Після падіння Західної Римської імперії саме Константинополь залишився носієм римської традиції. Візантійська імперія не сприймала себе новою державою — вона вважала себе самим Римом. Її імператори говорили мовою універсальної влади, дипломатії та цивілізаційної переваги.
Водночас на заході Європи виникали нові королівства, серед яких особливе місце зайняли франки. Вони спочатку існували в тіні римської спадщини, але поступово почали претендувати на власне право бути центром Європи. Коли Карл Великий був коронований імператором у 800 році, це стало не лише політичним актом, а й символічним викликом Візантії. Відтоді між двома центрами сили розпочалася боротьба не стільки за тотальне знищення один одного, скільки за право визначати, хто є справжнім спадкоємцем римського світу.
Саме тут багато сучасних аналітиків бачать певну схожість із відносинами між США та Європою. Після Другої світової війни Америка стала ядром західного порядку: гарантом безпеки, центром фінансової системи, технологічним лідером і головною військовою силою. Європа ж, подібно до постримських королівств, розвивалася під цим захистом, поступово відновлюючи власну силу та автономність. Але з часом між союзниками почали зростати суперечності. Дискусії про оборонні витрати, стратегічну незалежність Європи, торгівельні війни, санкції, енергетику та ставлення до Китаю дедалі частіше демонструють, що Захід уже не є настільки монолітним, як у часи холодної війни.