«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Це риторичне запитання зринає щоразу, коли рідна, дорога, шанована чи кохана людина покидає нас назавжди, бо ніколи не можна підготуватися до неминучої розлуки.
Володимир Миронович давав нам час. Майже рік він мужньо змагався з невиліковною хворобою. І в цьому нерівному змаганні не стільки чекав на допомогу, як надавав її іншим – своєю вдячністю, смиренністю, мудрим, розважливим словом, стійкістю, надзвичайною скромністю і непоказною шляхетністю духу.
Володимир Миронович Шатохін відходить від нас на 70-му році життя – життя, що, як мовиться, було виткане червоними і чорними нитками. Народився в багатодітній родині в шахтарському селищі Красноярське на Донеччині. Був наймолодшою дитиною серед своїх п"ятьох сестер і двох братів. Закінчив гірничий технікум, працював у Криму і на Крайній Півночі. Так, він був романтиком, пошукувачем справжніх цінностей, непідробних людських чеснот і щирих стосунків. За великим рахунком, він був непристосований до життя, в якому високі посади, звання, привілеї гарантовано здобуває конформіст, часто – перевертень, віровідступник.
Володимир Миронович обрав тернистий шлях до себе і до світу.
Його другий професійний вибір – філософія, здобута у Київському університеті імені Т.Г. Шевченка після завершення військової служби, була не просто засобом для існування, а цілком «спорідненою працею», кажучи словами Г. Сковороди, бо була суголосною його єству і визначала оригінальний спосіб мислення та життя. Колеги і студенти любили і поважали доцента кафедри філософії Прикарпатського університету імені Василя Стефаника В. М. Шатохіна за ґрунтовні знання, широку ерудицію, непересічний багатогранний талант.
До речі, Володимир Миронович був ще й чудовим фахівцем з радіотехніки, яку опанував самотужки, а ще підпрацьовував інженером на кафедрі фізики, тоді як викладав філософію, етику й естетику! Як ніхто інший з прикарпатських вчених він знав філософську спадщину Гегеля і Вітгентейна, був обізнаний з кращими взірцями художньої літератури і мистецтва загалом. Сам володів легким і точним у висловленні письмом.
Стояв біля витоків Народного Руху на Прикарпатті. Мав винятковий дар складні поняття пояснювати образною, зрозумілою мовою.
Без Володимира Мироновича світ стане інакшим, насамперед для його єдиного сина, теж Володимира, турбота якого продовжила йому вік; сина, якому він передав чесність, порядність, багатство обдарувань. Володимира Мироновича не вистачатиме його рідній сестрі, племінникам, близьким, не надто численним, але справжнім друзям – тим, хто, траплялося, сперечався з ним, але завжди поважав його особисту позицію, його право на власний вибір стилю життя, часто всупереч обставинам, йдучи «проти вітру». Він був вільною людиною і шанував свободу інших. Він вірив по-своєму і своєю чесністю міг би служити прикладом для багатьох християн.
Спи спокійно, Володимире Мироновичу, ти залишив помітний слід на землі та добрий спогад у душах людей, які поділяли твої життєві принципи, не спокусившись марнотою і блиском фальшивих оздоб!
Комментариев нет:
Отправить комментарий