Андрій Поцелуйко: Від кіно до цирку і КВН: еволюція політичного використання масових видовищ у СРСР та пострадянському просторі

 Історія радянської культурної політики є водночас історією боротьби за контроль над уявою. Більшовицький проєкт ніколи не обмежувався економічними чи військовими перетвореннями: він прагнув створити нову людину, нову систему символів і нову колективну свідомість. Саме тому мистецтво від самого початку розглядалося не як автономна сфера творчості, а як інструмент формування політичної реальності. Упродовж ХХ століття в СРСР можна простежити характерне зміщення акценту: спочатку головним засобом політичного впливу стало кіно, згодом дедалі важливішу роль відіграв цирк як форма емоційної мобілізації, а в пізньорадянську й особливо пострадянську добу центральне місце посів КВН та споріднені гумористичні формати. Це був не просто перехід від одного виду мистецтва до іншого; це була еволюція самої технології влади — від героїчного наративу до видовища, а від видовища до керованого сміху.

Кіно як головний інструмент революційної держави

Після революції 1917 року більшовицьке керівництво опинилося перед безпрецедентним завданням: потрібно було переконати величезну, переважно неписьменну країну у правомірності нового режиму. Саме в цьому контексті виникла знаменита ленінська формула про те, що найважливішим із мистецтв є кіно. Навіть якщо поширений варіант про «кіно і цирк» не має документального підтвердження, сам пріоритет кінематографа для радянської влади є безсумнівним.

Кіно мало кілька переваг. Воно було зрозумілим без тексту, могло демонструватися в містах і селах, створювало ефект присутності та дозволяло будувати масштабні міфи. У 1920-х роках агітпоїзди й агітпароплави з пересувними кінопроєкторами розвозили радянську ідеологію по всій країні. Фільми Сергія Ейзенштейна, Всеволода Пудовкіна, Дзиґи Вертова не лише розповідали історії — вони формували нову мову революції. Монтаж, масові сцени, героїзація робітників, солдатів і селян створювали відчуття історичної неминучості радянського проєкту.

У сталінську епоху кіно перетворилося на фабрику державних міфів. Історичні фільми про Олександра Невського, Івана Грозного, Петра І чи громадянську війну конструювали образ безперервної російсько-радянської державності. Музичні комедії Григорія Александрова створювали утопічний образ щасливого соціалістичного життя. Кіно стало своєрідною світською релігією, де екран виконував функцію ікони, а кінозал — функцію храму нової ідеології.