Цей допис великий, але він змістовний та необхідний для розуміння діяльності діячів, яких Польща сьогодні глорифікує на державному рівні, водночас вимагаючи від України відмови від власних героїв.
Злочини Армії Крайової проти українського цивільного населення
Знищення села Сагринь та Грубешівська різанина (10 березня 1944 року) - це один із найбільших і найжорстокіших злочинів польського підпілля проти цивільних під час Другої світової війни. Загони АК під командуванням Зенона Яхимека разом із Батальйонами хлопськими (BCh) оточили та вщент спалили українське село Сагринь (зараз територія Польщі), яке було осередком українського культурного й релігійного життя. Використовуючи запальні кулі, нападники розстрілюв@ли людей у схованках, забивали сільськогосподарськими знаряддями, живцем кидали у вогонь та підірвали церкву, де намагалися сховатися селяни. За різними оцінками істориків, у Сагрині того дня було вбито від 800 до 1240 українців, серед яких понад 100 — діти. Того ж дня АК атакувала ще понад 10 навколишніх українських сіл: Березів, Ласків, Шиховичі, М'ягке та інші.
Трагедія села Павлокома (1–3 березня 1945 року) - злочин, вчинений уже наприкінці війни підрозділом АК під керівництвом поручника Юзефа Бісса («Вацлава») за підтримки польських селян із навколишніх хуторів. Польський загін оточив українське село Павлокома (Надсяння). Чоловіків, жінок та дітей зігнали до місцевої греко-католицької церкви. Після відбору та допитів українців групами виводили на місцеве кладовище, де розстрілюв@ли й скидали в заздалегідь викопані ями. Було жорстоко вбит# 366 українців, включно з немовлятами. Село практично припинило існування як український осередок.
Різанина в селі Пискоровичі (17–18 квітня 1945 року) - кривавий епізод ліквідації українського населення на закруті річки Сян після відходу німецьких військ. Підрозділ колишньої АК (на той час частина підпілля вже трансформувалася в організацію «Національне військове об'єднання» — NZW) під командуванням Юзефа Задзерського («Курися») напав на село Пискоровичі. Українські селяни намагалися сховатися у приміщенні місцевої школи під захистом підрозділу Червоної армії, проте радянські солдати залишили пост, і польські партизани влаштували бійню всередині будівлі. У школі та самому селі було розстрілян* близько 350 українців.
Знищення села Верховина (6 червня 1945 року) - спецпідрозділ так званої «Національної військової організації» (NSZ), утворений із колишніх бійців АК, під керівництвом капітана Мечислава Паздерського («Шарого») зайшов у село Верховина на Хелмщині під виглядом радянських військових. Вони провели каральну акцію, винищуючи місцевих мешканців за етнічною ознакою. Було вбит* 194 українці, серед яких 65 дітей. Це один із чітко задокументованих випадків, де польські нападники залишили письмові звіти про «очищення території від українського елементу».
Каральні акції на Підляшші та Лемківщині (1944–1946 роки) - окрім масштабних одноразових акцій, підрозділи АК та спорідненого польського підпілля здійснювали постійні рейди. Наприклад, у селі Завадка Морохівська у січні–березні 1946 року польські військові формування тричі влаштовували погроми, спалююч* хати та вбиваюч* селян, щоб змусити решту депортуватися до СРСР. Загалом там було замордовано понад 70 цивільних осіб, а поселення спалено.
За різними оцінками істориків, у ході українсько-польського цивільного протистояння та каральних акцій польського підпілля (АК, БХ, NSZ) на території Холмщини, Надсяння та Підляшшя у період з 1943 по 1947 роки загинуло від 10 до 15 тисяч мирних українців. Ці події супроводжувалися спаленням сотень сіл, руйнуванням шкіл, храмів та масовим мародерством.
Тому ми маємо повне право вимагати від Варшави припинити звеличення Армії Крайової, адже її підрозділи на наших землях чинили відвертий терор проти мирного населення.
Постать Юзефа Пілсудського, чиїм ім'ям у Польщі названі сотні вулиць, шкіл та університетів, є вкрай суперечливою. З одного боку, він уклав союз із Симоном Петлюрою у 1920 році (Варшавський договір) для спільної боротьби проти більшовиків. З іншого — його геополітичний проєкт «Міжмор'я» передбачав жорстке включення західноукраїнських земель до складу Польської держави, що повністю перекреслювало право українців на самовизначення.
Політика Пілсудського щодо українського населення Галичини, Волині, Полісся та Холмщини супроводжувалася діями, які сучасне міжнародне право класифікує як державні злочини, дискримінацію та репресії за етнічною ознакою:
Порушення Варшавського договору та зрада УНР (Ризький мир, 1921 рік)
Попри зобов'язання визнати незалежність Української Народної Республіки й не укладати сепаратного миру з більшовиками, Пілсудський порушив слово. У березні 1921 року Польща підписала Ризький мирний договір із РСФРР та УСРР. Польська сторона де-факто визнала маріонетковий радянський уряд у Харкові та розділила українські землі з більшовиками. Армія УНР та український уряд опинилися в польських таборах інтернованих, а Західна Україна офіційно увійшла до складу Польщі.
Кривав* «Пацифікація» Галичини (вересень – листопад 1930 року)
Карально-репресивна акція, проведена за безпосереднім наказом Юзефа Пілсудського, який на той час обійняв посаду прем'єр-міністра після Травневого перевороту. На українські території Галичини було кинуто підрозділи поліції та регулярної армії. Вони застосовували принцип колективної відповідальності: проводили масові обшуки, нищили майно українських кооперативів, читалень «Просвіти» та приватних будинків. Українських селян, священників та вчителів піддавали публічним тілесним покаранням (битт* батогами) задля залякування. Загинул* десятки людей, тисячі зазнали травм. Було заарештовано понад 4 000 українців, ліквідовано українські гімназії в Тернополі, Рогатині та Дрогобичі. Акція викликала офіційний осуд у Лізі Націй.
Створення концентраційного табору в Березі-Картузькій (1934 рік).
У червні 1934 року за особистим розпорядженням Пілсудського було створено табір ізоляції. Він призначався для позасудового утримання політичних опонентів режиму «Санації», насамперед українських націоналістів. Людей туди відправляли без суду і слідства, виключно за рішенням поліції. У таборі застосовували жорстокі психологічні та фізичні т*ртури. Через цей етнічний і політичний терор пройшли тисячі українських діячів (зокрема Роман Шухевич, Дмитро Грицай та інші).
Насильницька асиміляція та релігійні утиски («Ревіндикація»)
За часів правління Пілсудського державна машина Польщі взяла курс на жорстку культурну та реліжійну асиміляцію українців на «східних кресах». Проводилася примусова передача православних храмів католицькій церкві або їх руйнування. Українську мову послідовно витісняли з державних установ та шкіл (закон Грабського 1924 року перетворив більшість українських шкіл на двомовні, що вело до полонізації). На Волині та Підляшші було закрито або зруйновано сотні православних церков. Українці перетворилися на громадян «другого сорту».
Колонізація українських земель («Осадництво»)
Пілсудський активно підтримував зміну демографічного балансу на західноукраїнських землях на користь поляків. Держава безкоштовно або на надзвичайно вигідних умовах виділяла найкращі українські землі для «осадників» — колишніх польських військових, які воювали під командуванням Пілсудського. Тим часом українське селянство страждало від катастрофічного малоземелля. Це заселення десятками тисяч польських родин, які виконували роль військово-поліцейського оплоту режиму, заклало міну уповільненої дії під соціальні та етнічні відносини в регіоні.
Політика Юзефа Пілсудського та дії Армії Крайової щодо України були класичною імперською політикою упокорення й етнічних чисток. Намагаючись побудувати міцну імперську державу, польські діячі системно порушували права української меншини, використовували армію, поліцію, позасудові арешти, катування та спалювали храми.
І після цього сучасна Польща вважає, що має моральне право дорікати нам за нашу національну пам’ять? Висувати претензії до Української Повстанської Армії, яка боролася на своїй землі за незалежність України від усіх окупантів і захищала власне населення від таких терористів як Пілсудський та АК?
Таврувати Степана Бандеру, якого польський режим роками тримав у в'язницях за саму лише любов до України та прагнення свободи для свого народу?
Ми маємо повне право вимагати від Варшави припинити політику глорифікації Юзефа Пілсудського та Армії Крайової на державному рівні, оскільки для українського народу їхні методи були методами терору, імперіалізму та репресій. НЕГАЙНО!
Систематизація такого пласту історичних матеріалів потребує значних зусиль. Поділіться цим дописом, щоб якомога більше людей знали правду. Поставте вподобайку, аби алгоритми соцмереж просували об'єктивну й правдиву історію!"
Комментариев нет:
Отправить комментарий