Андрій Сошніков: Доктрина Безперервного Управління: Світ як Машина та Текст

Суть філософії історії зводиться до розвінчання гуманістичних міфів. Перед нами постає холодний, інженерний погляд на людство як на «біологічну сировину», що протягом епох незмінно обробляється технологічними інструментами. У рамках цієї концепції історія виглядає не як шлях до прогресу чи свободи, а як еволюція методів прихованого контролю. Культура, релігія й ідеологія стають не полем духовного пошуку, а функціональним «софтом», тоді як піраміди, храми, заводи та соціальні мережі виконують роль «заліза». Рушійною силою історичного процесу виступають не ідеї, а трансформація операційних систем, покликаних управляти суспільними масами. 

Світова структура ніколи не ґрунтувалася на рівності між народами. Це завжди була замкнена система «гравців» (акціонерів) з одного боку та широкого простору «філій» (прихованих колоній) з іншого. Реальні рішення ухвалюються в «лондонському тумані» чи «вашингтонських дата-центрах», тоді як решті світу демонструють спектакль демократії, виборів і патріотизму. 

Основним завданням будь-якої держави, починаючи від Нармера і завершуючи Цукербергом, є контроль і облік. Сама суть влади — це здатність позначати реальність: вести реєстри земель, худоби, пергаментів, а тепер навіть цифрових лайків. Хто володіє реєстрами — той визначає долю світу. Людина в контексті цієї парадигми постає не як «вінець творіння», а як біоробот, чиї реакції запрограмовані за допомогою освіти, засобів масової інформації та соціальних умовностей. Свобода ж виявляється лише тимчасовим проміжком у довжині повідка, що регулюється Глобальним Оператором у відповідності до його економічних інтересів. 

Насправді ми ніколи не покидали межі Нільської Соціальної Машини. Змінювалися тільки її зовнішні прояви: в давнину нами керували за допомогою каменю та страху смерті (Єгипет); далі все перейшло під контроль паперу і права (Рим); потім настала доба ідеологічного гіпнозу (Візантія та Церква); її змінили ритм виробничих станків і дисципліна часу (індустріальна епоха); нині ж настала черга цифрових кодів і дофамінових пасток (інформаційна епоха).

Історія є тотальним Глобальним Симулякром — ілюзією, яка служить прикриттям, аби відволікати маси від усвідомлення того, що за кулісами кілька могутніх родинних династій і елітарних орденів продовжують тримати у своїх руках ресурси планети. Світ функціонує як комп’ютерна система, де людина є лише даними. 

І єдиним способом уникнути видалення з цього цифрового ландшафту стає прагнення осягнути мову, якою написаний код реальності.

Авигдор Левин: Дом, который построил Маск

Есть тексты, которые не столько читаются, сколько обнаруживаются — как надписи на обветшалых воротах давно исчезнувших городов. 

Их смысл не в фактах, а в том, что факты вдруг начинают выстраиваться в архитектуру. 

Статья о замысле Илона Маска

https://t.me/ENIGMA54/11354

принадлежит именно к таким текстам: она не объясняет, а показывает контуры дома, который ещё не построен, но тень от которого уже падает на настоящее.

Начинается всё, как и положено мифу, с эпиграфа:

Вавилон, ворота Иштар, сила как имя собственное. 

И здесь важно не то, существовала ли эта надпись когда-либо, а то, что сегодня она кажется уместной. 

Маск — это уже не человек и даже не бренд. 

Это архетип инженера-жреца, того, кто знает, как устроен мир, и потому считает себя вправе решать, каким ему быть.

Автор статьи осторожно, но настойчиво выводит нас к понятию, которое в XX веке старались произносить шёпотом: технат. 

Далее:

https://t.me/avigdor80levin/1178

Инженерная рациональность, доведённая до политической формы.

Управление не ценностями, не смыслами, а системами.

Когда-то эту идею записали в опасные, потому что она слишком честна: в ней нет притворства гуманизмом. Есть только эффективность.

Но XXI век — странное время.

То, что вчера запрещали как идеологию, сегодня возвращается как стартап.

Маск в этом сюжете — не изобретатель и не визионер в романтическом смысле.

Он — наследник.

Не столько по крови, сколько по логике мышления.

Логике, в которой общество — это система, человек — узел, а история — проект с дедлайном.

Если проект буксует, значит, плохо оптимизирован.

Цель обозначена предельно ясно и потому пугающе спокойно: точка невозврата.

Момент, после которого технологический разрыв превращается в цивилизационный. Не конкуренция, а асимметрия.

Не спор, а односторонний доступ к будущему.

Как у конкистадоров и инков — не потому что первые были злее, а потому что у них были другие инструменты.

Три условия этого рывка выглядят почти банально, если не вдумываться.

Софія Дніпровська: Перемагали в історичній перспективі ті, хто вірив у себе, хто не зрікався своєї самобутності

 Критерії оцінки етнополітичних утворень і суспільно-економічних моделей насправді не така вже й проста справа. 

Найпоширенішим мірилом є багатство народів. Дивимося ВВП, дохід на душу населення, середню зарплату/пенсію, процент жирів у маслі, тощо: у кого він вищий - той і молодець, і взірець для наслідування. 

Проте, в ширшому історичному вимірі ця метода не працює. 

На початку І тисячоліття н.е. Римська Імперія мала в рази вищий рівень економіки, культури й технологій, ніж дикі германські племена. Акведуки, клоаки, рівні дороги, цирки, театри, храми, освіта, наука, література, мистецтво... Але майбутнє все одно було за дикими германцями і та частина Імперії, яка не зазнала германізації, закостеніла, деградувала й накрилася ісламом, який ще більше загальмував її розвиток. 

У середні віки араби, китайці, візантійці суттєво випереджали Західну Європу за рівнем економіки, культури й технологій: порох, компас, папір, шовк, книгодрук винайшли на Сході. Але майбутнє все одно було за Західною Європою, яка з аутсайдера раптом вирвалася в авангард прогресу й завоювала весь світ.

І Сполучені Штати аж до кін. ХІХ ст. були задвірками цивілізації, що не могли похвалитися ні культурним рівнем, ні економічною потугою, а буквально за півстоліття стали державою Намбер Ван. 

Перемагали в історичній перспективі ті, хто вірив у себе, хто не зрікався своєї самобутності, "хто чужому навчався й свого не цурався", бо нічого кращого за цю стратегію людство ще не придумало.

Сергій Чаплигін: Сьогоднішні «цивилізовані» люди просто на іншому рівні повторюють архетипи поведінки та ціннісні системи «дикунів»

«Стародавнє суспільство або дослідження ліній людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації» - книга американського антрополога, етнографа та соціолога Льюїса Генрі Моргана (1818-1881 рр.).

В ній Морган визначає «цивілізацію» як стадію в яку вступає людство після стадії «варварства», яке,  у свою чергу,  змінює собою стадію «дикості». 

За Морганом «дикість» характеризує племена, що займаються збиранням та примітивними видами полювання.

«Варварство» - племена зайняті найпростішими видами сільського господарства та скотарства – без чіткого поділу праці та розвитку соціально-політичних інститутів. 

А «цивілізація» вже знаменує собою стадію появи письма, соціально-політичних інститутів, міст, ремесел, технологічних удосконалень, розшарування суспільства на класи, появу розвинених релігійних систем.

Навіть найшвидший огляд значення термінів «дикість-варварство-цивілізація» показує, що в ньому ми маємо справу з концептами епохи Просвітництва (прогресизму та історицизму) в їх некритичній стадії.

Адже віра у поступальний розвиток історії («теорія прогресу») та  односпрямований характер  універсального шляху людства за загальною логікою розвитку від дикості до цивілізації була характерною рисою ХІХ століття.

До речі таке тлумачення цивілізації цілком прийняли марксисти, вписавши її у свою теорію зміни економічних формацій.  Робота Моргана «Стародавнє суспільство» була покладена в основу одної з базових марксистських праць — книги Ф. Енгельса «Походження родини, приватної власності та держави».

Але вже в ХХ столітті ці аксіоми історичного оптимізму, універсалізму та історицизму постали під сумнівом - виявляється, що на працю розуму якраз найбільш суттєво впливає несвідоме (міфи, архетипи, етнотравми та ін.). 

І хоча зовні здається, що шлях людини прямо веде від полону несвідомого до царства розуму (і це і є прогрес та зміст історії), насправді з'ясовується, що несвідоме  виявляється набагато сильнішим і як і раніше багато в чому визначає роботу розуму. 

За К. Юнґом, свідомість людей є змінною ("сучасною"), а позасвідоме завжди залишається незміним та самототожнім ("архетипом"). 

Відповідно зміна раціональності, соціальних моделей чи культурних кліше зачипає лише поверховий рівень людської думки, в той час як глибинні архетипи ж завжди залишаються незмінними.

Тому об'єктивна реальність архетипів є незрівнянно більш сталою, ніж структури людської свідомості і ключ до свідомості завжди лежить в сфері позасвідомого, а не навпаки.

Отже, сьогодні ми говоримо про «цивілізацію», яка приходить не замість і після «дикості» та «варварства», а продовжує разом з ними  співіснувати.

В такому розумінні «цивілізація» не знімає «дикість» і «варварство», долаючи їх, а й сама будується саме на «диких» та «варварських» засадах, які просто переходять у область несвідомого.  

Але вони від цього не лише нікуди не зникають, але, навпаки, набувають над людством необмежену владу – оскільки вважаються «подоланими» і «неіснуючими». 

Відповідно претензії на подолання колишніх фаз - омана, а насправді сьогоднішні «цивилізовані» люди просто на іншому рівні повторюють архетипи поведінки та ціннісні системи «дикунів». 

Цим і пояснюється та разюча різниця між претензіями людського розуму на гармонійне, мирне і освічене існування під покровом прогресу і розвитку та історичною практикою життя народів і суспільств, повної воєн, насильства, жорстокості, геноциду цілих рас та народів,  розгулу збочень та психічних розладів, що постійно посилюються.

І сьогоднішній час не просто не виняток, а вершина загострення.

Сергій Чаплигін: Що взагалі є історією людства, як такою?

А що взагалі є історією людства, як такою? 

Неминучий прогрес до свободи та просвіти? Чи історія боротьби класів або пригноблених меншин за звільнення? І в чому взагалі полягає сенс протистоянні прогресистів  традиціоналістам?

Адже всі ці ідеї (переходу від «традиційного суспільства» до «сучасного») є наслідком уявного тріумфу епохи Просвітництва, яка являє собою сукупність досліджень, які спробували  пояснити зрушення, пережиті суспільством з кінця XVIII ст. до другої половини XIX ст., а потім і далі в  ХХ столітті.

Де головними складовими є:

- ідея про звільнення свідомості від «міфу»;

- філософський емпіризм;

- індуктивна логіка як основний метод;

- ідея про «людину» як онтологічну одиницю;

- ідея про «невід'ємні права» людини замість християнської етики;

- ідея про суспільний договір;

- ідея про народний суверенітет.

Хоча сам термін «прогресу» говорить лише про часовий період, а не про внутрішній стан, цей міф продовжує, тим не менш, жити в колективному несвідомому. Його живучість забезпечується, не в останню чергу, фактом індустріалізації західноєвропейських суспільств в зазначений хронологічний період, який співпав з періодом торжества політичного лібералізму і виявився з ним тісно пов'язаний.

Так може все-таки правий Макс Вебер, який говорить, що сучасному суспільству властивий ряд культурних констант: «розчаклування світу» та «раціоналізація» свідомості людини?

Але чи дійсно втілення цих ідей в життя  і є частиною розвитку?

Андрей Баумейстер: Происходит прощание с идеей прогресса

На наших глазах происходит прощание с идеей прогресса. На повседневном уровне это означает постепенную смену ощущений и ожиданий.

- Родители понимают, что их дети не будут жить богаче и счастливее, чем они. Детям вряд ли будет "лучше", чем родителям. Это важный сдвиг общественного сознания. И начался он именно в благополучных странах. В странах неблагополучных возникает сомнение в "будущем" как таковом.

До этого несколько поколений создавали свои жизненные проекты, вдохновляясь идеей постепенного продвижения к "лучшему миру". Исторический процесс выглядел как линейное движение: лучше, больше, сытнее, дольше, безопаснее, удобнее, разумнее, просвещеннее, гуманнее...

Теперь, наверное, и Стивен Пинкер должен усомниться в своих оптимистических  прогнозах 2018 года.

- Мир стал безопаснее? Получите первые проблески третьей мировой.

- Технологический прогресс на службе человечества? Получите дикарей с бомбами и крылатыми ракетами. И сотни тысяч кибер-пиратов, взламывающих государственные и частные пространства.

- Стало больше демократии? Получите усиление авторитарарных и тоталитарных тенденций по всему миру. И потерю навыков слушать друг друга и говорить друг с другом. Как на государственном, так и на индивидуальном уровне.

- Люди стали просвещеннее, стали более образованными? Получите массового человека, обученного грамоте, но полностью порабощенного и раздавленного пропагандами различных мастей. Чем больше говорят о критическом мышлении, тем меньше критически мыслящих.

  Если подняться с бытового на метафизический уровень, можно кратко сформулировать несколько тезисов.

- Изживание идеи прогресса - это симптом заката эпохи светского гуманизма. Никакого непрерывного прогресса нет. Блуждание по Египетской пустыне-2, в этот раз уже без Божьего сопровождения, не привело к Земле обетованной. Оно подвело к краю бездны... 

- Приходит время менять цели путешествия. Нужно держать путь перед лицом свершения времен ("кайроса"), а не перед лицом дурной и бессмысленной бесконечности. Времена легкомысленного туризма проходят. Приближается время Крестного пути. А цель этого пути, как известно, другая: Agnus Dei, qui tollis peccata mundi... С непременным призывом: miserere nobis.

- Это оптимистический сценарий. Он предполагает пробуждение, возвращение к себе и к Отцу. Это активная позиция. Она не имеет ничего общего с пресными призывами к "миру" со стороны Папы. И уж тем более она не имеет ничего общего с камланиями московского патриарха, который кладёт земные поклоны перед убийцей и не решается вознести свой голос в защиту невинных и страждущих. Как ему "молится", когда бомбы падают на Святогорский монастырь?

- Самоуверенное человечество утрачивает контроль над собственной историей. Самое время вспомнить, что мы не одни. И что чистые сердцем Бога узрят. И что от праведных мыслей, намерений и чувств ход истории зависит гораздо больше, чем от бомб и ракет. Один прагматик уже измерял силу и влияние количеством танковых армий...

- Нам подают знаки, которые нужно научиться читать. Мене, текел, фарес, - вновь чертит таинственная рука. Но это не невидимая рука рынка, не рука на ядерном чемоданчике, а рука любящего Отца.

- Надежда исходит из преображенных сердец. Дело не в количестве, а в качестве. Главные революции совершаются в сознании. Время спросить самих себя: кто мы, чего мы хотим и куда мы идём? Quo vadis?

Эти вопросы нужно держать перед собой. На них придётся отвечать завтра. А сегодня для нас здесь, в Украине, важно выстоять и победить. Чтобы настало завтра...

М. Хардт, А. Негри: Об прогрессивности национализма угнетенных наций

… понятие нации часто выполняло совсем иную функцию. Фактически в некотором смысле можно даже утверждать, что в угнетенных, а не господствующих группах оно выполняло противоположную роль. Говоря более определенно, представляется, что, оказавшись в руках доминирующих групп, понятие нации поддерживает застой и реставрацию, а в руках угнетенных групп — это оружие перемен и революции.

Прогрессивная природа национализма угнетенных наций определяется двумя основными функциями, каждая из которых весьма неоднозначна. Важнее всего то, что идея нации служит прогрессу настолько, насколько она выступает линией обороны против господства более могущественных наций и внешних экономических, политических и идеологических сил. Право на самоопределение угнетенных наций на самом деле оказывается правом на отделение, на выход из-под контроля господствующих держав. В ходе антиколониальной борьбы, таким образом, понятие нации использовалось как оружие для разгрома и изгнания врагов-оккупантов, подобным же образом и антиимпериалистическая политика воздвигала стены нации в противостоянии превосходящим силам иностранного капитала. Понятие нации также служило идеологическим оружием против господствующего дискурса, считавшего население и культуру зависимых стран сущностями низшего порядка; притязание на национальную принадлежность утверждало чувство собственного достоинства народа, легитимировало требования независимости и равенства. В каждом из этих случаев нация является прогрессивной силой только потому, что выступает как укрепленная линия обороны против более могущественных внешних сил.

Кирилл Серебренитский: О прогрессизме, традиционализме и терминологии

Если говорить об изначальных определениях право-левизны, – когда-то этими терминами обозначена была единственно подлинная линия фронта. Традиционализм – против прогрессизма. Меритократия (и её замершее, окостенелое порождение – аристократия) – против демо(охло-)кратии.  Индивидуализм – против коллективизма. Идея и спиритуализм – против материализма.
Другое дело: сейчас эти определения – шуйца-десница – уже настолько размыты, рассеяны на элементы, переплетены с неимоверно инородными  понятиями, впаяны в самые разные мозаичные композиции, что проще от них отказаться совершенно, чем каждый раз занудно спорить о  нюансах, контекстах и интонациях.
Проблема ещё вот в чём: уже к исходу XIX века авангард прогрессистов, марксисты, одержали свою наиважнейшую победу, – и, несмотря ни на  какие последующие события, удерживают завоёванное тогда – до сих пор. Это победа – терминологическая.
Сейчас любой оппонент прогрессизма – вынужден пользоваться прогрессистскими терминами, оперировать, так или иначе, постулатами  прогрессистских доктрин. Для меня лично это – затруднение решающее, именно из-за этого я вынужден почти что отказаться от письменных  рассуждений в этой сфере.