Костянтин Рахно: Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов

Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов - кандидат історичних наук, археолог, культуролог, письменник. Один зі знакових авторів 1990-х - 2000-х, учасник багатьох видавничих проектів.

Світла, добра, щира, буремна людина, носій наукових ідей, які випередили свій час, але наштовхнулися на опір пострадянського Інституту археології. Причина полягала в особистому конфлікті з впливовими угрупованнями в установі, одне з яких очолювала сумнозвісна Софія Березанська. Виклад "дискусії" з розгромом поглядів Шилова друкувався аж у двох номерах фахового журналу, щоб заперечити його право на наукову діяльність, позбавити наукового голосу. Ідей Шилова демонстративно зреклися ті його колеги, що їх поділяли. Зреклися, щоб за пару років знову повернутися до аналогічних досліджень.

Було вправно зрежисовано соціальну смерть для вченого, за якою мала, на думку організаторів, невдовзі настати й фізична. Більше не треба засилати репресованих. Достатньо "скляної стелі".

Вже в наш час було виявлено, що ідеї Шилова, почерпнуті з зарубіжної наукової літератури та археологічного досвіду, відповідають дійсності, що змушені були визнати і його критики, зокрема Сергій Пустовалов. Підходи Шилова без згадки про його прізвище лягли в основу новітніх досліджень зрубної та інших археологічних культур. Але було пізно, бо його кар'єра була зламана. Трагізм долі українського вченого проходить через його наукові й художні твори.

Шилов-археолог поступається місцем талановитому письменнику, філософу, культурологу. Юрій Олексійович намагався осмислити пережите й прочитане, показати вразливість і водночас безсмертя людського буття, як його розуміли представники ямної, катакомбної, зрубної культур. Він був відкритим для нових бачень і джерел. Любив Україну, любив і розумів Степ і його кургани, трипільські праміста Наддніпрянщини. Нещадно критикував як вузьку псевдо-національну обмеженість, "патріотичне" небажання зробити крок за межі вузькопартійного псевдонаціоналістичного бачення, так і всепожираючий соціал-демократичний, ліволіберальний та необільшовицький космополітизм Кравчука, Медведчука, Кучми, Путіна. Вказував на наукові хиби й пристосуванство багатьох сучасників. Прямолінійний, незручний для багатьох, політнекоректний...

Пригадаймо його, як сказано в Рігведі:

Того, хто пішов великими пологими схилами,
Розгледів шлях для багатьох..

https://shylov.org.ua/

https://www.youtube.com/watch?v=J2zIzORJveI

28 ноября 2024 г. в возрасте 93 лет умер Юрий Яковлевич Барабаш

 28 ноября 2024 г. в возрасте 93 лет умер Юрий Яковлевич Барабаш, литературовед, доктор филологических наук (1969), профессор (1971), главный научный сотрудник отдела литератур народов России и СНГ ИМЛИ РАН.

В 1977—1983 годах он работал первым заместителем министра культуры СССР. В 1983—1985 годах — главный редактор газеты «Советская культура». Член Союза писателей СССР (1957).

Автор более 35 книг, нескольких сот публикаций в коллективных научных трудах, литературных периодических изданиях на русском и украинском языках. Среди его монографий: "Чистое золото правды. О некоторых особенностях эстетики и поэтики Александра Довженко" (1963), "О народности. Литературно-критические очерки" (1970), "Вопросы эстетики и поэтики" (1973), "Алгебра и гармония. О методологии литературоведческого анализа" (1977), "«Знаю человека...» Григорий Сковорода: поэзия, философия, жизнь" (1989), "Гоголь. Загадка «прощальной повести». («Выбранные места из переписки с друзьями». Опыт непредвзятого прочтения)" (1993), "Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков" (1995), "«Если я забуду тебя, Иерусалим…». Гоголь и Шевченко. Сравнительно-типологические опыты" (2003) и др.

Лауреат Государственной премии РСФСР им. А.М. Горького за монографию «Вопросы эстетики и поэтики» (1976), Международной премии фонда О. и Т. Антоновичей (США) за работы о Сковороде и Гоголе (1999), Международной премии им. Г. Сковороды (2011).

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій академік Петро Петрович Толочко

Людина старого гарту, з гарними, великопанськими манерами, що, в принципі, стояла вище загальної маси за інтелектуальним розвитком, проте їй категорично не вистачило смаку й аполітичності, навіть просто несуєтності, щоб стати солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, вінтажну несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям. Як не вистачило і Мирославу Поповичу чи тій же Ліні Костенко.

Його ранні книги, такі, як "Таємниці київських підземель", були гарними й навіть сміливими. Зараз так писати науково-популярні тексти мало хто вміє. Вони творили українськість. Пізні, типу "Кочові народи степів України", втратили ту легкість пера й зухвалість.

Як і решта легальних інтелектуалів його покоління, за доби незалежності він наполегливо робив усе, щоб зіпсувати собі некролог. 

Як адміністратор науки, він створив в археології незалежної України гнилу атмосферу політичної доцільності й угодовства, де чавилася вільна думка, якщо їй суперечила, і навпаки, дозволялися будь-які екстравагантні теорії, якщо були на злобу дня. 

Як громадський діяч, він змінював політичні погляди зліва направо й справа наліво, встигнувши побути націонал-демократом і комуністом, соціалістом і центристом ліберального штибу, щоразу запеклим. Його прикінцевий поворот у радикальне москвофільство був відверто моторошним, але не моторошнішим і не безглуздішим за аналогічний демонстративний поворот Поповича в радикальний ліволібералізм.

Слід віддати йому належне: імпортованим теоріям хозарського пізнього заснування Києва і різним каганатам він мужньо протистояв і аргументовано опирався, бо зберігав вірність деяким україноцентричним поглядам академіка Бориса Рибакова і вже не міг переглядати їх. Але варто було йому зійти зі сцени, згідно з терміном його молодості, "зашелестіти", як нас заходилися позбавляти міста Кия ті, кого він сам понабирав і вивів у люди.

Він був надто легкою мішенню для критики, особливо з боку націонал-демократів старшого покоління.

Ті, що прийдуть після нього, будуть набагато гіршими й небезпечнішими - не такими розумними й начитаними, з відверто вахлацькою  невихованістю, невмінням триматися, що подаватимуться як просунута європейська розкутість, але вчасно запишуться в ліволіберали й ховатимуть свою набагато більшу українофобію за "патріотизмом", "небінарністю", "майданністю", "байрактарівщиною" і "євроінтеграційністю". Гіршими тому, що нинішній час з його грантожерством вимагає ще більших компромісів із совістю, ще більшого лицемірства, ще більшої особистої деукраїнізації. Більше гасел, більше політики, більше істерики в ЗМІ.

І з ними буде важче впоратися.

Ярослав Калакура: Не маємо права забувати!

 Доречно почати словами знаного письменника і науковця Віктора Жадька : "Не маємо права забувати!".

5 років тому відійшов у Світ Вічності відомий український вчений, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки Май (Михайло) Панчук.

У прощальному слові директор академічного Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Олег Рафальський образно сказав: "Треба вчитися жити без Мая Івановича...". А воно не виходить. Не вистачає його мудрості, прозорливості, стратегічного і критичного мислення, людської доброти, порядності, чуйності, дружньої поради і підтримки

. На його пошану та інших фундаторів новітньої української етнополітології видана книга "Цивілізаційна ідентичність українства" . Добра і світла память!

Чергова непоправна втрата для України

Чергова непоправна втрата для України. 

Костянтин Миколайович Тищенко (31.07.1941 – 23.07.2023) – доктор філологічних наук, професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу КНУ імені Шевченка, вiдомий фахiвець у галузi загального, романського i схiдного мовознавства, перекладач, полiглот, який володів понад 50 мовами. Знавець арабської, фінської, баскської, перської. Засновник єдиного в світі Лінгвістичного музею.

Добра, чуйна, надзвичайно шляхетна старосвітська людина, залюблена в українське слово та таємниці топоніміки, в український фольклор і класичну літературу, у рідну Глухівщину та її говірки з загадковими дифтонгами. Його серцю були близькі Персія з її зороастрійцями, Осетія, Земля басків, Єгипет, Туніс, Таврійський півострів із генуезькими назвами вітрів. Блискучий оповідач, він міг, наприклад, процитувати вірш грузинською, а потім власний віршований переклад його. Найдивовижніші його ідеї, які він викладав з неперевершеним науковим хистом і які викликали подив у профанів, знаходили потім несподівані підтвердження. З ним завжди було про що поговорити...

В Україні він був відомим, але незатребуваним. В іншій країні його багатомовні студенти стали б елітою мовознавства, літературознавства, дипломатії. Започатковані ним напрямки перетворилися б на цілі наукові школи. Його наукові праці часто ігнорувалися чи зазнавали остракізму від глузливих невігласів. Тому його наукова діяльність була прикладом особистої мужності й жертовності. Костянтин Миколайович дуже вразливо переживав руйнування реформаторами української науки, звуження її горизонтів, закриття кафедр, а разом з ними - цілих напрямків у гуманітаристиці. Він не поділяв ліволіберальні цінності й не боявся про це писати. Він любив Україну і вірив у неї...

Порожнеча більшає... Україна порожніє...

Не стало доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя

Сергій Іванович Білокінь (1.07.1948, Київ – 14.04.2023, Редвуд-Сіті, США)

 Не стало доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя.

Людини, що носила в собі цілий всесвіт забутих, загублених у лихоліттях, маловідомих постатей діячів української культури.

Затято, наполегливо, правдолюбно він викликав їх усіх до життя, мов чаклун-некромант. Під його пером їхні тіні ставали людьми з плоті і крові.

Архівіст і дешифровщик стародавніх писемностей Микола Суслопара, поет-неокласик Микола Зеров, етнограф Євгенія Спаська, мистецтвознавці Федір Ернст і Стефан Таранушенко, художник Георгій Нарбут, комі поет, автор епосу "Біармія" Калістрат Жаков і інші воскресали завдяки йому.

Він був дуже політнекоректним. Його праця «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 1917-1941» та деякі статті й досі страшні для космополітів та українофобів. Там є про обставини смерті декого з гетьманських міністрів. З іменами катів. Він багато зробив для публікації прогетьманської і антипетлюрівської спадщини Євгена Чикаленка та не раз говорив про потребу розслідувати вбивство гетьманича Данила Скоропадського. Він не збирався применшувати кількість жертв Голодомору, бо скривдили якогось там видавця.

Він не збирався прощати. 

Для вітчизняної науки Сергій Білокінь через це все виступав особою малопомітною і малопотрібною. Нецікавою ні для сирівчаних патріотів, ні для ліберальних грантожерів. Йому не видавали ювілейні фестшрифти, його не пошановували на рівні ліберальних гніздилищ-псевдоуніверситетів, а спроба дати почесного професора одного з них обернулася спільною атакою космополітичного кубла та ультралівої профспілки. Світла пам'ять!

(с) Костянтин Рахно

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів

Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів. 

Він прожив складне життя і часто в минулому писав не те, що ми зараз хотіли б бачити. Але цей гріх є і в багатьох тих, хто записався в дисиденти та нонконформісти.

Він часто надто близько підходив до суєти світу сього, вникав у те, що можна було оминути й краще написати щось про любов до України, про ліс, про природу, про птахів і тварин. Як і Петро Толочко, Борис Олійник та Мирослав Попович, він, на превеликий жаль, утратив шанс стати таким солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям, і водночас до якого б дослухалися. Але не тим, хто обожнює сервільних і неукраїнськихйого судити.

Просто, на відміну від тих усіх одноденок, він мав Дар. Дар жорсткий, сильний, аполонічний, такий, що обпікає. Вони забудуться. А він залишиться.

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай.
Проколи серця товсті й ліниві
І гноївки випусти Дунай.
Всіх вельмож — рабів німих і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий мотлох —
На вогнях оновлення спали.
Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі.
Не введи в спокусу мсти і слави,
Вкинь в палющу хижу ненасить
Мудрості і знамено криваве
Дай нам не соромлячись носить.
Поклади нам сонце на зіниці —
Променем туди, де непроглядь.
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять.
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь.
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на днесь.
І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав.
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь.
1965

Костянтин Рахно: Помер Володимир Білінський

Людина з напрочуд неукраїнською - чи то середньоазійською, чи то містечковою - зовнішністю, над якою часто сміялися, без гуманітарної освіти, без ерудиції, без літературного дару. Трубадур духінщини.

Єдине, чому можна позаздрити, - тій несамовитій, суто графоманській працездатності, з якою ця людина компілювала з чужих цитат і власної маячні товсті томи усіх цих пустопорожніх "Країн Моксель", "Країн Йоксель", "Країн Бом-Брамсель".

Туди втрамбовувалося все - від російської нової хронології до казахської маячні про те, що Чингізхан був щирим казахом, а ніяким не монголом. Не треба було читати давні й іноземні книги, гортати періодику, сидіти в архівах. Не треба було аналізувати, замислюватися, вибудовувати гіпотези та перевіряти їх. Моноідея підпорядковувала та перетравлювала все, а надійним захистом від фактів, які їй суперечили, був аргумент змови "імперських" істориків.

Шкода, нанесена Білінським, величезна. Перш за все, він перемкнув українську публіцистику та історіософію з глибокого осмислення коріння українців, осягнення власної культури та її величі, аналізу того, що робить нас нами, на примітивні фантазії про "мокселів". Які легко спростовувалися у дискусіях з протилежною стороною... 

По-друге, за спритно підігрітим лементом «Хто, по-вашому, цей потужний старий? Не кажіть, ви не можете цього знати. Це – гігант думки...» (с) залишилися непоміченими дійсно цікаві академічні й неакадемічні дослідження минувшини українців. Книги, де в центрі уваги були українці, написані не містобудівельниками, а істориками, етнологами, мовознавцями, письменниками, зосталися в тіні його товстих беззмістовних опусів. Як і їхні автори, набагато талановитіші й ерудованіші за буйного дідугана Броніславовича. З появою Білінського згасла вітчизняна аріософія, він її просто забив, як бур'ян забиває квіти.

І що ще варто уваги, так це те, що Білінський якось опинився поза критикою. Ліволіберальна спільнота чомусь зробила для нього інтересний такий виняток. Його активно друкували, на нього не влаштовували полювання ні Інститут археології, ні "Історична генацвалеправда" зі своїм гаремчиком, ні жулікуватий крамарський "Лікбєз", ні манірні бороданчики-реконструктори у кальсонах з цитатами Липинського про патріотизм і здоровий глузд навпереваги. Чому так? Колись дізнаємося...

Скоропостижно скончался Александр Рыбалка (Alexandre Rybalka)

Скоропостижно скончался Александр Рыбалка (Alexandre Rybalka)

Секретарь Международного Гиперсионистского движения "Беад Арцейну" ("За Родину"!).

Писатель, автор ок. 15 книг, в том числе лучших, на мой взгляд, книг на русском языке о Каббале ("Путеводитель по миру Каббалы" и "Практика Каббалы"); современному иудаизму; в жанрах научной фантастики. детектива, расследовательской журналистики и нон-фикшн. Журналист; исследователь; хасид; один из видных масонов Израиля.

Его заслуги и таланты можно перечислять долго. Это огромная утрата для народа Израиля и для человечества.

И невосполнимая горькая потеря для всех, кто знал его лично. В течение многих лет Саша был моим близким другом и ближайшим соратником.

Мне будет тебя очень не хватать. Не могу поверить.

Похороны Александра Рыбалки состоятся 6 мая 2022 года, в 11.00 на кладбище Кирьят Малахи.

Александр Рыбалка стоял у истоков возрожденной Восточной Бонапартистой Лиги, с ним были связаны огромные надежды нашего актива на возрождение деятельности. В это непростое время было особенно важно почувствовать плечо товарища по цеху и коллеги. Александр был именно таким сподвижником, на которого было можно положиться, способным зажечь огонь в сердце. Вечная память!

(с) Никита Редько

Костянтин Рахно: Непоправна втрата

 У бою з російсько-большевицькими загарбниками 24 березня 2022 року, боронячи княжий Київ, героїчно загинув Сергій Заїковський (на псевдо “Деймос Фобос”) — історик, публіцист, головний перекладач видавництва "Пломінь". Рідновір і традиціоналіст.

Ми ще недавно розмовляли про підготовку до друку унікальної праці Ігоря Качуровського про українську міфологію. Він також збирався видати "Культові таємні союзи германців" Отто Гьофлера.

Я надіслав йому листування Васо Абаєва з Жоржем Дюмезілем, видане в Осетії Олексієм Чібіровим. Сергій хотів надіслати Олексієві Людвіговичу свій переклад "Мітри-Варуни" Дюмезіля.

Деймос був незвичайною, рідкісною людиною. Таких нині мало, навіть у так званому правому середовищі, де плебейська, шудрівська правизна вимірюється мускульною масою, кількістю спожитого пива, церквою, "двіжом" зі штовханиною та парою так званих лекцій, і ще добре, якщо лектор має вищу освіту, несудимий та тверезий. Заїковський був відкритий іншим, вищим горизонтам. Він багато читав різними мовами, прагнув осягнути світову індоєвропеїстику, українську аріософію, класичний традиціоналізм, розмовляв про речі небуденні, неприземлені, непрофанні. Намагався мислити незалежно і шукати власну точку зору. Щирий, щедрий, добродушний, висококультурний, Сергій мав нечастий у наші часи талант гуртувати, об'єднувати людей довкола себе, залучати до спільної мети. "Пломінь" був яскравим проектом, малозрозумілим для бізнесменів від політики та пролетарських мас.

З ким іще можна буде поговорити про богів індоєвропейців?

Сергій Заїковський - presente!

-----------

Kirill Radonskiy

Деймосу

Наливается кровью Марс,
Только кшатре доступен Логос
Они смотрят сейчас на нас,
Очи-спутники, Деймос-Фобос

Это Дхарма - врага убить,
Теперь каждый из нас Арджуна.
Да не будет утеряна нить,
Проявившая Митру-Варуну.

Курукшетра казачих степей,
Мертвецы, присягнувшие Мраку,
Борисфеном гуляет Борей,
Одиссей не вернулся в Итаку.

В этой битве последних времён,
Злые рыла оскалили танки...
Ты с Богиней Весны обручён,
Да прибудет A-mor в вашем замке. 
♥️
26.03.22.

Кода: Не стало Степана Івановича Наливайка, видатного українського сходознавця-індолога,

Ще одна, надзвичайно сумна новина. 

23 лютого 2022 р. не стало Степана Івановича Наливайка, видатного українського сходознавця-індолога, який досліджував українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв'язки. Людини, завдяки якій до українського читача прийшли індійські романи, повісті, оповідання, казки і прадавній епос.

Степан Іванович був людиною неабиякої наукової мужності, у його душі палав вогонь пізнання, який осяяв усе, що він творив. Він належав до покоління велетів, які стояли біля витоків патріотичного підйому 1988-1993 років. Мало хто з українських науковців був спроможний на таку сміливість думки. Хай Боги і предки приймуть його!

(с) Костянтин Рахно

Герой захисту України старший солдат Алхаслі Алі Наіб, 29 років, азербайджанець

 Від ворожої кулі 26 листопада 2021 р. загинув мусульманин - захисник України старший оператор 2-го протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 54 ОМБр, старший солдат Алхаслі Алі Наіб, 29 років, азербайджанець.

Нехай буде милостивим до нього Всевишній Аллаг! 

إنا لله وإنا إليه راجعون

Воістину ми належимо Аллагу, і воістину, ми до Нього повертаємось!

Костянтин Рахно: Не стало Ігоря Скрипника

Не стало Ігоря Скрипника. Одного з тих, хто, здавалося б, буде завжди. Ігор був приємною мені людиною.

Ми товаришували ще по ЖЖ, де він мав грізне псевдо Горлохват. Воно контрастувало з його інтелігентською сумирністю "ботаніка" в окулярах. Мені часом здавалося, що Ігор трішки комплексував через свою "негероїчну" зовнішність і "домашньо-бібліотечну" інтелігентськість, тому компенсував це бравадою, зухвалістю, розкутою войовничістю, часом навіть брутальністю.

Мене приваблювали в ньому глибока начитаність, пізнання в поезії, літературі, мистецтві, філософії. Він дійсно був правим за поглядами, дійсно був традиціоналістом.

Він гарно писав - химерним, орнаментованим стилем з неодмінними згадками чи то про сутінки року, коли до вогнища сходяться загиблі воїни й песиголовці, чи то про спекотні країни, де він був як дипломат. Несподівано для мене він видав збірку своїх есеїв. Я часто казав йому, що він мусить написати пригодницьку книгу, але оформити її в цьому поетичному стилі. Ігор любив київську школу поезії й зневажав андруховичівщину, не зносив лакейську подерв'янщину. Він знався на добрих книгах, тому почував огиду до всього несправжнього.

Ми з ним були майже одного покоління, тому мали спільний культурний багаж. Пам'ятали з крапівінського дитинства одні фільми й одні книги.

Ігор казав, що він - нащадок наркома Скрипника, й почував певну вину за нього, хоча не опускався до того, щоб принижувати власних предків тільки за те, що вони жили в свій час. Однак його історичні симпатії стабільно були на боці країн Вісі та іберійських правих режимів. Він говорив, що його бабусі були німкенями, й щиро тішився, коли я йому казав, що він схожий на мого німецького знайомого, який грає на електричному органі. Дитинство Ігор провів далеко від України, побувавши навіть у Вірменії. Українську мову він вивчив, захопившись неокласиками. Часто згадував про покійного батька, його дружбу з письменником Леонідом Панасенком - тонким, стильним фантастом січеславської школи, про вітчима. Він зворушливо любив маму. Любив котів і собак. З сумом згадував свого добермана, що ходив на батькову могилу. Про його особисте життя я знав мало. Казали, що він був кілька разів невдало одружений і мав дітей.

За років кучмізму, як він казав, уклавши компроміс із совістю, він побував дипломатом в Аргентині, що дало йому масу вражень на все життя. Потім викладав у політнекоректній МАУП, аж доки прикрий випадок на політичній демонстрації з бійкою із божевільним комуністом не зіпсував йому життя. Покійний літній іраніст Ігор Маленький питав якось його скрушно: "Хлопче, нащо воно тобі було потрібно?" Певно, відчував у молодому тезкові потенціал і жалів його. Ігор не вмів бути трішки хитрішим, шельменковішим. Мав добрі взаємини з УНА-УНСО і Ігорем Мазуром, з СНА, брав участь у всіх бурхливих і суєтних політичних подіях сьогодення, цитуючи мушкетерів, що треба битися, де можна, й де не можна. У деяких із сучасних радикальних організацій він розчарувався, бо не бачив у них того, що він і я застали в 1990-х.

Багато писав для газет під псевдонімами, перекладав, вчителював, репетиторствував. Розміщував свої барвисті враження від різних куточків України, особливо від півдня, що нагадував йому Латинську Америку. Мав почуття гумору, дещо різкуватого.

Час від часу ми злегка втомлювалися одне від одного, я - від його фанатичного, показного християнства, демонстративної паганофобії й глорифікації різних моторошних малограмотних субчиків із псевдоправих кіл, багато з яких елементарно не дотягували до Ігоревого рівня. Але іноді в такі періоди він озивався до мене з теплом - я забував про щось прикре і був вдячний, що хтось не випускає мене з виду. Останнім часом він схилявся до відунської традиції Європи, чи мені здалося? Ми разом надрукувалися в харківському альманасі "Червоне коло"... Прощавай, камераде! Хай зустрінуть тебе у Вальгаллі....

Thierry Choffat (1968-2021)

Thierry Choffat (1968-2021)

Nous avons appris avec tristesse le décès de Thierry Choffat, survenu le 7 septembre dernier, à l’âge de 53 ans. Maître de conférences en droit social à l’Université de Lorraine, il était un des meilleurs spécialistes de l’histoire du bonapartisme après Sedan et avait publié de très nombreux articles et ouvrages, dont "Les Francs-Comtois et l'Empire" (2004), "Les Comtois de Napoléon" (2010), "Les origines bonapartistes de la Participation" (2013), "Le mouvement bonapartiste de 1870 à 2014" (2014), "Michel Ney, le Brave des Braves" (2015), "Drouot, Le Sage de la Grande armée" (2019, en collaboration avec son inséparable ami Marin Menzin). 

À côté de ses activités intellectuelles et d’enseignement, il s’était engagé depuis très longtemps dans le monde associatif, au Souvenir napoléonien -où il avait exercé d’importantes fonctions- et aux Vosges napoléoniennes qu’il animait avec cœur et énergie. Sans cesse en mouvement, fourmillant d’idées et de projets, Thierry Choffat laisse un vide immense dans les structures où il s’était engagé. 

Ses obsèques seront célébrées lundi 13 septembre à 14 h 30  en l’église de Frambois (Vosges).

À son épouse, ses enfants et ses proches, la Fondation Napoléon présente ses très sincères condoléances.

Перестало битися серце Андрія Івановича Пашука

Сьогодні вночі на 94-му році життя перестало битися серце Андрія Івановича Пашука. 

Відомий науковець, талановитий викладач, інтелігентна, порядна людина, яку знали і шанували декілька поколінь студентів Франкового вишу, але знали й далеко за його межами. Без перебільшення, Андрій Іванович уже давно став його легендою. Чуйність, правдомовність, справедливість, гідність - риси, які поєднувалися в Андрієві Івановичу так органічно. Був дуже працьовитим, відданим справі, незмінно доброзичливим у ставленні до колег і студентів. 

Сказати, що студенти його любили - нічого не сказати. У нього була пряма постава, принциповість, він не зламався навіть у найбільш темні й глухі часи радянського режиму. Він завжди вмів підбадьорити, розрадити, не любив фальшу, його присутність в університеті завжди була дуже помітною. 

Андрій Іванович Пашук був першим деканом відновленого в 1992 році філософського факультету, багаторічним завідувачем кафедри історії філософії, чудовим викладачем, але найголовніше - був Людиною з великої літери.  Спочивай з Богом, Вчителю! 

(с) Андрій Дахній

Татьяна Пиче-оол : В память о Великом Человеке... / In memory of the Great Person...

14 октября 2020 года я узнала о трагической кончине очень уважаемого мною и великого человека - профессора и доктора исторических наук Абаева Николая Вячеславовича... Эта новость стала для меня шоком... И это на самом деле большая потеря для меня лично... Я безмерно уважала этого великого учёного с мировым именем! Для меня Николай Вячеславович был не просто наставником и великим деятелем Тувы и Бурятии, но и очень хорошим другом нашей семьи, который однажды несмотря ни на что смело поддерживал позицию моего дедушки в период закрытия ИРПО... Я многому научилась у этого удивительного человека, но так мало успела сама сделать для него... Мне жаль, что его жизнь столь трагически оборвалась... И в это непростое время я хочу выразить глубокую и огромную благодарность жене Николая Вчеславовича и Свете Асхаевой, которые сейчас прикладывают все усилия в достойной организации похорон Николая Вячеславовича несмотря на ту несправедливую и подлую травлю, которая обрушилась на их хрупкие плечи... 2 эти замечательные и сильные женщины были с Николаем Вячеславовичем до конца, поддерживая его во всём и заботясь о нём. Я выражаю искренние соболезнования каждому, кому Николай Вячеславович был близок и дорог как соратник, друг, наставник и учитель! Держитесь, мои дорогие! Давайте в эти дни помолимся за душу этого великого человека и почтим его память... 

P.S.: Свой пост я сопровождаю моими фотоработами, которые были сделаны мною летом 2014 года на фестивале в Туве. 

Фотоработы: Татьяна Пиче-оол (Tanya Piche-ool)

------------------------------------------------------

In memory of the Great Person...

On the 14th of October 2020, I learned about the tragic death of a wonderful and great man whom I respected very much. It is a professor and doctor of historical sciences Nikolay Abaev... I was in shock of this news... And this is actually a great loss for me personally... I immensely respected this great scientist with a worldwide reputation! For me, Nikolay Abaev was not just a mentor and great scientifical representative of Tyva and Buryatia but also a very good friend of our family who once despite everything bravely supported my grandfather's opinions during the liquidation of his institute... I learned a lot from this amazing person but I did so little for him... I'm sorry that his life ended so tragically... And in this difficult time, I want to express my sincere and deep gratitude to the wife of Nikolay Abaev and Света Асхаева who now make all the possible efforts to decently organize the funeral of Nikolay Abaev in spite of that unfair and vile fouling that fell on them... 2 these wonderful and strong women were with Nikolay Abaev to the very end supporting him in everything and taking care of him. I express my sincere condolences to everyone for whom Nikolay Abaev was close and dear as a companion, friend, mentor and teacher! Please, stand well, my dear friends! Let us pray these days for the soul of this great person and honour his memory...

PS: I am accompanying my post with my photoworks which were made by me in the summer of 2014 at the festival in Tyva.

Photos by Татьяна Пиче-оол (Tanya Piche-ool)

Наш мир трагически покинул величайший человек - профессор Николай Вячеславович Абаев

 Друзья, очень печальная весть. По сообщению Ильи Мукашова сегодня, 14 октября 2020 г., наш мир трагически покинул величайший человек - профессор Николай Вячеславович Абаев.

Его статьи на нашем сайте - https://mesoeurasia.blogspot.com/search/label/Николай%20Абаев

Костянтин Рахно, Максим Жих: Втрачати друзів так і не звикаєш

Сьогодні, (16.03. 2020) в Уфі пішов у Вирій Лев Рудольфович Прозоров (Озар Ворон) - уродженець Іжевська, талановитий російський письменник, історик, автор численних науково-популярних книг і наукових статей, знакова постать язичницького відродження. Друг України й українців.

Писати про це боляче. Йому було лише 47 років. Він був дуже доброю людиною і все брав близько до серця. Кажуть, що добрі серця є слабшими за злі. У його великому доброму серці знаходилося місце і для друзів-однодумців, і для слов"янської минувшини, і для рідної йому Київської Русі, і для всього живого. Він любив життя і завжди виступав за право на нього - для людей, для тварин, для зеленого світу. Він був чутливим до тих тонких матерій, які сповнюють наше життя надприродними силами. Дуже любив свого маленького синочка Бажена, якого гордо звав "спадкоємцем".

Озар завжди був "нестадним", нестандартним, він не вмів підлаштовуватися під моди, тренди, бажання натовпу, комусь годити. Релігія була для нього не примхою й не самовихвалянням, а способом жити та пізнавати світ. Йти шляхом Святослава Завойовника. Цьому він учив інших.

Як письменник, він тонко відчував слово, влучно володів ним, мав унікальний дар бачити події очима своїх дійових осіб, говорити їхніми словами, вжившись у них. Це був непростий, часом важкий досвід. Міг написати болючий, пронизливий роман, оповідання у стилі Буличова та Шеклі, а міг, пригадавши дорогі мені і йому 90-ті, придумати дотепний, легкий і пустотливий фанфік про діснеєвських героїв.

Був спостережливим літературознавцем, який цінував, зокрема, українську школу історичного роману, висловлював цікаві думки про російську фантастику.

Як науковець, він часом занадто щедро кидав ідеї та спостереження у вигляді маленьких заміток на загальний огляд. Я йому казав, що кожну з них слід розвинути в статтю, часом він так і робив. Він закінчив магістратуру і готувався до аспірантури та захисту кандидатської дисертації - омріяної, вистражданої, після якої б заціпило роти недоброзичливцям, що значно поступалися йому інтелектом, честю й гідністю.

Gun-Marie Fredriksson: Requiescat in pace

Для молодой поросли группа Roxette - это уже ретро, старьё, седая древность. Но для нас - людей с раньшего времени - это детство, отрочество и юность. Это начало легендарных 90-х, это конец одной эпохи и начало другой - новой и неведомой.

Под песни группы Roxette рухнул железный занавес. Вещание MTV на постсоветское пространство начиналось с клипов этого шведского дуэта. Roxette стали авторами, как минимум, двух десятков несомненных хитов, которые можно назвать саундтреком девяностых годов ХХ века. Они снимали качественные, запоминающиеся клипы; их песни заняли достойные места в разнообразных сборниках "Romantic Collection". Музыка Roxette - это романтика в чистом виде. 

Per Hаkan Gessle и Gun-Marie Fredriksson были последними романтиками европейского поп-рока. Они символизировали эпоху, которая, собственно, подошла к своему логическому завершению. Каждой эпохе - своя музыка и свои кумиры. Roxette остался в прошлом, но его музыка всегда с нами.

Спасибо за музыку, chuvaki!

(с) Ом Панаев

Зіновія Карпенко: Пам’яті В. М. Шатохіна. Епітафія.

Чому люди не зорі, щоби жити мільярди років?

Це риторичне запитання зринає щоразу, коли рідна, дорога, шанована чи кохана людина покидає нас назавжди, бо ніколи не можна підготуватися до неминучої розлуки.
Володимир Миронович давав нам час. Майже рік він мужньо змагався з невиліковною хворобою. І в цьому нерівному змаганні не стільки чекав на допомогу, як надавав її іншим – своєю вдячністю, смиренністю, мудрим, розважливим словом, стійкістю, надзвичайною скромністю і непоказною шляхетністю духу.

Володимир Миронович Шатохін відходить від нас на 70-му році життя – життя, що, як мовиться, було виткане червоними і чорними нитками. Народився в багатодітній родині в шахтарському селищі Красноярське на Донеччині. Був наймолодшою дитиною серед своїх п"ятьох сестер і двох братів. Закінчив гірничий технікум, працював у Криму і на Крайній Півночі. Так, він був романтиком, пошукувачем справжніх цінностей, непідробних людських чеснот і щирих стосунків. За великим рахунком, він був непристосований до життя, в якому високі посади, звання, привілеї гарантовано здобуває конформіст, часто – перевертень, віровідступник.

Володимир Миронович обрав тернистий шлях до себе і до світу.

Його другий професійний вибір – філософія, здобута у Київському університеті імені Т.Г. Шевченка після завершення військової служби, була не просто засобом для існування, а цілком «спорідненою працею», кажучи словами Г. Сковороди, бо була суголосною його єству і визначала оригінальний спосіб мислення та життя. Колеги і студенти любили і поважали доцента кафедри філософії Прикарпатського університету імені Василя Стефаника В. М. Шатохіна за ґрунтовні знання, широку ерудицію, непересічний багатогранний талант.