Мапа Чортківської офензиви УГА, червень 1919 року.

Мапа Чортківської офензиви УГА, червень 1919 року.

Ярослав Галущак: Західно-Українська Народна Республіка: погляд із сьогодення

 Відродження української нації від комуно-московського іга, становлення національної державності, піднесення суспільно-політичного життя в країні викликали підвищений інтерес і захоплення до непростої та славної історії нашого народу, його державності.

Історія української національної державності багата на державотворчі традиції, має певну, хоча й уривчасту, тяглість: Київська Русь – Галицько-Волинське князівство і королівство – Українська козацька держава – Українська Народна Республіка (УНР) / Українська Держава / Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) – Карпатська Україна – відновлена Українська Держава – сучасна Україна. У цьому історичному ряді належне місце займає ЗУНР, що була втіленням державницьких устремлінь українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.

Важким і непростим був шлях Західноукраїнських земель (ЗУЗ) до волі, незалежності й соборності. У Новий час його започаткувала революція 1848 р. в Європі, що ввійшла в історію під символічною назвою «Весна Народів». Визначальним поштовхом до волі була т. зв. «Велика Східноєвропейська Революція» 1917-1918 рр., в ході якої відбулася Листопадова національно-демократична революція на ЗУЗ.

Виконуючи конституційне рішення парламенту Австро-Угорської імперії про створення з її частин національних державних утворень і з покладанням уповноваженнь на це послів (депутатів) парламенту від Національних Курій, 19 жовтня 1918 року у Львові на Всенародних Українських Національних Зборах західні українці створили свій представницький орган – Українську Національну Раду (УНРаду), яка того ж дня проголосила на цих землях Українську  державу. 1 листопада відбувся відомий «Листопадовий Зрив» (революційні події). А вже 13 листопада УНРада Тимчасовим Основним Законом визначила назву нової держави – «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) як суверенної держави українського народу зі своїм гербом і прапором та чітко окресленою територією, що охоплює 70 тис. кв. м, з населенням 6 млн осіб.

Проголошення власної самостійної держави у центрі Європи було видатною подією в історії українського народу, одночасно це було кроком на шляху до соборності української нації (згадаймо вікопомний Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 р.) та створення на території ЗУНР Західної Області (ЗО) УНР. Але в силу об’єєктивних і суб’єктивних причин український народ на даному етапі історії програв боротьбу за державність. ЗУНР фактично існувала до липня 1919 р. (часу евакуації уряду та Української Галицької Армії (УГА) на територію Української Народної Республіки (УНР), а юридично – до березня 1923 р., коли Рада послів Антанти дала дозвіл на інкорпорацію Польщею Східної Галичини.

Наукове, глибоке і всебічне вивчення історії ЗУНР, досвіду її державного будівництва дасть змогу об’єктивно оцінювати здобутки і прорахунки пройденого українцями даного відрізку історичного шляху, визначати передумови та причини як успіхів, так і поразок, що відкидали націю назад і зумовлювали тривалі періоди втрати незалежності.

ЗУНР – суверенна демократична держава українців в центрі Європи, що виникла у 1918 р. в результаті перемоги національно-демократичної революції на ЗУЗ, стала одним із феноменів відчизняної та європейської історії.

З детальною історією ЗУНР, документами та ілюстраціями,  з  долями політичних та військових діячів можна ознайомитися у працях науковців Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, з якими можна ознайомитися в читальному залі суспільних наук Наукової бібліотеки університету.

Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Пропонована література для перегляду:

1. Прикарпаття : спадщина віків : історико-культурологічне видання. – Львів : Манускрипт, 2006.

2. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923 : ілюстрована історія / голов. Ред. М. Кугутяк. – Львів : Манускрипт, 2008.

3. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Енциклопедія : до 100-річчя утворення ЗУНР. – Івано-Франківськ – Львів, 2018.

4. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Документи і матеріали / укл. О. Карпенко, К. Мицан. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001-2013. – У 5 тт., 8 кн.

5. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Уряди. Постаті / Інститут українознавства НАНУ ; голова ред. Ради Я. Ісаєвич. – Львів, 2009.

6. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Історія / кер. авт. колект. й ред. О. Карпенко. – Івано-Франківськ : Сіверсія, 2001.

7. Галичина : науковий і культурологічний краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ : ПНУ, 2014. – Ч. 25-26. До 95-річчя ЗУНР.

8. Карпенко, Олександр. З історії Західно-Української Народної Республіки / за ред. М. Кугутяка. – Івано-Франківськ : ПНУС, 2006.

9. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії. – Івано-Франківськ : Плай, 2002. – Т. 1. (1918-1929). 

10. Кугутяк М. Українська націонал-демократія. 1918-1939. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. – У 4 тт.

11. Великочий В. Джерела до вивчення Державного видавництва в ЗУНР. – Івано-Франківськ : Плай, 2003.

12. Станиславів у часи Західно-Української Народної Республіки. Документальні свідчення, спогади, накази … / упоряд. і ред. І. Монолатія. – Івано-Франківськ : Лелія-НВ, 2008.

13. Литвин Н., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів : Олір, 1995.

14. Макарук С.А. Українська Республіка галичан : нариси про ЗУНР. – Львів : Світ, 1997.

15. Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на Західних землях України. – Київ : Либідь, 1993.

16. Клочурак С. Гуцульська республіка (1918-1919) : до 100-річчя. – Ужгород : Карпати, 2018.

17. Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918-1923 (до 75-річчя). – Коломия : Світ, 1993.

18. Великочий В., Гаврилів Б. Дмитро Вітовський (1887-1919 рр.) : документальний нарис. – Коломия : Вік, 1997.

Андрій Шкіль: До річниці Листопадового Зриву

102 роки тому, загартовані у боях Першої Світової, українські військовики змінили владу у Королівстві Галичини і Володимирії. За кількадесят годин, ними було перебрано контроль над усіма ключовими об‘єктами Королівства і було проголошено Західньо-Українську Народню Республіку, зі столицею у Львові. Їх не зупинили страх і неспоможність тодішніх українських політиків. Хто ж таких зупинить? Куля - так, страх - ні. До відважних - світ належить. 

Героям Слава!

Під час Листопадого Зриву, наших полягло небагато, значно більше загинуло у боях за втримання незалежності.

Не втримали.

Але 1-го листопада однозначно перемогли!

І Листопадовий Чин - увійшов назавжди окремим мужні і переможним рядком у енциклопедію української душі

Микола Бандрівський: Перший Гуцульський полк морської піхоти і чому він був створений на Західній Україні у 1919 році

Здавалось би, що може бути більш абсурдніше: карпатська Гуцулія і морська тематика? От, і я, так само думав, однак історія всього цього, виявилася ще більш цікавішою, ніж я гадав.

Так, згідно з документами, 9 травня 1919 року в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську) морський міністр Української Народної Республіки затвердив штат Першого Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР. А, ще через два тижні, в тому ж Станіславові, згідно з Наказом №231/236 від 22 травня 1919 року, була сформована дивізія морської піхоти, до складу якої увійшов згаданий 1-ий Гуцульський полк морської піхоти і 1-ша батарея при ньому

То, все ж таки, чому ті "морські справи" молодої Української Народної Республіки, вирішувалися не десь на березі моря, а в... Галичині? Відповідь доволі проста: усі порти і Чорноморське узбережжя України, на той час, окупували війська Антанти і тому (а також під натиском більшовицьких військ зі сходу), армії УНР відступили у західні регіони - на тодішню територію Західно-Української Області Української Народної Республіки, де й відбулося вищезгадане формування морських полків

Примітка №1: Офіційною датою створення 1-го Гуцульського полку морської піхоти армії УНР вважається 3 березня 1919 року, коли в Бродах на Львівщині, командиром цього підрозділу було призначено підполковника Омеляна Гемпеля. А, вже 21 травня Перший Гуцульський полк морської піхоти з Бродів було передислоковано до Чорткова під Тернополем.

Штат гуцульського полку морської піхоти затвердив 9 травня 1919 року в Станіславі капітан І рангу 3лобін, що виконував тоді обов' язки Морського міністра УНР. Полк складався з куренів, кінної та кулеметної сотні.

До куреня входили 4 піших сотні, кожна з яких ділилася на 2 чоти, а ті, в свою чергу, - на 4 рої. В сотні нараховувалося по 151 вояку. Штат полку нараховував 2374 особи, з яких: старшин - 63, лікарів - 5, урядовців - 9, козаків - 2297. Коней 415, з яких: муштрових - 142; обозних - 273 (за інформацією Володимира Сергійчука).

Журнал військових подій Гуцульського полку морської піхоти з 25 травня 1919 року, написаного осавулом полку сотником Заболотним (опубліковано Володимиром Сергійчуком)
24 березня. Наказом по Морському Міністерству (Число 2) почав формуватися Перший Гуцульський полк морської піхоти в м. Броди.
21 травня. Полк вирушає до Чорткова за наказом Морського Міністерства (ч. 169 від 17 травня) для формування.
23 травня. По дорозі на Чортків у Тернополі за наказом Головного отамана Петлюри (ч. 679, 23.05) полк підпорядкований в оперативному відношенні Січі.
25 травня. Полк вирушає походом на станцію Богданівку.
До 1 червня полк готувався до наступу на Волочиськ: здійснює розвідку, розгортає техніку,
1 червня. За наказом штабу Січі полк похідним маршем пересувається до села Черничувка, яке послужило вихідним бойовим пунктом для наступу на станцію і місто Волочиськ.
2 червня. Полк переправився під ворожим вогнем через Збруч вбрід на 200 метрів північніше Оржехівця і закріпив за собою переправу.
3 червня. Розвідка веде перестрілку з ворогом і просувається до станції Волочиськ.
Полк захопив станцію і місто Волочиськ. Відбив у ворога кулемет, набої для рушниць і гарматні. В полку втрат немає, ворог залишив 7 чоловік убитими.
4 червня. Полк вирушив о 7 годині ранку з Волочиська бойовим порядком до станції Войтівці Проскурівського повіту і після недовгої перестрілки з ворогом захопив село Войтівці.

Косачів (табір для військовополонених та інтернованих осіб)

Косачів (пол. Kosaczów) — найбільший табір ЗУНР для інтернованих осіб та військовополонених, розташований у передмісті Косачів м. Коломиї (тепер частина міста) і функціонував з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р.

Коломия не випадково була обрана для розташування табору інтернованих осіб, бо знаходилося далеко від лінії фронту українсько-польської війни 1918-1919 рр. У таборі перебували представники різних національностей: німці, угорці, румуни, чехи, українці та ін., але найбільше було поляків. Перші інтерновані поляки прибули з Перемишля та околиць, Самбора, Дрогобича, Борислава, Львова та його околиць: Прус, Сокольників, Сем’янівки, Давидова та ін., Калуша, Станиславова, Бібрки, Городенки, Ходорова, Тисмениці та Бучача. Військовополонені та затримані поляки за походженням були з усіх польських земель. Спочатку вони були розміщені у камері для арештантів у приміщенні Магістрату (міській Ратуші), а частина – у в’язниці на вул. Романовського. Коли ж в’язниця була переповнена, їх перевели до школи імені барона Гірша на вул. Коперника. Хворих розмістили у лікарні на тій самій вул. На відміну від затриманих військових та інтелігенції, селян та робітників до офіційного утворення табору селили в навколишніх польських селах – св. Йозефі та св. Станіславі.

Комендант табору інтернованих осіб та військовополонених у Коломиї, поручик Й. Чайківський, до війни гімназійний професор, 6 грудня 1918 р. видав наказ усіх інтернованих перевести до бараків на Косачеві – болотистому передмісті Коломиї. Там ще до І світової війни були побудовані бараки, в яких утримували худобу для австро-угорської армії. Інтернованих розмістили в семи дерев’яних бараках. Протягом періоду існування табору у Косачеві з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р. крізь нього пройшло бл. 4 000 – 5 000 осіб, померло від 800 до 1 300 осіб, задокументовано смерть 467 осіб. Точної облікової інформації про кількість осіб, що перебували у таборі за весь період, не збереглося. Єдиним є запис, що у Коломиї на початок лютого 1919 р. перебувало 3 484 інтернованих осіб та військовополонених.

Руслан Делятинський: Регулювання правового статусу Греко-Католицької Церкви в контексті подій радянсько-польської війни 1920-1921 рр. (на прикладі Станиславівської єпархії)

Проблема взаємовідносин Церкви і держави, яка є однією з найбільш актуальних і в наш час, набувала особливого загострення в кризові періоди історії українського народу, коли зміна державно-політичного режиму приводила до порушення попереднього взаємозв’язку цих двох суспільних інституцій і вироблення нових принципів їх співіснування. Особливо гостро такі зміни переживала православна церква, характерною ознакою якої дослідники називають цезаропапізм і сервілізм – підпорядкування інтересам держави, перетворення церкви в ідеологічне знаряддя імперської політики [17, с.220, 229-230; 27, с.334]. Проголошення й реалізація принципу відокремлення церкви від держави, актуального і в незалежній Україні, в цілому не відмінила необхідності регулювання цього роду взаємовідносин. На думку політолога М.Байрака, в сучасних умовах вкрай необхідним є “подолання відчуження між Церквою і державою, що означає поглиблення відносин між державою і релігійними організаціями, підхід до “церковної проблематики” як до загальнодержавної в контексті активного сприяння трансформації Церкви в повноцінну соціальну інституцію” [36, с.81].

Руслан Делятинський: Становище та діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в 1919-1920 рр.

Кафедральний собор Святого Воскресіння Христового Івано-Франківської єпархії УГКЦ

Після вимушеного відступу УГА за Збруч 16 липня 1919 р. Галичина опинилася під військовою окупацією Польщі, однак її політично-правове становище залишалося невизначеним і відкривало «перспективу боротьби за реалізацію права на самовизначення» [25, с.153]. Тому початковий період польської окупації можна розглядати як продовження боротьби за українську державність, в якій взяли участь всі національно свідомі верстви українського народу, в т.ч. греко-католицьке духовенство.

У сучасній історіографії чимало досліджень присвячено діяльності УГКЦ у міжвоєнний період [див.:21, 22, 24, 26-30, 32]. Однак мало уваги звернено на діяльність ієрархії та духовенства УГКЦ на початку польської окупації. Тому актуальною є спроба розглянути діяльність греко-католицького духовенства у 1919-1920 рр. на прикладі Станиславівської єпархії.

УГКЦ підтримала уряд ЗУНР вже з перших днів, тобто «греко-католицизм органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства» [32, с.23]. З липня 1919 р. розпочалася дипломатична боротьба за відновлення незалежності ЗУНР. Державний Секретаріат Ап.Столиці планував у липні 1919 р. звернутися з протестом проти зловживань польських військ, однак не реалізував свого наміру через погрози глави уряду І.Падеревського розірвати дипломатичні зв’язки [22, с.14].

Тим часом, у Галичині польський уряд увів надзвичайний стан. За звітом Міжнародного Червоного Хреста, восени 1919 р. число заарештованих українців перевищило 100 тис., із них — понад 1тис. священиків [11, с.5; 25, с.154]. Із цих священиків в серпні 1919 р. «лише… декого випущено з табору інтернованих, але їх рівночасно конфіновано» [14, с.258-259; 36, с.15].

Руслан Делятинський: До питання про діяльність греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії напередодні і в час Листопадової революції 1918 року в Східній Галичині: основні уроки

У статті автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в Східній Галичині протягом 1918 р. В цей період відбувається певна еволюція суспільно-політичних поглядів духовенства, яке активно підтримує політичний курс Українського Парламентської Репрезентації в австрійському парламенті, москвофільський рух різко втрачає свої впливи серед священиків й зростає їхня національна свідомість. Певної популярності набуває ідея поширення унії на східну Україну. Підтримка у вересні 1918 р. духовенством ідеї створення українського коронного краю Галичина була проявом національних прагнень до самостійного життя, що в листопаді посприяло його активній участі у формуванні органів української влади. 

Події 1 листопада 1918 р. в Східній Галичині не тільки змінили напрям історичного розвитку українського народу в краї, але й вплинули на греко-католицьку церкву. В сучасній історіографії активно розробляється проблема участі греко-католицької церкви в Листопадовій революції та національно-державному будівництві в період ЗУНР [24, с.10-15; 26, с.7-12; 31, с.79-90; 36, с.37, 39, 40; 37, с.5-16; 38, с.205-223; 39, с.16-29; 40, с.127-134; 41, с.187-236; 43, с.107-113], однак недостатньо уваги приділено питанню участі духовенства Станиславівської єпархії у суспільно-політичному русі 1918 р., в період підготовки національно-демократичної революції.

Руслан Делятинський: До питання про ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР (1918-1919 рр.)

У статті автор розглядає проблему ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР 1918 – 1919 рр. В процесі підготовки освітньої реформи окреслилися два протилежні погляди: з одного боку, радикально настроєні представники учительства виступали за відділення школи від церкви, а з іншого – Станиславівський єпископ Григорій Хомишин та окремі греко-католицькі священики – виступали за збереження інституту катехитів та релігійного виховання у школах. На думку автора, фактична незавершеність освітньої реформи сприяла подальшій підтримці греко-католицьким духовенством української державності.

В сучасній історіографії історії ЗУНР присвячено вже чимало досліджень, в яких розкрито взаємозв’язок українського національно-визвольного руху в підросійській та підавстрійській частинах України, події Листопадового зриву, формування державного апарату й органів влади на місцях, об’єднання УНР та ЗУНР, законодавча діяльність УНРади, розвиток суспільно-політичного життя тощо, проаналізовано причини поразки національно-визвольного руху та наслідки для розвитку національного життя у міжвоєнній Польщі. З’явилися нові дослідження, в яких розробляються проблеми політичного проводу ЗУНР (загальна характеристика та історико-біографічні розвідки), участі різних соціальних груп (в т.ч. греко-католицького духовенства) у державотворчих процесах, змісту і характеру суспільних перетворень тощо [25, 258-273].

Руслан Делятинський: Релігійна політика Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 — липень 1919 рр.)

Проблема церковно-державних відносин, актуальна в незалежній Україні може бути вирішена тільки із врахуванням уроків історичного минулого. Це вимагає, зокрема, більш ґрунтовного дослідження релігійної політики українських урядів часів визвольних змагань 1917–1920 рр. В сучасній українській історіографії зроблено вже перші спроби в цьому напрямку [25; 44; 45], зокрема висвітлено питання релігійної політики щодо православної церкви та розвитку церковного життя в періоди Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, розкрито в цьому контексті ставлення політичних діячів до греко-католицької церкви. Сучасні українські дослідники М.Литвин, К.Науменко, М.Кугутяк, М.Гайковський, О.Красівський, В.Марчук, І.Пилипів, О.Єгрешій висвітлили участь греко-католицького духовенства в УНРаді та органах місцевої адміністрації, роль інституту полевих духовників в УГА, ставлення галицьких єпископів до української державності [27; 28; 30; 31; 33; 34; 35; 37]. Проведені дослідження дають змогу погодитись із висновком, що “греко-католицизм як теорія і практика національно-релігійного життя органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства” [36, с.83]. Однак окремі питання залишилися мало вивченими. Метою даної статті є об’єктивне висвітлення проблеми релігійної політики в ЗУНР, з’ясування її впливу на суспільно-політичні погляди та діяльність греко-католицької ієрархії та духовенства.