У XIX столітті відповідь на це питання багато в чому визначалася постаттю Макса Мюллера. У XX столітті на авансцену вийшов Жорж Дюмезіль. Якщо перший бачив у міфах насамперед поетичне відображення природи, то другий вбачав у них відображення суспільства. Якщо для Мюллера ключем була мова, то для Дюмезіля — структура. Якщо один шукав витоки міфу в небі, сонці та світанку, то інший — у соціальному ладі та колективній ідеології. Перехід від одного до іншого став не просто зміною наукових теорій. Він став зміною самого способу бачення міфології.
XIX століття було епохою філології. Саме тоді народилася порівняльна індоєвропеїстика. Відкриття спорідненості санскриту, грецької, латини, германських та слов'янських мов створило інтелектуальну революцію. Перед ученими відкрився образ далекого праіндоєвропейського минулого, що зберігся у мовах народів Європи та значної частини Азії. Здавалося, що мова є своєрідною машиною часу, здатною повернути дослідника до витоків цивілізації.
У цьому контексті Макс Мюллер став одним із найвпливовіших мислителів своєї доби. Він був переконаний, що мова є головним ключем до розуміння міфології. На його думку, міфи народжувалися з поетичних описів природних явищ. Давня людина дивилася на схід сонця, спостерігала гру світла й темряви, захоплювалася бурями та небесними світилами. Щоб описати ці явища, вона створювала метафори. Сонце ставало героєм, світанок — прекрасною дівчиною, ніч — ворогом або чудовиськом. З часом первісний сенс цих образів забувався, і метафори перетворювалися на самостійних богів та персонажів.
Саме тому Мюллер назвав міф «хворобою мови». Його знаменита формула не була зневажливою характеристикою міфології. Навпаки, вона означала, що міф виникає тоді, коли мова починає жити власним життям і породжує нові смисли, незалежні від початкового значення слів. За Мюллером, значна частина індоєвропейської міфології була складною мережею забутих поетичних метафор, пов'язаних із небом, сонцем, світанком, блискавкою та іншими природними явищами.
У цій інтелектуальній картині світу міфологія поставала своєрідною поезією космосу. Боги були не стільки суспільними персонажами, скільки символами природи. Вивчаючи їхні імена та етимології, дослідник ніби знімав шари історичних нашарувань і повертався до первісного досвіду людства — до споглядання неба, землі та світла.
Проте поступово така модель почала викликати дедалі більше сумнівів. Вона добре пояснювала деякі сюжети, але виявлялася безсилою перед багатьма іншими. Не всі боги були пов'язані із сонцем. Не всі герої виявлялися алегоріями світанку. Не всі міфи можна було звести до природних явищ. У міру накопичення етнографічного та історичного матеріалу ставало зрозуміло, що міфологія є складнішою за систему поетичних описів природи.
Саме в цей момент на сцену виходить Жорж Дюмезіль.
Якщо Мюллер був дитиною романтичної філології XIX століття, то Дюмезіль належав до структурного мислення XX століття. Його цікавило не походження окремих слів, а приховані закономірності, що пронизують цілі міфологічні системи. Він ставив питання інакше: якщо індоєвропейські народи походять від спільної праспільноти, то чи могли вони успадкувати не лише окремі слова та імена богів, а й цілісне бачення суспільства?
Відповіддю стала знаменита трифункціональна теорія.
На думку Дюмезіля, давні індоєвропейці організовували світ навколо трьох фундаментальних функцій. Перша функція була пов'язана із сакральною владою, законом, мудрістю та магічним авторитетом. Друга — з війною, силою та героїзмом. Третя — з родючістю, багатством, господарством і матеріальним добробутом.
Найдивовижнішим було те, що ця структура, за спостереженнями Дюмезіля, простежувалася в найрізноманітніших культурах індоєвропейського світу. У ведичній Індії, у римській релігії, у скандинавських сагах, у кельтських переказах і навіть у багатьох епічних традиціях повторювалися схожі схеми. Верховні боги часто поділяли між собою сакральну та юридичну владу. Поруч із ними стояли войовничі божества. Ще нижче перебували покровителі достатку, землеробства та плодючості.
Таким чином, міфологія переставала бути лише поезією природи. Вона ставала дзеркалом суспільства. Боги виявлялися не уособленнями сонячних променів чи грозових хмар, а символічним відображенням соціального порядку. Міф розповідав не стільки про рух небесних світил, скільки про те, як людина розуміла владу, війну та працю.
Там, де Мюллер бачив космос, Дюмезіль бачив соціум.
Проте було б помилкою вважати одного з них правим, а іншого — помилковим. Насправді вони представляють дві великі епохи гуманітарної думки. Мюллер уособлює XIX століття з його вірою в мову як ключ до всіх загадок культури. Дюмезіль уособлює XX століття з його прагненням виявити приховані структури, що формують людське мислення.
Між ними лежить ціла історія науки: розвиток антропології, соціології, структурної лінгвістики, історії релігій. Поруч із Дюмезілем працювали Мірча Еліаде, який досліджував священний час і міф про вічне повернення, та Клод Леві-Строс, який шукав універсальні структури людського мислення. Разом вони змінили обличчя гуманітарного знання так само радикально, як філологи XIX століття змінили його століттям раніше.
Сьогодні жодна з цих теорій не сприймається як остаточна істина. Дослідники визнають, що міфи можуть одночасно відображати природні явища, соціальні структури, психологічні архетипи, ритуальні практики та історичну пам'ять. Але історія індоєвропейської міфології й досі багато в чому читається як діалог між двома великими мислителями.
Один дивився на світанок і бачив народження богів.
Інший дивився на суспільство і бачив народження космосу.
Між цими двома поглядами розгортається майже вся інтелектуальна історія порівняльної індоєвропейської міфології — шлях від небесного світла до соціального порядку, від етимології до структури, від природи до культури. І саме тому постаті Макса Мюллера та Жоржа Дюмезіля залишаються двома величними вершинами, між якими й сьогодні проходять головні маршрути дослідження міфу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий