Богдан Червак: Так хто ж такий – "справжній Шевченко"?

 Господь дарував українському народові пророка, який став для нього ідейним, моральним та духовним дороговказом. 

Парадокс полягає у тому, що впродовж багатьох десятиліть канонізуючи Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі. 

Викривлене сприйняття, а той відверте фальшування місця і ролі Шевченка у суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря. Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі, стояли українські "народники". Саме вони послідовно нав’язували стереотип "кожушного поета" – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів. Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості. Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації. А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину; українці отримали соціалізм і "довгу ніч бездержавності" (Є.Маланюк). 

А вже у мороці соціалістичного реалізму народився другий, карикатурний міф про Шевченка як "пролетарського поета", який, начебто, передбачив "світле майбутнє" та був виразником соціальних прагнень робітників і селян. 

І все ж, незважаючи на "окожушнення" і "пролетаризацію" Шевченка, підсвідомо зберігався його "первісний" образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч образом Божої Матері й портрет Кобзаря. Це, власне, мало символізувати національну правду. 

Так хто ж такий – "справжній Шевченко"? 

Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться". Іншими словами, сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: "У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля". При цьому "свою хату" не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: "Борітеся-поборете, Вам Бог помагає". 

Його "Кобзар" викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка. Він писав: "Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав "Кобзаря". І це не дивує, бо з появою Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, "нещасних Оксан", плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу. 

Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів Української держави. "Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух "козацької шаблі" переданий Шевченком, не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненароджених". Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі", – писав Маланюк. 

Квінтесенція "справжнього Шевченка" віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика: 

Не поет — бо це ж до болю мало, 
Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — "Кобзар Тарас" 
Він, ким зайнялось і запалало. 
Скорше — бунт буйних майбутніх рас, 
Полум'я, на котрім тьма розстала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 
Лютий зір прозрілого раба, 
Гонта, що синів свяченим ріже,— 
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі. 
А ось поруч — усміх, ласка, мати 
І садок вишневий коло хати. 

Сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме "справжнього Шевченка".