Андрій Поцелуйко: Термін не має бути досконалим: про «індоєвропейців», «індогерманців» і «арійців»

 У науці часто виникає спокуса шукати для кожного поняття абсолютно точний, бездоганний термін — такий, який буквально відображав би сутність явища і не допускав жодних альтернативних тлумачень. Проте історія науки переконує у протилежному: практично жоден великий науковий термін не є досконалим. 

Термін є передусім інструментом класифікації та комунікації, а не дзеркалом реальності. Його цінність визначається не тим, наскільки буквально він описує об'єкт, а тим, наскільки ефективно наукова спільнота може використовувати його для позначення певного поняття.

Це особливо добре видно на прикладі позначення давнього мовно-культурного комплексу, який сьогодні найчастіше називають індоєвропейським. Сам цей термін є цілком умовним. Не існувало народу, який називав себе «індоєвропейцями», так само як не існувало держави, племені чи етнічної спільноти з такою назвою. Це сучасна наукова конструкція, створена для позначення спорідненості великої групи мов і пов'язаних із ними культурних явищ.

Проте умовність терміна не робить його неправильним.

У різних наукових традиціях для цього самого або близького поняття використовувалися інші назви. Німецькомовна наука тривалий час послуговувалася терміном Indogermanen — «індогерманці». Він був не менш науковим і функціональним, ніж французьке Indo-Européens чи англійське Indo-Europeans. Різниця полягала лише у способі концептуалізації географічного простору: одні називали крайніми точками Індію та Європу, інші — Індію та германський світ.

Андрій Поцелуйко: Міф про «миролюбних землеробів» і «войовничих скотарів»: що насправді говорить археологія

 Протягом останніх десятиліть у популярній літературі, документальних фільмах і навіть у деяких науково-популярних працях утвердилося досить просте пояснення європейської доісторії. Згідно з ним, перші землероби, які прийшли до Європи з Анатолії приблизно 8–9 тисяч років тому, були мирними хліборобами, що займалися вирощуванням зерна, розводили худобу й будували стабільні поселення. Натомість степові скотарі ямної культурно-історичної спільності, які почали поширюватися Європою близько 3000 року до н. е., нібито були войовничими вершниками, що принесли із собою культ воїна, насильство та панування силою.

Подібна схема є привабливою своєю простотою, однак сучасна археологія дедалі переконливіше демонструє, що вона не відповідає реальності. Насильство не виникло разом із ямною культурою. Воно існувало серед землеробських суспільств задовго до появи степових мігрантів, а війни були невід'ємною частиною життя багатьох ранніх аграрних громад.

Найкращим прикладом є культура лінійно-стрічкової кераміки (Linearbandkeramik, або LBK), яка існувала в Центральній Європі приблизно між 5500 і 4900 роками до н. е. Саме представники цієї культури були прямими нащадками перших анатолійських землеробів. Саме їх найчастіше зображують як мирних колоністів, що освоювали нові землі.

Проте археологічні відкриття останніх десятиліть змусили переглянути цей образ.

Однією з найвідоміших знахідок стало масове поховання в Тальгаймі на території сучасної Німеччини. Тут археологи виявили останки понад тридцяти чоловіків, жінок і дітей, яких було жорстоко вбито ударами кам'яних сокир по голові та стрілами. Судячи з характеру поранень, більшість людей загинула не в бою, а під час нападу на поселення. Це не була випадкова сутичка між окремими людьми — було практично винищено цілу громаду.

Не менш вражаючі знахідки були зроблені в австрійському Аспарн-Шлеці. Тут знайдено залишки сотень людей, чиї кістки зберегли численні сліди смертельних травм. Поселення було зруйноване, а багато тіл залишилися непохованими, що свідчить про масштабний напад і повний розгром місцевого населення.

Андрій Поцелуйко: Вовки степу і доньки Кавказу: генетика, воїнські союзи та народження ямного світу

 Коли у XXI столітті палеогенетика почала масово досліджувати ДНК людей доби неоліту та бронзи, перед істориками й археологами відкрилася картина, яка раніше існувала лише у вигляді здогадів. Виявилося, що населення Ямної культури, яке близько 3300–2600 років до н.е. домінувало у понтійсько-каспійських степах, не було ані «чисто європейським», ані «чисто кавказьким». Воно виникло як новий синтез двох великих світів — суворого північного степу мисливців та рибалок Східної Європи і південних суспільств Кавказу та передкавказьких зон. Генетика показала, що ямники приблизно порівну поєднували у собі компоненти східноєвропейських мисливців-збирачів, яких сьогодні називають EHG, та кавказьких мисливців-збирачів або близьких до них популяцій, відомих як CHG. 

Але справжню інтригу породив не сам факт змішування, а його асиметричний характер. У багатьох ямних похованнях чоловічі лінії виявилися надзвичайно однорідними: домінували Y-хромосомні гаплогрупи типу R1b, іноді майже монопольно. Натомість жіночі мітохондріальні лінії були значно різноманітнішими. Саме ця нерівновага і породила одну з найбільш захопливих гіпотез про походження степового світу: чи не був ямний етнос створений передусім мобільними патрилінійними групами степових чоловіків, які поступово включали до себе жінок південного походження — із Кавказу або передкавказьких регіонів?

Андрій Поцелуйко: Метафізика нев'янучого слова: Слава як паливо космічного руху

У праіндоєвропейській традиції поняття *ḱléwos ápʰtʰitom («слава нев'януча») трактувалося як прагнення воїна залишитися в пам'яті поколінь. Проте в межах «гідравлічної» моделі Шона Вейлена слава постає як щось набагато матеріальніше — як метафізичний концентрат енергії, що видобувається через жорна героїчного чину. Слава перестає бути простою пам’яттю; вона стає реальним паливом, пальним, що живить самі механізми всесвіту, підтримуючи рух небесних тіл та циклічну зміну сезонів.

Для давнього індоєвропейця існував прямий зв'язок між «сонячним соком» (*su-) та звуком слави. Коли герой здійснює подвиг, він перебуває в стані найвищого внутрішнього тиску — стану furor, де його внутрішній вогонь Агні досягає піку. У момент героїчної смерті або тріумфу цей тиск вивільняється, але він не розсіюється безслідно. Через пісні поетів та ритуальне прославлення цей досвід «перемелюється» в жорнах колективної пам'яті, перетворюючись на *ḱléwos. Ця слава — це очищена, дистильована енергія життя, яка повертається у загальнокосмічний резервуар.

Вейлен припускає, що світ праіндоєвропейців працював за принципом термодинаміки слави: щоб Сонце мало силу продовжувати свій шлях за колом *kʷel-, воно потребувало постійного підживлення з боку земного світу. Героїчні вчинки людей були тими «вибухами енергії», які надавали імпульс світовому колесу. Слава воїна була тим самим «сонячним соком», але в його акустичній та моральній формі. Без *ḱléwos світ би просто зупинився, охолов і завмер, оскільки зникло б джерело, що поповнює небесний запас вогню.

У цьому контексті поети-співці виступали не просто як хронікери, а як оператори «пресів слави». Своїм словом вони «витискали» з короткого людського життя вічну субстанцію, вплітаючи її в загальну Нитку Долі. Таким чином, індивідуальна доля воїна, перемелена в жорнах битви, ставала частиною космічної енергетики. Слава була гарантією того, що «сік» життя продовжуватиме циркулювати між небом і землею, а колесо колісниці всесвіту ніколи не припинить свій біг, доки на землі звучить слово про героїв.

Олег Гуцуляк: Як називали себе трипільці (гіпотеза про нагів-"змій" та священну Бхагаваті)

 Як теоретично могли себе називати трипільці, якщо врахувати, що їхня мова могла входити до циркумпонтійської мовної сім'ї (Балкани-Україна-Кавказ-Анатолія), реліктами якої залишилися північнокавказькі мови, абхазька. хаттська і, можливо, споріднена з ними баскська і те. що у старогрецькій мові в якості субстрату присутній великий пласт північно-кавказької лексики (відкриття Ніколаєва-Старостіна-Ткаченка)?

***

Дана ідея спирається на концепцію «сино-кавказької макросім'ї» або ширшого «циркумпонтійського» ареалу. Якщо трипільці розмовляли мовою, спорідненою з північнокавказькими (абхазо-адигськими та нахсько-дагестанськими), ми можемо спробувати реконструювати їхню самоназву, спираючись на спільні корені цих мов.

Ось кілька теоретичних моделей того, як вони могли себе називати:

1. Модель «Люди» (Універсальна)

У більшості архаїчних культур самоназва перекладається просто як «люди» або «справжні люди».

Корінь -wi / -nu: У північнокавказьких мовах часто зустрічаються основи для позначення людини.

Гіпотетична назва: «Наху» або «Нітху». В інгушській та чеченській мовах нах означає «народ/люди». Якщо трипільці були частиною цього континууму, вони могли називати себе подібним терміном (Nakh), що підкреслював їхню спільність.

2. Модель «Землероби» або «Осілі»

Оскільки трипільці були радикально відмінними від оточуючих мисливців-збирачів своєю аграрною культурою:

Хаттський вплив: Хаттська мова (давня мова Анатолії) вважається спорідненою з абхазо-адигськими. У хаттській мові самоназва могла бути пов'язана з поняттям землі або місця.

Гіпотетична назва: «А-тшу» або «Хатті». Враховуючи, що трипільці прийшли з Балкан, а їхні предки — з Анатолії, вони могли зберегти корінь, що пізніше проявився у хаттів (Khatt).

3. Модель «Річкові» або «Долинні»

Трипільські мега-поселення завжди прив'язані до терас річок.

Баскський та догрецький паралелізм: У баскській мові ur означає «вода». У догрецькому субстраті багато топонімів на -ssos (Кносс, Галікарнас). Цей суфікс вважається типовим для давнього середземноморського (циркумпонтійського) шару.

Гіпотетична назва: «Тарса» або «Тісса». Цікаво, що назви річок Тиса, Тирас (Дністер) можуть містити цей прадавній корінь.

Підсумок: Найімовірніший варіант

Враховуючи, що в догрецькому субстраті та кавказьких мовах домінують глухі проривні та специфічні сибілянти, самоназва трипільців могла звучати як:

«Кхатх», «Нах-ті»

***

Оскільки трипільці шанували вужів, а у прааріїв сусідній народ (з яким і ворогували, і родичалися) нзивався "наги" (їхня країна Патала = Поділля) і ця ж лексема означала "змії" і культ праматері-змії характерний для Північного Причорномор'я, то дійсно можливо, що самоназва трипільців близька до Nakhti / Nakhwy?

Андрій Сошніков: Правда про "миролюбних" трипільців

Трипільська культура – складова частина великого кола давньоземлеробських культур доби неоліту та мідного віку: Боян, Дудешть, Караново, Гумельниця, Хаманджія, Варна-Вінча. Дослідники об’єднують їх у такзвану „цивілізацію Старої Європи“, час існування якої на території приблизно від сходу сучасної Італії до Дніпра припадає на VI – IV тис. до н.е.

Трипільці - це одна з хвиль неолітичних землеробських племен, от тільки навіть не балкано-дунайських, а малоазійських. 

У нас склався міф про трипільських миролюбних хліборобів, що нікого не чіпляли, пахали собі землю на воликах та пасли своїх корівок та лепили й розписували чудові глечики, доки не потерпіли від індоєвропейських дикунів культури бойових сокир та шнурової кераміки. 

Але останні дослідження суттєво корегують дане уявлення. Ці неолітичні хлібороби влаштували "Бучі" всьому автохтонному населенню на зайнятих ними територіях аж до Атлантики та навіть Британських островів. Дніпро-донці тому жили в Дніпро-донецькому басейні, що втекли на Лівобережжя від геноциду трипільців. 

Трипільці у більшості не загинули від шнуровиків, а ще раніше, у зв'язку з похолоданням та неврожаями, спалили свої селища і повернулися туди, відки прийшли - у Подунав'я та на Балкани.

Дніпро-донці, які перебували ще на етапі культури мезоліту звикли пристосовувати до поганих умов, знову зайняли Правобережжя. А вже потім прийшли кочові індоєвропейці (носії культури шнуровиків і бойових сокир) й змішалися з дніпро-донцями, які були мисливцями, рибалками, збирачами.

Важное для понимания истории Европы исследование с анализом ДНК из костей сотни людей, живших на территории Дании со времен ледникового периода до бронзового века

 Вышло важное для понимания истории Европы исследование с анализом ДНК из костей сотни людей, живших на территории  Дании со времен ледникового периода до бронзового века.

Morten E. Allentoft, Martin Sikora, Anders Fischer & etc. 100 ancient genomes show repeated population turnovers in Neolithic Denmark // Nature. - 2024. - Volume 625.  - P. 329–337. - https://www.nature.com/articles/s41586-023-06862-3

Оказалось, эти сто геномов четко делятся на три группы, очень мало между собой связанные – то есть на этой территории (выводы распространяют и на Швецию) дважды практически полностью сменилось население. 

Первый раз это произошло 5900 лет назад, когда пришельцы-земледельцы с Ближнего Востока вытеснили охотников и рыболовов, много тысячелетий населявших Скандинавию. Это произошло очень быстро, - популяция охотников исчезла максимум за несколько поколений. Как обычно, точной причины мы не знаем, - может их вытеснили с этих земель, может перебили, а может дело в патогенах, принесенных пришельцами.

Но не таким уж долгим было торжество земледельцев. Вторая смена населения случилась через тысячу лет - около 4850 лет назад. В Скандинавию пришли представители Ямной культуры – скотоводы-степняки, происходящие с юга России и Украины, приручившие лошадь изобретатели колеса, на телегах и повозках, запряженных лошадьми, - и очень скоро земледельцев не стало (есть версия, что ямникам помогла привезенная ими чума, к которой сами они успели приспособиться). Генетический профиль переселенцев-ямников остается доминирующим в Дании и сегодня, а охотники и первые земледельцы оставили мало следов в геномах современных скандинавов.

Перед нами два похожих случая прихода чужаков с новыми технологиями – и оба раза произошла не постепенная и частичная смена населения, а очень быстрая и полная.  Ученым уже было известно, что эти две волны прихода мигрантов пережила  вся Европа. От ямников не только генетически, но и культурно происходит большинство современных европейцев, ведь ямники - те самые праиндоевропейцы, от языка которых происходят языки индоевропейской группы. 

Вероятно, в других частях Европы все происходило иначе, - данные исследования десятилетней давности, представленные на картинке (внимание! - это картинка к другому, старому исследованию), показали, что у других народов сохранилась большая доля генов первых земледельцев, а у некоторых - и первобытных охотников. Ждем новых исследований!

Разиб Хан: Они пасли, они ехали и разгромили

Сегодня 3,5 миллиарда людей говорят на индоевропейских языках, которые доминируют в Евразии от Испании до Индийского субконтинента. Это наследие скотоводов, кочевавших по понтийским степям к северу от Черного моря 5000 лет назад. Они были первоначальными индоевропейцами. Они стали пионерами кочевого образа жизни, оставив после себя тяжелый труд за плугом и неблагодарное добывание пищи в холодных сибирских лесах. Вместо этого они предпочли бродить по открытым лугам в поисках свежих пастбищ для своих стад овец, лошадей и крупного рогатого скота. Они были первыми, кто выпустил на волю молодых воинов, выросших как бродячие кочевники по миру, хищные стаи, марширующие по ширине континента за два столетия. Мы не знаем, как они себя называли. Мы не знаем имен тех, кто их возглавлял. Но их культурные инновации и сделанный ими выбор изменили наш мир и сделали нас теми, кем мы являемся сегодня. Эти безымянные люди не оставили ни памятников, ни оригинальных текстов. Вместо этого мы живем с их языком, их богами и их генами.

Пришли, взяли, наверняка зарезали, и явно родили. Но откуда нам знать их, не имея ни письменных слов, ни прочных стен?

Подобно черной дыре, они исказили даже отдаленное будущее каждой соседней страны, с которой они соприкоснулись. Итак, подобно астрофизикам, изучающим черную дыру, мы нащупываем путь к картине доисторических индоевропейских кочевников, но не напрямую, а через обширную дугу евразийской географии, которая вьется вокруг продуваемой всеми ветрами степи на западе, юге и востоке. Эти варвары-кочевники-индоевропейцы дали начало цивилизованным городским индоевропейским обществам, расположенным на таких далеких друг от друга территориях, как Италия, Анатолия, Иран и Индия. История, культура, мифология и языковое наследие большей части Евразии, особенно ее наиболее доминирующих империй, несут безошибочное, хотя и неохотное свидетельство жестоких столкновений с кочевыми народами степи. Нам нужно только проявить терпение и творческий подход, чтобы выявить эти общие нити, поле за взаимодополняющими областями. Нити, которые в конце концов связывают нас всех. Тысячелетия спустя мы все еще носим шрамы, которые захватчики оставили на наших предках, разделяем их вековые навязчивые идеи и путешествуем на их средствах передвижения.

Кочевники выбирали бои, которые, по их мнению, могли выиграть. Единственный способ выжить в условиях такой безжалостной силы завоевателей, как степные разбойники, заключался в том, чтобы подражать ей настолько полно и как можно быстрее. Нашим праматерям навязали степные гены. И в стремлении к выживанию общества, которые сопротивлялись и в конечном итоге процветали перед лицом хищничества кочевников, поглощали как можно больше превосходных степных инноваций, как инструментов, так и культурного багажа. Если вы не можете их победить, вы можете поступить хуже, чем выборочно присоединиться к ним. Средневековый рыцарь и маньчжурская конница — всего лишь искаженные отражения бродячих гуннов, нашедших своих предшественников в доисторических понтийских степях.

Разиб Хан (Razib Khan): Как генетика освещает возникновение евразийского степного скотоводства

До Рима, до Греции, даже до Шумера, пять тысячелетий назад, индоевропейцы сеяли свои гены и мемы по всей Евразии вширь и вкось. К 3300 году до нашей эры воинственные кочевники из понтийских степей к северу от Черного моря покинули свою родину и устремились на восток, к монгольским Алтайским горам. Пятьсот лет спустя их преемники двинулись в противоположном направлении, достигнув Дании и Северного моря, а также обогнув Балтийское море с севера на юг. На протяжении тысячелетий индоевропейцы захватывали новые владения под покровом невежественной тьмы; єто біло незаписанное и смутно припоминаемое время. Первое в Европе расшифрованное письмо, линейное письмо B, датируется 1400 годом до нашей эры в Греции. Но к тому времени, на пороге предыстории, индоевропейские языки уже давно распространились по всему северному побережью Средиземноморья, охватив Иберию и Итальянский полуостров на западе, и продвинулись далеко на юго-восток, вплоть до индийской Гангской равнины. 5000 миль по прямой. В то время как Древнее царство Египта строило массивные пирамиды и закладывало основы того, что значит быть цивилизованным для более поздних культур, примитивные и неграмотные кочевники прокладывали себе путь за пределы неприступных горных хребтов и упорно продвигались по труднопроходимым нагорьям, от Пиренеев до Памира. Благодаря исключительной численности этот неудержимый народ демографически наводнил древние земледельческие цивилизации Евразии повсюду, от Британии до Индии.

Загадка индоевропейцев отражает тот факт, что раннее распространение индоевропейских языков происходило в темноте, вдали от просветляющего света каких-либо записанных текстов. Не было никого, кто мог бы записать для потомков рассказы и имена, чтобы воплотить для нас эти пылкие моменты завоеваний. Спустя долгое время после взлета и падения цивилизаций подлинная история остается для нас живой, неизгладимо населенной яркими драматическими персонажами. Но, конечно, даже в отсутствие письменности фрагменты прошлых реалий сохраняются в настоящем. Последовательно общие черты принятых ими мифов, от индуистских писаний до греческой мифологии, говорят нам, что индоевропейские общества были патриархальными и в них доминировали могущественные люди, которые ловко направляли неустойчивость и насилие молодых воинов наружу, как против врагов, так и против союзников. И все же мы не можем назвать ни одного лирически изображенного героя эпохи завоеваний, даже таких, как полуисторический шумерский Гильгамеш или китайский герцог Чжоу. Мы также не можем упомянуть названия великих и эпических городов, поскольку ранние индоевропейцы их не строили. Их древние храмы представляли собой обширные открытые ландшафты самой степи, обитель бога неба, известного римлянам как Юпитер, грекам как Зевс Патер и индийским арийцам как Дьяуш Питри.

Юрий Шилов: К вопросу об Атлантиде

по монографии Ю. О. Шилова «Аратта – арийский рубеж» (К., 2019; М.-К.-Мн., 2019):

Эллинов-греков с их эпической поэмой «Илиада» и пр. принято считать основателями европейской цивилизации. Но они не знали ни биографии автора поэмы – Гомера, ни дат жизни свого «отца истории» Геродота – из столпов классической Греции, сомневавшегося в преданиях о происхождении своего народа и его Богов. 

Считают, что истоки той классики высвечивает предание про Атлантиду, оставленное «отцом науки» Платоном (427-347) – которое якобы рассказали его прадеду египетские жрецы, указав на гибель той страны 10 тысячелетий назад. Но – поскольку Платон относил себя к XV поколению мифического Атланта – то получается (с позиции демографии: три дееспособных поколения в столетие): предание коренится в событиях не древнее рубежа ІІ-І тыс. до н. э., спустя примерно 2 тысячелетия от начала Египта. Поэтому указанная Платоном дата неверна. К тому же в «Текстах пирамид» Атлантида не упоминатся, – там есть сведения о другой затонувшей стране, тесно связанные со значительным комплексом иных данных.

Причиной Потопа стал, видно, прорыв «Полесского озера»: условно названного геологами вместилища части талых вод Ледника, запруженной его южными моренами. Одна из них легла поперёк долины пра-Днепра. Геологи полагают, что последний прорыв сей запруды случился 12 тысячелетий назад. С тех или несколько позжих времён хранит название правобережный Псёл. Языковед Ю.Л. Мосенкис увязал гидроним этой реки с дошумерским ‘Море познавшим’ AB-zu (> Аpsu ‘Пресный океан’ как «Бездна начального Хаоса») [16; 20; 33, с. 49-50]. 

А выше по долине Днепра, в подлесной Болоховщине, доныне распространена легенда о Золотой камышине. Растёт она где-то на болотистом торфянике Оврут в стáрике Десны – который 7 тысячелетий назад (по данным геологии и археологии) перестал быть руслом сей ‘Быстрины’. 

В.Н. Гузий предположил отражение здесь катастрофы – соотносимой как с местной трипольской а/к, так и с кораблём «египетского бога Ра» (рис. 7:е и др., [І; 36, с. 40]). К преддверию того же, второго прорыва в Океан-Черноморье вод «Полесского озера» восходит записанное Геродотом [6, IV 51-57] предание о вытекании рек Скифии (от Тираса-Днестра до Танаиса-Дона) из «большого озера», в котором историки донедавна усматривали болотистую область истоков реки Припять. 

Ноосферна історіософія Юрія Шилова

Ноосфера Вернадського, сучасна освіта і наука : під час випробувань і надалі :  до 160-річчя від дня народження В. І. Вернадського / за наук. ред. А. П. Самодрина. -- Київ–Кременчук : Вид-во «NovaBook», 2023. Т. 3. – 692 с. ISBN 978-617-639-399-3.

На масштаб книги (вже 3, проте особливого тому-щорічника) вказують установи, від імені яких її видано: НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ; КОМІСІЯ НАН УКРАЇНИ З НАУКОВОЇ СПАДЩИНИ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО; НАУКОВО-ДОСЛІДНА ЛАБОРАТОРІЯ З ВИВЧЕННЯ І РОЗРОБЛЕННЯ ГУМАНІТАРНИХ ІДЕЙ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО.

А знаменність книги для України і Світу означена, зокрема, у Вступному слові до неї: А. П. Самодрин. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ МИНУЛОГО І МАЙБУТНЬОГО У ПРОМЕНЯХ ГУМАНІТАРНИХ ІДЕЙ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО. Де сказано й таке (с. 8, 19-22):

«(...) Значення ноосферної парадигми розвитку науки і освіти у працях В. І. Вернадського та його послідовників на фоні драматичних реалій історичного поступу цивілізації у ХХІ столітті розкрито В. В. Рибалкою. Цим вивищено ноосферну теорію історії Ю. О. Шилова й помічено культурно-цивілізаційний перехід як передумову для прилучення гуманітарної освіти до проєктування майбутнього в особистості. (...)».

 «...  Буде чи не буде знайдено легендарну бібліотеку Ярослава Мудрого, – але маємо вже принаймні три літературних раритети (архів Кам’яної Могили, «Веду словена», «Ріг-Веду»), які безперечно сягають ХІІ-V тис. до н. е. і підтверджують свідчення вавилонського історика Бероса, що найдавніші Святі Книги зберігаються в Скіфії, тобто в Степовому Подніпров’ї. Час вже опанувати нам цю фактологічну позицію», – закликає історик і археолог Ю. О. Шилов.

     На початок ХХ ст., коли народжувалася теорія ноосфери, світова наука й філософія вже визнавали ведичну основу цивілізаційної культури Старого Світу. І в творах В. І. Вернадського знаходимо посилання на збережену в Індії «Ріг-Веду» (гімни якої складалися протягом V–II тис. до н. е.), а також на вчення продовжувача її традиції Будди VІ ст. до н. е. Тодішньою новиною стало відкриття (перші публікації й міжнародне визнання у 1867–1881 рр.) в Македонії збірки обрядово-епічних пісень «Веда словена» VІІ–I тис. до н. е., найдавнішої з Вед.

     Ключові відкриття для здійснення цієї систематизації було зроблено в розвиток досліджень В. І. Вернадським аномальної зони Кременчуччини. Сучасні археологи відкрили тут і в прилеглих регіонах Наддніпрянщини таке, що становить головне зі зробленого Лабораторією у ноосферному розумінні основ цивілізації [Shilov Yuri. Ancient History of Aratta – Ukraine / Tim and Lee Hooker. Prefaces from the Translators. London – N. York: «Amazon», 2015. 469 p.].

     По-перше, з’ясовано історичну конкретику умовних понять «індо-європейська мовна спільнота» і «тандем трипільської і ямної археологічних культур» (5300–2350 рр. до н. е.) – їх утворила взаємодія людини і природи поблизу зручних переправ через Дніпро біля майбутнього Кременчука, а саме племен хліборобів араттів та скотарів аріїв. По-друге, союз Аратти і Аріану створив первинну, притому общинну (дорабовласницьку, відміну від вторинних Шумеру, Єгипту і т. д. з 3200–3000 рр. до н. е.) цивілізацію-державність. Її наявність засвідчили обрядово-епічні пісні араттської «Веди словена» й численні міста-калиці, – а започаткування тут гімнів арійської «Ріг-Веди» було призначено для супроводу перших курганів.

По-третє, звідси цивілізація Аратти–Аріану поширилась далі по світу. Це поширення мало універсальну природно-ноосферну, причому матріархальну основу (надалі обмежену патріархатом вторинних, рабовласницьких і т. д. цивілізацій).

По-четверте, ця основа мала циклічно-календарне підгрунтя, науковість якого тогочасні інтелектуали поєднали зі Спасительством – релігійно-філософським інститутом зняття протиріч в умовах зростаючої цивілізації.

Максим Демченко: Индра / Яхве каждого цикла

Миф об убийстве Индрой Вритры - ключевой для всех индоевропейских народов. 

И у меня нет сомнений в том, что библейский образ победы Яхве над Левиафаном - его реперкуссия. 

Интересно вот что: если мы поставим библейское повествование в циклическую перспективу, то, возможно, в Откровении этот подвиг Яхве (Ваала, Мардука, Индры и прочих змееборцев) повторяется потому, что он открывает уже следующий цикл. 

В пуранах в каждой манвантаре правит свой Индра (Индру нашей эпохи зовут Пурандар, в следующей его должность будет занимать Бали). 

Библейский автор просто мыслит узкими рамками одного цикла, так что для него "в начале" (Быт.1.1) - это действительно в начале, а "творю всё новое" из Откровения - это переход во вневременное состояние. 

На самом же деле, "в начале" Змееборец (Яхве/Индра) одолел Змея (Вритру) и стал править в этом цикле. 

Точно также Змееборец следующего цикла уже здесь и готовится к своей миссии - убийству вновь набирающего силы Змея и "сотворению всего нового". 

Нынешний Яхве/Индра уйдёт в брахманирвану, а сам он станет Яхве/Индрой новой манвантары. 

С точки зрения Вишну Пураны, как я уже отметил, следующим Индрой станет царь Бали, гордыню которого некогда усмирил Господь Вамана, и теперь Бали правит одним из подземных миров ("сошествие в ад?"), будучи одним из восьми чирандживи, бессмертных во плоти ("смерть, где твоё жало?"). Бали - потомок Кашьяпы и правнук бхакта Прахлады, ради которого некогда пришёл Господь Нарасимха (Человеколев). 

С удивлением обнаружил уже после того, как сформировал эту гипотезу сам, что некоторые керальские христиане с давних пор проводят параллели между царём Бали (Махабали) и Иисусом, правда их нарратив носит несколько антивайшнавский характер, так что здесь я его приводить не буду. Замечу только, что имя Махабали можно перевести как "великое жертвоприношение".

Андрей Сошников: Завоювання Індії аріями

Наприкінці II тис. до н. е. до Індії проникли кочові племена аріїв. Вони просувалися зі стадами худоби та табунами коней широкими просторами Індії з північного заходу на Схід і Південь. Очолювали племена раджі – вожді, яких обирали зі знатних людей.

Назва «арії» походить з санскриту «ā́rya», що означає – благий, благородний, сонячний, світлий. Це слово закарбував давньогрецький бог війни – Ares.  Прабатьківщиною, колискою аріїв, на думку багатьох дослідників та вчених, є Північне Причорномор’я – саме там вперше з’явився ген європейців – R1A. Звідти розповсюдилася і мова індоєвропейців.

Гонячи  свої стада, арії вступили через Кабульський прохід і Кашмірську долину в Пенджаб (тобто П’ятиріччя) – широку область, зрошувану річками Індом та його чотирма притоками. Родюча країна вже була зайнята темношкірими дравідами, які знали землеробство і вміли обробляти метали. Почалася запекла боротьба: горді своєю зовнішністю, високі та стрункі, з правильними рисами обличчя, завойовники називали своїх супротивників, низькорослих, косооких, з плескатими носами – даса (відщепенцями, дияволами). На багатий край, що відкрився перед ними, вони дивилися як на обітовану землю, називаючи його Аріаварта (тобто «країна аріїв»); поступово вони відтіснили тубільців у гори, а тих, що залишилися, звернули в рабство.

Пам’ятками перемог аріїв на темношкірими тубільцями служать священні пісні та молитви, зібрані у книзі Ріг-Веда (Веда означає «мудрість», «наука», слово того ж кореня, що наше «відати», «віщий»). У зверненнях до богів відкривається характер аріїв; видно вплив на них величної природи, де біля підніжжя високих гір, покритих вічним снігом, вириваються могутні багатоводні потоки, де око сліпить яскравість і строкатість казкових тропічних лісів: уява тих, хто молиться, схильна до перебільшення, до захоплення. Аріям здається, що їхні боги – світлі, благодійні, тоді як над темним світом їхніх ворогів панують чорні, страшні, диявольські сили. 

Найстарший з арійських богів, Варуна, небесний цар з багатьма головами, тисячоокий, зі зверненими в усі країни світу руками та ногам, охоронець Ріти (віковічного світового порядку, вселенської гармонії, вищої моралі, що її не можуть змінити навіть боги). За ним іде трійця богів: Індра, Сур’я, Агні.

Виктор Ермолаев: Гибель Арктогеи и расселение праариев

В древние времена давностью в 13000 лет назад на севере Евразии существовала великая арийская цивилизация, которая нам известна по названию Арктогея. Уже тогда арии овладели земледелием и ремеслами, у них уже была письменность, они владели математическими расчётами. Арии знали, как устроена наша солнечная система и галактика «Млечный путь». Символ ариев «Свастика» - это схематичное изображение солнечной системы и галактики. 

Цивилизация ариев погибла примерно 13000 лет назад, когда огромное космическое тело ударилось о землю в районе Гренландии. Посмотрите на карту дна Северного Ледовитого океана. Там вы увидите возможный след этого удара. Я обвёл его красным кругом.

Удар был такой силы, что расколол север Америки на острова, а льды Северного Ледовитого океана, как пивную пену, сдул на Сибирь. Огромная масса льда, как гигантский бульдозер, передвигалась на юг с огромной скоростью. Лёд сгрёб с севера Евразии весь чернозём и переместил его вместе с «культурным слоем» к югу на линию: Балканы - Украина - Краснодарский край -  Ставропольский край - Казахстан - Алтай - Забайкалье. Лёд срезал вершины гор (Плато Путорана), подрезал основания гор (Урал, Алтай, Сибирские кряжи).  Километровые волны цунами, обогнув Землю несколько раз, стали причиной известного нам «Всемирного потопа». Вызванные ударом многочисленные разломы земли запустили в действие многочисленные вулканы. Вырванный из Земли грунт и вулканический пепел надолго закрыли Солнце. В северном полушарии Земли наступила круглосуточная многомесячная ночь. А затем невиданная круглогодичная зима протяжённостью в несколько десятилетий.

А как же арии Гипербореи? Процентов 95-99 населения Арктогеи погибло. Выжили лишь счастливчики, жившие на севере Уральских гор. Последствия катастрофы были ужасны. Жить среди нагромождений льда, круглосуточной ночи и пронизывающего холода было невозможно. Тогда арии принимают решение - уходить вместе с выжившим скотом на юг. Было организовано великое переселение. После того, как арии достигли территории Южноуральского Аркаима, было принято решение разделиться. 

На территории Волгоградской области находится "Пуп Земли"

 А вы знали что на территории Волгоградской области находится "Пуп Земли"? 

В Иловлинском районе, в нескольких километрах от станицы Трехостровская, вот уже несколько тысяч лет находится древнее святилище, объяснить происхождение которого ученые не могут до сих пор. 

Святилище представляет собой огромный четко очерченный круг. На снимках из космоса он напоминает пупок, за что его окрестили «Пупом земли». 

Несомненно, поражают размеры капища: место, окружённое рвом, составляет около 200 метров в диаметре, а это в 1,5 раза больше чем у Стоунхенджа, и на 56 м превосходит поперечную длину Аркаима. 

Возраст древнего капища ученые не могут назвать точно, однако предполагают, что воздвигнуто оно было от 2500 до 5000 лет назад. 

При раскопках святилища археологи так и не нашли ни артефактов, ни останков древних людей и решили, что за время существования капища на его территории не было ни одного жилища. Однако под верхним слоем почвы был обнаружен древний слой спека, состоящий из окаменелой золы, непрогоревшего угля, глины и мела, и напоминающий по структуре застывшую лаву! Похожий сплав получается только при спекании различных материалов в промышленных печах, но никак не от огня обычного костра. До сих пор остается загадкой, как в древности удавалось получать такие высокие температуры. Температура горения в печи, по данным химических анализов шлаков, могла достигать 1100—1300 °С. 

Там до сих пор иногда на этом святилище какие-то люди проводят «магические» обряды.

У роботах Олега Шупляка дух українського народу оживає у космічних масштабах

 Це - картини-одкровення!

У роботах Олега Шупляка дух українського народу оживає у космічних масштабах.

Олег Шупляк народився в 1967 році на Тернопільщині. Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Працював викладачем рисунку та живопису Бережанської дитячої художнього школи. В 2017 році визнаний Заслуженим художником України. І не дарма...

Ви тільки подивіться! Ще б музику - і медитація готова!

Як людина з екстрасенсорними здібностями, я скажу - автор має дивовижне відчуття оточуючого простору і проникає у глибину віків, щоб під патронатом Вищих сил донести мудрість наших предків!

Марат Цагараты: "Арийский простор"

 Аирйа́нэм-Ваэ́джа (авест. Airiianəm vaējah, «арийский простор»); согд. Aryān-wēžan — мифическая прародина древних иранцев, ариев; согласно Видевдату, именно с неё начинается список из 16 «наилучших» (авест. vahišta-) «местностей и областей» (авест. asah- и авест. šōiθra-), созданных Ахура Маздой для человечества. Эта страна описывается как бескрайняя равнина, через которую протекает прекрасная река Даитйя (Вахви-Датия).

Максим Жих: Индоевропейское завоевание Евразии

В чём причина феноменальных успехов индоевропейцев в период энеолита-бронзового века, позволивших им завоевать значительную часть Евразии и уничтожить целый предшествующих ряд цивилизаций, ведь вроде бы они были ничем не примечательными обычными степняками?

Причины эти в первом приближении выглядят так.

Во-первых, у индоевропейской популяции в результате определённой мутации возникла терпимость к лактозе, в результате чего они могли свободно пить молоко (в то время как у европейских неолитических земледельцев, как показали недавние исследования, терпимости к лактозе не было), благодаря этому у них увеличился рост и физическая сила.

Во-вторых, мясо-молочная диета избавила их зубы от кариеса, от которого страдали земледельцы.

В-третьих, индоевропейцы первыми приручили коня и создали колесницу, что дало им огромное военное преимущество.

В-четвёртых, у индоевропейцев возникла специфическая идеология, ставившая во главу угла достижение славы.

В-пятых, основой религии индоевропейцев был змееборческий миф, согласно которому основное деяние верхового небесного божества - это отъём у своего противника скота и женщин. Соответственно и применительно к себе индоевропейцы считали основной доблестью убийство врагов и захват у них женщин и скота, в то время как религия и идеология земледельцев носила гораздо более "миролюбивый" характер.

И везде мы видим одну и ту же картину.

Максим Жих: Еврейско-арийские параллели

(с) картина Ольги Руда

Любой народ обычно начинает свой путь с периода "славного варварства" и в качестве варваров врывается на страницы истории: он совершенно не ценит (да и не способен на этом этапе своей жизни оценить) предшествующую цивилизацию, воспринимает её враждебно, и нередко выступает её разрушителем. В этот период доблестью считается убивать врагов, обращать их женщин в рабынь и наложниц, захватывать их имущество, разорять города, уничтожать памятники культуры.

Но проходит время, народ цивилизуется, императивы поведения меняются, понятия о должном становятся другими, и люди начинает "стесняться" своих варварских предков и их деяний (люди образованные начинают говорить: "да не такие уж и варвары они были", а люди попроще идут дальше: "а может вообще историки врут и это наши предки тут ещё сто тыщ лет назад пирамиды строили").

В "Ветхом Завете" и в "Ригведе" весьма сходным образом описывается завоевание соответственно, евреями Ханаана и ариями Индии. В обоих случаях речь идёт о земле, предназначенной Богом соответствующему народу, который как бы ведёт его и обрекает аборигенное население на уничтожение и порабощение, так как оно "незаконно" занимает землю, предназначенную ведомому Богом народу, захват которой выступает исполнением Божественной воли. И еврейские и арийские тексты исполнены самой крайней враждебности к местному населению, которое считается как бы не вполне людьми, поклоняющимися ложным богам, от которых надо очистить "землю обетованную", война против него видится в качестве священной войны и богуодного дела.

Вот несколько соответствующих примеров из Ветхого Завета.

8 марта - древний арийский праздник Женщин и Весны

Одним из важных весенних праздников таджиков является праздник подснежника (Бойчечак, Гули сияхгуш, Гули бахман), который считают предвестником Навруза (Нового года), празднование которого происходит 21 марта. Цветение подснежника (бойчечак) - неоспоримое доказательство прихода долгожданной весны - испокон веков было для таджиков поводом для большого праздника.

Первый из ребятишек, нашедший пробившиеся из-под снега подснежники (по-таджикски «бойчечак»), считается большим везунчиком. Вслед за ним в холмы и горы бежит вся сельская ребятня, чтобы сорвать подснежники и раздать их своим матерям, сестрам, соседкам, учителям - все женщинам села - как символ возрождающейся жизни, молодости, красоты. Женщины прикладывают цветы к глазам и благодарят Бога за то, что дожили до весны, а детвору угощают сластями, выпечкой и фруктами.

 Обычно ребята, собрав подснежники, с песнями раздают их по домам в своих кварталах, как бы разнося весть о приходе весны. Эту традицию в народе называют «гулгардони». Хозяйки, принимая из рук ребят весенние цветы, прикладывают их к глазам и благодарят Бога за то, что дожили до весны.

Затем в каждой семье готовят традиционный плов, который носит название — «Оши бойчечак» и собирает, по традиции всех близких и родных.

В разных регионах Таджикистана праздник подснежника называется по-разному. На Памире - Гулгардони, в Согдийской области - Бойчечак, на юге - Гули сияхгуш. В Бухаре гулгардони называлось булбулхони (соловьиное пение).