Едуард Юрченко: Новий світ буде визначатись правом сильного і інструментами формування будуть зброя, фанатизм віри і воля до опору, виживання та панування

В світі, що будували ліві, для України і українців місця бути не могло.

Ідея лівих це ідея рівності, а рівняння можливе лише по нижчим. Для лівих сила злочинна, а слабкість праведна за визначенням. Чи було місце в цьому майбутньому у народа - воїна?

Це не гарне гасло це просто констатація факту. Всі нормальні люди розбіглись з наших земель задовго до того як ми лише почали формуватись. Зона фронтіру, зона безперервної війни, унікальне місце яке було цікавим всім загарбникам і як плодючі землі, і як географічна розв'язка. 

Війна була для нашого народу нормальним станом, а мир аномалією. Так склалось. Це реальність, подобається вона нам або ні. 

Українець по природі своїй хижак. В світі? де рабом бути престижно, а аристократом - соромно, йому місця не було. 

Ліва "народницька" інтелігенція приклала титанічні зусилля щоб переконати вовка в тому, що він баран. Вона щиро вірила, що тим самим перетягує наш народ на сторону "добра", яке неодмінно повинно перемогти згідно з законами "прогресу". Так вчили божевільні ліві теорії яких вони нахапались в чужинців. 

На щастя "народники" програли. Вони гарненько загадили формальну "українську ідею" й "інтелігентський" рівень культури. Але реальний українець лишився сам собою і його хижа натура чудово проявила себе в 2022 року, коли советська московська  корова, яка уявила з себе ведмедя, полізла бодатись.

Світові ліві теж програли, новий світ буде визначатись правом сильного і інструментами формування будуть зброя, фанатизм віри і воля до опору, виживання та панування. 

Зараз, нам може здатись, що все навколо погано. Ми можемо бачити, що світові надсили не зацікавлені в нас або відверто ворожі. Нас можуть переконувати, що ми слабкі і в світі сильних нам не вижити (нічого не пропонуючи в якості альтернативи). Нам дійсно буде важко.

Але наш народ призначений для такого життя і саме такого світу. В ньому ми можемо загинути але можемо й перемогти. В світі де народи перетворені в баранів, вовка терпіти не стали б, скільки "демократичними гаслами" не розмахуй.

Неможливо втекти  від самого себе. Навіть щє більш неможливо ніж від долі. Отже? будемо просто самі собою й цей шлях сам приведе до перемоги.

Олег Гуцуляк: Генерал-капітанство Україна Найсвітлішої Республіки

Що таке генерал-капітанство 

У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput «голова», capitaneus «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, але також у своїх руках крім військової, він мав ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їх губернаторів.

У Венеціанській республіці (з 1370 по 1797 рр.) цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який має право забезпечувати потреби флоту всім необхідним.

У Британії з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, потім як командувачі флотів герцоги різних домів. Ще нещодавно у Великій Британії генерал-капітаном морських сил був чоловік (консорт) королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький.

У 1587-1625 р. посаду "генерал-капітан Союзу" як найвищу в Ніделандах (Республіка Сполучених Провінцій) обіймав принц Моріц Оранський. 

У Баварському королівстві посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії.

У Папській державі цю посаду обіймав головнокомандувач папської армією (скасована в 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.

У 1787-1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони, а також під цим статусом іноді в офіційних документах визначалася північноамериканська колонія Род-Айленд.

У 1777-1791 pp. посаду генерал-капітана мав імператор незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США).

В Іспанській імперії генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938-1975 р.р. посаду генерал-капітана, що визначається як верховний правитель провінцій Іспанської держави та Християнської міліції, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за монархом.

У колоніальній Іспанській імперії існували саме генерал-капітанства. Посаду генерал-капітана мав першовідкривач Філіппін Фердінанд Магеллан.

До складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) і Майнас, у складі віце-королівства Нова Іспанія – генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (північніше від Мехіко до кордонів США), також генерал-капітанствами були окремі колонії – Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Також під час боротьби іспанських колоній за незалежність генерал-капітанствами були деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.).

Посади генерал-капітанів займали лідери латино-американських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О'Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі – колишній президент Аугусто Піночет. 

Кирилл Серебренитский: Комитет Murattiani Orientali и Сибирское Казачье Войско наполеоновского происхождения

Теперь следует объяснить, какой именно вектор - точнее, прихотливый зигзаг, объединяет наследие Джоакино Наполеоне I, короля Обеих Сицилий, и Сибирское Казачье Войско. 

19 декабря 2022 года Атаман  генерал-лейтенант (кз) Валерий Дорохов зафиксировал своим приказом Комитет Murattiani Orientali в статусе специального  научно-исследовательского подразделения при штабе Сибирского (Великого) Казачьего Войска. 

Акт этот, следует признать, совершенно символический, если его рассматривать де-юре (с 29 ноября 2023 года Сибирское Войско официально снято с регистрации). 

Сибирское Казачье Войско (генерала Дорохова) было восстановлено в 1990 году, на Большом круге в Омске (август) и в Томске (ноябрь).  В феврале 1991 года коммунисты, захватившие ключевые посты в казачьем сообществе Омска, попытались снова упразднить это название, и подчинить сибирские формирования советско-реваншистскому Союзу казаков, на правах региональных отделов. 22 июня 1991 года полковник (кз) Валерий Дорохов, предводитель белоказачьего движения, произвёл переворот на круге в Томске  и восстановил историческое наименование; 23 июня Большой круг в Омске признал Верховную власть  Атамана Дорохова, и возобновил Сибирское Казачье Войско. В мае-июле 1994 года был создан Белый союз казачьих войск России, и Сибирское Казачье Войско (генерала Дорохова) к нему присоединилось. В течение следующих двух лет белоказачье движение в Сибири было подавлено (при  напористом содействии омской и томской прокоммунистической администрации). 

Генерал Дорохов после нескольких нападений и непрерывных угроз, вынужден был переселиться в Москву, и там 14 мая 1996 года заново зарегистрировал Сибирское Казачье Войско (фактически - штаб и войсковое правление в изгнании). 

(существовало данное Войско, стало быть, с августа 1990го -  тридцать лет и три года. Об истории этой структуры я расскажу подробнее в ближайшие дни). 

Но:

движение Мюраттиани только отчасти, притом именно символически, принадлежит современности, со всеми её унылыми реалиями. Собственно, Мюраттиани - это и есть вычурный семиотический иероглиф, совокупность символов. Так что: Комитет безусловно, существует, и это существование зафиксировано на бланке с печатью, и регалии эти принадлежат вполне реальной организации, с длительной и насыщенной историей.

При этом Комитет не привязан ни к одной из стран, и не состоит в подданстве какого-либо государства. Символический суверенитет, в своём роде. 

При всей фантасмагоричности этого сочетания (Королевство Обеих Сицилий и казаки Сибири) - данный акт, нам самом деле, опирается на некоторые вполне осязаемые историзмы. 

** Основатель Комитета, - Кирилл Серебренитский (есаул, исправляющий должность начальника штаба Сибирского Казачьего Войска) - потомок шевалье мюраттианского ордена Обеих Сицилий. Его предок, Станислав Денгоф (шеф д'эскадрон Великой Армии), получил эту награду в феврале 1814 года (один из 42 офицеров Княжества Варшавского, награждённых этим орденом указами короля Джоакино Наполеоне). 

Соучредители Комитета - Олег Гуцуляк, Елена Реутт герба Гоздава, Светлана Гонска герба Гонска и Н. Т. (потомок Тжасковски герба Тжаска) - это также потомки польских и галицийских комбатантов Великой Армии. 

** С июля 1813 года в Омск начали прибывать партии пленных комбатантов Великой Армии; это были поляки, в большинстве своём бывшие кавалеристы. Пленных размещали по гарнизонам Ишимской линии. 5 (17) ноября 1813 года первые 30 пленных поляков (практически все из шляхты) приняли присягу на вечное российское подданство и были причислены в казаки Линейного  Сибирского Казачьего Войска. Далее всех военнопленных, способных к Вотской службе, приписывали в казаки уже на основании временной присяги. В начале 1814 года на Ишимской линии и на территории Сибирского Войска было сосредоточено уже около 1200 ветеранов Великой Армии (вся численность Линейного Войска составляла около 5 000 казаков). С апреля 1814 года началось возвращение пленников на родину, но многие ветераны Великой Армии остались на службе в Сибирском войске, и стали родоначальниками новых казачьих фамилий. Вскоре появился среди них первый офицер: приказом от 9 августа 1817 года урядник Антоний Либишевский, бывший наполеоновский солдат, был произведён в чин прапорщика по Сибирскому Войску. Согласно рапорту от 29 июня 1824 года в рядах Линейного Сибирского Казачьего Войска состояло 127 бывших военнопленных поляков, "из коих некоторые в службе, другие в отставке, и большая часть из них имеют уже жён и оседлость".  Сибирские казаки наполеоновского происхождения проживают до сих пор в азиатских провинциях России, а также в Казахстане (часть территории Сибирского Казачьего Войска при размежевании советских республики отошла к Киргиз-Кайсацкой АССР, и с 1991 года оказалась в пределах суверенного Казахстана, в Северо-Казахстанской области). Например, в ауле Арык-Балык (район Айыртау, СКО), до сих пор семейства потомков наполеоновских комбатантов живут на улице, неофициально именуемой Польский конец. 

** Знаменитый российский кавалерист, правнук короля Джоакино - генерал-майор принц Наполеон Ахиллович Мюрат, - начинал службу как казачий офицер: приказом от 26 марта 1904 года он был зачислен в Терско-Кубанский казачий полк; через три дня, 29 марта, переведён во 2ой Дагестанский иррегулярный конный полк, в чине сотника. За отличия в Японской войне он был произведён в чин подъесаула (2 сентября 1905 года) и в чин есаула (вне очереди, 26 октября 1905 года).

Кирилл Серебренитский: О Комитете Murattiani Orientali

Комитет Murattiani Orientali создан в октябре 2021 года.

https://www.facebook.com/groups/416313781139552

Соучредители Комитета - Кирилл Серебренитский (Россия), Арина Смирницкая (Израиль), Ольга Рыбакова (Италия), Олег Гуцуляк (Украина), Светлана Гонска (Польша), Никита Редько (Казахстан).

Соратники Комитета проживают также в Беларуси, Болгарии, Черногории и в Грузии.

В январе 2024 года Комитет был зарегистрирован в статусе специализированного научно-исследовательского подразделения при Штабе Сибирского Казачьего Войска (Атамана Дорохова, Россия/Казахстан).

Это позволило продолжить своеобразную историческую традицию: в 1813 - 1816 годах более 1200 военнопленных ветеранов Великой Армии были приписаны в сибирские казаки, и несли военную службу на границах. Потомки некоторых наполеоновских комбатантов-казаков до сих пор проживают в России и в Казахстане.

***

Изначально Комитет был образован вокруг проекта создания музея Королевского Дома Мюрат на востоке Европы (рассматривались варианты в Украине, России и Грузии, в одном из имений, ранее принадлежавших потомкам короля Джоакино Наполеоне, короля Обеих Сицилий).

Проект был заморожен в результате глобальной катастрофы 2022 года. Комитет, как организация международная, вненациональная и внеполитическая, оказался в предельно сложном положении, но, тем не менее, продолжает своё существование.

Олександр Черненко: Козацьке побратимство

Побратим. Коли хто із козаків обирав собі побратима, це означало, що за того товариша по зброї він ладен піти на вірну смерть.

Існував у січовиків навіть спеціальний обряд братання.

Діялося так: два здружені чолов’яги надрізали гострими лезами пальці, по черзі капали власною кров’ю у келих із вином, умочали в напій леза шабель, а потім, тримаючись один за одного, випивали трунок на спільній крові.

Відтоді ніщо не могло їх розлучити, бо ріднішими вони ставали, аніж брати. 

Якщо погортати історичні джерела, з’ясується: побратимами Івана Сірка були Гнат Голобля, Павло Грибович, Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Мінченко, Петро Перехрист, Гриць Чечельницький, Яким Тимнак, Яків Третяк та інші.

Знаєте, часом два козаки навіть ішли до січової каплички, де піп освячував їхнє побратимство. Відтоді – рівний до рівного і звертався “братчику”, “брате”, а загал січовиків називали “козацьке братство”. І християнська міць бриніла в тому слові.

Ця клята війна відродила обряд побратимства. Українські воїни віддають своє життя за товаришів в окопах, як це колись робили наші пращури – запорозькі козаки. 

Зенон Боровець: Іван Богун, видатний військовий і державний діяч часів Хмельниччини, неодноразовий наказний гетьман, полковник подільський, згодом – кальницький і паволоцький.

360 років тому: 27(12).02.1664 – біля с. Комань поблизу м. Новгород-Сіверського на Чернігівщині поляками розстріляний Іван Богун, видатний військовий і державний діяч часів Хмельниччини, неодноразовий наказний гетьман, полковник подільський, згодом – кальницький і паволоцький. 

Вважається, що народився у м. Брацлав, нині на Вінниччині близько 1618 в сім’ї дрібного шляхтича. До початку повстання під керівництвом Б. Хмельницького про нього майже нічого не відомо. Здобув добру освіту, правдоподібно навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Також побутують версії про навчання в польському колегіумі або у Берліні, де отримав фах інженера-фортифікатора. Припускається, що володів шістьма мовами. Перші відомості про військову службу пов’язані з обороною Азова перед турецькими військами султана Ібрагіма (1637-1642), в якій командував одним із загонів. У 1640-х як реєстровий козак брав участь в походах проти кримських татар, виправах на прикордонні московські землі, правдоподібно перебував на королівській службі в Кодаку. Орієнтовно наприкінці 1630-х – на початку 1640-х одружився, окремі дослідники пишуть, що мав двох синів – Тимофія і Григорія.

Перші згадки про участь Богуна у Визвольній війні українського народу (1648-1657) містяться у «Реєстрі Війська Запорізького 1649 року», де він значиться в числі козаків (в літературі також, що був в числі старшини) Чигиринського полку. Ймовірно від 1650 полковник кальницький. В лютому-березні 1651 керував обороною Вінниці проти польського війська під командуванням Калиновського та Лянцкоронського, які мали плани після здобуття міста наступати на Київ. Спритним маневром Богун заманив важку польську кінноту на лід з попередньо прорубаними та замаскованими ополонками на річці Південний Буг, де втопилося чимало вершників. Відтак з невеликою залогою організував ефективну оборону фортеці, перетворивши вишколене польське військо на велику безпорадну юрбу. Коли ж на допомогу оборонцям наспіли уманський полк Осипа Глуха та полтавський полк Мартина Пушкара поляки, покинувши обоз, кинулись до відступу. Польське суспільство було пригнічені цією бездарною виправою, а провину за загибель великого числа шляхти та поразку покладало на Калиновського та Лянцкоронського. Богун переслідував противника до Кам’янця-Подільського, який штурмував 29.04-1.05.1651. 

Особливо талант воєначальника проявив у битві під Берестечком (1651), коли після зради татар та захоплення ними в полон Богдана Хмельницького й Івана Виговського козацька армія опинилася на межі катастрофи. Обраний наказним гетьманом, Богун організував оборону та у вкрай несприятливих обставинах зумів вивести козацьке військо з оточення. У березні 1653, маючи всього лише 400 козаків успішно чинив спротив 1,6 тисячному загону С. Чарнецького та під Монастирищем вщент його розгромив і здобув великий обоз. Того ж року разом з Тимошем Хмельницьким брав участь в поході на Молдавію (Сучавський похід), а після загибелі Тимоша під Сучавою (22.09.1653), як наказний гетьман, вивів козацький корпус в Україну. В облозі під Жванцем (09-12.1653) польське військо під командуванням короля Яна Казимира від повного розгрому знову врятувала зрада татар, яким поляки віддячились дозволом грабувати українські землі та брати в ясир українських селян. Тоді Богун на чолі 10-тисячного загону громив татар, що для грабунку розділилися на менші відділи, чимало з них знищив та взяв у полон. Від кінця 1653 і впродовж 1654-1655 вів безперервні бойові дії проти коронного війська та татар на Брацлавщині й Уманщині. В 1655 керував обороною Умані, яку польське військо попри чисельну перевагу так і не змогло здобути. Цього ж року звів великий бій з переважаючими польськими силами під містечком Охматів.

В тодішній політичній ситуації послідовно обстоював самостійність та державність українського народу та був непримиренним противником як промосковської так і пропольської орієнтації. У 1651 різко виступив проти суттєвих поступок польській стороні та укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору. В 1654 був у числі противників союзу з Московським царством та відмовився присягати на вірність московському царю.

Фергад Туранли: Вийшла друком монографія "Doğu Avrupa Tarihi: Yeni Bulgular ve Yaklaşımlar (Історія Східної Європи: нові знахідки та підходи)"

Маю честь повідомити,  що Міжнародна платформа східноєвропейських досліджень (PIEES https://www.piees.org/ciees-2023-sinop/program-kitapcigi/), котра, охоплює ряд країн Європейського Союзу: Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Албанії та ін., на виконання наукового проекту країни-співзасновника «Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР / Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD) 

опублікувала колективну монографію "ІСТОРІЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ: нові знахідки та підходи / DOĞU AVRUPA TARİHİ: Yeni Bulgular ve Yaklasımlar".  

Цей проект за назвою «Міста та цивілізацій» був ухвалений згідно із рішенням VI Міжнародного конгресу східноєвропейських досліджень за участю науковців УКРАЇНИ.

Примітка: "Міжнародна платформа східноєвропейських досліджень" заснована за рішенням Міжнародної наукової конференції "УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ ВІДНОСИН: ІСТОРІЯ, ДЖЕРЕЛА, МЕТОДОЛОГІЯ" в Кам'янець-Подільському національному  університеті імені Івана Огієнка у 2017 році.

Зокрема, в монографії наявна стаття:

Turanly, Ferhad, Naval Campaigns of the Ukrainian Cossack Flee to the Fortress of Sinop // Doğu Avrupa Tarihi: Yeni Bulgular ve Yaklaşımlar, Editörler: Mualla Uydu Yücel, Nuri Kavak, Sema Aktaş, “İdeal” Kültür Yayıncılık, 1. Baskıю - İstanbul, 2023ю - S. 123–141. - https://www.academia.edu/114979557

МОРСЬКІ ПОХОДИ УКРАЇНСЬКО-КОЗАЦЬКОЇ ФЛОТИЛІЇ ДО ФОРТЕЦІ СІНОП

АНОТАЦІЯ

Мета дослідження ­– розглянути проблеми морських походів українсько-козацької флотилії до турецьких володінь в Причорномор’ї, зосібна до фортеці Синоп. На основі османсько-турецьких та українських достовірних писемних джерел зазначаються причини посилення морської сили Запорозького Війська, яке тривалий час здійснювало вдалі походи на міста та фортеці Османської держави. У цьому контексті з’ясовуються причини, встановлюється хронологія означених подій, а також їх наслідки.

Окреслюється географічний ареал і шляхи, що стали важливими для налагодження торговельних відносин. Крім цього, в межах вищезазначеної проблеми заторкається питання щодо обставин формування політичного та воєнного альянсу між Військом Запорозьким і Кримським ханством.

Факт утворення та посилення Українсько-козацьких збройних сил на початку XVII ст. уможливив їхню участь в різних воєнних кампаніях, зокрема у війні між Австрійською та Османською імперіями. Зосібна, стосовно цього питання йдеться про козацький чинник у зовнішній політиці Габсбурґів не тільки як про допоміжну військову силу, а й про його  стратегічне значення та вплив на зовнішню та внутрішню політику Речі Посполитої у боротьбі за отримання польського трону. Методологія дослідження базується на дотриманні засад історизму та  історичного джерелознавства, забезпечення наукової об’єктивності та конкретно-історичної системності, а також на принципах міждисциплінарності та норми встановлення  достовірності та інформаційної цінності виявлених відомостей і фактів. Наукова новизна дослідження полягає у цивілізаційному осмисленні розвитку в Україні орієнталістичних студій, зосібна історіографії, джерелознавче опрацювання османсько-турецьких писемних джерел з історії козацької доби України із застосуванням належної методології [1].

Ключові слова: морський похід, козак, турецьке володіння, Причорномор’я, Синоп, Османська держава, Військо Запорозьке, Кримське ханство, польський трон

[1] Turanly, F. (2023). Persecuted Turkology: the Ukrainian Context. Shidnoyevropeiskyi Istorychnyi Visnyk [East European Historical Bulletin], 27, p. 140.

 NAVAL CAMPAIGNS OF THE UKRAINIAN COSSACK FLEET TO THE FORTRESS OF SINOP

ABSTRACT

The goal of the Study is to consider the problem of naval campaigns of Ukrainian Cossack Fleet to Turkish possessions in the Black Sea Area, and particularly to the Fortress of Sinop. On the ground of authentic Turkic-Osman and Ukrainian written sources, the author explains the reasons for strengthening of naval forces of the Zaporozhian Host that for a long period of time carried out successful campaigns against towns and fortresses of the Ottoman Empire. In this context, there have been identified the chronology of the mentioned events, as well as their consequences. The author clarifies the areal and the routes that occurred to be important for establishing trade relations. The research also concerns the issue and circumstances of establiching political and military unions between the Zaporozhian Host and the Crimean Khanate. Formation and strengthening of Ukrainian Cossack Army at the beginning of the 17th century enabled them to participate in different military campaigns, particularly in the war between Austrian and Osman Empires. In this relation, the paper reveals that the Cossack factor was not an additional military support in the external policy of the Habsburgs, but the factor of strategic significance and influence on the external and internal policies of the Polish-Lithuanian Commonwealth in the struggle for gaining the Polish throne. The Study was conducted observing the principles of the historism and historic source-studying systematics. The principles of interdisciplinary approach and the norm of authenticity identification of informational value of the data and facts were also identified. The Academic Novelty of the study is a civilisational comprehension of the development of Oriental Studies in Ukraine, primarily that of Historiography and Studies of Sources related to the Turkish-Ottoman written documents concerning the Cossack Period of Ukraine, used for that purpose an adequate methodology [1].  

Key words: a naval campaign, Cossacks, Turkish possessions, the Black Sea Area, Sinop, Osman Empire, the Zaporozhian Host, the Crimean Khanate, the Polish throne

[1] Turanly, F. (2023). Persecuted Turkology: the Ukrainian Context. Shidnoyevropeiskyi Istorychnyi Visnyk [East European Historical Bulletin], 27, p. 140.

Олександр Черненко: Який край є колискою запорозького козацтва?

З давніх часів Запоріжжя вважається символом справжньої мужності та козацтва.

Однак за всю історію запорозького козацтва існувало вісім Січей. 

І п’ять з них знаходилися на території Дніпропетровської області.

28 листопада 2016 року Комітет з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО включив козацькі пісні Дніпропетровської області до Списку нематеріальної культурної спадщини, які потребують негайної охорони.

Шість з дев’яти дніпровських порогів, завдяки яким козаки і отримали назву «запорозьких», були в межах сучасної Дніпропетровської області. 

Щонайменше як 10 козацьких поселень існували на території сучасного міста Дніпро у XVIIІ ст. 

Досі існує чоловічій монастир, заснований запорожцями у 1602р - це Свято-Миколаївський пустельний Самарський чоловічий монастир у с.Орловщина. 

В кургані Баба-могила є могила Сірка - єдине із поховань кошових отаманів, що зберіглося  до наших днів.

Олександр Черненко: "Козак Мамай"

В історії української культури особливе місце займає сюжет, що зображує запорозького козака, який сидить під дубом, грає на бандурі та щось наспівує. Цього сюжету не знає мистецтво жодного із сусідніх нам слов’янських народів. Водночас в Україні цей образ із часів козацької старовини набув надзвичайної популярності. Із часом за подібними творами закріпилася узагальнена назва "Козак Мамай".

Дослідників завжди цікавило питання: чому картину, на якій зображено українського козака, названо чужомовним ім'ям Мамай. Найвідомішою людиною, що носила це ім'я був татарський тумен-баша з половецького роду Мамай Алаш Кият. Його нащадком був князь Богдан Глинський, який теж називав себе Мамаєм. Богдан був призначений намісником Великого князя Литовського у Черкасах і відзначився набором перших козацьких загонів з українців, які з 1492 року вирушали в походи на південь. Саме Богдана Глинського і називають найвірогіднішим прототипом персонажу картини.

Картина «Козак Мамай» набула значного поширення в XVIII—XIX ст. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в скількох варіантах, повтореннях і копіях.

Найчисельніші колекції цього твору зберігають та експонують Національний художній музей України, Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» та Дніпропетровський історичний музей ім. Дмитра Яворницького.

Мансур Кучкаров: Курень (Кольцо): от кочевников до казаков

На рисунке, передвижной, средневековый “Татарский дом, запряженный волами” из книги Юнис Фуллер Барнард и Лиды Ли Толл "Как Старый свет обрел новый" Юнис Фуллер Барнард и Лиды Ли Толл (Бостон: Джинн и компания, 1929), стр. 13. Иллюстрация У.А. Двиггинса по мотивам Квинто Сенни.

Значение и происхождение слова курень.

По словарю турецко-татарских наречий: "Курень - толпа, племя, отряд, корпус, полк".  По М. Фасмеру  курень родственно чагатайскому kürän в значении "толпа, племя, отряд воинов". Также, куренем называли отряд, оборонявший лагерь (курень).  Сторонники монгольской версии, считают, что оно происходит, от слова - гуре'ен. Так монголы называли лагерь, окруженные телегами. Рашид ад Дин определял это слово как "кольцо", "круг", выставляемый волами запряжённые повозками.  З

нак круга, это - солнце и небо, древние символы языческих религий. Куренное построение поселений или войска было известно многим кочевым народам Евразии, начиная от алан (IVв.), печенегов (Xв.), половцев (XIв.) до монголов. Во время археологических раскопок в 1958 — 1959 тт. на Цимлянском городище (правобережье Дона) были обнаружены остатки хазарской княжеской ставки, спланированной, как курень. Ставка состояла из семи жилых построек, расположенных по кругу, восьмая находилась в центре. В условиях бесконечных межплеменных войн, в таком расположении было удобнее, и отражать врага. Таким образом, куренью (по кругу) не только стойбище из юрт (или телег), но, и собственно само жилище. Похожие жилища, – шестигранная или восьмиугольная бревенчатая юрта, до сих пор встречается в Якутии и на Алтае. В таком круглом доме,  комнаты так же расположены по кругу. Курень, как символ круга отразилось не только на типе и расположение жилищ кочевых племён Евразии, но и в казачьем  кругу на Дону.

Віталій Бікінеєв: 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко

 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко. 

Військо Запорозьке і Кримський ханат уклали у 1624 році договір про взаємний ненапад і військово-оборонний союз. Від імені калги-султана Шагіна Ґерая гетьману Михайлу Дорошенку, осавулам і всьому Війську Запорозькому був надісланий присяжний лист, в якому  кримські татари зобов’язувалися не завдавати козакам «кривд» і «шкод», а також застосовувати суворі покарання до порушників миру. Лист подібного змісту гетьман Дорошенко і козаки надіслали Шагіну Ґераю. Договір також передбачав, що в разі збройного нападу на одного з учасників договору інший повинен був надати йому військову допомогу всіма наявними силами. 

У травні 1628 року, виконуючи умови договору, гетьман Михайло Дорошенко на чолі козацького війська прийшов на допомогу Шагіну Ґерая та його брату, хану Мегмеду Ґераю. Кримський хан разом з калгою боролися у той час проти ставленика Османської імперії Джанібека Ґерая. Без зовнішньої підтримки вони не могли подолати суперника, а їхні сили були обложені в фортеці Чуфут-кале союзниками турецького султана – ногайцями Буджацької орди.

31 травня 4-тисячний козацький загін під проводом Михайла Дорошенка з боями досяг околиць Бахчисарая. Козацьке військо зуміло перемогти об’єднані сили турків-османів та ногайців, а Мегмед та Шагін були визволені з облоги. Проте у бою від ворожої кулі загинув Михайло Дорошенко. 

Практика союзних відносин з Кримським ханатом у подальшому була поглиблена при гетьмані Богдані Хмельницькому. 

Ілюстрація: лист за підписом Михайла Дорошенка. 

Mansur Kuchkarov: Об остатках тенгрианства у донских казаков

«Тенгрианство – это вера без священных книг, без пророков, без храмов, без ересей, без ужасов ада и прелестей рая. Весь мир – наш храм, а ад и рай здесь, на Земле.

Тенгри завещал лишь беречь природу – родную степь, леса и горы, птиц и животных, и это было в интересах самих кочевников. И потому историкам неизвестно ни единого случая, когда кочевники бы силком обращали в тенгрианство другие народы».

Свидетельство дьякона Фёдора Иванова, записанное на суде во второй половине XVII в.: «Многие поселяне, и попы, и дьяконы, живучи по сёлам своим, поклоняются Богу-солнцу, где с ними не случится образа иконы Христовой и креста Его». В 80-х г.г. XVII в. старообрядца- «дырника» Василия Желтовского судили за то, что он не ходил в храм, говоря: «Бог наш на небеси, а на земле Бога нет», — и крестился, глядя на небо…

Мой уральский знакомый, когда показывал мне своего коня во дворе, показал и место, где он общается с Богом… «Тенгри» — слово, ему знакомое. «Тенгирим», — тихо поправил он меня. Молитвы к Тенгри, судя по всему, почти не отличаются от тех, которые в ходу у других старообрядцев.

— Всё у нас одинаковое. А в храм их ни я, ни мои деды никогда не ходили. Не велено нам, — сказал казак и, помолчав, добавил: — У нас свой Бог.

Старообрядці-"дырники" крестились двумя перстами, но не на иконы, а на восток, в открытое небо, тоже обращали молитвы к Богу-Отцу, но называли его совсем другим именем. «Дырниками» их прозвали потому, что в избе им полагалось с восточной стороны делать форточки («дырки»), чтобы в ненастную погоду можно было молиться дома, но обязательно глядя на небо. В хорошую же погоду они молились во дворе, в укромном месте.

Тенгрианство и христианство всегда прекрасно уживались друг с другом в Степи. Когда же на Руси началось церковное деление — раскол, — то всё смешалось, перепуталось, многое забылось; старое уже не почиталось как прежде, к тому же за прежнюю веру наказывали. Вот сохранившееся свидетельство дьякона Фёдора Иванова, записанное на суде во второй половине XVII в.: «Многие поселяне, и попы, и дьяконы, живучи по сёлам своим, поклоняются Богу-солнцу, где с ними не случится образа иконы Христовой и креста Его».

Олександр Висоцький: Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?

До нас тільки зараз, як до жирафа, почало доходити, хто ми є. 

Ні, підказки і натяки демонстративно були розкладені під носом,але ж ми такі скромні, такі толерантні, такі поступливі, такі меншовартісні і віктимні, що аж сліпі.

А чи ставили ми собі питання: «Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?» Україна розміром приблизно, як Британія, Румунія і Польша разом узяті.

Яким чином «сільська» мова, «малоросійськоє нарєчіє, которого нє сущєствуєт» має сукупно до мільйона слів??? 

Перші українські слова (мед і страва) були записані Пріском Панійським у таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України в 448 р. н.е.

Як в «маленькую культуру» вмістилися 200 000 народних пісень, велика національна кухня, орнаменти, обрядовість, архітектура, колосальний живопис, перші в Східній Європі академії і книгодрук, стародавні літописи і кобзарство, гумор, театр Корифеїв і «Березіль», музика Веделя і Березовського, Сковорода і Вернадський? Такої «маленької» культури вистачило б на десять народів.

Як вийшло, що пращури «молодої держави, якій всього лише 30 років, максимум 130», брали столицю Візантії Константинополь ще в 907 році, знищили Хозарський каганат 968 році, палили передмістя Москви 1618 року? 

І це лише верхівка верхівки айсбергу.

Мене особисто НЕ дивує фантастична сила українців, продемонстрована в останній рік. Українці були такими завжди. Нам про це кричать історія і пам’ять поколінь. Просто ця пам’ять до нас повертається надто повільно.

Ми, як гидке каченя, що виявилося лебедем і полетіло з курятника меншовартості. 

І нам треба терміново навчитися ЛЮБИТИ і ПОВАЖАТИ себе, як це роблять нормальні незакомплексовані народи. Бо ми не кури, а лебеді, і батьки наші лебеді, і прапрадідіди були вільними та прекрасними! 

Вони високо літали і в курниках не жили. 

Це треба знати і пишатися!

У будь-якій незрозумілій ситуації пишайся Україною!

Це обгрунтовано. 

Я перевіряв.

Ольга Слоньовська: Пилип Орлик - автор Української Конституції

Чи знаєте Ви, що, Пилип Степанович Орлик (1710 – 1742 рр.)  – відомий український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар (1706 – 1710 рр.) під час гетьманування Івана Мазепи, гетьман   Війська Запорозького у вигнанні, поет, публіцист. Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 року у Косуті Ошмянського повіту Віленського воєводства, себто на території сучасної Білорусі.  Якщо взяти до уваги родовід, то П. Орлик – питомий представник давнього шляхетського роду Орликів, які користувалися білоруським гербом «Новина» й представники якого завжди самі себе позиціонували литвинами (білорусами)). Є документальні свідчення, що походив Пилип Орлик з чесько-польського шляхетського роду, предки якого (по батьківській лінії) опинились у Литві під час  Гуситських воєн.  Батько Пилипа Орлика був католиком, але мати Ірина – православною, тому наполягла, щоб хрестити сина за східнохристиянським обрядом. Пилипів батько, офіцер польської армії, служив у війську короля Речі Посполитої і загинув на 51-у р. життя у  битві з турками під Хотином у грудні 1673 року, власне, тоді й там, де отримав смертельне поранення козацький гетьман Петро Сагайдачний.

     Успішно закінчивши Віленський єзуїтський колегіум,  Пилип Орлик вступив до Києво-Могилянської колегії (академією тоді цей навчальний заклад ще не став). Вчився юнак  дуже добре, був найкращим спудеєм на своєму курсі,  прекрасно володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. Не дивно, що ним постійно опікувався професор філософії Степан Яворський, який  вважав цього учня чи не найздібнішим з усіх і сподівався П. Орлика  згодом побачити викладачем цього тоді вже надзвичайно престижного навчального закладу, власне, бачив його  своїм духовним спадкоємцем. Саме завдяки протекції Яворського, Пилип Орлик став кафедральним писарем (1698 – 1700 рр.) Київської митрополії. Так почалася його блискуча кар’єра.

Високий рівень освіти, закладений Віленським єзуїтським та Київським колегіумах, забезпечив П. Орлику швидке просування щаблями кар’єрного росту:   вже у 1700 р. П. Орлик стає  писарем Генеральної військової канцелярії, а в 1706 р. посідає місце генерального писаря. Знайомство з гетьманом І. Мазепою дало П. Орлику дуже багато. І. Мазепа помітив його ще відтоді, як юний Пилип Орлик склав надзвичайно гарного панегірика на честь цього гетьмана (1695 р.). Як відомо, Іван Мазепа сам захоплювався літературною творчістю, навіть написав кілька літературних шедеврів, які дійшли до наших часів, а тому сприйняв поетичний дар свого канцеляриста з великою  прихильністю й вирішив, що цього хлопця надалі треба мати на увазі. Тож незабаром Пилип Орлик уже входив до найближчого кола однодумців Івана Мазепи, навіть належав до числа його повірених («конфідентів») і виконував обов’язки особистого секретаря  гетьмана. Саме П. Орлика гетьман І. Мазепа відправив до Москви як гінця і дипломата. Старий гетьман був твердо упевнений, що саме П. Орлик  зуміє переконати оточення Петра І, що всі ті доноси, якими засипають царську канцелярію Кочубей, Іскра та інші Мазепині недоброзичливці, – усього лише підлий наклеп на гетьмана. Як вдалося П. Орликові справитися з таким непростим завданням, таємниця. Але для цього дійства непростого дійства треба було неабиякого дипломатичного хисту, адже  аж до остаточного приєднання Мазепи до Карла XII Петро І та його оточення свято вірили, що Мазепа – їхній найвірніший союзник. 

Seva Gi: Кардаш Богдан Хмельницкий

На изображении Богдан Хмельницкий читает намаз вместе с крымским ханом.

Кардаш татарского  — родственник, братец, в переносном значении: друг. (Энциклопедия Фасмера). Кардаш в переводе с азербайджанского - Брат. В ногайском кардаш – «брат», в  крымскотатарском и турецком языке  Аркардаш значит  друг, брат. В восточном Крыму есть скала, называемая Эки-Ага-Кардаш , расположенная на горе Хашки-Кая. Эки-Ага-Кардаш в переводе с татарского - «два брата: старший и младший», где «эки» – «два», «ага» – «старший брат», «кардаш» - «младший брат». Эки-Ага-Кардаш — это скальные изваяния наподобие двух человеческих фигур со сблизившимися головами. Легенда повествует о двух братьях, которых прокляли,  за взаимную вражду, и они окаменели. 

Кардашляр - мн. число. Братья. В переносном смысле слово «кардаш»  давалось при широко распространённом ранее обряде братания; а также - родственник, братец».  (Энциклопедия Фасмера). Стамбульский хронист Шемданизаде уверяет в том, что крымцы  так называли  своих соседей с Запорожья.   "Кардаш казаги", а их гетмана  "кардаш гетьмани", об этом же пишет турецкий летописец 17 столетия Мустафа Найми и Эвлий Челеби (1611-1682), т. Есть, определение,   «Кардаш-казагы»  османские историки переняли от татар.  

В комментариях к запискам Эвлия Челеби 1654 года читаем пояснение : «Кардаш-казаками, т. е. братскими казаками, турки называли часть украинских казаков, старшины которых в 1624 г. «побратались» и заключили союзный договор с крымским ханом Мухаммед-Гиреем III (1623—1627) и его братом калга-султаном Шахин-Гиреем против турок». Т. е. турки и татары так  называли часть украинских казаков, предводители которых «побратались» с крымским ханом Мухаммед-Гиреем III в XVII в. (Челеби). 

«Кардаш» образован – от древнетюркского слова  «карындаш», обычно сокращаемого в обиходе в «кардаш», что означает «рожденный одной матерью, единоутробный» и, как имя, давалось ребенку, родившемуся от другого (нового) мужа. 

Также, слово «кардаш»  могло быть  образовано от древнего тюркского прозвания Карташ, в котором "кара", значит - "сильный, чёрный" , а  "таш" – камень ( "скала"). «Вероятно, такое прозвание получал человек за свою силу и стойкость либо за волевой характер» предполагается в источниках. 

Александр Дзиковицкий: Казакия

Александр Дзиковицкий, лидер Всеказачьего Общественного Центра

Историки-«вольноказакийцы» единодушно отмечали в своих работах решающую роль казаков в защите южных рубежей России, укреплении её оборонной мощи и расширении границ Империи. И что, несмотря на значительные военные и полицейские заслуги, они были подвергнуты «русификации». Но утрата казачьего национального «Я» происходила не только вследствие политического давления со стороны Империи. Значительную роль играл в наступлении на казаков экономический интерес. Он был нацелен на эксплуатацию природных богатств казачьих областей (подобный интерес со стороны Москвы мы можем наблюдать и сегодня в отношении природных ресурсов Сибири - нефти, газа, древесины, золота, алмазов и так далее). Калмык-вольноказакиец Ш. Балинов писал, что:

«Политика Москвы, а затем Петербурга в отношении казачества носила все признаки колонизации. Казачьей кровью завоёванные казачьи земли и естественные богатства объявлялись собственностью государства и царями и царицами произвольно жаловались своим фаворитам и отдельным «преданным» себе казакам, чем создавался на казачьей земле класс помещиков и казачьих старшин, что являлись могучими пособниками в деле подчинения казачества Москве; а с другой стороны, поощряемые, поддерживаемые политикой правительства, на казачьи земли полезли вереницы русских пахарей, создавая на казачьих территориях так называемые «временные поселения», на них укреплялись, постепенно создавая своё «большинство»».

По мнению «вольноказакийцев», исторически казаки были антагонистом не только Российской империи, но и русского общества. По словам Старикова:

«Одно обстоятельство резко бросается в глаза. Это то, что русское общество не знало казаков. В большинстве случаев казаков представляли, как людей, лишь сидящих на коне с большим чубом и длинной пикой. После 1905 года к этой картинке прибавилась нагайка. Вот и всё, что знали о казаках».

Избрание в июне 1917 года донским атаманом А. М. Каледина, возрождение в новой форме казачьего Круга рассматривалось «вольноказакийцами», как возрождение казачьей государственности и казачьей демократии. Своими идеологическими противниками «вольноказакийцы» считали «красных», «революционную демократию» и «белых», то есть всех тех, кого сегодня мы относим к общему для них понятию «имперцы». В этой связи «вольноказакийцы» утверждали, что политический союз Добровольческой армии и казаков был неестественным союзом разнонаправленных сил, одна из которых боролась за торжество казачьей государственности, другая за «единую и неделимую Россию». Таким образом, понятия «антибольшевик» и «белогвардеец» (даже если они вместе служили в Вооружённых Силах Юга России) не являлись для Вольно-казачьего движения тождественными. Авторы очерка «Эмиграция казачья и эмиграция русская» (1927 год) писали:

Александр Зарянин: История чувашей

В X веке скандинавские вожди объединили племена восточных славян и создали крупное государство – Русь. Столицей Руси стал город Киев. 

В начале X века сувары, находясь в Волжской Булгарии, разделились на два племени. Аскили – возглавляемые прежним, старым родом – Ас, были верны хану-мусульманину булгар. Они расположились на правой стороне Волги, основав там город Асэль (Ас-ял или Аслы).

Племя женщин-амазонок, бытовавшее в стране булгар, видимо тоже расположилось на правой стороне Волги (Атил). Их центром стал город Чатерама (чув: Женский шатёр). Предположительно он располагался на месте современного Ульяновска. К амазонкам, из степей, кочевники могли свозить шерсть от овец. Амазонки занимались её прядением и ткали шерстяные ткани, сукно – сембир. Шерсть по-чувашски – «сем», а полотно – «пир» (бир).

Большинство сувар (гунны савиры) не поддерживало стремление к исламу у правительства. Сувары ещё помнили вторжения арабов разорявших их прежние территории у Кавказских гор. Сувары пригласили правителя из скандинавов, которых называли Варяг, или Вырыс (варязь). В те времена была большая мода на скандинавов, даже Днепр, по которой часто плавали варяги, хазары и булгары именовали – Варух. Скандинавы научили предков чувашей-кочевников, строить корабли. Впоследствии чуваши признавались хорошими судоходами. Булгары называли чувашей «су-ас» – водными асами, и «су-баши» – главными на воде, или «су-ар».

***

В середине X века, воинственный правитель Руси, по имени Святослав, обрушился на хазар. Русичи разрушили города хазар и сильно подорвали её мощь. Русичи стали контролировать территории у города Шоракил (Саркил, Шоръкил) на реке Дон и города Тюмень-Тархан на Кубани. Русичи именовали их Белая Вежа – Шоракил, и Тьмутаракань – Тюмень-Тархан.

После гибели Святослава от печенегов, власть над Русью получил его сын Владимир. Он попытался добить хазар при их последнем хакане по имени Каин, известном в русских легендах как Каин-царь, но на защиту хазар встали волжские булгары. Булгары взяли под контроль приволжские территории по руслу реки. На Волге расположились их опорные пункты, прежние города хазар, такие как: Самар, Сарату, Сарысин (Сарашен). В области дельты Волги, на замену разорённой столице хаканлыка хазар – Атил, булгары поставили новую крепость Ас-Тархан, что на чувашском означает «Старший Правитель».

Возможно, наименование могло означать «тархан из рода Ас», древнего рода правителей – эльтиверов сувар. Асы владели городами у устья рек, на Дону это Ас-Карды – крепость Асов, на месте прежнего Танаиса.

К XI веку куманы, в степях Сибири, усилились. Они вытеснили огузов из Средней Азии. Куманы перешли Атил (Волга), обошли стороной укрепления волжских булгар, и вторглись в пределы разорённой Хазарии. Куманы (половцы) довершили разгром хаканлыка хазар.

Щирі вітання з Днем захисників і захисниць України та доземний уклін всім хто був або зараз на фронті. Божої допомоги та Перемоги!

 Щирі вітання з Днем захисників і захисниць України та доземний уклін всім хто був або зараз на фронті. Божої допомоги та Перемоги! (с) Diaspora.ua

На фото - картина геніального українського художника Олега Шупляка.

7 жовтня 1620 р. розгром війська Речі Посполитої під Цецорою

7 жовтня 1620 р., розгромом війська Речі Посполитої на чолі великим гетьманом коронним С.Жулкевським османсько-татарським військом завершився погано підготовлений похід у Молдавію. Багатоденна битва, яка розпочалася біля с.Цецора 18 вересня, завершилася 7 жовтня 1620 р. неподалік від м.Могилів. Цецорська битва стала прологом польсько-турецької війни 1620-21 рр. (інша назва – «Хотинська війна»).

У першій половині XVII ст. однією з головних джерел напруги у стосунках між Річчю Посполитою та Османською імперією, крім козацького, було молдавське питання. Суперництво з Османами за вплив на Молдавію переросло у відкрите збройне протистояння у 1620 р. Інтриги господаря Молдавії Г. Граціані, який, начебто мав плани звільнитися з-під влади Порти, призвели до того, що у Молдавію вступило коронне військо. Очолив його досвідчений полководець, гетьман великий коронний Станіслав Жулкевський (у послужному списку якого були бої у Лівонії з шведами, придушення повстання С.Наливайка та гучна перемога над московитами під Клушином). Коронне військо налічувало бл. 10 тис. бійців (кварцяного війська та загонів магнатів) – бл. 400 гусарів, бл. 2600 панцирної кінноти, 200 рейтарів, 3000 чол. піхоти, в тому числі найманської (угорці, німці), 1200 лісовчиків (легка мобільна кіннота, на зразок козацької), 1600 реєстровців. Граціані, попри обіцянки привести декілька тисячне військо, мав всього лише 600 молдован і сербських найманців. З артилерії було 16 гармат і бл. 20 гаківниць.

Молдавський господар переконував, що у османців військо невелике і перемога безсумнівна. Однак через кілька днів з'ясувалося, що інформація неправдива, і османці переважають коронне військо як мінімум вдвічі. У силістрійського паші Іскандера, який очолив похід проти Жулкевського, разом з частиною кримських військ на чолі з калгою Девлет-Гераєм та частиною Білгородської орди на чолі з мурзою Кантеміром було всього понад 20 тис. бійців.

С.Жолкевський зайняв позицію біля с.Цецора (нині с.Цуцора, Румунія) на правому березі р.Прут, перекривши османцям шлях на Ясси. 

17-18 вересня відбулись перші сутички між супротивниками, а 19 вересня 1620 р. дійшло до генеральної битви. 

Османська армія вишикувалась наступним чином: на лівому фланзі розташувались кримці під проводом калги Девлет-Ґерая, на правому – ногайці під проводом Кантемира-мурзи і піхота, а по центрі – піхота та нечисельна артилерія під командуванням Іскандера-паші. У тилу залишались ще частина кримських татар.

Жулкевський застосував доволі цікаву та нестандартну тактику – в центрі він розташував основну ударну силу – кавалерійські полки, а на флангах побудував два рухомих табори (вагенбурги). Ідея в теорії була непоганою, оскільки не дозволяла обійти військо з флангів – атакуючий противник потрапляв під вогонь піхоти обох таборів.

Однак щоб реалізувати задум, обидва вагенбурги та центр мали рухатися синхронно…

6 жовтня 1618 р. козацьке військо на чолі з П. Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви

 6 жовтня 1618 р. козацьке військо на чолі з П. Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви. 

В районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 000 вершників, всі наявні московські резерви. 

Під час бою запорожці знищили передні загони супротивника, і решта московської кінноти врятувалася втечею.