Василь Голован: Всеукраїнський науково-практичний семінар «Українофобія як явище та політтехнологія»

22 травня 2012 року у Дзеркальній залі Львівського Національного Університету імені Івана Франка відбулося засідання Всеукраїнського науково-практичного семінару «Українофобія як явище та політтехнологія», символічним початком проведення якого є відзначення 151-ої річниці перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Під час заходу відомі історики, науковці, громадські та політичні діячі обговорили причини й тенденції поширення українофобських настроїв у нашій країні.

Розпочала роботу семінару проректор з науково-педагогічної роботи Університету Звенислава Мамчур, яка наголосила на важливості відстоювання українських національних цінностей і протидії антиукраїнським тенденціям: «Ми все частіше і частіше зустрічаємо прояви українофобії у нашому повсякденному житті. Це – неприпустимо, тому ми мусимо говорити про проблеми, які у нас є. Ми не маємо права мовчати».

Із доповіддю «Українське Закарпаття поч. XXI ст. під натиском українофобії та асиміляції» виступив доктор філологічних наук, професор із Ужгорода Любомир Белей. Науковець закцентував увагу на викликах, перед якими постали українці за межами країни, та ситуаціях із численними проявами українофобії в українській частині Закарпаття.

Василь Голован: Фалічні символи в контексті національної безпеки

Фраґментарність економічних, політичних, правових та освітніх реформ вказує на ситуативність, а не системність змін в Україні. Це стосується зміни наукової парадигми, – натомість ліквідації дисбалансу (в тоталітарному минулому розвиток гуманітарної галузі гальмувався засобами політичної цензури) між гуманітарним та природничим знаннями (демократією та технологією) відбувається стаґнація обох.

Присутність кількох протилежних та взаємозаперечних ідеолоґем (коммунізм, колабораціонізм, патріотизм) у ментальному полі спричинює колове, циклічне “часобуття” без поступального прагнення “встигнути за часом” із властивою для нього хроногічною незворотністю. У цьому контексті національну безпеку слід розглядати у зв’язку із загальним станом гуманітарних наук, і зокрема, психології, оскільки вона оперує поняттями: групова ідентичність, груповий фаворитизм, колективне несвідоме.

Символіка несвідомого втілюється за принципом ґенеративності та знаходить своє вираження у маркуванні терену назвами (вулиці, села, міста), пам’ятниками (погруддя, барельєфи) – невербальне маркування та вербальному маркуванні – мовному довкіллі.

Від витоків людства прагнення груп людей та окремих особистостей до історичного безсмертя виражалося в колективному чи осібному авторстві. Колективне історичне безсмертя (колективне несвідоме за К. Юнґом) розглядалося як спосіб забезпечення індивідуального, адже збільшений за рахунок завоювання терен забезпечував більші ресурси щодо поширення нащадків переможців, давав їм кращі шанси у конкуренції з нащадками автохтонів. Відтак пам’ятник на честь загиблих воїнів, який встановлювали переможці, символізував не лише силу, мужність, наругу над полеглими автохтонами, але й обов’язок ощадливого використання отриманих ресурсів території.

Таким чином, пам’ятник виконує кілька символічних смислових функцій:

Василь Голован: Колабораціонізм — практика втрати національної ідентичності

В.П Голован, канд. псих.наук (м. Суми), випускник аспырантури філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

У даній статті В. Голован розглядає колабораціонізм як феномен політичної психології. На думку автора схильність до колабораціонізму вмотивована політичними реаліями, а не етнопсихологічними особливостями українців.

Collaborationism has examined as phenomenon of political psychology. In our opinion, inclination to collaborationism is motivated by political realities of the past, but not by psychological peculiar of Ukrainians.

Проблема колабораціонізму в буденній свідомості українців побутує як вічна. Цей воістинно історико-політико-психологічний феномен не має усталеної традиції вивчення в Україні, оскільки сама спроба наукової рефлексії з цього приводу була позначена нівелюючим інтеннаціоналістським табу радянських ідеологів від гуманітаристики.

Дослідженням колабораціонізму займався ряд істориків: В. Броккдорфф, І.С.Кісельгоф, А.Даллін, М.І. Семіряга, але не політичних психологів, не затребуваних системою донедавна.

Від часу ІІ світової війни співпраця автохтонного населення із загарбниками (франц. collaboration — співробітництво) [1, с. 337] отримала стійку однозначність терміну, — колабораціонізм. Загальновідома добровільна співпраця французів, данців, норвежців та інших народів із німцями за умов окупації останніми їх країн. Оглянувши всю доступну з цього питання літературу, ми не знайшли ні застосування терміну, ні позначуваного ним феномену серед соціально-психологічних особливостей іншого тоталітарного режиму — російського комунізму та процесів у посттоталітарних країнах Східної Європи, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики.