Жан-Франсуа Ліотар, Жак Дерріда, Мішель Фуко, Жиль Дельоз — ці імена вимовляються з придихом, як імена визволителів людського духу від пут «репресивного модерну».
Однак, якщо зняти з цих концептів рожеві окуляри ліберальної професури й поглянути на світ крізь оптику безжального метаісторичного цинізму, картина виявиться абсолютно іншою.
Нічого в історії інтелектуальної думки не виникає просто так, унаслідок «раптового прозріння» групи лівих французьких інтелектуалів у кав'ярнях Сен-Жермен-де-Пре. Філософія — це завжди софт, який пишеться під конкретне залізо (економіку, армію, геополітику). І з цього погляду постмодернізм — це не філософський напрям, а найдосконаліша, високоточна психотропна зброя, створена для демонтажу суверенних ієрархій і зачистки смислового поля в інтересах реальних суб'єктів глобального управління. Це історія про те, як витончена інтелектуальна «грибниця» зуміла розчинити залізобетонні імперії та перетворити сучасну людину на ідеального, позбавленого волі споживача симулякрів.
Щоб зрозуміти, яку саме диверсію вчинив постмодерн, потрібно повернутися на крок назад — в епоху Модерну. Що таке Модерн?
Це епоха Проєкту. Це час, коли людство вірило в існування об’єктивної істини, яку можна пізнати за допомогою розуму (Логосу). Модерн будував фабрики-гіганти, створював регулярні армії, запускав ракети в космос і оперував так званими «Великими Наративами» (або Метанаративами). Великий Наратив — це глобальна ідея, яка пояснює світ і вказує людству шлях до світлого майбутнього. Християнство, Просвітництво, Лібералізм, Марксизм — усе це Великі Наративи. Вони вимагали від людини серйозності, дисципліни та жертовності. Модерна держава була монолітом, закованим у броню загальновизнаних смислів.А тепер уявіть, що вам, як глобальному гравцеві, потрібно цей моноліт знищити. Йти на нього з танками — дорого, небезпечно і загрожує взаємним ядерним знищенням. Що робити? Потрібно зламати його зсередини, підірвавши саму віру в існування істини.
Тут на сцену і виходить постмодерністська деконструкція. Її головний метод — це не заперечення (бо заперечення породжує спротив), а тотальна іронія та релятивізм. Постмодернізм не каже, що прапор — це ганчірка, він каже з легкою посмішкою, що прапор є цікавим текстильним конструктом, який символізує архаїчний колективний тотемізм, і пропонує зробити з нього принт для шортів, щоб продати на аукціоні. Французький соціолог Жан Бодріяр описав цей процес через концепцію симулякра — копії, яка не має оригіналу в реальності. У світі Постмодерну реальність більше не потрібна. Важливо не те, що відбувається насправді, а те, як це сконструйовано в інформаційному полі. Поступово знак проходить шлях від відображення глибокої реальності до її спотворення, потім маскує відсутність будь-якої реальності, коли політик просто імітує діяльність перед камерами, і врешті стає чистим симулякром, що взагалі не має стосунку до буття, як віртуальний хайп чи інфлюенсери. Коли суспільство переходить на цю стадію, воно стає беззахисним. Людина, яка живе у світі симулякрів, втрачає здатність відрізняти правду від вигадки, а головне — втрачає здатність до тривалої концентрації та системного спротиву.
Для управління великими масами людей Модерн використовував жорстку ієрархічну вертикаль влади — модель «дерева», де є корінь ідеї, стовбур державного апарату та гілки інститутів.
Постмодерністські гуру Жиль Дельоз і Фелікс Гваттарі запропонували іншу модель — різому (грибницю), яка не має центру, початку і кінця, а росте хаотично в усі боки. Філософи підносили її як символ абсолютної свободи, але в геополітиці різома просто підточує коріння суверенної держави через мережеві структури.
Завдяки постмодерністському підходу в суспільну свідомість було впроваджено тезу, що будь-яка вертикаль влади — це репресії, а ієрархія — це фашизм.
Натомість пропонується горизонталь мереж неурядових організацій, транснаціональних корпорацій та субкультурних спільнот. У результаті відбувається тотальна атомізація. Замість єдиного громадянського моноліту з'являється мільйон маленьких, замкнених у собі «бульбашок», які борються не за реальні економічні чи політичні права, а за визнання своєї унікальності в культурному дискурсі.
Поки професори деконструюють гендерні ролі в середньовічній літературі, реальні суб'єкти за зачиненими дверима спокійно приватизують порти, ділять нафтові родовища та переписують закони. Постмодернізм дав інтелектуалам безпечну іграшку — «віртуальну війну слів», щоб вони ніколи не повернулися до реальної війни за ресурси.
Якщо ми поглянемо на персоналії батьків постмодернізму, то майже всі вони — французи. Історично Франція — це країна блискучої салонної балаканини та революційного пафосу. Коли після Другої світової війни стало зрозуміло, що країна остаточно втратила статус великої імперії та програла геополітичну гонку англосаксам, французька еліта спробувала взяти реванш у сфері культури. Вони створили витончений продукт надвисокого рівня абстракції — французьку теорію (French Theory). Це був пташиний код, набір навмисно ускладнених термінів на кшталт деконструкції чи детериторіалізації, який діяв на незагартовані уми як елітарний наркотик.
Але тут стався класичний перехоплення управління. Справжні майстри геополітичного дизайну — англосакси — уважно подивилися на цей французький винахід, зрозуміли його колосальний руйнівний потенціал, упакували в красиві обгортки американських та британських університетів і почали масово експортувати по всьому світу.
При цьому самі англосакси щодо власної державної машини залишаються затятими модерністами й архаїками. Спробуйте прийти в британське Адміралтейство чи Палату лордів і розповісти їм, що їхні традиції та ритуали — це репресивні соціальні конструкти. У себе вдома вони зберігають залізобетонну ієрархію, культ традиції та чітке розуміння національного інтересу.
Постмодернізм — це товар суто на експорт, інтелектуальний СНІД, який закидається в організм конкурента, щоб вимкнути його імунну систему. Перед тим як зайти в чужу країну військовою чи економічною силою, туди запускають деконструкторів, які переконують тубільну еліту, що прагнення до суверенітету — це небезпечний етноцентризм, власна історія — це лише набір міфів, а поняття «правда» взагалі не існує. Коли місцева інтелігенція починає щиро вірити в ці тези, держава перетворюється на желе, і її можна брати голими руками.
Ця глобальна схема культурної колонізації оголює головне дворушництво сучасної цивілізації. У тої час як закордонні філії та грантові програми експортують ліву повістку масам, для вирощування власної спадкової еліти, Оксбридж (Оксфорд і Кембридж) та університети Ліги Плюща зберігають залізобетонну освітню матрицю XIX ст. Еліта чудово розуміє, що постмодернізм — це ментальна кастрація, яка позбавляє підданих волі, системного мислення та логіки. Панам же потрібні залізна дисципліна, навички довгострокового планування та розуміння реальних механізмів влади. Для цього всередині закритих коледжів створено потужний імунітет проти гри в бісер. Насамперед працює просторовий та архітектурний захист: елітна освіта розгортається в похмурих готичних замках. Коли юнак щодня обідає під портретами лордів, які керували імперією триста років тому, у нього виникає природне відторгнення до медійного хайпу.
Постмодерн каже, що історія — це текст, але архітектура Оксбриджу буквально кричить, що історія матеріальна, вона належить їм, і студент є її продовженням. Наступним інструментом є система тьюторства (Tutorials), де основою є індивідуальні заняття віч-на-віч із професором. Студент зобов'язаний захистити есе, написане за суворими канонами академічної логіки. Тьютор безжально розбирає кожне речення, і тут не пройде постмодерністський фокус у стилі «я так відчуваю». Професор вимагає фактів, чіткої дедукції та бездоганної раціональності, а стьоб вважається ознакою плебейського тону. Паралельно діє культ Великих Книг (Great Books). Поки провінційні заклади вивчають вплив ТікТоку на ідентичність, на елітних курсах студентів змушують читати Гоббса, Локка, Сміта і Макіавеллі в оригіналі. Еліту вчать розуміти анатомію влади без евфемізмів. Розібравши «Левіафана», вони чітко засвоюють, що держава — це про насильство і контроль, а не про абстрактне загальне благо. Постмодерністську літературу їм показують лише як об'єкт вивчення — як інструмент маніпуляції іншими, але не як інструкцію для власного життя. Нарешті, архаїчні ритуали та жорстка ієрархія, на кшталт носіння мантій чи обрядів посвяти в закритих клубах на зразок «Черепа і кісток» в Єлі, привчають людину до сакральності влади. Джентльмен не глузує з системи — джентльмен нею керує. Західна освітня машина діє як класична колоніальна адміністрація: для зовнішнього світу призначена інтелектуальна «сивуха» у вигляді релятивізму, а для дітей реальних господарів світу — латина, формальна логіка, сувора геополітика та макіавеллізм. Вони залишаються затятими людьми Модерну.
Справжньою вершиною цього імперського дизайну та закритим інтелектуальним тренажером Заходу виступає знаменитий оксфордський курс PPE (Philosophy, Politics and Economics), заснований у 1920-х рр. х як фабрика світових лідерів. Його випускники — від прем’єрів Великої Британії, на кшталт Девіда Камерона та Ріші Сунака, до медіамагнатів і керівників глобальних фондів — керують світом саме тому, що ці три предмети спаяні для них в єдину операційну систему влади. Філософія в рамках РРЕ — це не кабінетні фантазії, а тренування концептуального зору та виховання вищого прагматичного цинізму. Вона навчає формальної логіки та деконструкції чужої аргументації, повністю звільняючи розум майбутнього правителя від моральних догм суспільства. Коли студент розбирає Гоббса, він розуміє, що держава є Левіафаном, який тримається на насильстві, а розмови про гуманізм — лише лінгвістичний камуфляж для мас. Політика у цій системі вивчається як притаманне еліті мистецтво архітектури людських інституцій та контролю.
Оксфордський підхід ігнорує наївні уявлення про вибори; політика тут — шахова дошка, де суспільні рухи, релігії та меншини є лише фігурами, а майбутніх лідерів тренують проектувати закони так, щоб система залишалася стабільною незалежно від того, хто при владі.
Економіка виступає як матеріальне заземлення, що переводить філософські концепції та політичну волю в мову сухих ресурсів.
Студентів РРЕ захищають від технічного математичного моделювання, залишаючи його клеркам, але дають їм макроекономічну оптику — розуміння природи грошових потоків, логіки ринків та глобального фінансового домінування. Економіка привчає оцінювати будь-яку реформу чи війну через призму витрат, вигоди та довгострокових наслідків.
Унікальність цього методу полягає в тому, що він змиває з людини вузьку спеціалізацію, яка є прокляттям сучасного світу і вирощує функціональних кастратів. Звичайний економіст не розуміє соціології, політолог не тямить у фінансах, а філософ відірваний від реальності. Випускник РРЕ володіє панорамним баченням ситуації: у разі кризи він миттєво прораховує її вартість (економіка), визначає інституційні інструменти блокування (політика) та створює ідеологічне виправдання, яке змусить маси повірити, що все відбувається заради їхнього блага (філософія). Система щотижневого тьюторства, де есе на стику цих дисциплін жорстко розбирається професором віч-на-віч, випалює будь-які прояви наївного гуманізму чи емоційності.
Поки решта світу, вихована на постмодерністському стьобі, блукає у тривозі серед медійних симулякрів та образ, випускник РРЕ чітко бачить залізобетонний каркас реальності. Він знає, як влаштований Логос, як працює Левіафан і де течуть гроші, що дозволяє оксфордській еліті залишатися справжніми Суб'єктами метаісторичного процесу.
Для решти світу, яка не пройшла таку підготовку, головним провідником постмодерну в маси стала не університетська кафедра, а екран — спочатку телевізор, потім стрічка соціальних мереж. Саме медіа реалізували головну мрію постмодернізму, перетворивши реальність на безперервне, безглузде шоу.
У класичну епоху політика була заняттям серйозним, де лідер мав володіти біографією, програмою та ідеологічною позицією. У постіндустріальну епоху політика остаточно злилася з шоу-бізнесом. Головною валютою став не результат, а увага (хайп). Політик перетворився на медіаперсону, актора, який грає роль державного діяча, а його виступи оцінюються з погляду драматургії та емоційного тригеру.
Інструментом цього перетворення став тотальний стьоб. Стьоб — це специфічний вид іронії, який не пропонує жодної альтернативи. Якщо класична сатира викривала недоліки суспільства, щоб їх виправити в ім'я якогось ідеалу, то постмодерністський стьоб просто висміює все підряд, утверджуючи думку, що все навколо — лайно, всі крадуть, ідеалів немає, а той, хто намагається щось змінити — просто наївний дурень. Це призводить до формування радикальної політичної апатії.
Користувач, який щодня споживає гігабайти іронічного контенту, пересичується емоціями, і його нервова система адаптується. Жахлива катастрофа, корупційний скандал на мільярди та новий мем з котиком йдуть в одній стрічці новин через кому, маючи однакову питому вагу на екрані смартфона. Суспільство втрачає здатність до праведного гніву та довгострокової солідарності. На будь-яку трагедію чи державний злочин воно реагує випуском порції свіжих мемів. Мем став формою суспільної каналізації: замість того, щоб вийти на вулицю чи організувати реальний політичний спротив, людина репостить смішну картинку, отримує свій дофаміновий заряд «я все зрозумів, я вище цього» і заспокоюється. Енергію соціального вибуху успішно утилізовано в порожнечу інтернет-трафіку.
Постмодернізм виконав своє завдання блискуче.
Він допоміг демонтувати Радянський Союз, який, будучи незграбним модерним гігантом, абсолютно не вмів працювати з медіасимулякрами й розвалився, щойно радянські люди побачили рекламу «Пепсі-коли» та джинси.
Він розмив суверенітет більшості європейських націй, перетворивши їх на безвольний конгломерат бюрократів, і він створив тип сучасної людини — інфантильної, іронічної, зацикленої на власних емоціях і абсолютно нездатної до суб'єктної дії.
Але тут криється головний парадокс. Гра в бісер не може тривати вічно. Постмодернізм чудово працює на етапі руйнування старого світу, але він органічно нездатний нічого побудувати. Не можна побудувати міст за допомогою іронії, не можна вилікувати хворобу за допомогою деконструкції діагнозу і не можна захистити кордон за допомогою симулякра армії.
Сьогодні ми бачимо, як світ поступово впирається в жорсткі, грубі фізичні ліміти. Знову стають важливими реальні речі: мільйони артилерійських снарядів, тонни нафти, кубометри газу, наявність напівпровідників та реальні демографічні показники. Іронічні меми чомусь не зупиняють танки, а деконструкція наративів не опалює будинки взимку.
Постмодерністська димова завіса починає розсіюватися, і з-під неї знову визирає старе, закривавлене обличчя класичного Модерну — з його запеклою боротьбою за виживання, реальними кордонами та правом сильного.
Питання лише в тому, які нації зможуть швидко прокинутися від цього тривалого інтелектуального сну, змити з себе слиз тотального стьобу і повернути собі серйозність суверенного Суб’єкта, а які так і залишаться деконструйованими об'єктами в чужій грі.
***
P.S. Комментарии
Arteume Corsunn написав:
Постмодерн - це природній процес емансіпації людини, особистості від суспільства, суспільство та держава намагаються затягнути людину у прірву Модерну, але ті хто повірить суспільству - загибатиме у посадках у війні за "чий Ельзас?", а постмодерніст гортатиме на власному фалосі теє суспільство, житиме десь в Уругваї та складатиме про війни модерністів матєрниє частушкі на суахілі
Андрій Сошніков відповів:
Мій друже Артеме, ваша картина уругвайського раю виглядає напрочуд поетично, але, на жаль, вона демонструє повну, кришталеву беззахисність перед тією самою матрицею, про яку ви пишете. Ви щиро вірите, що ваш умовний Уругвай, інтернет, у якому ви сидите, літак, яким ви туди летіли, і навіть валюта, за яку ви купуєте собі кокоси — це плід «емансипації», який виник сам по собі.
Ні, Артеме. Ваш уругвайський шезлонг міцно стоїть на залізобетонному фундаменті Модерну. Ви можете гортати на чому завгодно що завгодно, але рівно доти, доки запеклі люди Модерну — у порту Монтевідео, на нафтопереробному заводі чи в центрі космічного зв'язку — забезпечують матеріальну інфраструктуру для вашого інфантильного ескапізму.
Постмодерніст не керує процесом, він — ідеальний споживач. Його «емансипація» — це свобода домашнього кота, який думає, що він незалежний від господаря, бо спить на шафі і з презирством дивиться на кухню. Але варто господарю на тиждень закрити двері чи вимкнути опалення, і вся «свобода» закінчується.
Поки ви складаєте частушки на суахілі, люди в готичних кабінетах Оксфорда спокійно конструюють ланцюжки постачання і вирішують, за який саме «Ельзас» і хто саме вмирання у посадках оплатить. Вони не проти вашого Уругваю. Навпаки, вони щасливі, що ви туди поїхали і вимкнули себе з реальної боротьби за суб'єктність. Ви вважаєте себе партизаном, а ви — просто списаний у тираж інвентар, який самотужки евакуювався з шахівниці. Частушки — це чудово, але правила гри все одно пишуть ті, хто тримає в руках залізо.
Arteume Corsunn відповів:
Андрію, Ваш соціал-романтизм мені дуже подобається, він такий совітський, бо базується на базісі/надстройці які я ще застав, але будь-які нсмагання повернути історію це жалюгідний косплей (а нє будут брать - атключім газ) політичних та ідеологічних імпотентів (що власне ми й бачимо у сша), які не в змозі запропонувати щось онве окрім повернення у світле минуле модерну. Відключення світла як показує практика у 2026 не така проблема (в мене по вулиці у такі часи гудуть генератори і я згадую "сагласнає гудєньє насікомих") ніж у 1926му. Тож це все кривава агонія Иодерну та модерністів, агонія яка забере мільйони чи навіть мільйярди життів
Андрій Сошніков написав:
Мій шановний Артеме, ви чарівні у вашій переконливості, але ви знову плутаєте декорації з режисурою. Те, що ви чуєте гудіння генераторів на своїй вулиці в 2026 р., — це не смерть Модерну. Це його тріумф, просто загорнутий у кризову обгортку.
Генератор, який дає вам струм, паливо, яке в нього заливають, мікросхеми, завдяки яким ви зараз читаєте мою відповідь, — все це вироблено на гігантських фабриках-монстрах Китаю чи Тайваню за суворими кресленнями Модерну. Жоден постмодерніст за допомогою частушок на суахілі ще не зібрав жодного дизельного двигуна. «Узгоджене гудіння комах» на вашій вулиці — це лише гудіння залізних підпорок, на яких тримається ваш цифровий комфорт.
Ви кажете про «жалюгідний косплей» лідерів у США. Але ви дивитеся на ширму — на Трампа, Байдена, Камалу чи хто там зараз миготить на екранах у медійному шоу. Це актори, фронтмени, яких Оксфорд і Ліга Плюща виставили розважати публіку. Справжня влада в США нікуди не йшла: це військово-промисловий комплекс, Пентагон, ФРС і закриті інвестиційні фонди на кшталт BlackRock. Вони не займаються косплеєм минулого. Вони займаються підрахунком реальних ресурсів.
І тут ви праві в одному, хоча навряд чи розумієте глибину власної правоти: це справді забере мільйони життів. Але це не «агонія» Модерну. Це його планове перезавантаження. Коли смислове поле остаточно перетворилося на кисіль, а маси загралися в емансипацію та віртуальні симулякри, архітектори системи просто вимикають рубильник добробуту. Війна та дефіцит — це класичні модерні інструменти, які миттєво змивають будь-який постмодерністський наліт.
Коли умовний генератор на вашій вулиці замовкне через брак палива, вся емансипація закінчиться за три дні, і люди знову згадають, що таке залізна дисципліна, сувора ієрархія та пайка хліба. Проєктувальники не повертають «світле минуле» — вони конструюють жорстке майбутнє, де ваше право іронізувати буде прямо залежати від вашої користі для їхньої залізобетонної системи.
***
Володимир Карпій написав:
Висновок, який напрошується сам собою: має з'явитися суб'єкт (або суб'єкти) історії, які внесуть в свідомість людства, отруєного постмодерном, що закон сили нікуди не дівся. Той, хто може пустити іншому з носа юшку, той і перший. Що ВВП, яке "надуте" цифрами обігу фінансових деривативів, є ніщо проти ВВП, в основі якого матеріальний продукт. Що справжній державець -- людина, описана Макіавеллі, а не фронтмен лялькового політичного театру. Що думка людини--річ хоча й цінна, але її цінність залежить від реальних досягнень носія думки. Щоб висловлюватися про щось, треба ЩОСЬ та й знати. Й ставити на один ціннісний рівень думку продавця ринку і науковця--це моветон. Що вибори в нинішньому їх виді -- загроза для світового порядку. Що "повстання мас" (Ортега-і-Гассет) -- це міна сповільненої дії під людством. Всі ці істини до людей ніколи не дійдуть. Доки грім не гряне... А вже після грому, витерши юшку під носом, всі усвідомлять: якщо для тебе Венера Мілоська -- баба без ліфчика, твоє місце ось у цьому "вольєрі". Щоб перейти в інший -- треба багато працювати, ще більше знати. Й взагалі треба терміново повертати ситуацію, щоб свободи не було більше, аніж культури. Пардон за дещо грубуватий стиль. Зачепило.
Андрій Сошніков відповів:
Вельмишановний друже Володимире, ви абсолютно праві, хоча ваша емоційність видає у вас людину гарячу, ще не цілком загартовану холодними протягами метаісторії. Ви чекаєте, що «грім гряне» і маси раптом прокинуться. Не прокинуться.
Те, що ви називаєте «вольєром», збудовано не для того, щоб з нього випускати.
Постмодерністський стьоб, вибори в їхньому нинішньому вигляді та рівність думок торговця з ринку і академіка — це не помилка системи, це -- її дизайн. Організоване видовище. Масам дозволили думати, що вони мають право голосу, саме для того, щоб вони ніколи не забажали мати право власності. Свободи справді стало більше, ніж культури, але лише тому, що ця «свобода» — дешевий пластиковий замінник реальної суб'єктності.
Щодо ВВП та матеріального продукту — так, залізо завжди перемагає папір, коли справа доходить до великої бійки. Але пам'ятайте: ті люди в готичних вежах Оксфорда, про яких ми писали, чудово знають ціну і юшці з носа, і текстам Макіавеллі. Вони не збираються повертати культуру масам. Вони просто чекають, коли маси остаточно втомляться від власної безглуздої свободи і самі попросяться назад у затишну ієрархічну клітку Модерну. Гра триває, і правила в ній пишуть не ті, хто втирає юшку.
Володимир Карпій відповів:
Та не прокинуться, звісно. Скоріше, прозріють. Й підуть "у затишну ієрархічну клітку модерну". Добровільно.
Андрій Сошніков відповів:
Добровільно, мій дорогий Володимире, — у цьому й полягає найвища витонченість видовища. Вони підуть туди не під дулами автоматів, а з почуттям глибокого полегшення.
Постмодерністський світ виснажує людину. Свобода без берегів, де кожен сам має вигадувати собі стать, професію, мораль та сенс життя, — це непосильний психологічний тягар для 95% населення. Людина за своєю природою прагне структури. Вона хоче, щоб їй чітко сказали, де право, де ліво, хто ворог, а за що дають цукерку.
Тому, коли господарі гри трохи прикрутять медійний хайп і відкриють двері назад у Модерн — до зрозумілих націй, сімейних цінностей, заводських гудків та військових маршів — маси побіжать туди наввипередки. Вони сприймуть повернення ієрархії та жорсткої дисципліни як «свободу від хаосу».
Вони назвуть це своїм «свідомим вибором» та «великим поверненням до витоків». І навіть не здогадаються, що просто перейшли з одного павільйону інтелектуального звивистого лабіринту до іншого. Проєктувальники в Оксфорді знову отримають ідеально слухняний інструмент, а маси — жаданий спокій усередині теплої, затишної клітки. На цьому коло замкнеться, і почнеться новий історичний цикл.
***
Олег Гуцуляк написав:
На жаль, трошки наплутано щодо понять Постмодерн і постмодернізм. Постмодерн - це епоха, коли у світ прорвалося упосліджене Модерном Ір-Раціональне (Ір-революція з її основами - воля і сваволя, почуття, віра і суєвір'я, інтуїція, естетизація та гедонізм). Постмодернізм - це не "після Модерну", а "після модернізму", бо обидва (модернізм і постмодернізм) - це лише практики Постмодерну, екстремістсько-волюнтариська (брутальна) і неекстремістська-перверсивна (лукава).
Андрій Сошніков відповів:
Мій шановний колего Олегу, ваш філологічний пасаж та спроба розвести епоху (Постмодерн) та її художньо-інтелектуальні практики (постмодернізм) виглядають вельми академічно і вишукано. Це прекрасна тема для дисертації, але ми тут з вами займаємося не складанням словника термінів, а розбором реальних механізмів влади.
Коли ви кажете, що у світ «прорвалося Ір-Раціональне» — воля, сваволя, почуття та забобони, — ви малюєте картину так, наче прорвало якусь природну дамбу, і підземні води людської психіки затопили модерні заводи. Але нічого не «проривається» само по собі. Навіть найдикіший хаос завжди має свого диспетчера. Це «Ір-Раціональне» не прорвалося — його акуратно випустили з пробірки.
Модерн з його раціональністю, наукою та дисципліною створив надто небезпечну штуку — грамотні, організовані маси з класовою свідомістю та здатністю до революцій. Щоб цей Лев не зжер своїх приборкувачів, його вирішили перетворити на свиню, яка хрюкає у грязюці своїх перверсій, забобонів, гедонізму та ТікТок-інтуїцій.
Тому і ваша «брутальна» екстремістська практика, і «лукава» перверсивна - це просто два режими роботи одного й того самого пульта управління. Одній аудиторії (прогресивним хіпстерам) продають лукавий гедонізм, а іншій (радикальним фанатикам) — брутальну волю та сваволю. А результат один: раціональне мислення мас знищено. Суверенний Логос замінено на кашу з почуттів.
Поки маси насолоджуються цим «проривом ірраціонального», вважаючи його свободою, архітектори з Оксбриджу, озброєні суворим, сухим і абсолютно раціональним Модерном, підраховують дебет і кредит. Вони не ірраціональні. Вони дуже добре знають математику, геополітику та вартість бареля нафти. Ваше «Ір-Раціональне» — це просто інтелектуальний загін для тубільців, щоб вони не заважали білим панам користуватися формулами Ньютона та залізом Макіавеллі.
Олег Гуцуляк відповів:
Ну так, я не заперечую. що спеціально "випустили з пробірки". Але це "випускання" відбулося саме у формі допущення інтенсивного прориву пробки у "пробірці" - першої світової війни (за Тойнбі та Шпенглером).
Андрій Сошніков відповів:
Якби історія була стихійним процесом, то ваші кумири мали б рацію. Але Перша світова війна — це не «катастрофа», яка раптом звалилася на голову людству через ірраціональний вибух мас. Перша світова війна — це блискуче спланована, холоднокровна операція Британської імперії з утилізації своїх головних європейських конкурентів. Конкретно — Російської та Німецької імперій, які занадто швидко росли і загрожували англосаксонському домінуванню. Потрібно було зіштовхнути їх лобами, спалити мільйони їхніх солдатів у окопах, змити їхні правлячі династії, а на згарищах побудувати нові правила гри. І ось тут, коли великі монархії Модерну були знищені, з тієї самої «пробірки» і випустили вірус релятивізму. Масам, які втратили Бога, Царя та Кайзера, потрібно було терміново дати нову іграшку, щоб вони не заважали переможцям ділити нафтові концесії. Їм дали ідеологію, психоаналіз, гедонізм та мистецький авангард. Те, що Шпенглер меланхолійно назвав «прироком Заходу», для реальних авторів цього прикроку було просто черговим успішним фінансовим кварталом та розширенням колоніальних ринків. Пробка не вилетіла сама, Олегу. Її витягли англійським штопором, шляхетно посміхнулися і запропонували вчорашнім тубільцям випити за заздалегідь підготовленими столами. А ми тепер обговорюємо «інтенсивний прорив» замість того, щоб подивитися, кому після цього прориву дісталися ключі від підвалу з вином.
Олег Гуцуляк відповів:
Так я і не говорю, що "пробка вилетіла сама", а навпаки. Коли ми відкриваємо шампанське, інколи. щоб отримати красивий ефект, попускаємо прорватися струменю 😉
***
Олег Гуцуляк написав:
==коли господарі гри трохи прикрутять медійний хайп і відкриють двері назад у Модерн — до зрозумілих націй, сімейних цінностей, заводських гудків та військових маршів — маси побіжать туди наввипередки. Вони сприймуть повернення ієрархії та жорсткої дисципліни як «свободу від хаосу».== Власне цей експеримент глобальні еліти проводять в Россії, щоб подивитися. як правильно реалізувати програму 😉
Андрій Сошніков відповів:
Друже, ви помітили дуже важливу деталь, але тлумачите її з точністю до навпаки. Те, що ви зараз спостерігаєте на території РФ — це не «експеримент із повернення в Модерн». Це найчистіший, дистильований Постмодерн, який маскується під Модерн. Це симулякр імперії, створений за всіма правилами західного медіадизайну.
Що таке справжній Модерн російського зразка? Це епоха Романових, коли будуються гігантські заводи, створюється передова наука, проєктуються нові галузі промисловості, а еліта затягнута в суворі армійські мундири і служить державі. А що ми бачимо в сучасній Росії? Замість модерної індустріалізації — банальна криптоколоніальна бензоколонка, яка повністю залежить від західних технологій, китайських мікросхем та світових цінностей на сировину. Замість «сімейних цінностей» — перше місце у світі за кількістю розлучень та абортів на душу населення, тотальний алкоголізм та демографічна катастрофа. Замість залізної ієрархії — ляльковий театр, де колишні чиновники, блогери та медійні блазні зображують «суворих патріотів».
Весь цей «російський консерватизм» — це звичайний косплей, симулякр третього порядку за Бодріяром. Це Постмодерн, який начепив френч і погони. Його мета — не побудувати сильну модерну державу, а створити інформаційне опудало, ідеального «ворога» для Заходу, щоб виправдати закриття Модерну всередині самої Європи та США.
Росія тут виступає не експериментальним майданчиком, а інструментом утилізації. Глобальні еліти використовують цей карикатурний «неомодерн», щоб показати всьому світу: «Дивіться, ось що буває, коли ви хочете повернутися до суверенітету, заводських гудків та військових маршів — ви отримаєте бідність, санкції та війну». Це ідеальне опудало, створене для того, щоб західні обивателі жахнулися і слухняно побігли в інший павільйон — у цифровий концтабір «зеленого переходу» та всесвітнього карантину.
Олег Гуцуляк відповів:
Ви трошки не зрозуміли. Тут саме два аспекти одночасно: так, і "пугало" для обивателя Заходу, але й сам цей експеримент запустили, щоб подивитися, яких помилок уникнути на шляху "повернення до Модерну", щоб не отримати в результаті симулякр Модерну.
Комментариев нет:
Отправить комментарий