Карпати: людина, етнос, цивілізація»: бібліографічне дослідження

В даній своїй праці (дослідженні) хочу розкрити для читачів зміст та основу наукового журналу з проблем карпатознавства «Карпати: людина, етнос, цивілізація» (повна назва) та підсумувати здобутки наукового журналу за п’ять років його існування.

Для подальшого викладу матеріалу вважаю, що необхідно розкрити (розшифрувати) на основі загальноприйнятих визначень назву журналу для повного розуміння піднятої в ньому наукової проблематики та цілей досліджень. Отож, буду розшифровувати (розкривати) буквально кожне слово назви журналу.

Отже, Карпати – гірська система на сході Центральної Європи на території України, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Сербії та Австрії. Ця велика гірська система простягається від околиць м. Братислави (Словаччина) до ущелини Залізні Ворота (Румунія) на 1500 км, утворюючи в сторону України опуклу дугу, що замикає в собі Середньодунайську рівнину (низину). Загальна площа становить приблизно 190 тис. км. км.

Карпати – унікальна гірська система, один з основних вододілів Європи між Балтійським і Чорним морями. Від р. Морави на заході до р. Серет на сході, від р. Дністер на півночі до річки Дунаю на півдні, до ущелини Залізні Ворота, що відокремлюють Карпатські гори від Балканських гір.

Орографічно (від грецького орос – гора, графос — пишу) виділяють Західні Карпати, Східні Карпати (частина з яких так звані Українські Карпати), Південні Карпати, так звані Трансільванські Альпи, Західні Румунські Карпати і Трансільванське плато.

Залежно від розміщення, Карпати поділяють на Західні, Східні та Південні. Західні розміщені на території Польщі, Чехії, Словаччини, частково Угорщини. Східні – Словаччині, Польщі, Західній Україні. Південні – на території Румунії.

Українські Карпати розміщуються на території чотирьох західних областей України: Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька.

Ярослав Галущак: Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926): видатний фольклорист, етнограф, краєзнавець: біографічно-бібліографічне дослідження (до 145-річчя від дня народження)

В історії української науки кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть, в плеяді науковців того періоду яскраво висвітлюється ім’я славного вченого Володимира Михайловича Гнатюка. Людини різнопланової, наполегливої, працьовитої. Цікавої й непересічної особистості. Важко назвати другу таку постать того періоду, яку б за широтою інтересів і багатогранністю діяльності можна було б поставити поряд з величною фігурою Каменяра. Послідовник і соратник І. Я. Франка, В. М. Гнатюк відомий як визначний фольклорист, етнограф, краєзнавець, літературознавець, мовознавець і перекладач. А також громадсько-політичний діяч, що мав прямий стосунок до журналістики, публіцистики, педагогіки й народної освіти, музейної справи. Людини унікальної, з якоюсь своєю внутрішньою програмою, яку намагався виконати протягом свого яскравого життя.

Народився В. М. Гнатюк 9 травня 1871 року у селі Велеснів Бучацького повіту Королівства Галичини і Лодомерії Австро-Угорської імперії (нині Монастириського району Тернопільської області України).

В багатодітній селянській сім’ї, в родині панувала атмосфера щирої поваги до рідної мови, культури, звичаїв. Саме в сім’ї, в родині Володимир пройнявся шанобливим ставленням до українського слова, книжок, відчув красу і неповторність українського фольклору, української пісні.

У 1880 році, коли Володимир навчався у першому класі, до його рук потрапила збірка поезій, яка справила на нього таке сильне враження, що він собі переписав деякі вірші до зошита. Слідом за віршами потрапили туди й народні пісні. Пізніше цей зошит-збірка поповнювався новими записами народних творів (фольклору), знаменуючи перший крок В. Гнатюка як збирача фольклору.

У 1883 році В. Гнатюк вступає до нижчої гімназії в м. Бучачі, яку закінчує в 1889 році. В цей період його збірка вже налічує близько 500 пісень. Ще навчаючись у школі та нижчій гімназії він виявляє нахил до вивчення мов, історії, географії та складання віршів.

У 1890 році Володимир вступає до п’ятого класу Станіславівської гімназії, яку закінчив у 1894 році з атестатом зрілості й з новою, більшою збіркою фольклору, замість втраченої.

У 1894 році В. Гнатюк вступив на філософський факультет Львівського університету, який успішно закінчив у 1898 році. В цей період він знайомиться з багатьма представниками галицької наукової еліти.

Слід охарактеризувати період історії, в якому почав трудитися В. М. Гнатюк. Це був період загальної активізації суспільного життя, ломка в ньому усталених громадсько-політичних понять, розвиток соціал-демократичного руху, зростання національно-визвольних прагнень і національної самосвідомості, яке захоплювало дедалі ширші маси. Всі ці фактори надали в кінці ХІХ – на початку ХХ століть реальної ваги питанням державної самостійності українського народу, його національно-політичного і національно-культурного відродження.