Володимир Єшкілєв: Чим довше стискається пружина відкладеної ненависті, тим феєричнішими можуть бути підсумки-наслідки

Невідомий – чи то людина, чи то бот – пише: “Що з того, що репутацію Путіна вкотре вмочили в лайно? Що з того, що Манський стоїть на Луб’янці з трусами? Російський народ мовчить. Народ не підтримує опозицію”. Він не розуміє чи не знає, хоча це й не таємниця. Ба більше, це відомо політикам і філософам із найдавніших часів.

Від доби перших аграрних імперій, від повстань червоноголових і “жовтих пов’язок”. Насправді найстрашніше й найнебезпечніше з громадського життя – мовчання народу. Власне, демократія – знов-таки, від найдавніших часів – і була тим ключем, за допомогою якого далекоглядні владні еліти відчиняли скриню народного мовчання. Випускали пару.

Це воно лише так здається: мовляв, народ мовчить, бо жує свою жуйку та бачить сни, навіяні політтехнологами. Насправді ж у тій душній темряві, де потенційне багатоголосся мільйонів блукає між мовчанням та кухонним бурмотінням, визріває ненависть. Це однаково і для нас, і для Росії, і для Азії, і для Заходу. Це закон людського універсуму.

Водночас варто пам’ятати, що неартикульована стихійна ненависть великих людських груп не має нічого спільного з ненавистю окремої особи. Як і кожний суспільний настрій, вона підкоряється “правилу мультиплікатора”. Вона підживлюється кожним випадком насилля, кожною образою, кожним обмеженням. Вона яскравішає, коли влада демонструє свою ситу невразливість.

Стихійна ненависть мас багатогранна і багаторівнева. У ній зливаються в одне ціле і ненависть приниженого поліцією підлітка, і звільненого роботяги, і лузерів-пияків, які зібралися біля “наливайки”, й інтелектуала, якому влада заткнула рота. Ніхто не передбачить магії злиття. Ніхто не усвідомить і не зафіксує тієї вирішальної миті, коли кількість перетече у якість.

Дехто каже, що це “відкладена ненависть”, ледь не ескортний історичний тренд, фронтальна реалізація якого може бути здійснена хіба що через століття. А може, і ніколи. Декому не віриться, що суспільний настрій здатний зламати силу дозрілої та злагодженої за довгі століття державної машини. Не віриться, що мовчання, яке здається тупим і покірливим, промкнеться крізь всюдисущі пропагандистські декорації Гіпермодерну.

Звісно, не можна нічого стверджувати. Але ймовірність того, що “відкладена ненависть” є відкладеною назавжди або ж надовго, дуже мала. Тим більше, що ми живемо вже не в часи фараонів. І ще, дякувати богові, не дожили до епохи розвинутого штучного інтелекту, який дасть змогу владі контролювати кожне окреме мовчання кожної окремої людини.

Дзеркало Гіпермодерну викривляє та перепризначує майже все, що належить нашому віку. І відкладену ненависть також. Вона стає кочовою і легкою на трансформації. Вона надягає такі принципові маски, які й не снилися приниженим і ображеним минулих століть. Вона апелює до пролитої в давні часи крові, використовує фантазії, сформовані порноіндустрією, піднімає з глибин єства дитячі страхи та підліткові травми. І з цього всього вона готує смертельні коктейлі непримиримості. А ще вона розчиняє всі надії на компроміси сміхом. Жорстким публічним (якщо не глобально зримим) сміхом тих, хто впевнений у своїй безкарності.

У кожного народу механізми фронтальної реалізації відкладеної ненависті дещо різняться. Азія більш схильна концентрувати енергію ненависті у вузькому колі посвячених. Захід, навпаки, розсіює її комунікативною павутиною, від чого вона, однак, не втрачає своїх корінних властивостей. У Росії підсумком (або наслідком, як кому подобається) ситуації “народ безмолвствует” завжди є Смута.

Чим довше стискається пружина відкладеної ненависті, тим феєричнішими можуть бути підсумки-наслідки. Скажімо, якби хтось бажав максимального руйнування тієї системності, яку ми звикли називати “імперією”, він мав би молитися за здоров’я Путіна. Аби той повністю зреалізував можливості, які відкрило йому “обнулення”, та досидів би у президентському кріслі до 2036 року. Тоді б у рази зросла ймовірність того, що якесь чергове збурення мешканців якого-небудь спального району проти побутового свавілля міліції перетвориться в масові акції непокори. Що хтось зовсім сірий, травмований та непримітний (тобто хтось по-народному “справжній”) оголосить натовпу магічну московську формулу “царь ненастоящий” (не цими, звичайно ж, а іншими “словами сили”). Що після багатьох неестетичних, нераціональних та негуманних подій якісь частини армії або Росгвардії перейдуть на бік принижених...

А далі уява малює ніч, освітлену багаттями, і людей, які сидять навколо вогню і смажать м’ясо, здобуте у погромленому зоопарку. Вони ховають свою збентеженість за жартами, згадують якісь жорстокі сутички та імена, які вже не позначають сущих. Розмова перестрибує на колишню путану, яка отримала видіння і пізнала благодать під час штурму укріпленої будівлі. Присутні знімають з вогню перші шматки м’яса та переводять розмову на те, що в тій будівлі знайшлося багато зброї, алкоголю та коштовних чоловічих прикрас.

Ці люди розуміють, що краще говорити про трофеї, ніж про жінку, якої доторкнулася таємниця. Бо таємниці, до якого роду речей вони б не належали, вимагають справжнього мовчання.

Сергій Чаплигін: Коли етнос стає народом

Госе Ортега-і-Гассет говорить про відмінності “етносу” (того, що нам залишили предки) та “народу” (те, що ми залишимо нащадкам). Ключовим моментом в цьому є розуміння перетворення “етносу” на “народ”.

Якщо ми говоримо про “етнос”, то розуміємо під цим інерціональне культурно-біологічне історичне існування, в тому чи іншому господарському циклі та ландшафтній складовій, групи людей, поєднаних спільним походженням, мовою, зовнішнім виглядом, єдністю біологічного типу та ін.

“Народом” для нас є етнос, який “прокинувся” та почав вольове творення нової соціально-політичної дійсності, усвідомлючи свою роль (історичну місію) та цінність в історії людства.

Відмінності полягають в відмінностях процесів пасивного усвоєння світу (етнос) та активного творення через історичне діяння (народ).

А оскільки колективна психологія передається через культурні коди та цінностні системи, то, безумовно, в процесах перетворення “етносу” на “народ”, одну з найголовніших ролей відігравали релігійні уявлення.

В язичницьких уявленнях божество є тотожнім світу, присутнє в житті напряму та приймає в ньому співучасть. Питання морального вибору та свободи, не ставляться на порядок денний, оскільки всі процеси, які відбуваються в житті, залежать від божества. Тут ми бачимо пасивне освоєння світу, яке притаманне етносу.

Християнство, яке змінило язичницькі вірування, говорить про Бога, як Творця, творення Ним світу з “нічого” та принципову різницю буття Бога та буття світу. Існування, створеного Богом, світу отримує “лінійний” напрямок – з моменту його твореня до кінця. В співвідношенні Творця (Бога) та творіння (людини) існує проблема виконання (добро) чи заперечення (зло) волі Творця, породжує питання як морального вибору, так і свободи вибору – або скріплювати божественний порядок в світі, або, заперечивши його, йти шляхом занепаду.

Завдяки цьому уявленню історичне буття “етносу”, віднині направлене в майбутнє, і набуває як морального сенсу (спасіння) так і лінійного часу – досягнення фінальної мети (кінця світу), перетворюючи його на “народ”. Саме християнізація Русі дала поштовх на перетворення “етносу” на “народ” – надала йому усвідомлення його історичного буття.