Кобанська культура та європейський Гальштат

  Кобанська культура (бл. 1100—400 рр. до н. е.) — культура пізнього бронзового та залізного віку північного та центрального Кавказу.

Культура процвітала по обидві сторони Великого Кавказького хребта і поширилася на території Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії, Північної Осетії-Аланії та Південної Осетії. Вона також досяг високогірних північно-західних регіонів Грузії, таких як Рача та Сванетія.

    Залишки включають житла, бруківку, вівтарі, залізні предмети, кістки, а також глиняні та кам'яні предмети. Були серпи та кам'яні зернотерки. Серед зернових вирощували пшеницю, жито та ячмінь. Утримували велику рогату худобу, овець, кіз, ослів, свиней, коней. Були лавки, де ремісники займалися виготовленням і продажем гончарних виробів, виробів з каменю, різьблення по кісті, каменю. Є докази розвиненого розвитку металургії. Відбулася диференціація професіоналів, організованих у клани.

    Збережені бронзові вироби відображають високий рівень розвитку художньої майстерності стародавніх майстрів. У музеях і приватних колекціях є предмети із залишками склоподібної емалі, які підтверджують, що випаленою емаллю почали прикрашати металеві вироби.

Кобанська культура демонструє разючу схожість з європейською культурою бронзового віку Гальштату, яка вважається протокельтською.

Археологи та історики прийшли до згоди у погляді, за яким носіями кобанської культури були племена, які у грецьких джерелах іменуються кіммерійцями. Після приходу на північний кавказ і Причорномор'я скіфів частина кіммерійців просунулася на захід, в землі носіїв дружньої їм і торгового партнера - гальштатської культури.  Тут еліта (вершники) кіммерійців, знамениті "племена Богині Дану", стали центром трансформації пракельтської гальштатської культури у могутню кельтмську латенську культуру.

Бахтияр Тунджай: Кыпчаки и другие тюркские племена Албании и Аррана

В «Армянской географии VII века» говорится о барсилах (басилах) как об одном из подразделений сарматов. 

А что же самих сарматов, то они в «Истории албан» Моисея Каганкатуйского преподносятся как потомки Ашкеназа, одного из сыновей второго (после Иафета) царя Албании Гомера. Античные авторы помещали савроматов и сарматов к востоку от скифов. По Геродоту, скифы и савроматы родственны, ибо последние произошли от браков скифов с амазонками. В античных источниках савроматы и сарматы отождествляются. Так, Скилак Карианидский, живший в IV веке до н.э., пишет, что народ Танаид, т.е. народ, живущий у реки Дон, называется сирмат. У Овидия Назона, жившего в I веке до н.э. и I веке н.э., встречается наименование – то сарматы, то савроматы. У Плиния (I век до н.э.) также есть выражение «сарматы, или по-гречески савроматы».

Античные авторы без сомнения отмечали мидийское происхождение сарматов. Так, Диодор Сицилийский (I век н.э.) пишет: «[Скифскими царями] были переселены и многие покорённые племена, а самых важных выселений было два: одно из Ассирии, в земле между Пафлогонией и Понтом, другое из Мидии, основавшееся у реки Танаида. Эти переселенцы назывались савроматами» [Диодор Сицилийский, I, 43]. Плиний сообщает, по реке Танаиду (Дон), впадающий в море двумя устьями, живут сарматы, по преданию, потомки мидян. Он же упомянул среди сарматов племя турк. О сарматских турках написал и Помпоний Мела: «Будины населяют деревянный город Гелоний. В близком соседстве с ними тиссагеты и турки живут в обширных лесах…». По мнению А.П. Смирнова, этими тюрками (турками) являлись булгары. Дионисий Перигет одно из племён сарматов во II веке назвал гуннами [Гейбуллаев 1991: 332].

***

Другим сарматским племенем тюркского происхождения были басилы, упомянутые автором I века Плинием. Отмечается, что в состав сарматов/савроматов вошли племена Западной Сибири, Казахстана и Средней Азии и что наличие монголоидности и антропологическая близость с Алтаем указывают на то, что в формировании сарматов участвовали племена более восточных областей. Как уже было сказано, северные территории Албании (Аррана) граничили с Западной Сарматией [Страбон XI, 5, 31], а Западная Сарматия в то время занимала обширные просторы Северного Кавказа и Причерноморья. Восточная Сарматия простиралась от Волги до Урала. Известно, что около 127 года до н.э. возникло государство сарматов, которое просуществовало 600 лет [Смирнов 1984: 209].

«Дикий Сад» - край кіммерійців

У середмісті Миколаєва, на високому березі, там, де зливаються води Південного Бугу та Інгулу, є унікальне місце – городище стародавніх кіммерійців. Поселення "Дикий Сад" - єдиний у степовій частині нашої країни археологічний пам'ятник високорозвинутої культури епохи пізньої бронзи, який до того ж був містом-портом ще у часи єгипетських фараонів.

Перші розкопки тут почав іще в 1927 році видатний український археолог та історик Феодосій Камінський. Він "відкопав" у цьому місці великий старовинний бронзовий казан.

Власне кажучи, це поселення виникло на зламі білоозерської і кіммерійської культур, з точки зору академічної науки його населення можна вважати протокіммерійцями. За словами багаторічного керівника розкопок, археолога-ентузіаста, старшого викладача Миколаївського Національного університету ім. Сухомлинського Кирила Горбенка, мешканці "Дикого Саду" займалися землеробством, скотарством і рибальством. А ще у них були сильно розвинуті ремесла, такі як металообробка, ткацтво, гончарство, а також обробка каміння і кісток.

"За однією з гіпотез, перші мешканці цього поселення прийшли сюди з прикарпатського регіону. Як мінімум, між "Диким Садом" і Прикарпаттям існували сталі торговельні зв'язки, бо сировину для бронзових виробів привозили саме звідти, про що свідчать дані хімічних аналізів. Цей напрям діяльності був одним з основних для місцевих майстрів. Вони забезпечували бронзовими сокирами, ножами та браслетами всю територію Північного Причорномор'я. Кілька років тому, на городищі було знайдено своєрідний скарб – кілька бронзових сокир та інших виробів з цього сплаву. Їх загальна вага трохи перевищувала 3 кг. Та на той час їх цінність була такою значною, що з нею навіть не співставні нинішні 3 кг. золота. Для них це вартувало стільки, скільки для нас 3 млрд. доларів", - із захопленням розповідає Кирило Горбенко.

Слід зазначити, що це городище умовно поділялося на кілька "мікрорайонів". На протилежному від городища березі річки Інгул археологи знайшли північний форпост "Дикого Саду". На самому березі річки була цитадель. З тилу її захищав дуже крутий береговий схил, із двох боків йшли глибокі балки, а між ними був викопаний рів глибиною 3 і завширшки 5 метрів. 

Цитадель – найстаріша частина поселення, тут мешкала переважно еліта. "У "Дикому Саду" належність до верхнього прошарку суспільства не передавалась у спадщину. Щоб до нього увійти, потрібно було мати власні здібності. Насамперед, ішлося про володіння ремеслами, тобто місцеву еліту формували ремісники найвищої кваліфікації. Так, у цитаделі археологи знайшли будиночки гончаря і м'ясника", - розповідає Горбенко.

З часом навкруги цитаделі виросло передмістя. Ззовні воно також було захищено ровом. Тут жив "середній клас", хоча там були будинки і представників елітних верств, зокрема помешкання майстра, який відливав бронзові вироби. А за зовнішнім ровом розташовувався посад – найбільш пізня частина поселення. Ця околиця була заселена простими людьми. 

Фортифікаційні споруди "Дикого Саду" призначалися не тільки для захисту від зовнішнього ворога, вони також захищали спокій еліти від своїх бідніших співгромадян.

Це городище проіснувало приблизно 300 років, далі життя у ньому згасає. "Чому зникло це поселення? Бо люди перейшли до кочового способу життя, в основному, через кліматичні зміни. Повітря тут стало більш сухим, і, як наслідок, у Північному Причорномор'ї лісостепова зона стає степом. Відтак, землеробство вже не могло прогодувати місцевих мешканців.

Саме перехід до кочівництва і вважається моментом виникнення кіммерійців. Хоча, зрозуміло, що у часі цей процес розтягся, як мінімум, на сотню років. І, до речі, саме в цей період на даній території відбувся технологічний злам: перехід від бронзи до заліза", - запевняє археолог.

Поселення "Дикий Сад" зробило свій внесок і в формування кіммерійців як народу, а він був першим відомим нам із тих, які жили на теренах України. Найбільш ранні письмові згадки про кіммерійців належать Гомеру, він у своєї "Одіссеї" писав: "Там країна і місто мужів кіммерійських…". Також про кіммерійців йдеться у Біблії, і в ассирійських хроніках. 

Олег Гуцуляк: Цигани — це кіммерійське плем’я сігінів, «пастухи римлян» (pastores Romanorum) і кельтів

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів, які відійшли на Захід, стали “фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з “гетерогенних елементів” – романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. «…Завоювавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті… Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами; можливо, 50% населення Дакії складали римляни…» [1]. Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua romanorum «римські пасовиська», а її мешканці – “пастухами римлян”, ac pastores Romanorum [2], звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату – roma (romale).

Але не всі жителі Дакії романізувалися. Ті фісоніти, які зберегли свою ідентичність, стали  відомі як “цигани” (угор. szegeny “сегень”), бо домінуючим у них елементом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців – етнос сігінів (сігіннів, Sigynnae): “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, — О.Г.)  я, — пише Геродот у своїй “Історії”, — можу отримати свідчення: ця народність – сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів  простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, — О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, називають дрібних торговців, а жителі Кіпру – списи” [3].

Коли перський цар Дарій здійснював свій знаменитий похід проти скіфів, він наказав сігінам стерегти до його повернення мости через Дунай.

Страбон повідомляє, що у сігінів були маленькі волохаті коні, які були придатні тільки для їзди на колесах. жінка-сігінка, яка краще всіх вміла правити колісницею, могла собі сама вибирати чоловіка (Страбон, 11.520).

Археологічно дані про присутність сігінів в Словенії, Угорщині, Сербії, Румунії та Болгарії підтверджується знахідками бронзових предметів, котлів, елементів кінської збруї, залізної зброї.

Певний час термін «цигани» в європейській традиції застосовувався до маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися (аналогічно близьких маніхеям катарів-богумилів в Європі просто називали «болгарами»).

Вважається, що споріднені з персами, мідійцями та парфянами сігіни утворили на Дунаї в Європі саме торгову факторію для контактів із Сходом і, звісно, крім товарів в Римську імперію через сігінів приникали і перські ідеї (мітраїзм, маніхейство). У Франції їх называют «богемці» (звідки й поняття "богема"), в Англії — «єгиптяни» (gypsy).

Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснють етнологи його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів.

«Історичні епохи України. Кіммерійці».

27 лютого 2019 р. «Укрпошта» ввела в обіг нову поштову марку в блоці з серії «Історичні епохи України. Кіммерійці». До цієї події «Укрпошта» також випустила художній конверт із кімерійським орнаментом і прикрасою.

Випуск серії відбувся за наукової підтримки та консультації Інституту археології НАН України.

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Провідною галуззю їх нього господарства було кочове скотарство, висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай впускними в кургани попередньої доби. Поширені вони в степах північного Причорномор'я.

Для марок і конвертів цієї серії було використано кістяний декор кінського спорядження із впускного поховання VІІІ ст. до н.е., виявленого у кургані доби бронзи поблизу с. Зольне, в околицях Сімферополя. Розкопки А. О. Щепинського 1959 р., зберігається в Інституті археології НАН України.