Українську культуру надзвичайно важко зрозуміти, якщо розглядати її виключно крізь політичну чи соціально-економічну призму. У самій серцевині українського світу лежить явище, яке можна назвати
поезієцентризмом —
особливим типом цивілізаційної свідомості, у якому саме поетичне слово стає найвищою формою духовного самовираження народу. Для українця
поет ніколи не був лише літератором. Він
був пророком, мудрецем, хранителем пам'яті, моральним авторитетом, речником історичної правди й навіть духовним провідником нації. Не випадково
найвизначніша постать української культури — це не полководець, не державний діяч, не філософ-систематик і навіть не релігійний реформатор, а по
ет — Тарас Шевченко, якого сам народ назвав Кобзарем.Саме слово «Кобзар» є надзвичайно промовистим. Воно не означає просто автора поетичних творів. Кобзар — це співець, музикант, носій сакральної традиції, мандрівний мудрець, який словом і музикою формує духовний простір народу. Символічно, що головна книга Шевченка також отримала назву «Кобзар». У цьому акті самоназви закладено глибоку архетипічну програму: Шевченко не просто писав вірші — він продовжив тисячолітню традицію сакрального співця, який уособлює голос самого народу.
