Андрій Поцелуйко: Дюмезіль серед велетнів XX століття

 

Історія науки рідко буває історією однієї людини. Було б несправедливо уявляти XX століття як епоху, в якій Жорж Дюмезіль самотньо панував над усім полем дослідження міфу. Насправді він належав до блискучого покоління мислителів, які докорінно змінили гуманітарне знання. Поруч із ним працювали такі постаті, як Мірча Еліаде та Клод Леві-Строс, чиї імена стали майже синонімами сучасного релігієзнавства та антропології.

Мірча Еліаде прагнув зрозуміти не стільки походження окремих міфів, скільки сам феномен священного. Для нього міф був не пережитком первісного мислення і не зашифрованою розповіддю про природні чи соціальні процеси. Міф являв собою особливий спосіб буття людини у світі. Він відкривав доступ до сакрального часу — до того міфічного моменту, коли боги створили космос і встановили взірці всіх людських дій. З погляду Еліаде, кожен ритуал був спробою повернутися до цього первинного часу, відновити втрачений зв'язок між людиною та священною основою буття.

У свою чергу Клод Леві-Строс дивився на міфологію очима структураліста. Його цікавили не конкретні персонажі чи історичні традиції, а ті глибинні логічні механізми, за допомогою яких людський розум організовує досвід. Він розглядав міфи як своєрідну мову, елементи якої утворюють системи опозицій: життя і смерть, природа і культура, чоловіче і жіноче, сире і варене. Для Леві-Строса різноманіття міфів світу було не хаотичним нагромадженням сюжетів, а свідченням універсальних структур людського мислення.

Якщо спробувати уявити інтелектуальний ландшафт XX століття у вигляді карти, то Еліаде досліджував царину священного досвіду, Леві-Строс — архітектуру людського розуму, а Дюмезіль — соціальну та ідеологічну спадщину індоєвропейського світу. Усі троє працювали з міфами, але ставили різні питання і тому отримували різні відповіді.

Саме тут стає особливо важливим уточнення, без якого історична перспектива буде неповною. Еліаде мав величезний вплив на історію релігій загалом. Леві-Строс здійснив справжню революцію в антропології та структуралізмі. Їхній авторитет далеко виходив за межі дослідження індоєвропейських традицій і охоплював фактично всю сферу гуманітарних наук.

Дюмезіль же посідав інше місце. Його головним предметом була саме індоєвропейська спадщина. Він не прагнув створити універсальну теорію міфу для всього людства, як це певною мірою робили Еліаде чи Леві-Строс. Його метою було реконструювати інтелектуальний світ конкретної культурно-мовної спільноти — індоєвропейців. Саме тому його вплив був водночас вужчим і глибшим. Там, де Еліаде та Леві-Строс ставали класиками загальної теорії культури, Дюмезіль ставав класиком індоєвропеїстики.

У цьому сенсі між XIX і XX століттями можна провести майже символічну паралель. Для гуманітарної думки XIX століття Макс Мюллер був тією постаттю, яка визначила спосіб осмислення індоєвропейських міфів через мову та природні символи. Для індоєвропейської міфології XX століття аналогічне місце посів Жорж Дюмезіль, який переорієнтував дослідження на соціальні функції, ідеологічні структури та порівняльний аналіз міфологічних систем.

Тому, коли історики науки озираються на розвиток порівняльної індоєвропейської міфології, вони нерідко бачать дві великі епохи. Перша — «епоха Мюллера», коли ключем до міфу вважалася мова. Друга — «епоха Дюмезіля», коли ключем стала структура індоєвропейської ідеології. Між ними пролягло майже століття наукових дискусій, але саме ці дві постаті найвиразніше позначають зміну інтелектуальних горизонтів дисципліни.

І якщо Мюллер став символом філологічного XIX століття, то Дюмезіль став символом індоєвропейської міфології XX століття — навіть попри те, що поруч із ним височіли такі титанічні постаті, як Еліаде та Леві-Строс. Їхній вплив був ширшим, але саме Дюмезіль найбільше визначив те, як сучасна наука бачить міфологічну спадщину індоєвропейських народів.