Справжня історія людей, які відмовилися здатися й обрали йти крізь неможливе

 У 401 році до н. е. величезне військо грецьких найманців прийняло, здавалося б, звичайне завдання: підтримати Кіра Молодшого, перського принца, який прагнув скинути свого брата й захопити трон Ахеменідівської імперії.

Їх було близько десяти тисяч гоплітів. Загартовані ветерани нескінченних битв. Люди з різних міст, об’єднані не спільним прапором, а досвідом і ремеслом війни. Вони воювали за платню. За честь. За виживання.

Вони не уявляли, що цей контракт приведе їх у саме серце чужої імперії… і в одну з найнеймовірніших одіссей античності.

Похід розпочався без потрясінь. Військо просувалося злагоджено й дисципліновано. Але все змінилося в одну мить у битві при Кунаксі. Кір загинув у бою. Разом із ним загинула й сама мета експедиції.

Греки залишилися самі. За тисячі кілометрів від дому. Оточені ворогами. Без союзників, без платні, без шляху назад.

І тоді настав найжорстокіший удар. Перси запропонували переговори. Пообіцяли безпеку. Запросили грецьких командирів на перемовини. Це була пастка. Майже всі генерали були вбиті. Військо залишилося без керівництва. Обезголовлене. Розгублене. Приречене.

Саме тоді вперед вийшов молодий афінянин — Ксенофонт. Він не був ані найстаршим, ані найвищим за рангом. Але мав те, що тоді було важливіше за все: ясність розуму, дисципліну й волю до життя. Він перегрупував ряди. Позбувся зайвого. Говорив до воїнів не як до найманців, а як до товаришів по спільній долі.

Рішення було сміливим, майже безумним: іти вперед. Не здаватися. Не благати пощади. Рухатися на північ. До гір. До невідомих земель. Туди, де можна буде знову побачити море.

Почався марш довжиною близько 2 500 кілометрів.

Вони проходили крізь крижані ліси. Дерлися в гори, де сніг доходив до пояса. Ворожі племена нападали з урвищ. Бурхливі ріки перекривали шлях. Голод, хвороби, ночі настільки холодні, що солдати спали, притиснувшись одне до одного, аби не замерзнути.

І все ж вони йшли вперед. Кожен світанок був перемогою. Кожен крок — актом опору. І ось одного дня, після місяців пекла, сталося неймовірне. З передніх рядів пролунав крик, що прокотився хвилею: «Thálassa! Thálassa!» Море! Море!

Перед ними відкривалося Чорне море. Шлях додому. Грецький світ. Реальна надія на виживання.

Вони не завоювали міст. Не захопили тронів. Не змінили історію Перської імперії.

Вони зробили щось рідкісніше. Вони пройшли через цілу імперію й не зламалися.

Цей марш був описаний самим Ксенофонтом в «Анабазисі» — творі, що є не міфом і не легендою, а безпосереднім свідченням. Справжньою історією людей, які відмовилися здатися й обрали йти крізь неможливе.

Десять тисяч не виграли війну. Виграти війну складно.

Але вижити там, де здається, що немає виходу, — ще складніше.

І вони це зробили. Крок за кроком. До самого моря.

Едуард Юрченко: 15 грудня - день, коли рашисти-більшовики розпочали етноцид українських еллінів

15 грудня 1937 року більшовицька влада розпочала так звану "грецьку операцію НКВС". Вона увійшла в історію, як найжорстокіша з так званих "національних операцій". 

Оцінки кількості жертв досі коливаються в межах 8 -10 тисяч. Величезна кількість для відносно невеликої спільноти.

Майже всіх їх було вбито. Серед загиблих було непропорційно багато освічених та успішних людей. Народ намагались позбавити лідерів...

Більшовики не приховували своїх планів, адже крім фізичних репресії були розгорнути репресалії проти національно-культурної автономії та елінської ідентичності.

Репресії породили хвилю еміграції і принаймні біля 10000 греків втратили батьківщину. Фактично, по сукупності факторів, ми можемо казати про масштабний геноцид понтійських греків з боку більшовиків. 

Для України ця трагедія має особливе значення. 

Подавляючу більшість жертв склали представники понтійських греків. Прямі нащадки грецької спільноти, яка існувала навколо Чорного моря з доби античності. Останні уламки колись багаточисельної спільноти, які були переселені з Криму на узбережжя Азова в 1778 році.

В 20 сторіччі вони зазнали подвійного геноциду з боку турецьких шовіністів та більшовикив. Антиелінський терор, який розпочався в 1937 році мав на меті знищити останніх з них.

На щастя, наші співвітчизники вистояли і зберегли свою ідентичність. На даний момент Україна є єдиною країною, де понтійські греки лишились на рідній землі. Іншої батьківщини в них немає. Греція хоча і стала прихистком  для більшості з них, але може вважатись рідною землею як часта колись великого Елінського світу. Приблизно так, як Туреччина для кримських татар.

Таким чином, ми можемо бачити, що мова йде про корінний народ України, якій було піддано жорстокому геноциду і який досі чекає на визнання цього факту з боку цивілізованого світу. 

Символічно, що саме в цей день, 2018 р., відбулось відродження незалежної української церкви, яке було б неможливим без підтримки саме помісних церков еллінської православної традиції. 

Ми жили разом на нашій землі зі скіфських часів і разом пережили не одну катастрофу. Чого варті хоча б трагедії монгольської та османської навали або жахи більшовицького поневолення.

Впевнен, що скільки б не замовчувалась і не відкидалась память про спільну трагедію наших народів, правда все одно переможе.

Нехай Господь упокоїть невинно убієних та благословить братні православні народи на боротьбу за справедливість!

Київ античний: на місці Подолу ймовірно було грецьке місто і римське військове поселення Азагарій

Український дослідник знайшов свідчення того, що ще за тисячу років до хрещення Русі-України в Києві було міське поселення, яке могли заснувати понтійські греки.

На місці Києва у стародавні часи вже існувало античне місто, яке було споруджено греками задовго до приходу римлян. Таку версію озвучив український вчений, професор архітектури Борис Єрофалов, назвавши гіпотезу історіографічним переворотом.

Професор архітектури Борис Єрофалов, який нещодавно написав дослідження "Римський Київ", показав план римського військового поселення II століття нашої ери, яке було на місці сучасного Подолу. Як пояснив учений, це античне місто на Дніпрі називалося Азагарій (Azagarium)

Першим гіпотезу про існування Азагарія висунув український історик початку XIX століття Максим Берлінський, а потім у 1850-ті повторив його колега, киянин Микола Закревський.

Але ще задовго до них грецький учений Клавдій Птолемей в II столітті у своїй знаменитій праці "Керівництво з географії" вказував координати Азагарія: 56 градусів східної довготи, 50 градусів 40 мінут північної широти. "Його праця мала мапи. Але вони не збереглися. У XIII столітті один із візантійських ченців розшукав Птолемеєву працю, але без карт. Приблизно через 200 років інший чернець і науковець Микола Йоганн відновив карти відповідно до тексту книжки", — розповів Єрофалов. 

Якщо вірити цим свідченням, то саме тут розташовувався великий торговий вузол між Правобережжям і Лівобережжям, на Подолі був перевіз через Дніпро, зручна гавань з причалами — порт. Ймовірно, греки побудували першу торговельну факторію на Подолі, а на Замковій горі створили систему укріплень для її захисту.

Потім сюди прийшли римляни та побудували свій форпост після 106 року, коли в результаті дуже наполегливої багаторічної боротьби їм вдалося завоювати Дакію (територія сучасної Румунії). "За кілька століть римляни побудували по периметру своєї великої імперії сотні таких військових поселень. Згодом багато хто з них стали містами Флоренція, Регенсбург, Страсбург, Бордо, Краків, Відень і багато інших", — розповів вчений.

Єрофалов розповів, що на картах Подолу чітко простежуються сліди прямокутника (600 на 450 метрів), на якому розміщувався табір — він був у центральній частині Подолу. На плані видно, як змінене русло річки Глибочиці, щоб вона огинала табір і текла штучним ровом уздовж північного ділянки оборонної стіни. Північна сторона поселення була тиловою.

"Контрактова площа розміщена на місці форуму (площі). У кожному каструмі була головна поздовжня вулиця — Віа Преторіа. Вона ділила поселення на дві рівні половини. Ближче усього до неї проходить нинішня вулиця Костянтинівська. А вулиця Віа Принципаліс, яка перетинала Віа Преторіа, буквально збігається з відрізком сучасної вулиці Хорива від перетину з Костянтинівської до церкви Миколи Притиска", — заявив учений. 

Харитонов А. М.: Несколько слов из древнегреческого (к вопросу о местонахождении прародины эллинов)

Введение

Древние греки считали себя пришельцами на территории Греции. Обычно предполагается, что явились они в Элладу с Балканского полуострова, т.е. севера. Однако имеются и другие мнения, которые не являются общепризнанными среди современных историков. В частности, о возможном приходе предков эллинов с территории Малой Азии упоминал Мелларт[1], да языковеды Гамкрелидзе и Иванов предполагают наличие предков греков на Ближнем Востоке в рамках теории ближневосточного происхождения индоевропейцев. Попытаемся обобщить имеющиеся данные в пользу последнего предположения подробнее.

1) Общегеографические и астрономические доказательства

Следов пребывания предков индоевропейцев на территории Ближнего Востока в древности сохранилось мало, поэтому географические доказательства следует прежде всего искать в языке индоевропейцев. Таким образом, автор работы наткнулся на два обстоятельства:

1) связано с наличием в языке индоевропейцев слова "зима", происходящего от значения "льет дождь". Подобное связано со средиземноморским типом климата, где осадки выпадают в холодный период года. В аналогичном значении ряд сходных слов сохранился и в древнегреческом и хеттском языках, но т.к. климат Греции также средиземноморский, то они могут служить только косвенным доказательством в рамках индоевропейской прародины.

2) включает астрономические свидетельства о родине наших предков по виду звездного неба в районе 36-42 градуса с. ш., что исключает Балканы из списка возможной индоевропейской (и греческой в т. ч.) прародины. Более того, 36 градус с. ш., как выяснили современные астрономы, фигурирует в поэме древнегреческого поэта Арата, посвященной созвездиям звездного неба.