Андрей Сошников: Чинники Великої дивергенції Європи

Одним із головних чинників Великої дивергенції (стрімкого збагачення Європи) був майже одночасний приліт на Північний Захід Європи (спочатку до Нідерландів, потім у Велику Британію) «чорного лебедя» у вигляді чотирьох R, що викликали появу п'ятої R:

1. Reading. Після винаходу Йогана Гутенберга у Європі почалося поширення знань на паперових носіях. З'явився клас інтелігенції.

2. Reformation. Однією з ідей протестантства була настанова догодити Богові своєю старанною працею заради особистого збагачення. Причому під працею розумілася праця як самої людини, так і її грошей, які вона інвестує в подальший розвиток бізнесу.

3. Riot. Революція Кромвеля.

4. Revolution. «Славна революція» 1688 р., під час якої «непатріотичне» населення Англії закликало штатгальтера буржуазних Нідерландів Вільгельма Оранського, щоб скинути з престолу короля Якова II. Вільгельм скинув, став королем сам і добровільно пішов на значні обмеження королівської влади. У 1689 р. було прийнято Білль про права- «Акт, що проголошує правничий та свободи підданих і встановлює порядок успадкування корони».

У жодної з «чотирьох R» не було глибоких європейських причин. Всі вони були химерні та непередбачувані. З цього збігу чотирьох R зросло п'яте R. 

5. Reassessment. Суспільство прийняло клас винахідників-підприємців-торгівців, поставило їх на більш високу щабель, ніж колишній вищий клас — аристократію. Суспільство стало усвідомлювати, що діяльність цих людей сприяє збагаченню всіх. З цієї переоцінки почалося Велике збагачення людства, результатом якого є факт, що сьогоднішньому жителю чорної Африки є величезна кількість джерел приємних емоцій, що були недоступні Королю Сонце Людовіку XIV та його придворним. І розпочалася Промислова революція, що призвела до Великого збагачення людства.

Андрій Сошніков: Проблема хаттських та абхазо-адигських взаємозв’язків

Цивілізація хаттів і касків відіграла величезну роль установленні культур адигів і абхазів. Про спорідненість хаттів, касків і абхазо-адигів (черкесів) свідчить схожість пам'яток матеріальної культури, мов, побуту, традицій та звичаїв, релігійних вірувань та топоніміки.

Зокрема, безпосередній зв’язок абхазо-адигів з цивілізацією хаттів засвідчує північнокавказька Майкопська археологічна культура III тис. до н. е. Існує дивовижний збіг в обряді поховання могутнього вождя у Майкопському кургані та царів хаттів в Аладжа-Хююку Малої Азії. Про зв'язки абхазо-адигов з хаттами також свідчать монументальні кам'яні гробниці-дольмени. Черкеси називали дольмени «спуун», «спиун» («будинки испов»), друга частина слова утворена від адигського «уне» — («дім»), а абхази — «адамра» («давні могильні будинки»). Традиція будівництва дольменів могла бути  занесена на Кавказ хаттами. Спорідненість хаттських та абхазо-адизьких давніх релігійних вірувань видна з імен богів: хаттського Уашхо та адигського Уащх'уе.

Одним із незаперечних доказів спорідненості хаттів та абхазо-адигів є приклади топоніміки. Так, в області Трапезунда (сучасна Туреччина) і далі на північному заході вздовж узбережжя Чорного моря зафіксовано назви річок, що включають в себе адигський елемент «пси» («вода», «річка»): Аріпса, Супса, Акампсис, а також назви з елементом «к'уе» ( «яр», «балка»). Низка назв річок, в основі яких лежить адигське слово «пси» (вода), зустрічаються в Абхазії та на південь на території Західної Грузії. Це такі річки, як Ахіпс, Хіпс. Ламипс, Дагаріпш. Ці назви були дані тими адигськими племенами, які жили у цих річкових долинах в давнину. 

Предки абхазо-адигів, кашки та абшела, жили у північно-східному секторі Малої Азії у III–II тис. до н. е. і  пов'язані з хаттами спільним походженням. Під загальною назвою «кашків» або «касків» хетські джерела могли мати на увазі і деякі грузинські племена. Останні справді жили в Понті в I тис. до н. е. Припустим, що й раніше тут існували, крім каської мовної групи,  абхазо-адигска мовна група, а, можливо, і картвельської мовні групи, чи якісь проміжні мови. Їх носії могли входити до числа племен, що позначалися хетами як «каски». Все це абсолютно можливо. Власне грузинські племена, носії занської (мегрело-чанської) мови, проникли сюди, як нам здається, пізніше касків.

Гілкою хатто-касків були касити. Етнонім kaššū, яким в аккадських джерелах позначені касити, дуже схожий на етнонім каска/кашка.

Крім того, слова каситської мови добре співвідносяться з хаттськими/кавказькими словами:

каситська mašḫu «бог» ~ хаттська wašḫap «бог»,

каситська gaddaš «цар» ~ хаттська katte «цар»,

каситська turuḫna "вітер" ~ хаттська Tāru - бог грози/вітеру,

каситська: mali «людина»~ пра-кавказька * mōrŁV, пра-нахська * mār «чоловік».

Взаємозв’язки між хаттами і касками з одного боку і хетами з іншого дуже нагадують сюжети, які приблизно через дві тисячі років розгорталися на Японських островах між айнами та пуестцями (давніми корейцями). І в Малій Азії і в Японії були групи автохтонного населення, які охоче брали активну участь у створенні держав, а були групи, що уникали контактів з державами (і активно чинили опір спробам включити їх в рамки будь-яких держав). Айни, яких ми бачимо сьогодні, і яких мандрівники і місіонери спостерігали в історичні часи, – це залишки тих айнських племен, які не стали брати участь у будівництві держави Яматай – Ямато. Приклад хаттів та касків є важливим для розуміння історичних процесів, насамперед тим, що події, що відбувалися з хаттами і касками у ІІ тис. до н. е. все-таки задокументовані набагато краще, ніж події, що відбувалися в ІІІ - VI ст. н. е. в Японії.

Схоже, що Жорж Дюмезиль помилявся, вважаючи хатську/хатіазьку мову виключно плодом фантазії.  Цілком ймовірно, що наприкінці ІІІ — початку ІІ тис. до н. е. частина хаттів справді могла опинитися серед давніх абхазо-адигов і що мова хаттів мала там статус сакральної мови, якою говорили в особливих випадках, що, можливо надалі відобразилося в нартському епосі.

Андрій Сошніков: Правда про "миролюбних" трипільців

Трипільська культура – складова частина великого кола давньоземлеробських культур доби неоліту та мідного віку: Боян, Дудешть, Караново, Гумельниця, Хаманджія, Варна-Вінча. Дослідники об’єднують їх у такзвану „цивілізацію Старої Європи“, час існування якої на території приблизно від сходу сучасної Італії до Дніпра припадає на VI – IV тис. до н.е.

Трипільці - це одна з хвиль неолітичних землеробських племен, от тільки навіть не балкано-дунайських, а малоазійських. 

У нас склався міф про трипільських миролюбних хліборобів, що нікого не чіпляли, пахали собі землю на воликах та пасли своїх корівок та лепили й розписували чудові глечики, доки не потерпіли від індоєвропейських дикунів культури бойових сокир та шнурової кераміки. 

Але останні дослідження суттєво корегують дане уявлення. Ці неолітичні хлібороби влаштували "Бучі" всьому автохтонному населенню на зайнятих ними територіях аж до Атлантики та навіть Британських островів. Дніпро-донці тому жили в Дніпро-донецькому басейні, що втекли на Лівобережжя від геноциду трипільців. 

Трипільці у більшості не загинули від шнуровиків, а ще раніше, у зв'язку з похолоданням та неврожаями, спалили свої селища і повернулися туди, відки прийшли - у Подунав'я та на Балкани.

Дніпро-донці, які перебували ще на етапі культури мезоліту звикли пристосовувати до поганих умов, знову зайняли Правобережжя. А вже потім прийшли кочові індоєвропейці (носії культури шнуровиків і бойових сокир) й змішалися з дніпро-донцями, які були мисливцями, рибалками, збирачами.

Андрей Сошников: Роль дуба в человеческой истории

Древнегреческий писатель Павсаний сообщает нам, что Пеласгос «ввел в пищу орехи деревьев, но не орехи всех деревьев, а только желуди съедобного дуба». По-видимому, Пеласгос был тем, кто остановил привычку есть зеленые листья, травы и корни всегда несъедобные, а иногда и ядовитые.

Дубовые нагорья могут легко поддерживать большие деревни с населением до 1000 человек, и эти люди могут собрать за 3 недели столько желудей, сколько им хватит на 2-3 года. Желуди можно хранить в надземных вентилируемых контейнерах, в подземных ямах или закапывать на краю ручья, где они могут выщелачиваться, пока остаются свежими.

Похоже, что все самые ранние постоянные поселения были расположены в районах, богатых съедобными желудями.  Люди этих дубовых культур могли с очень небольшими усилиями обеспечивать свой хлеб насущный, делая то, что Бог сказал им делать: есть плоды деревьев и растений, которые приносят семена... 

И, видимо, люди сделали это открытие, понаблюдав за дикими кабанами, которые любят лакомится желудями. Поэтому и стали почитать "первооткрыватилей", вбивая в ствол священного дуба кабаньи клыки (что делали, например, славяне и балты вплоть до принятия христианства).

Имея много свободного времени, люди могли наслаждаться жизнью и развивать свою культуру и технологии. При обильном запасе корма не было нужды убивать и поедать всех пойманных животных. Люди могли ловить и содержать животных, разводить их и в конечном итоге приручать. Вероятно, именно этих животных впервые кормили дикорастущими травами, которые впоследствии стали нашим зерном.

Ареал дуба

Андрей Сошников: Завоювання Індії аріями

Наприкінці II тис. до н. е. до Індії проникли кочові племена аріїв. Вони просувалися зі стадами худоби та табунами коней широкими просторами Індії з північного заходу на Схід і Південь. Очолювали племена раджі – вожді, яких обирали зі знатних людей.

Назва «арії» походить з санскриту «ā́rya», що означає – благий, благородний, сонячний, світлий. Це слово закарбував давньогрецький бог війни – Ares.  Прабатьківщиною, колискою аріїв, на думку багатьох дослідників та вчених, є Північне Причорномор’я – саме там вперше з’явився ген європейців – R1A. Звідти розповсюдилася і мова індоєвропейців.

Гонячи  свої стада, арії вступили через Кабульський прохід і Кашмірську долину в Пенджаб (тобто П’ятиріччя) – широку область, зрошувану річками Індом та його чотирма притоками. Родюча країна вже була зайнята темношкірими дравідами, які знали землеробство і вміли обробляти метали. Почалася запекла боротьба: горді своєю зовнішністю, високі та стрункі, з правильними рисами обличчя, завойовники називали своїх супротивників, низькорослих, косооких, з плескатими носами – даса (відщепенцями, дияволами). На багатий край, що відкрився перед ними, вони дивилися як на обітовану землю, називаючи його Аріаварта (тобто «країна аріїв»); поступово вони відтіснили тубільців у гори, а тих, що залишилися, звернули в рабство.

Пам’ятками перемог аріїв на темношкірими тубільцями служать священні пісні та молитви, зібрані у книзі Ріг-Веда (Веда означає «мудрість», «наука», слово того ж кореня, що наше «відати», «віщий»). У зверненнях до богів відкривається характер аріїв; видно вплив на них величної природи, де біля підніжжя високих гір, покритих вічним снігом, вириваються могутні багатоводні потоки, де око сліпить яскравість і строкатість казкових тропічних лісів: уява тих, хто молиться, схильна до перебільшення, до захоплення. Аріям здається, що їхні боги – світлі, благодійні, тоді як над темним світом їхніх ворогів панують чорні, страшні, диявольські сили. 

Найстарший з арійських богів, Варуна, небесний цар з багатьма головами, тисячоокий, зі зверненими в усі країни світу руками та ногам, охоронець Ріти (віковічного світового порядку, вселенської гармонії, вищої моралі, що її не можуть змінити навіть боги). За ним іде трійця богів: Індра, Сур’я, Агні.

Андрей Сошников: Тюрки, ацтеки, шумеры и индоарии поклонялись одному и тому же семиголовому божеству

Изображение чудовища, найденное на Алтае, было сделано пять тысяч лет назад. В левом нижнем углу рисунка можно разглядеть руническую надпись: «Манака». 

Изучив пантеон ацтеков, исследователи нашли аналогичное божество по имени Чикомекатль. Его изображение можно найти в древних храмах по всей Мексике. Известно, что ацтеки приносили богине Чикомекатль человеческие жертвоприношения. В частности, детей.

Но и это еще не все. В индуизме есть богиня плодородия, ее изображают в виде женщины, голову которой окружают семь змей. Зовут богиню Манаса. Почти как у тюрков…

По мнению исследователей, эти находки доказывают, что кочевники Евразии причастны к заселению Америки, ведь этому языческому культу более 13 тысяч лет. На территории Евразии семиголовому божеству также поклонялись арийцы и шумеры, которые называли змея Мушману. А до греков информация об этом божестве дошла через миф о Ларнейской гидре, убитой Гераклом. 

Ещё у евреев это стояло в Храме. И сейчас на гербе. Менора.

Андрей Сошников: Таласская битва: арабы против китайцев

В Китае в 618 году, с приходом к власти династии Тан, начался один из самых блистательных периодов в истории государства. К владениям Китая были присоединены так называемые Западные регионы.

Кроме того, были расширены границы на северо-востоке страны: захвачена Корея, восстановлена власть Китая над Аннамом. Таким образом, территория страны по своим размерам вновь стала почти равной территории Китая периода расцвета Ханьской династии.

Танская эпоха была свидетельницей расцвета китайского искусства и литературы. Императоры активно покровительствовали поэзии, театральному искусству и музыкальному творчеству, а многие из них сами проявляли незаурядные творческие способности.

Согдийцы не раз просили помощи у Китая от арабской угрозы. Надпись из Афрасиаба рассказывает о  приеме послов царём Вархуманом из рода Унаш. Китайские хроники знают только одного царя с таким именем: в 655 году он направил в империю Тан послов с просьбой о помощи против арабской угрозы.

Среди дипломатических посланцев, пожалуй, наиболее видной фигурой был Пероз, сын царя Ездигерда III, последний отпрыск династии Сасанидов, оказавшийся в VII в. на положении жалкого просителя при дворе китайского властелина.

Битва состоялась юго-восточнее небольшого городка Тараз в Таласской долине, которая протянулась на 250 км вдоль левого берега текущей у подножия гор реки Талас между Киргизским хребтом на севере и Таласским Алатау на юге, на территории современной Киргизии недалеко от границы с Казахстаном.

Андрей Сошников: Утворення та розпад держави Олександра Македонського

Підготовка до походу на Схід

Підкоривши Грецію, цар Філіп II став готуватися до походу на Персію. Персія була величезною державою, та її послаблювала боротьба, яку вели за незалежність підкорені персами народи. Македоняни та греки сподівалися захопити там родючі землі та рабів, заволодіти казковими багатствами перських царів. Для збіднілих греків служба у війську Філіпа II була єдиним засобом прогодувати себе.

Проте здійснити похід на Схід Філіпу II не вдалося. Незабаром після перемоги при Херонеї відбулось свято з нагоди весілля царської дочки. Філіп II, оточений македонською знаттю, йшов у театр. Раптом один із придворних завдав йому удару кинджалом у спину. Варта зарубала вбивцю, і розкрити причину злочину не вдалося. Серед загального сум’яття та шуму македоняни прямо у театрі проголосили своїм царем двадцятирічного сина Філіпа II – Олександра. Це була енергійна, смілива, але жорстока і запальна людина. Олександр з дитинства любив військові ігри, мріяв про подвиги, славу, вважав своїм предком Ахілла. Він відрізнявся блискучими здібностями та здобув чудову освіту; його учителем був Арістотель.

Олександр звинуватив персів у тому, що вони підкупили вбивцю його батька. Він закликав македонян помститися за смерть Філіпа II, а греків – за спалені колись перським царем Ксерксом Афіни та зруйновані ним грецькі храми.

Завоювання Східного Середземномор’я

Олександр Македонський закінчив підготовку до походу, розпочату його батьком. У 334 році до н. е. греко-македонське військо на чолі з Олександром Македонським переправилося через протоку Геллеспонт і вторглося в Малу Азію.

Перша битва сталася на березі річки Гранік. Македонський цар завжди був попереду своїх воїнів. У розпал бою на Олександра кинувся перський воєначальник. Він завдав йому удару шаблею, зрубавши гребінь шолома, –  вістря шаблі торкнулося волосся царя. Перс знову заніс шаблю, але тут наспів друг Олександра Кліт, який пронизав перса списом. У запеклій битві македоняни перемогли.

Ця перемога віддала до рук Олександра Малу Азію. Майже всі області підкорилися йому без бою: всюди влада персів була ненависною.

У місті Гордії Олександру показали старовинний візок. На її дишлі був заплутаний вузол. Говорили, що той, хто його розв’яже, буде володарем Азії. Багато хто намагався, але не зміг його розв’язати. Спробував і Олександр, але також невдало. Тоді він розрубав вузол мечем. Звідси йде вислів «розрубати гордієв вузол» – це означає рішуче покінчити з якимось заплутаним питанням.

Перський цар Дарій III досі ще не розумів, яка страшна загроза нависла над його царством. Він вважав Олександра юнаком, якого треба провчити. З великим військом Дарій III рушив назустріч Олександру. Обидва війська зустрілися у північно-східному кутку Середземномор’я, неподалік морського берега, у битві при місті Іссі. Дарій III не послухався воєначальників, які радили почекати, поки ворог не вийде з гірської ущелини. Він наказав увійти до тіснин, незручних для кінноти, але вигідних для дій нечисленних сил ворога. Олександр не дав оточити своє військо і виявив себе блискучим полководцем. Перси почали тікати. Дарій III поскакав, покинувши військо, матір, дружину та дочок.

Андрій Сошніков: Хеттське царство

Великий і далеко виступаючий на захід півострів азійського континенту, який у глибокій старовині отримав, внаслідок свого зв’язку з Азією, назву Малої Азії, з півдня та південного сходу відокремлюється від Сирії та Дворіччя Тавром та його північно-східним продовженням – Антитавром, тоді як з північного сходу і сходу кордон утворюють гірський хребет Паріадр, берег Чорного моря і розташована у верхів’ях Євфрату гірська країна Вірменія. З півночі та заходу кордоном є моря Егейське та Чорне. Мала Азія складається, головним чином, з великого плоскогір’я, що тягнеться Тавром і горами понтійського узбережжя; тільки на заході, між звивистим берегом, рясним гаванями і затоками та різними береговими горами, що становлять перехід до плоскогір’я, простягаються родючі рівнини, порізані річками. З півночі берег Малої Азії знаходиться лише на невеликій відстані від європейського, відокремленого від нього вузькими протоками, Боспором і Гелеспонтом, а на півдні численні, великі та маленькі острови утворюють природний міст в Елладу. Таким чином, Мала Азія, складаючи географічну ланку між Азією та Європою, і в історичному своєму розвитку схильна була до впливу з обох боків, і, не складаючи в географічному відношенні замкнутої одиниці, не досягла ані політичної, ані національної єдності.

Із самого початку ми зустрічаємо тут найрізноманітніші народності. У долині Герма жили меонійці та лідійці; з півдня до них примикали карійці та лікійці. У ущелинах і долинах західного Тавра та його відрогів жили мілійці, солімці, пісидійці та ісаврійці; головні частини того ж хребта з його південними схилами займали кілікійці, тоді як каппадокійці та ліканони населяли плоскогір’я на північ від Тавра. Незважаючи на наші вкрай убогі відомості з цих давніх часів, ми можемо, проте вказати на ще деякі окремі переміщення цієї суміші народів. Так, ім’я Каппадокії та її мешканців зустрічається вперше лише в перську епоху; раніше ці території до Тавра займали тибарени і мосхи, які пізніше мешкали дрібними племенами в горах понтійського узбережжя, а ще раніше звідти спустилися в Північну Сирію племена хетів. Але загалом ці народи завжди жили на одних і тих же місцях і різко відрізняються від фракійських і грецьких племен, що переселилися сюди пізніше. Тому ми можемо вважати їх корінним населенням. Їхня тісна взаємна спорідненість доводиться подібністю мови; на всій займаній області серед географічних імен переважають закінчення -ссос, -нда (Terrmessos – Sagalassos; Oenoanda – Laranda) і багато особистих імен збігаються як у корені, так і в закінченнях. На противагу колишнім спробам зарахувати ці малоазійські племена частиною до семітичної, частиною до індоєвропейської групи народів (причому одні дослідники відносили каппадокійців, лідійців, лікійців і карійців до індоєвропейців, а пісидійців, ісаврійців і кілікійців до семитів, інші ж здійснювали цей розподіл інакше), мало-по-малу, у міру того, як ставала ясною взаємна спорідненість цих народів, переважає переконання, що в цих малоазіатах ми маємо справу з особливою своєрідною народністю. Проте, ще й досі не з’ясовано, наскільки вони споріднені з народами південних схилів Кавказу, іберійцями і албанцями, племенами понтійського походження, які, як ми бачимо, в давнину займали малоазійське плоскогір’я аж до Тавра, з халібами, які отримали своє ім’я від греків завдяки вмінню видобувати залізо і сталь (Χάλυβας) з  залізної руди, що виступала на  поверхню їх гір та з іншими численними племенами цієї області.