Софія Дніпровська: Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів

Хто не може читати історію без брому, той і творить історію, яку без брому неможливо читати. 

Коли українців хтось має намір "макнути", або самі вони вирішать позайматися самоїдством, то завше згадують Руїну як свідчення нашої одвічної неспроможності до державотворення. 

А що, власне, такого безпрецедентного ми тоді творили? Та нічого такого, чого б не робили в аналогічний період (пізнє середньовіччя - ранній модерн) інші європейські народи. 

Наприклад, французи - арманьяки з бургіньйонами, що в розпал 100-літньої війни затіяли громадянський конфлікт і наввипередки  мчали до Лондона, щоб заручитися підтримкою окупаційної влади.

Чи Йорки з Ланкастерами, що після поразки в 100-літній війні 30 років різалися, підриваючи демографію й економіку власної країни. 

Або німецькі князі, що ті ж таки 30 років билися-колотилися, з'ясовуючи, хто матері історіі болєє ценєн: Лютер чи папство, втягнули в свою сварку купу іноземних держав, втратили солідний пласт територій і за різними підрахунками від 1/3 до 2/3 населення.

І це при тому, що всі вони вже мали усталені державні інститути, а українці тільки вибралися з 300-літньої неволі, де нахапалися хибних політичних практик. 

Просто успішні європейські країни мали більш сприятливу географію й не були так щільно обложені сильними й агресивними противниками, які синхронно й послідовно душили в зародку всі спроби відновлення суверенітету. 

Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів. Де є еволюція, там завше буде конфлікт, бо в ході конфліктів здійснюється добір і визначається напрямок подальшого розвитку. І ніякі внутрішні суперечки не є виправданням інтервенції чи свідченням неспроможності якоїсь нації до суверенного існування.  

І якщо з Руїни можна винести якийсь урок, так це той, що не можна втягувати у внутрішні конфлікти чужинців, серед яких так багато любителів потикати нас носом у наші історичні трабли.

Володимир Єшкілєв: Спробуємо змоделювати той розклад сил, який буде на політичному столі України відразу після закінчення (або ж призупинення) повномасштабної війни

(викладений нижче текст не рекомендовано читати вразливим людям, ілюмінатам і політтехнологам)

Подейкують, що в одному тихому готелі в Карпатах, над стрімким гірським потоком в тіні сорокаметрових смерек і ялиць, зібралися чи то вільні штукатури чи то вільні художники, щиро випили на пленері доброго віскі й спробували змоделювати той розклад сил, який буде на політичному столі України відразу після закінчення (або ж призупинення) повномасштабної війни й, відповідно, перед неминучими виборами, як парламентськими так і президентськими.

Кажуть, що шаманили вони шаманили і от що нашаманили:

По перше, виглядає на те, що в Україні виникнуть нові політичні сили (як оформлені у партії, так і представлені у вигляді громадських об’єднань та «типу народних фронтів»). Ветерани війни (плюс волонтери й ті, хто позиціонуватиме себе як «ветерани» і «волонтери»), можливо, стратегічно розділяться на п’ять векторів: 

1) «дуже злі ветерани» правого спрямування, 

2) «дуже злі ветерани» з неозначеним ідеологічним вектором під орудою одного або кількох яскравих і мегаяскравих харизматів-популістів, 

3) ветерани-технократи, прихильні до коаліції мерів та дуже помірковані, 

4) ветерани, системно прихильні до партії влади, 

5) ветерани, системно прихильні до того сектору парламентської опозиції, де гулятимуть грубі гроші. 

Окрім «ветеранських» сил можуть виникнути та здобути свій шматок електорату дві такі собі умовні «партії ухилянтів». Одна буде пастися в регіонах зі значним відсотком російськомовних та у мегаполісах. Друга збиратиме голоси переважно на Заході України та за кордоном, де й далі житиме кілька мільйонів наших громадян, готових відвідати виборчі дільниці.

По друге, рейтинги довоєнних політичних сил, радше за все, не будуть «обнулені», як дехто вважає. Ці сили, як нині виглядає з нагрітих сонцем карпатських верховин, організаційно не зіллються з новими «ветерансько-волонтерськими» та «умовно ухилянтськими» політичними брендами, а будуть взаємодіяти з ними, швидше за все, як «патронажні партії», такі собі «старші брати» і «тренерські команди». «Довоєнні», щонайпевніше, не отримають на виборах вирішальних відсотків, але при тому збережуть вплив на рівні тих симулякрів та опудал тусовочного істеблішменту, що нині складають ледь не 70% українських політичних еліт.

По третє, виглядає на те, що розмежування «праві-ліві» буде ще більш розмите, аніж до війни. Праве крило політикуму чисельно буде переважати, проте, за традицією, поділиться на багато фракцій, кожна з яких матиме свого вождя. Ліві, радше за все, не будуть фіксовані в одній політичній силі, але відчутно (скоріше більш ніж відчутно) впливатимуть на частину популістських брендів з розмитою ідеологічною складовою.

По четверте, хай би що сталося, а реальне змагання за голоси виборців буде не поміж партійними програмами, а поміж «іменами». Тому всі бренди будуть персоналізованими «аж до непристойності», як і личить демократії варварського штибу.

По п’яте, карпатські духи підказали вільним художникам, що політичне життя перед виборами проходитиме під страхом військового перевороту, але до самого перевороту не дійде, бо інстинкт політичного виживання, як відомо ще з Сивілліних книг, притаманний навіть на всю голову цілованим харизматам.

Кирилл Серебренитский: Отождествление гражданина с избирателем - грандиозное, и, по последствиям своим, катастрофическое враньё, планетарный мошеннический фокус

... Пробую в очередной раз сформулировать порочную концепцию, - точнее,  концептуальную ошеломляющую дурь, - того, что принято, ( -   почему, Босх их знает), 

 именовать эллинским термином "демократия".

Избиратель и гражданин - это, на самом деле, разные функциональные паттерны. 

 Не только не совпадающие, но и противостоящие. 

Избиратель бродит в поисках зрелищ. 

Ему важно услышать и увидеть то, что он хочет. 

Гражданин ходит в поисках хлеба. Ему нужно то, что он хочет, получить, в самом  прямом смысле, в руки, осязаемо. 

Отождествление гражданина с избирателем - грандиозное, и, по последствиям своим, катастрофическое враньё, планетарный мошеннический фокус. 

В основе которого: подмена хлеба зрелищем. 

... Собственно, все нынешние бедствия - из-за этого.

Володимир Єшкілєв: Вузька група, або Що таке deep state (глибинна держава)

 Ще до війни Україна була дуже близька до остаточної консолідації в нас deep state (глибинної держави). Фінальному акорду заважало лише примітивне налаштування кількох ключових чиновницьких груп виключно на швидке збагачення. Але війна прискорила події. Є ознаки того, що “пілотний варіант” deep state в нашій державі вже функціонує. Поки що не надто ефективно й тонко, проте функціонує.

Ідея “глибинної держави” не містить у собі нічого складного. Вона базується на припущенні, що в кожній системі, яку ми звикли іменувати “демократичною державою”, рано чи пізно з’являються впливові й владні люди, що ставлять собі за мету контролювати всю систему із “секретної кімнати”. Здійснювати непублічне, проте ефективне та “благотворне” управління державою. Ці люди можуть належати до різних верств і кланів, можуть керуватися різними мотивами. Хтось із них буде вважати, що лише таємний і вільний від демократичної процедури орден “лицарів державності” спроможний вберегти країну від ворогів. Когось буде тішити роль “сірого кардинала”. Ну а ще хтось вперто триматиметься за крісло в “секретній кімнаті” лише заради того, щоб до неї не запросили його конкурентів.

Щодо корисності deep state для суспільства є різні думки. Прихильники республіканізму, ліберали та сповідники ідеалів класичної демократії розглядають глибинну державу як нелегітимну та злочинну владу неоголошеної олігархії, як виклик демократичним інституціям та екзистенційну загрозу свободі. Критики ліберального суспільства, навпаки, вважають deep state органічним та “охоронним” утворенням, що “центрує” хаотичність класичної демократії і працює на утримання фундаментальних смислів у тих ситуаціях, коли чергова хвиля популізму або ж якась свіжа психічна епідемія загрожує наріжним принципам існування “зовнішньої держави”.

У нас проблему глибинної держави довший час розглядали як далеку й абстрактну. Травмоване браком національної держави українство ще з 90-х років минулого століття ототожнювало “державність” як таку передовсім із символічними атрибутами, ритуалами та церемоніями “зовнішньої держави” й не вдавалося в деталі. Після довгих століть бездержавності навіть та карикатура на демократичну державу, що існувала за часів Кравчука й Кучми, багатьом була "за щастя".

Одночасно й у ті простуваті піонерські часи можна було зустріти тутешніх “свідків глибинності”, які пропонували: “Брати й сестри, а нумо створимо таку владну (проте тіньову) структуру, яка буде служити тисячолітній меті державній, буде контролювати публічну владу, викорінювати зраду та карати корупціонерів”.

Аргументи щодо “браку легітимності”, “не підконтрольності суспільству” тощо для багатьох не мали належної ваги. Адже нам відомо, що в Україні немає вкоріненої суспільної поваги до законів та інституцій.

Також додавало плутанини ототожнення deep state із секретною сферою державного управління. Справжня держава, як відомо, повинна мати те, що називають “непрозорою компонентою”. Тобто в справжній державі мусять бути такі “секретні кімнати”, про які не має знати ніхто, окрім вузького кола персон із відповідними допусками та дозволами. Тим більше так має бути під час війни.

В Україні із цим були проблеми. У нас зрадники, що встановлювали та обслуговували “жучки” в президентському кабінеті, підносилися як герої, іноземні громадяни обіймали ключові посади в силових структурах, а простацьке бажання заглядати до кожної шпарини десятиліттями видавалося за органічну потребу громадянського суспільства.

Наслідком деградації секретної сфери державного управління стало “мережеве” заохочення до створення паралельної влади. Навіть в експертних колах з’явилися саморобні адвокати deep state, які казали: “Якщо українській державі бракує «непрозорої компоненти», якщо зрада проїла все до самого верху, то нехай виникне «волонтерська» глибинна влада, недосяжна для вух та очей ворога. І не біда, якщо вона буде незаконною. Також не біда, якщо її не контролюватимуть парламентські структури, антикорупційні органи та незалежні медіа. Бо й ворог до такої влади не дотягнеться. І це буде позитивом для спільної справи”.

Адвокати deep state, звісно, не договорювали. І не лише про те, що двох влад в одній країні бути не може. Але і про те, що в нашому випадку концентрація реальної влади у якійсь “секретній кімнаті” несе в собі колосальні ризики. Адже ворогові технічно куди легше поставити під контроль (або ж на зарплату) вузьку групу таємних “ляльковиків”, аніж диктувати свою волю всім компонентам, установам та інституціям парламентсько-президентської держави з її процедурною складністю, з владними противагами та з медіа, що системно пов’язані з публічною владою.

Свого часу Гітлер дуже вдало скористався слабкістю deep state у країнах Центральної й Східної Європи. Нацисти фактично без бою, лише залякуваннями та військовими демонстраціями підкорили Австрію, Чехословаччину, частину балканських держав. Тамтешні демократії виявилися “вітринними”, рішення про капітуляцію фактично ухвалювалися в закритих політичних клубах, де панував тваринний страх і перед німецькою воєнною машиною, і перед “політичною вулицею”.

Те саме відбулося вже в наші часи в Грузії, де кланова глибинна держава нав’язала демократичному суспільству капітулянтський курс. У Європі яскравим прикладом деградації демократичного суспільства під впливом партійного deep state є Угорщина. Те, що глибинні держави в Грузії та Угорщині політично зорієнтовані на Москву, не є випадковим. Путінська автократія вже понад два десятиліття відверто (на рівні концептуальних стратегій) підтримує ті глибинні держави, які сприяють згортанню у себе демократії і стають на автократичні рейки. Адже ці процеси об’єктивно звужують політичний базис влади, послаблюють національну державність, перетворюють її на легку здобич для імперської експансії.

Вузька владна група (клан, корпорація, партія, орден) завжди та всюди вразливіша за систему правових інституцій, що й довела історія краху СРСР. А перед тим і після того зникла ще низка режимів, у яких за спиною ховалися різні неофіційні “комітети національного спасіння”, “чорні полковники” та “святі мудреці”.

Відповідно, формування в Україні deep state створює нові ризики для нашого майбутнього. І це не лише занепад базових демократичних інституцій, який ми вже спостерігаємо, дивлячись на напівпаралізовану Верховну Раду та на фінансово обідране місцеве самоврядування. Ми, на жаль, не можемо бути до кінця впевненими, що теперішня українська deep state, яка є незаконнонародженим “дитям війни”, згодом не вийде на стежку порозуміння з ворогом чи не спокуситься застосувати для ефективного управління каральні методи.

Можна, звісно, сподіватися на те, що демократичний (поки що) Захід сформує для української глибинної держави свій “тренерський штаб”. Проте, хай там як, ми однаково ніколи не побачимо прізвищ тих “тренерів” у виборчих бюлетенях.

Володимир Єшкілєв: Обиватель і його боротьба з "довгими історичними стратегіями"

 Отже, після кількох місяців суспільної нестабільності, “настроєвої ломки” та інфляції оптимістичних прогнозів картина майбутнього виправлена. Масова обивательська свідомість осягнула (проте внутрішньо не прийняла) той прикрий факт, що війна буде довгою, витратною і виснажливою.

Тепер для більшості зрозуміло (але, знов-таки, не прийнятно), що перемога безпосередньо пов’язана зі здатністю держави пережити черговий “історичний спазм” московської імперської реставрації. При цьому пережити його пасивно і принижено (як це роблять, скажімо, Грузія чи Казахстан) нам не до смаку. Та й не вийде. Адже саме ми опинилися на вістрі експансії, узяли на себе головний удар і, судячи з усього, змушені будемо гордо витримувати агресію до завершення “спазму”.

Зрозуміло, що маємо справу з історичною аномалією, пов’язаною з московським типом освоєння простору, який є цивілізаційним вивихом, своєрідною грубою мілітаристською пародією на Візантію.

На жаль, історія свідчить, що такі вивихи можуть існувати дуже довго. Скажімо, Ассирія, мілітаристська пародія на Вавилонське царство, протрималася ціле тисячоліття. Для знищення цієї паразитичної держави аграрним монархіям Сходу довелося створити першу у світовій історії багатосторонню військову коаліцію.

Умовою існування аномалій є безперервна агресія, яка живить їх навіть не ресурсами, а “смислами існування”, примиренням із власною глибинною неправильністю. Мирні періоди в їхньому житті є періодами занепаду, смислового глухого кута, хворобливих пошуків втраченого часу.

Стратегії, спрямовані на те, щоб пережити історичну аномалію, — це “довгі стратегії”. Вони передбачають не лише колективну (громадянську) витримку, але й певний штиб колективного способу мислення, який у масовій свідомості ефективно сепарує тривале від минущого, стрижневе від маргінального. А ще ці “довгі стратегії” для свого успіху мають бути консолідовано та свідомо підтримані панівними суспільними елітами. Це ледь не головна умова для втілення “довгої стратегії”.

Тут, на жаль, ми стикаємося з нашою рідною архаїкою. Історично більшість українців усе ще віддає перевагу не закону, а справедливості, шаблону (звичаєвій модальності), а не принципові (дискурсивній модальності).

Ми живемо в тих базових світоглядних координатах, що передбачають стратегування, базоване на імпульсах колективної волі, імпульсах прагнення справедливості, негайної відплати та адресної помсти. Тому в нас цінують крикунів і шукачів таємної змови. Ідеальний провідник натовпу — галасливий конспіролог, що показує пальцем на ворога народу (“іншого”, “чужого”, “не нашого”), плаче, хапається за сувенірну шаблю та волає про відплату.

Обиватель прагне реакції в стилі “тепер або ніколи”. Обиватель не осмислює періодів, довших за один-два роки. Бо в дальшому майбутті, переконані обивателі, “невідомо, що буде”. Вони не відчувають часу інститутів громадянської спільності, “часу держави”, спроможного тривати сотні років. Відповідно, “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за горизонт часу, обмежений змінами в сімейному стані, професійними перспективами, господарськими й торговельними циклами.

Гарри Каспаров: В России нет гражданского общества

Когда я сказал, что в России нет гражданского общества, выступая на саммите НАТО, это вызвало чудовищную бурю среди людей, которые продолжают, даже живя за границей, в эмиграции, имитировать активность, получать гранты под якобы распространение информации в среде российского гражданского общества. Но нет никакого гражданского общества - есть отдельные смелые люди, которые выходят на одиночные пикеты, садятся в тюрьму. Их единицы, десятки, может быть, сотни. Мы понимаем, что это капля в море.

Существует очень опасный феномен, которого на Западе, кстати, многие не понимают. Идет не то чтобы повышение уровня поддержки войны, но очевидное привыкание к войне. Режим не испытывает серьезных внутренних проблем на сегодняшний день, на которые все так надеялись. Многие также считали, что любая мобилизация приведет к протестам, но нет – не привела. И это еще раз показывает, что вся эта 20-летняя активность всех этих либеральных правозащитных структур была фикцией, режим использовал их для того, чтобы готовиться к агрессивной войне.

Одна из причин, почему мои предупреждения – а я об этом говорю много лет – не были услышаны на Западе в том, что я был в меньшинстве. Последний политик, находящийся в России, который выступал против войны, против русского империализма – это Борис Немцов. И его убили – ровно потому что власть точно знала, кто ей по-настоящему мешает. Все остальные принимали империалистическую политику Путина как данность, но при этом рассказывали на Западе о том, что Россия движется в сторону эволюции, в сторону демократии – любимым термином тогда была "гибридная демократия в России”.

Я много раз сталкивался с ситуацией, когда я пытался объяснить это западным политикам. И все разговоры заканчивались так: "Сейчас у нас какой год? 2019? Когда вы уехали из России? Шесть лет назад? А вот люди, живущие там и, в отличие от вас, продолжающие бороться с Путиным, говорят о том, что все по-другому". И, к сожалению, все пришло к тому, к чему пришло: Путин сумел нейтрализовать любые тенденции на Западе, которые могли бы помочь Украине подготовиться к этому вторжению.

Подавляющая часть российского общества не готова осуждать захватническую войну именно с моральной позиции. Даже если послушать видных российских либералов, оппозиционеров, то они говорят о том, что русский патриот должен выступать против, а далее идут пункты: "Потому что война идет плохо, потому что украинские дроны атакуют Москву, потому что НАТО приблизилось к границе". Очень показательно, что моральной составляющей здесь вообще нет. И это, как мне кажется, очень роднит гитлеровскую Германию с путинской Россией – отсутствие реального морального стержня внутри общества. Многолетнее промывание мозгов при Путине привело к полной индифферентности к каким-либо моральным ценностям. 

Да, есть много людей, которые выступают против войны именно по моральным соображениям – 10–15%, это около 15 миллионов, и это много. Но очевидно, что это все же явное меньшинство. Не будем забывать, что даже многие оппозиционеры в России, которые официально были против Путина, вполне спокойно приняли аннексию Крыма.

Форум свободной России, который мы создавали в 2016 году, был в оглушающем меньшинстве. И наше сотрудничество с многими украинскими активистами, которых мы приглашали, вызывало негативную реакцию у тех, кто оставался и продолжал функционировать в России. Нас обвиняли в том, что мы оторвались от общества, что народ думает по-другому. Народ уже действительно, в большинстве своем, думает по-другому. Но это не означает, что человек, который претендует на моральное лидерство, должен следовать за народом, если он в данном случае не прав.

Андрей Мерянин: «Меренизм»

Меренизм — мерянский социализм и коммунитаризм, идею которых можно выразить через признание высокой значимости "общин" в жизни общества и каждого мерянина в отдельности.

Социальная структура меренизма сконструирована на основе устройства Марий калык:

1. Кунд: род — малые и большие семьи.

2. Мер: территориальная община, сообщество — сумма кундов.

3. Пале: «знамя», перен. «племя» — сумма меров.

4. Палек: «знамена», перен. «народ» — сумма племен.

5. Ундӹран перт: «Бобриная изба» — штаб Пале: «знамени», перен. «племени».

Проект флага меренизма: черный цвет полотнища олицетворяет символ свободы, отрицания ограничения и тирании, плодородную землю нашего народа; красный цвет мерянской подвески (ставшей символом возрождения меря) олицетворяет общественное сотрудничество и народную солидарность.

«Ундӹран перт» / «Бобриная изба».

Как известно, у вдохновивших нас мексиканских сапатистов развитая структура самоуправления, а штабы самоуправления у них называются «улитки» (caracoles). Официально «улитки» (caracoles) — это штаб-квартиры, расположенные в разных муниципалитетах сапатистов, откуда ведется управление автономными общинами. Это региональные сообщества, в каждом из которых есть своя «Хунта хорошего правительства», которая решает все местные вопросы. Почему улитки? Лозунг сапатистов «Медленно, но верно!» хорошо иллюстрирует улитка. Она кажется маленькой и слабой, однако упорно ползет к своей цели, невзирая на все препятствия. Она кажется беззащитной, но у нее есть прочный панцирь. У сапатистов есть легенды, что их древние индейские предки очень ценили фигуру улитки, потому что она представляет собой вход в сердце. Вход в сердце символизирует знание, выход из сердца обратно в мир символизирует жизнь. Также старейшины говорят, что когда-то давно улиткой называли коллектив: улитка помогает уху расслышать даже самое дальнее из слов, это слово идет от одного товарища к другому, и так рождается согласие.

Мы подумали какое животное у меренистов может олицетворять аналог лозунга сепатистов — «Медленно, но верно!»?

Ну конечно - бобр! Бобр тоже никуда не спешит, он занят спокойным созидательным трудом. Кроме того это умное животное - социальное, оно живет крепкими семьями в своих пертах-островах среди воды, как в городищах. Бобр следит за экологией своей среды обитания, подтачивает сухие старые деревья, и обнаруживает большую изобретательность. Кроме того в мифологии финно-угров бобр является связующим звеном между нижним миром куда уходят после смерти наши предки, этот зверь в древности широко почитался чудью, мерянами и весянами. Идеальный кандидат на роль символа меренизма!

«Перт Ундӹр» / «Бобриная изба» - так можно назвать штаб Пале: "знамени", перен. "племени" — суммы меров — мерянских территориальных общин, сообществ.

Елена Галкина: Соцопросы в автократиях и внезапная смертность режимов

Между горсткой тех, кто открыто и с риском для жизни сопротивляется диктатуре, и немногочисленными активными сторонниками из стихотворения Коломенского про Веру Петровну, обычно пролегает огромное болото под названием "конечно, поддерживаю, отстаньте, товарищ майор".

Эта "группа поддержки" есть у любого автократа и заканчивается, как правило, внезапно, после чего эксперты разводят руками и ссылаются на какой-нибудь "эффект бабочки", как матриарх иранистики Никки Кедди объясняла в своё время невозможность спрогнозировать революцию 1978-1979 гг.

Мы действительно пока не знаем достоверно индикаторы скорого краха автократий.

Однако мне очевидно, что при любой диктатуре совсем не надо тратить деньги на опросы с заведомо "социально одобряемыми" ответами. Сценарий сохранения режима всё равно будет основным, просто потому что революция - дело очень рискованное и потому редкое. Как бы ни достал людей диктатор, подавляющее большинство с крайне высокой вероятностью выберет постоянное унижение достоинства, чем суму и тюрьму. 

Однако иногда революции случаются, причём и в режимах, гораздо более закупоренных, чем российский. Где-то можно сослаться на старые институты "третьего сектора" типа профсоюзов и т.д. Но какое гражданское общество в Ливии Каддафи, например? И всё же внезапно люди, которых раньше "не касалось", выходят на улицы и идут под пули силовиков.

Изучение трендов типа "рейтинг любимого вождя за последние полгода упал с 95 до 92% - что бы это значило" - для ответа на вопрос, когда и почему что-то может случиться, ничего не даст. В случае нетоталитарных диктатур можно ориентироваться на некоторые эмансипативные ценности (не все), но с тоталитарными и этот номер не пройдёт.

Да, российское общество крайне атомизировано, но не факт, что тренд на атомизацию и демодернизацию в России сильнее контртренда - достаточно вспомнить зримый рост протестной мобилизации в 2010-е гг.

Павел Казарин: Запад устал от эксперимента построения в России гражданского общества

Подготовка может повысить твои шансы. А еще слаженность, взаимодействие и опыт. Но полномасштабная война вносит в уравнение переменную, которую до конца просчитать невозможно. Свои мины. Чужие снаряды. Дружественный огонь. Рикошет. Умных смертей не бывает, но бывают глупые и обидные. В какой-то момент к этой мысли привыкаешь.

Разговоры об армии, целиком состоящей из добровольцев, хороши для мирного времени. Пехота имеет свойство заканчиваться – и мобилизация доберется до тех, кто с армией связывать свое будущее не планировал. Права категории С, курса такмеда и занятия по тактической подготовке вполне могут стать вашей инвестицией в будущее. В то самое, в котором вы будете носить пиксель.

Политика – это спор о контурах будущего. Прежде о них спорили в телевизорах, на улицах и на выборах. Теперь это все недоступно. Единственная доступная форма политики сегодня – это армия. Во-первых, лишь она определяет контуры нашего будущего. Во-вторых, лишь она определяет контуры каждой персональной биографии. Вопрос «а что вы делали после 24 февраля» рискует стать довольно популярным после войны. 

И да. Не стоит в порыве высокопарности поминать всуе «потерянное поколение». Мы станем им только если проиграем. А еще не стоит спрашивать нас о том, «как дела на фронте». Мы не знаем. Можем рассказать про свой участок, роту и командиров. Для всего остального у нас не хватает допусков по секретности и звезд на погонах. 

Мы не очень похожи на героев ваших любимых боевиков. Наши будни не выглядят как игровой процесс из «Call of duty». Это война артиллерии и автоматам в пехоте нередко отведена роль кроличьей лапки. Копать вы точно будете чаще, чем стрелять, а от скоб и полиэтилена проку будет больше, чем от баллистических очков. А еще армия – это хороший повод перестать жить отложенной жизнью. Потому что случайности никто не отменял. Чем меньше ты откладываешь на завтра, тем больше в твоей жизни будет сегодня. 

Впрочем, случайности вовсе не отменяют существование закономерностей. Думаю об этом всякий раз, когда читаю новости из Крыма. 

Нужно понимать, что на полуострове «стабильность» всегда выполняла роль идола. На нее молились. Ей поклонялись. Именно стабильность водружала на свои знамена Россия, когда захватывала полуостров в феврале 2014-го. Через восемь лет стабильность дала трещину. 

Крым перестал быть центром циклона. Лозунг «лишь бы не было войны» потерял смысл. Россия принесла на полуостров не мир, но меч, и статус «приграничного региона» перестал быть фигурой речи. Восемь лет регион жил взаймы, а теперь оказалось, что все имеет свою цену. 

В 2022 году Россия превратилась в страну, которая может гарантировать захваченным территориям лишь деградацию. Ее прошлое благополучие строилось на праве продавать Западу углеводороды и покупать на вырученное все остальное – включая союзников. Но теперь от ее стабильности осталась лишь несменяемость власти. Страна едет на эскалаторе, который везет ее вниз. 

60 лет назад США ввели против Кубы торговое эмбарго. Американским гражданам и компаниям было запрещены любые операции с Гаваной, под удар попали кубинский экспорт и суда, заходившие в порты острова. К 2010 году убытки Кубы с учетом инфляции составили $975 млрд. Мы можем хвалить кубинские пляжи и покупать сигары, но больше Гаване похвалиться нечем. 

Российский телевизор абсолютно прав: санкции не приведут к революции. Но в том и штука, что санкционный эффект меряют не социологи, а экономисты. Задача ограничений – обескровливание и деградация. Российское общество может смыкать ряды и шагать строем, но единственная форма стабильности, которая ему светит – это стабильность в нищете. 

И в эту же копилку – дискуссия о шенгенских визах для россиян.

Тридцать лет назад Запад начал эксперимент. Вкладывал годы и миллиарды в российское общество. Учреждал проекты и проводил обмены. Открывал границы и инвестировал в soft-power. В 2022 году эксперимент окончен. Общество в России так и не появилось. Европейская дискуссия о визовом отгораживании – это не наказание. Это усталость. «Приемные дни по вторникам и четвергам с двух до трех в пятом окне».

Если Кремль и сумел чего-то добиться – так это того, что развязанная им война стала восприниматься как мерило этического. Прямо как в экранизации эпоса, где по одну сторону энтропия и зло, а по другую – надежда и шанс. От того, чем закончится эта война, зависит куда больше, чем только лишь судьба нашей страны. Если российский президент планировал вписать свое имя в историю – ему это удалось. 

Только ему вряд ли понравится результат.

Юлиус Эвола: Пришествие "пятого сословия"

 Одна из неоспоримых заслуг марксистской историографии состоит в попытке определить основное направление хода истории и точно выделить его фазы — выйдя за рамки рассмотрения отдельных событий, на которые иные историографии обращают обычно все свое внимание. Это войны, национальные потрясения, прочие события того или иного типа. Все эти случаи рассматриваются ею не как произвольные, но как вторичные и эпизодические проявления единого процесса глобального развития.

Практически ни одной попытки такого рода до сих пор еще не предпринималось противоположным лагерем, т.е. "правыми". В действительности же, марксистская интерпретация "смысла истории" (как экономически детерминированной последовательности, фатально приводящей к доминации рабочего класса) должна быть начисто отвергнута. Однако такое отвержение может произойти лишь при постановке проблемы на методологически адекватном уровне, где признается необходимость рассмотрения исторических событий в столь же широкой схеме, но — продиктованной совершенно иными, высшими критериями, в отличие от грубых и примитивных подходов исторического материализма.

Тем не менее общая концепция, которая могла бы послужить основой антимарксистской историографии, уже существует. Эта концепция прослеживается в трудах некоторых традиционалистских авторов, в первую очередь, Рене Генона, а также В. Веццани и Г. Берля, частично — О. Шпенглера, и представляет собой рассмотрение особенностей циклического развития цивилизации. В данной статье нас особо интересует выделяемый в этих трудах феномен пришествия "Пятого сословия", Но прежде всего, для правильного понимания проблематики, здесь необходимо осветить стержневую традиционалистскую идею о регрессе, нисхождении доминирующих ценностей в некогда иерархическом, "нормальном" обществе. В процессе этого нисхождения тип цивилизации и политическую власть определяют последовательно четыре сословия: духовная и сакральная элита, военная аристократия, буржуазия, концентрирующая свои интересы исключительно на экономике (каста вайшья в индуизме), и, наконец, работники, "простой народ".

На примере известной нам истории мы можем утверждать, что традиционная иерархическая пирамида рухнула и нисхождение "прошло" через все эти четыре уровня. Цивилизации, где правящее сословие основывало свою власть па сакральном "богоданном праве", и общества, управляемые военной аристократией, составляли, в сущности, единую фазу, которая завершилась с уходом великих европейских династий. В эпоху Французской революции победу одержали принципы индустриализма и либерализма, к власти пришло буржуазное, плутократическое Третье сословие "королей" угля, стали, бензина и т.д. Социалистические и пролетарские движения, которые нашли свое логическое оформление в коммунизме и советизме, возвестили о приходе к власти последнего слоя этой иерархии — Четвертого сословия, и начале глобального противостояния стран, где оно победило, с теми странами, где все еще правит Третье сословие.

Олеся Яхно: Украина сражается за своё будущее, а Россия - вываливает через войну свои комплексы прошлого

Эта война, среди прочего, показала колоссальную разницу между украинцами и россиянами. Как и - разницу между государствами в отношении собственных граждан.

В России все держится на страхе. Власть делит граждан на тех, кто преследует, и тех, кого преследуют. Ценность человеческой жизни - ноль.

В Украине страх не работает. Имеют ценность достоинство и равенство. Да, иногда у нас чрезмерная конкурентность. Но война все выровняла перед риском общей угрозы. Появилась настоящесть - у президента Зеленского (речи - безупречны), мэры показали абсолютное единство и преданность городу и жителям (независимо от того, кто на каком языке говорит), противоречия между властью и оппозицией сняты, общество вообще монолит. Ну а ВСУ, имеющие за последние годы доверие на уровне церкви, теперь станут лидерами как институт.

Украина сражается за своё будущее, а Россия - вываливает через войну свои комплексы прошлого.

В Украине говорят о том, как снизить налоги и так далее, то есть, как развивать страну после войны. В России - об охoте на «национал-предателей».

Андрій Парубій: Гідність. Свобода. Незалежність

Гідність, воля та свобода. І знову палатимуть свічки, лунатиме «Кача»… 21 листопада 2013 року ці поняття наново увірвались в життя  незалежної України. Перші пориви були під час Помаранчевого Майдану. Волелюбність,  рішучість. Небажання коритись тим, хто раз за разом намагався заякорити Україну в радянсько-російському минулому.

Вже 8 років... За цей час почало викристалізовуватись громадське суспільство, але це довгий  і болісний процес. Неможливо імпортувати дорослість. І перед нами стоять виклики не менші, ніж 8 років тому, бо ворог, як  і раніше, не тільки в Кремлі, а і всередині, постійно готовий вдарити ножем в спину, поки незріле громадське суспільство емоційно реагує на нові подразники, забуваючи про головне: Гідність. Свобода. Незалежність.

Не забуваємо про подвиг відчайдушної Небесної Сотні та сотен, тисяч, сотен тисяч причетних. 

Герої не вмирають! Маємо гідно нести прапори заради збереження та розвитку державності! Зберігаємо спокій! Слава Україні!

Israel Lira: The Pure Theory of Nationalism

By Israel Lira, Deputy Director of the CEC

Translated by Zero Schizo

Beginning with our neo-structuralist approach, we recognize nationalism as a complex structure, a framework of intersubjective relations which is of a particular post-formative essence, thus, we do not share the thesis of Gellner (1997) and Guaresti (2000) that identify nationalism with a particular foundational essence, that precedes y gives shape to Nations and States, meaning that – according to these authors– first there would be Nationalism, and then the Nation and then the State, to which we prefix and join to the critique of John Hall (2000), who in his book «The State of The Nation», analyzes Gellner’s theory, concluding that, effectively, not every society is a nation. Thus we conclude that first, the concepts of State and Nation (cultural and politico-juridical) emerge, and finally, that of Nationalism as an exaltation of this latter two.

Then, if nationalism doesn’t give origin to States and Nations, what does? From this point emerge the following questions: What gives origin to cultural nations? What gives origin to politico-juridical nations? Are the concepts of cultural nation and politico-juridical nation opposites? Regarding all these questions, we consider that to talk about any type of nationalism, makes us necessarily refer to the concepts of State and Nation, categories that in a formative process do not exist yet, precisely, because they are in construction. Being that the formation of cultural nations, is a socio-cultural process derived from the interaction between ethnicities that decide to come together and form a cultural nation, but this process could not be called cultural or ethnic nationalism, in so a doctrine or a system of thought cannot be formed from something which its correlate is but a proto-category, from that same vein this is applied when we talk about the formation of a politico-juridical nation; so that the processes of formation of cultural and politico-juridical nations, we will name processes of nationification or statization of societies, divided at the same time in process of cultural and politico-juridical nationification, respectively. All of it for the sake of remarking the fact that, nationalism is a post-cultural nation and post-politico-juridical nation phenomenon, which doesn’t participate in the formation of those concepts rather, it precisely emanates from these ones when they are already consolidated and formed through their respective processes, while the theory of Gellner has generated the situation in which nationalism is conceived as an entity a priori, falling into the fallacy of arguing the existence of nationalism as a motor and not as an effect of, before the emergence of the categories that give sustenance to that very same, and not as an a posteriori phenomenon (Tejada, 2014).

On the other hand, we consider that the classical dichotomy which confronts or see the concepts of cultural or ethnic nation with the one of politico-juridical nation as opposites and contradictories, and from which emerges the concepts of ethnic nationalism and politico-juridical nationalism, does not correspond to the phenomenal reality anymore, in which it is impossible to consider a politico-juridical nation without the ethnic or racial factor, just as it is impossible to consider a cultural nation without the politico-juridical factor, as perceived as self-determination of a collective will, just as is demonstrated in the case of Catalonian nationalism (Silveira, 2007). Being so, our structural concept of nationalism foresees, precisely, the full comprehension of this dichotomy and the construction of a dialectical synthesis between those categories in the verge of a structural concept.

Борислав Береза: У нас с Россией противостояние двух вариантов развития, двух цивилизаций

Забредающие ко мне в комментарии наследники совковой империи зачастую спрашивают чем мы гордимся, чего мы добились и что мы строим. И чем мы кардинально отличаемся от жителей эрэфии. Постараюсь быть кратким, хотя это мне и не свойственно. А значит, вряд ли получится.

Как минимум, мы можем гордится гражданским обществом, намека на которое даже нет в России. И несмотря на то, что у нас пока слабое государство с некомпетентной властью, но у нас уже есть сильное и местами зрелое гражданское общество. 

Просто надо осознать и запомнить, что на самом деле у нас с Россией противостояние двух вариантов развития. Двух цивилизаций. 

Россияне являются наследниками совковых традиций и заложниками тоталитарной формы правления. Технологическая цивилизация, которая безразлична к гражданским свободам и правам. Они строили и создали государство, которое за счет ущемления прав и свобод получило неограниченный человеческий и финансовый ресурс для достижения целей провластного меньшинства. Приоритетом для России является имперское величие, основанное на мифах прошлого и общее восприятие власти через слова апостола Павла из 13 главы Послания к Римлянам: «Всякая душа да будет покорна высшим властям, ибо нет власти не от Бога, существующие же власти от Бога установлены. Противящийся же власти противится Божию установлению». 

Мы выбрали иной цивилизационный путь. Европейский путь развития государства и общества. Путь культурного и духовного развития, при котором государство служит человеку, выполняя свою сервисную функцию, а не наоборот. И мы пока лишь в начале пути, после того, как начали вырываться из удушающих объятий Кремля. И мы над этим работаем. Ломаем систему. Меняем Украину в лучшую сторону. Не все получается,  потому что рудименты прошлого так просто не отмирают. И, конечно, есть сопротивление олигархов, кремлядей и просто архаичных глупцов. Поэтому изменения проходят так медленно и сложно. Но мы пройдем этот путь. 

Софія Дніпровська: Не вийде сховатися від перипетій політики. Вибору в нас нема: do or die

Жив колись у давній Греції філософ Епікур, що розвивав теорію атараксії і сформулював кредо "живи непомітно" (λάθε βιώσας) як алгоритм достойного буття в період суспільного занепаду. 

У свідомого українця, вкинутого вищими силами у вир світової деградації, теж є велика спокуса вдаритися в атараксію, закритися в своїй мушлі і дотягти до кінця свого короткого і швидкоплинного життя, зберігши рештки людської гідності і крихти людських радощів, що залишила йому невблаганна епоха. 

АЛЕ є одне "але". Греки на той час, коли жив їхній Спаситель Садослов, уже виконали свою історичну місію і чітко вписали свій культурний код у скрижалі Історії. І на зміну занепалій еллінській цивілізації йшла енергійна й бойовита римська, яка засвоїла, розвинула й поповнила її кращі здобутки і поширила на пів-Європи, що стало підґрунтям для майбутнього Ренесансу. 

А на нас зі Сходу суне мертвий мір, що крім горя, злиднів і смерті Європі нічого не несе. А з Заходу - напівмертвий германський, що майже вичерпав свою бойову енергію і творчі сили. І заявити про себе світу ми як слід ще не встигли, бо нас вічно обривали на півслові. 

Тож не вийде сховатися від перипетій політики. Вибору в нас нема: do or die.

Володимир Єшкілєв: Про “довгі стратегії”

Події в Білорусі додали актуальності тим дискусіям, які ведуться навколо стратегій, здатних забезпечити перевагу над фронтально сильнішим ворогом.  Скажімо, зараз ми не можемо перемогти Путіна військовою силою й у перспективі не бачимо обставин, за яких таке стане можливим. Але ми, як суверенна держава, можемо пережити не лише Путіна, але й тих його наступників (найімовірніше – недовговічних та невпевнених), які після нього вестимуть Росію шляхом путінізму. Можемо пережити всі спроби реставрації імперії, а відтак і саму імперію. До того ж пережити не “під віником”, не як “пострадянська консерва”, а наповнюючи наше життя свіжими сенсами, будуючи майбутнє.

Проте стратегії, спрямовані на те, щоби пережити – це так звані довгі стратегії, які вимагають не лише витримки, але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного. А ще їх має підтримати більшість суспільства – це імперативна умова для втілення “довгої стратегії”.

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців усе ще перебуває в тій “парадигмі попа Ларивона”, яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) – вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, які зрозумілі та зручні для обивателів; у межах того світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише “короткі стратегії”. Бо обиватель не розмірковує часовими масштабами, які виходять за побутовий “горизонт сподівань”. Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, “невідомо, що буде”: хтось із родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять із роботи. Тому “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за дальший горизонт часу. Зважаючи на це, свої “короткі стратегії” обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів і не виводить на перший план ті проєкти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії в його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів, тобто того, що обиватель вважає “традицією”. Але це не жрецька традиція й не “вічне повернення” до джерел. Це лише механічне (і часто-густо неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів.

Софія Дніпровська: Що таке рабство і як його позбутися

Головна відмінність між рабом і вільною людиною - не в ставленні до свободи (не так уже ті раби люблять своє ярмо і налигач, як дехто вважає), а в ставленні до ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

Раб - це людина, яка не здатна самостійно визначати міру своєї персональної відповідальності, бо не має навичок самостійного планування свого життя і трудової діяльності. Як наслідок - суб'єкт не здатен розрізняти суб'єктивні і об'єктивні аспекти буття і бачити межу між тим, що лежить у сфері його компетенції і за що він несе відповідальність і тим, що не є предметом його вибору і за що він відповідальності не несе.

Тому для рабів типові 2 стратегії поведінки. Бундючні раби скидають із себе будь-яку відповідальність за свої дії і свій вибір (і з виряченими очима доводять, що в штани їм наклав якийсь барига). Сумирні раби приймають на себе всю вину світу (і покірно бубонять, що нам ніхто не доктор і ніхто нічого не винен).

Тому навіть зірвавшись з ланця, раб не може діяти конструктивно і потинявшись і побейкавшись деякий час без наглядача з батогом, знову вертається в стійло, що й породжує міф "втечі від свободи", хоча насправді тікають не від свободи, а від відповідальності.

Вичавлювати з себе раба означає вчитися приймати відповідальні рішення. А атрофовані навички відповідальної поведінки ніколи не відновлюються в один момент.

У країнах Західної Європи перехід від залежного до вільного стану завжди відбувався поступово. Спочатку рабів садили на землю, відпускали на заробки, давали вести якісь бізнеси - і в рабського стану, через покоління починали формуватися і закріплюватися навички самостійного буття.

Те саме з демонтажем кріпацтва. Комутація ренти, викуп селян на волю, звільнення сервів у королівських доменах - трансформація від безправного серва до вільного й самодостатнього селянина-парцелярія тривала віками. І колективна свідомість встигала адаптуватися до нових реалій.

Так само поступово відбувалася й трансформація від абсолютизму до ліберальної демократії.

Там же, де залежні категорії населення звільнялися одним махом (як на Півдні США чи в Російській Імперії), там виникали величезні проблеми з адаптацією.

Україні в цьому плані ніколи не везло. Збита з генерального європейського шляху монгольською навалою, польсько-литовською та московською окупацією, вона постійно потрапляла в хибну колію травматичних змін суспільно-політичного укладу, що постійно заводила її в тупик, бо колективна свідомість не встигала адаптуватися до нових реалій.

Демократизація СССР, яка й породила оцю нашу посттоталітарну "демократію",
була саме такою травматичною зміною, яка не тільки не сприяла формуванню громадянського суспільства, а створювала перешкоди для його становлення. Мільйони вчорашніх рабів, які не мали ніяких прав і ніякої власності, раптом отримали увесь набір прав і свобод. Надання прав і свобод суб'єктам, не здатним робити відповідальний вибір, веде до їхнього катастрофічного розбещення. А нема нічого страшнішого, ніж розбещений раб.

І те, що ми зараз маємо внаслідок чергового "свята демократії", що плавно перейшло в дику й розгнуздану вакханалію, - це вже гранична стадія розбещеня.

Похмілля буде тяжким і потребуватиме реанімаційних заходів.

І довгого реабілітаційного періоду. Інакше наступна вакханалія закінчиться моргом.

Денисов С.А. Служилая интеллигенция в российском административном обществе

Денисов С.А. Служилая интеллигенция в российском административном обществе // Политическая концептология. – 2013. – № 2. – С. 206-217.

Аннотация: Российское общество остается административным (этатизированным). Государство, как корпорация бюрократии, формирует слой служилойинтеллигенции, в задачи которой входит трансляция идеологии, оправдывающей господство административного класса. Это идеология этатизма, вождизма, имперства и др. Часть служилой интеллигенции находится в оппозиции к современному государству и мечтает о построении иной модели того же типа административного государства (реформаторы). Служилая интеллигенция так же обозначает наличие в России гражданского общества, поддерживающего правящую группу.

Ключевые слова: административное общество и государство, служилая и гражданская интеллигенция, функции служилой интеллигенции, идеология.

Российское общество автор относит к административному типу [Денисов 2011a]. Доминирующее положение в этом обществе занимает не класс частных собственников, а административный класс, состоящий из лиц, входящих в управленческий аппарат государства. Сегодня свое экономическое господство этот класс обеспечивает через государственную и огосударствленную (квазичастную собственность: акционерные общества «Газпром», Роснефть и т. д.) собственность на основные средства производства, распределение природной ренты, получаемой от продажи сырья (в первую очередь, нефти и газа), перераспределение общественных богатств через бюджет. Политическое господство административного класса обеспечивается за счет недемократического характера российского государства и общества. Этот класс контролирует основные каналы распространения информации в обществе (телевидение, радио, большинство газет, школы, вузы) и через них идеологически обосновывает свое господство. Здесь не общество формирует государство, а административное государство [Денисов 2010b], как корпорация управленцев, формирует удобное для своего выживания общество. Последнее не способно к самоуправлению и нуждается в опекуне в виде административного класса и его государства.

На определенном этапе своего исторического развития российское административное
государство начинает формировать для своих нужд слой служилой интеллигенции. При Петре I в Россию начинают завозить образованных людей с Запада для преподавания в светских учебных заведениях. С увеличением числа образовательных учреждений формируется слой
207
отечественной служилой интеллигенции, которая имеет чины в соответствии с Табелем о рангах. После разрешения дворянству не служить (при Екатерине II), в России начинают формироваться элементы гражданского общества, в том числе гражданская интеллигенция. Последняя громко заявила о себе во второй половине XIX в. В начале ХХ в., с развитием капитализма, слой гражданской интеллигенции приобрел зримые масштабы. Служилая интеллигенция раскололась на две важные для истории страны части. Одна из них поддерживала существующее государство (которое наряду с чертами административного типа имело уже некоторые черты буржуазного государства), а другая мечтала о построении нового, не буржуазного государства. Последняя участвовала (или сочувствовала) в революционном перевороте в России и сознательно или не сознательно помогла введению и укреплению новой модификации административного типа общества и государства, которое получило название социалистического.

THE CARPATHIAN DECLARATION: full text

"The Orange Revolution opened a New Epoch in the history of the European peoples.

"The pepole of Ukraine and Georgia showed the entire world that Freedom and Democracy, and the will of the people and fair elections, are much stronger than the government machine, regardless of how strong and rough it can be. They proved that regimes motivated against to stop the people's vital sovereign rights.

"Despite the weather, millions of people went into the streets to defend their inherent right to Freedom and their Right to Elect their own government. We categorically deny the thesis that peaceful and democratic revolutions can be artificially orchestrated through supposed political methods or though external interventions. On the contrary, the revolutions in Ukraine and Georgia occurred in defiance of political methods and external intervention.

"We are grateful to democratic countries and organizations for supporting our citizens' peaceful struggle for freedom and democracy. We hope such support from the democratic world will continue. Our countries will continue down the path to the construction of a united, democratic Europe, and development of good relations with all neighbors.

"We affirm that the development of democratic civil society institutions will be the main factors in the development and economic prosperity of our countries and peoples.We are convinced that a society's potential can be unlocked only under conditions of freedom and democracy.

"We affirm that the Ukrainian and Georgian revolutions represent a NEW WAVE in the liberation of Europe. This is a wave that will bring the complete victory of freedom and democracy on the European continent."

- Signed Jan. 5, 2005, by Viktor Yushchenko and Mikhail Saakashvili
at Tisovets, Ukraine