Василь Голован: Фалічні символи в контексті національної безпеки

Фраґментарність економічних, політичних, правових та освітніх реформ вказує на ситуативність, а не системність змін в Україні. Це стосується зміни наукової парадигми, – натомість ліквідації дисбалансу (в тоталітарному минулому розвиток гуманітарної галузі гальмувався засобами політичної цензури) між гуманітарним та природничим знаннями (демократією та технологією) відбувається стаґнація обох.

Присутність кількох протилежних та взаємозаперечних ідеолоґем (коммунізм, колабораціонізм, патріотизм) у ментальному полі спричинює колове, циклічне “часобуття” без поступального прагнення “встигнути за часом” із властивою для нього хроногічною незворотністю. У цьому контексті національну безпеку слід розглядати у зв’язку із загальним станом гуманітарних наук, і зокрема, психології, оскільки вона оперує поняттями: групова ідентичність, груповий фаворитизм, колективне несвідоме.

Символіка несвідомого втілюється за принципом ґенеративності та знаходить своє вираження у маркуванні терену назвами (вулиці, села, міста), пам’ятниками (погруддя, барельєфи) – невербальне маркування та вербальному маркуванні – мовному довкіллі.

Від витоків людства прагнення груп людей та окремих особистостей до історичного безсмертя виражалося в колективному чи осібному авторстві. Колективне історичне безсмертя (колективне несвідоме за К. Юнґом) розглядалося як спосіб забезпечення індивідуального, адже збільшений за рахунок завоювання терен забезпечував більші ресурси щодо поширення нащадків переможців, давав їм кращі шанси у конкуренції з нащадками автохтонів. Відтак пам’ятник на честь загиблих воїнів, який встановлювали переможці, символізував не лише силу, мужність, наругу над полеглими автохтонами, але й обов’язок ощадливого використання отриманих ресурсів території.

Таким чином, пам’ятник виконує кілька символічних смислових функцій:


1.Авторитарного підкорення племінному Богові (Перун, Одін, Марс, Арес) – визнання людської неповноцінності щодо нього (неможливості здійснити щось важливе без його допомоги).
2.Авторитарного домінування над автохтонним населенням, яке обертається на рабів або визнається нерівноправним.
3.Монополії маскулінності наїздниками.

Межові прикордонні стовпи, колони, дзвінниці, мінарети, кінні та піші статуї та погруддя, танки, гармати, літаки у такий спосіб виконують ідеологічну роль, вказуючи на легітимність влади прийшлих чоловіків. Оскільки маскулінність пов’язується з домінуванням, активністю, вторгненням, то їх можна розглядати не лише асоціативно, але й функціонально фалічними. Натомість для автохтонів залишається ніша вагінальних пам’ятників: рожевощоких, пишногрудих красунь, що простягають з плакатів на в’їздах до сіл та міст хліб (тіло) та сіль (душу) поряд з надписом про “щире вітання гостей”. Названі дихотомічні ряди вказують та аґресивність та сексуальність чоловіків-окупантів, маніпулятивність та сексульність жінок-автохтонів, щодо чоловіків-автохтонів символіка мовчить, – вони скастровані!

У випадку Росії та Туреччини розмежовується символіка релігійних будівель: дах церкви (мечеті) повторює форму жіночих грудей (церква-матір) при тому, що дзвінниця (мінарет) постає демонстрацією повноцінності чоловіків – ереґованого пеніса. Вагінальна символіка “лона церкви” – турбота про душу й тіло (вірні як діти перебувають в утробі церкви, матці, яка забезпечує затишок, збереження), фалічна символіка дзвінниць – контроль та розширення території, експансія.

Аксіома психоаналізу – заздрість жінки до пеніса й прагнення завдяки народженню дитини набути повноцінності – на тлі релігійних споруд російських ортодоксів та магометан виражає також соціальний первень: вагінальність (алегорична Родіна-мать) юрби, прихожан, народу, плебсу потребує доповнення фалічністю лицарів-чоловіків, воїнів, еліти задля продовження існування. Церква стає матір’ю завдяки дзвінниці, а їхня повноцінність буття – несвідовість і неосвіченість народу, керованого інстинктом розмноження й нищення (аніма) доповнюється раціональністю еліти (анімус). Третьою дійовою особою виступає “Небесний батько” – Бог, котрий опікується людьми, легітимізуючи владу чоловіків над тереном –персоніфікованою фемінністю [1]. Давньошумерський бог Мардук переміг Тіамат (природа) та побудував зіккурат, – згаданий міф вказує на протиставлення маскулінної сили неба вегетативній фемінності землі, вираженою алегорією [2, с.170].

К. Ґілліґан розрізняє чоловічу “мораль справедливості” та жіночу “гуманістичну мораль” [3, с. 156]. Присутність в суспільстві справедливості, таким чином, свідчить про присутність чоловіків, адже булава, меч, стріла, спис узаконють владу героя (він має земну матір та небесного батька) – найбільш достойного з чоловіків. Герой здійснює передачу Божих заповідей у земні закони повсякдення. Його вчинки втілюють просоціальну ґенеративність на противагу антигероєві, пов’язаного з темною підземною силою – носієві асоціальної: Герострат, Ленін, Гітлер, Чікотило.

Цілком зрозуміло, що віддається перевага увічнюванню пам’яті просоціальних, проте в контексті національного герой однієї нації може вважатися негідником чи ворогом сусідньої. Чингісхан (Темучін) – герой для монголів, проте не для китайців, Жанна Д’Арк та Наполеон Бонапарт належать до героїчного пантеону французів, але чи можна уявити їхні пам’ятники в Лондоні?

Фалічні пам’ятники-символи тим самим не лише легітимізують владу прийшлих чоловіків, але й вказують на скастрованість чоловіків-автохтонів. Оскільки ніша політичної повноцінної маскулінності монополізована окупантом, а альтернативні шляхи жорстоко придушуються, то набуття автохтонами-чоловіками часткової повноцінності можливе лише через співпрацю (колабораціонізм) з окупантом та конкуренцію з одноплемінниками. Особистість у таких умовах перетворюється з відкритої системи (такої, що взаємодіє з довкіллям за допомогою власного божественно-героїчного пантеону) на закриту (яка приймає міфологію чужинців). Деформованість особистості виявляється у перенесенні афіляції з “ближнього” (одноплемінника) на “дальнього” (завойовника) та оберненні напрямної фаворитизму з ін- на аут-, що виражається в приписуванні кращих якостей чужинцям натомість своїх ближніх.

Смислове навантаження фалічних символів полягає у навіюванні окупантами неповноцінності дорослим та дітам автохтонів, задля забезпечення кращих шансів й максимального поширення своїх нащадків (меч, рушниця, гармата, танк, літак водночас ерототеґенні (для окупантів) і некрофільно-мазохістські (для тубільців). Фалічна символіка аґресорів у даному випадку виражає прагнення до універсальності й планетарного поширення, – через визнання неповноцінності щодо власного Бога, дорівнятися до нього створенням світової держави.

Вагінальна символіка протилежна й виражає прагнення до унікальності, родючості, ресурсності й конформізму (алегоричні постаті “Франція”, “Німеччина”, “Україна” яскраво свідчать про це), ідеалізує ландшафт, роль якого виконує плебс. Народництво ( франц. nationalisme, від лат. natio – народ) тим самим несе вагнально-фемінну символіку натомість фалічно-імперської маскулінної універсальності. Поширення та вбереження у такий спосіб виражаються імперіалістичною та націоналістичною напрямними, а відтак стає зрозумілим переважання у “історичних” націй імперіалістичної субархетипності, заснованої на ін-фаворитизмі, тоді як у “неісторичнх” націй переважає аут-фаворитизм, та нагально відчувається потреба в Герої (2004 року його роль майстерно виконав В. Ющенко).
Культова архітектура, виражаючи образ минулого, почасти створює образ майбутнього і якщо ця символіка глибоко помилкова (не працює на формування національної ідентичності – ін-фаворитизм), політики неминуче обдурять свою молодь.

16 рік незалежності виявляє усі хиби, зумовлені ідеологічно ворожою символікою пам’ятників, які за інерцією формують фальшиву ідентичність “покійної” держави, яка цю незалежність нищила, як і де лише могла. Конструкт “національна безпека” завдяки перебуванню особистості в тотальній полезалежності від ворожих символів належить швидше до риторичних фігур, аніж до екзистенції. Він нагадує пропаґандистське гасло, вирване з контексту національної ідентичності, похідним від якої він є.

Тріада – нація + національна ідентичність + національна безпека синерґізує суму енерґії одиниці помножену на загальне число громадян – як наслідок маємо ін-фаворитизм (ідеолоґемою якого є патріотизм) стає нормою колективного несвідомого.

Фактично гуманітарна галузь обслуговує політичні запити еліти у сприянні творенню чи гальмуванні певної ідентичності. Українська національна ідентичність розглядалася харківсько-київскими колабораціоністами (1917-1991 р.р.) як небажана й ворожа відносно радянської – (де-юре – соціальної, де-факто – від 1943 року – російської націонал-комуністичної). Засоби окупаційної пропаґандистської машини, частиною якої були наука та освіта, навіювали неповноцінність шляхом політичної цензури та накладанням табу на суспільнокорисну тематику розробок. Присутність назв вулиць та пам’яткиків вождям російського комунізму, творцям та виконавцям ґеноциду 1932-1933 років, що є злочином проти людства, є повною національною небезпекою.

Розглядаючи ґеноцид через символіку пам’ятників творцям “радянської” влади в Україні, – чого варта одна лише “Алея героїв” у Чернігові чи гармата-пам’ятник заколотникам київського “Арсеналу”, – в контексті не соціального (збройної боротьби “червоних” українців проти “жовтоблакитних” українців), а національного – співпраці “червоних” українців з “червоними” російськими окупантами отримуємо фалічні символи окупантів та політичних кастратів – колабораціоністів та за вагінально-материнські, “визволюваної” ними України (передача ракет з ядерними боєголовками автор розглядає як символічну самокастрацію).

Поняття “колабораціонізм” оформилося у Франції 1940 року (уряд Віші – Петен, Лаваль та інші), проте співпраця українців з російськими окупантами від 1917 до 1991 року має його ознаки. Порівнюючи пангерманізм із панрусизмом, маємо такі спільні риси:

Німеччина – Франція
1.Спільна прабатьківщина германських народів (франки – германське плем’я);
2.Імперіалістична ідея – ІІІ райх;
3.Навіювання неповноцінності (расової);
4.Культ вождя (Гітлер);
5.Анексія Ельзасу-Лотарингії.

Росія – Україна
1. Київська Русь – колиска братніх народів;
2. Імперіалістична ідея – ІІІ Рим;
3. Навіювання неповноцінності (класової);
4. Культ вождя (Ленін, Сталін);
5. Анексія Стародубщини, Північної Волині, Кубані.

Встановлений на окупованій території пам’ятник загиблим солдатам-завойовникам легітимізує владу присутніх завойовників у очах їхнього Небесного Батька-Бога. Комплекс провини за окупацію витісняється пропаґандистським “визволенням”, водночас із звинуваченням у окупації попереднього окупанта. Проте “визволення” (англо-франко-американські війська у Західній Німеччині) передбачає, щонайбільше, існування військових баз без переселення цивільного населення (сім’ї військових можна розглядати як військових). У випадку України відбувалося переселення на звільнені від автохтонів за допомогою ґеноциду землі Подніпров’я, депортацій – Галичина, Волинь, Крим, що вказує на окупацію, оскільки перееселенці виконували роль колоністів. Відповідно на терені України руйнувалися пам’ятники культової архітектури, які несли смислове навантаження маскулінності автохтонів, наприклад Михайлівський військовий собор у Києві й нагромаджувалися пам’ятники маскулінності окупантів (танки, гармати, обеліски – фалічні як за фомою так і змістом).

Маркування території виражається також і в назвах міст, сіл, вулиць. Засновник міста – Герой, – місто від часів Шумеру та давнього Риму втілює ідею права, законів даних Богом народові за посередництва Героя. Місто втілює обопільну символіку, як фалічну – вежі, дзвінниці, мінарети так і вагінальну – міський мур виконує функцію матки – слугує прихистком людності. У даному випадку символіка міста близька до символіки Раю, – чоловічого праспогаду про перинатальний період: брама – статеві губи, сонце – клітор, ліс – волосся, річка – сеча – який живе на протязі столітть у колективному несвідомому. Політична скастрованість українців виражається вагінальною символікою “Втраченого раю” (архетип Раю за Юнґом) – вигнання з матки й поведінково втілюється в інфантилізмі, небажанні творити абсолютну владу, оскільки вона передбачає абсолютну відповідальність та соціальну справедливість.

Натомість російська символіка несе обопільність – фалічність та вагінальність, – що вказує на архетип побудови “Царства Божого” на землі.

Порівняння – “Київ – матір міст руських” тим самим можна інтерпретувати, як перше місто-фортеця Східної Європи – матка слов’янської людності поряд з мечем – фалічним символом варязької державності Рюриковичів. Убивство варяжкою Ольгою (Гельґі) деревлянського князя Мала вказує на нищення варязько-київською владою династій племінних князів та становлення єдиної іноземної династії.

Якщо державна влада у європейських народів постала з влади варварсько- племінної знаті – вождів, баронів, ґрафів, які, незважаючи на соціальне винищення не заперечували кровної спорідненості з народом, то в Україні помічається тисячолітнє відвласненя народу від державної влади, апріорно визнаної нелеґітимною народом. На зміну сплатам податків хазарським каганам поляни, сіверяни та радимичі почали їх сплачувати новим завойовникам, так само не ідентифікуючи себе з ними.

На підставі попередньовикладеного аналізу можна стверджувати, що колабораціонізм є для українців субархетипним (на відміну від анхетипа створений штучно та навіюється політичними елітами), таким, що постав з нехтування власної маскулінності, а відповідно й державності. Проте сам факт ротації окупантів, який свідчить про недолугість національної еліти, як неприємний, боляче вражаючий свідомість витісняється за допомогою раціоналізації та реверсії, змінюється на любов до окупанта (колаборант називає його героєм-визволителем).

Топоніміка сучасної України, створена в добу розквіту колабораціонізму, тим самим є арґументом щодо скастрованості (політичної та етичної) сучасної еліти, яка залишає незмінною символи свого каліцтва, будучи не здатною до творення автохтонного Героя. У контексті національної безпеки герой радянської доби постає як антигерой часу незалежності. Культ колабораціонізму, який виявляється у замаркуванні їхніми іменами та пам’ятниками української території, є протилежним та ворожим як щодо національної ідентичності так і національної безпеки.

Центрування й ідентифікація українців з фальшивими героями, здійснюване на побутовому рівні через проживання на вулиці, названій на честь окупанта чи колаборанта, в місті чи селі, названому на честь політичного злочинця, причетного до злочинів проти людства, спричинює до набуття ними дифузної або фальшивої ідентичності. Знак епохи колабораціонізму, основою якої був культ маскулінності окупантів – ними в різні часи виступали всі сусідні народи крім білорусів – можливий через усвідомлення витіснених фактів добровільної співпраці з завойовниками.

В умовах російського комунізму колабораціонізм в Україні був масовим явищем (2,5 мільйонів комуністів, – активних, а всі працюючі, крім дисидентів, були пасивними, оскільки із сплачуваних ними податків будувався новий концтабір, в’язниця чи завойовувалася інша країна).

Колабораціонізм доби незалежності етичного плану – сплата грошей вже не політико-кримінальним, а відверто кримінальним злочинцям. За продовження гальмування демократичних процесів у політико-правовому житті держави можна очікувати маркування території (назви вулиць,майданів, населених пунктів) на честь ватажків російської мафії, наприклад – проспект Курочкіна, що становить не меншу загрозу ніж чергова окупація.

Мову, як графічне вираження так і живу, розмовну, можна розглядати як вербальне маркування території поряд із невербальним – пам’ятниками. Оскільки передача заповідей Небесного Батька (Бога) здійнюється за посередництва мови, то вона несе в собі сакральне небесне знання, а жива функціонує задля роз’яснення, інтерпретації служителями культу народові. Зречення мови батьків є зречення, уникненням спілкування з Богом – абсолютом маскулінності, тому дифузія ідентичності натомість напрямній психологічного здоров’я реверсує у бік фальшивої як національної так і особистої ідентичності. Екзистування окупаційного суржику стає можливим за рахунок втрати контакту з його джерелом маскулінності – Богом.

Поняття “духовність” виражає спілкування між небом та землею за посередництва духівників – національної еліти. Покликанням національної еліти полягає таким чином в служіння Небесному Батьку, яке виражається у творенні державного ладу на замаркованій вербальними та невербальними символами території згідно його вимог.

Література:
1 Юнг К. Психология бессознательного. – М.:ООО «Издательство АСТ»; «Канон +», 2001. – 400 с.
2 На ріках вавілонських. – К.: Дніпро, 1991. – 398 с.
3 Айзенк М. Психология для начинающих. – СПб.: Питер, 2004. – 384с.