Відхід від радянської ідеології в історії дав змогу різнобічно і без упереджень розглянути різні аспекти походження українського народу. З’явилися нові наукові концепції, які вже більш об’єктивно трактують етногенез українців.
Але, на жаль, і на науковому рівні нема узгоджених підходів, а тим більше – публіцистичному й побутовому.
А це велика проблема, і не лише пізнавальна, але й соціально-політична, яка перешкоджає, зокрема, регіональній консолідації.
На заваді її вирішенню є кілька стереотипів та нерозуміння ключових моментів, на яких я і хочу акцентувати увагу.
Отже, перший негативний стереотип – це ототожнення тих етнічних компонентів (субстрату), на основі яких формувався український народ, з самим українським народом. Це все одно, якби, образно висловлюючись, будівельний матеріал (пісок, глину, цеглу, дошки тощо) ототожнити з будинком. Тому треба розуміти, що український етнос – це цілісність, нова якість в соціально-культурних процесах, а отже, кіммерійці, скіфи, сармати і навіть представники давніх археологічних культур були субстратом, на якому формувався український народ, але вони однозначно не були українцями.
Другий негативний стереотип – це прагнення будь-що перенести початки формування українського народу аж в доісторичні часи. Чим це зумовлено? Ще у ХІХ ст. в Європі з подачі Гегеля активно велася дискусія про історичні і неісторичні народи. Мовляв, лише історичні народи мають право на державність і самостійний культурний розвиток. Це і спровокувало серед деяких українських публіцистів необґрунтовані прагнення віднести формування українського народу аж на кілька століть чи навіть тисячоліть до Р. Х., які на сьогодні сильно дезорієнтують широкий загал суспільства. Хоча багато західноєвропейських народів визнають, що вони сформувалися в Пізньому Середньовіччі і не комплексують щодо цього, а навпаки, наголошують, мовляв, ми молоді народи, вже добилися багато, а головні наші успіхи попереду.
Третій негативний стереотип – це ототожнення початків формування українського народу з появою і поширенням назви «Україна» та нерозуміння того, що один і той же етнос може в процесі розвитку змінювати свою самоназву. І це стосується українського народу, основи якого сформувалися ще до появи назви «Україна» ( ХІІ ст.) і який дуже довгий час ідентифікував себе як «русь», «русини», відокремлюючи себе від росіян та білорусів, для позначення яких використовували інші етноніми (москва, литвини та ін.).
Отже, і писемні джерела, і археологічні, і етнографічні свідчать про те, що першим проявом української етнічності були такі племена VII – першої половини ІХ, як поляни, сіверяни, древляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати. У них ще не було єдиної самоназви й самосвідомості, але була мовно-культурна спорідненість, на якій, зокрема наголошує, літописець у «Повісті…». Подальша консолідація цих племен в часи Русі і забезпечила формування вже цілісної української спільноти впродовж Х-ХІV ст. Зауважу, що в процеси українського етногенезу були втягнуті невеликі тогочасні тюркомовні групи (торків, половецькі реліктові групи та деяких ін.). І цей український етнос вже мав власну назву «русь», «русини».
Отже, в середовищі українського етносу на тривалий час (аж до другої половини ХІХ ст.) утвердився етнонім і самоназва «русь», «русини».
Але через різні яскраві моменти Козаччини, починаючи з ХVІ ст., для позначення Середнього Подніпров’я, почала активно використовуватися назва «Україна», переважно в розумінні рідний край, мала батьківщина, країна (як в Пересопницькому Євангелії). Ця назва знайшла широке відображення у фольклорі і була популяризована поетами-романтиками, започаткувавши появу нової, спочатку регіональної, самоназви і нового етноніму «українці», хоча автор видатного українського історично-політичного трактату «Історії русів» (кінець ХVІІІ – поч.. ХІХ ст.) обґрунтовував політичні права українців як «русів».
Етнонім «українці» почав активно впроваджуватися в другій половині ХІХ ст.українською інтелігенцією спочатку в Центральній та Східній Україні не лише через свою популярність, але й з метою відокремлення від російського народу, якому з ХVІІІ ст. була нав’язана назва «русские». Для забезпечення процесів етнічної консолідації його сприйняла галицька та буковинська інтелігенція, хоча і галичанин І. Франко, і буковинець Ю. Федькович, і подолянин С. Руданський для своєї самоідентифікації, і для ідентифікації народу продовжували паралельно використовувати етноніми русини та українці.
Отже, в другій половині ХІХ ст. відбувся ключовий момент – зміна назви українського народу від «русини» на «українці», який під впливом інтелігенції скоро став самоназвою.
Але цей перехід, попри певні здобутки (забезпечив дистанціювання від росіян), не міг не обійтися без втрат. Яких саме? Перше, нова самоназва певною мірою дистанціювала українців від спадщини держави Русь, чим відразу скористалася Росія, безпідставно привласнивши і її історію, і культуру. І це до сих пір викликає різні непорозуміння, особливо в зарубіжній історичній думці. Розуміючи таку проблему, М. Грушевський назвав свою книгу «Історія України-Руси». Друге: впровадження нової самоназви стало незрозумілим на окраїнах української етнічної території, і досі є таким в закарпатських селах, Словаччині, особливо на фоні різної недоброзичливої пропаганди й відсутності фахових роз’яснень.
Насамкінець зазначу: зміцнення й утвердження загальноукраїнської ідентичності, органічної пов’язаності з різними періодами історії, потребує розуміння того, що і етнонім «русини», і етнонім «українці» є самоназвами нашого єдиного народу.
Логічним є і використання етноніму «русини-українці», і важливим – подолання вище описаних негативних стереотипів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий