Гай-Нижник, Павло. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух: у двох книгах

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух.  К.: Саміт-книга, 2023. Кн. І. 1900–1936 рр. 544 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1020-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh.html

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух. К.: Саміт-книга, 2024. Кн. ІІ. 1937–1945 рр.  588 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1083-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh-kniga-ii-19371945.html

Олег Гуцуляк: Генерал-капітанство Україна Найсвітлішої Республіки

Що таке генерал-капітанство 

У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput «голова», capitaneus «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, але також у своїх руках крім військової, він мав ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їх губернаторів.

У Венеціанській республіці (з 1370 по 1797 рр.) цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який має право забезпечувати потреби флоту всім необхідним.

У Британії з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, потім як командувачі флотів герцоги різних домів. Ще нещодавно у Великій Британії генерал-капітаном морських сил був чоловік (консорт) королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький.

У 1587-1625 р. посаду "генерал-капітан Союзу" як найвищу в Ніделандах (Республіка Сполучених Провінцій) обіймав принц Моріц Оранський. 

У Баварському королівстві посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії.

У Папській державі цю посаду обіймав головнокомандувач папської армією (скасована в 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.

У 1787-1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони, а також під цим статусом іноді в офіційних документах визначалася північноамериканська колонія Род-Айленд.

У 1777-1791 pp. посаду генерал-капітана мав імператор незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США).

В Іспанській імперії генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938-1975 р.р. посаду генерал-капітана, що визначається як верховний правитель провінцій Іспанської держави та Християнської міліції, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за монархом.

У колоніальній Іспанській імперії існували саме генерал-капітанства. Посаду генерал-капітана мав першовідкривач Філіппін Фердінанд Магеллан.

До складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) і Майнас, у складі віце-королівства Нова Іспанія – генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (північніше від Мехіко до кордонів США), також генерал-капітанствами були окремі колонії – Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Також під час боротьби іспанських колоній за незалежність генерал-капітанствами були деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.).

Посади генерал-капітанів займали лідери латино-американських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О'Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі – колишній президент Аугусто Піночет. 

Гетьманський рух: історія і сьогодення

 "Здобути Українську державу, то ще не значить її збудувати. Нам не лише націоналізм потрібен, але перш за все конструктивне державництво, щоб не загубити того, що націоналізм здобуде. Тільки тоді, коли в нас ті дві здорові течії - націоналізм і державництво - дисципліновано поведуть працю під одною кермою, тільки тоді можна буде більш надійно дивитися на наше завтра" (Данило Скоропадський).

УВК

Організація  «Українське Вільне Козацтво» була створена у 1920 році як закордонна частина організації «Вільне козацтво», що діяла в Україні у 1917-1923 р. як  національні добровільні військово-міліційні формування, створені Всеукраїнським З'їздом Вільного козацтва (Чигирин, 16-20 жовтня 1917). На з'їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну раду) Вільного козацтва у складі 12 осіб. Отаманом Вільного козацтва обрали командувача 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Оскільки він перебував на фронті, наказним отаманом став Іван Полтавець-Остряниця, який реально очолив Вільне козацтво. Генеральним  старшиною - полковника Петра Болбочана. Генеральним писарем обрали ад'ютанта Скоропадського і його дальнього родича Василя Кочубея, а Почесним отаманом - Михайла Грушевського Уже в листопаді 1917 року Іван Полтавець виступив з планом реорганізації влади і утворення, при опорі на козацтво, Української Держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Генеральна Рада до січня 1918 р. дислокувалася в м. Білій Церкві, а потім з приходом в Україну німецького війська до 29 квітня 1918 року — у м. Києві. Наприкінці березня 1918 року на вимогу німців Уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва (для організації внутрішньої охорони повітів), а  5 квітня 1918 року наказом міністра УНР розформовувалися усі загони Вільного козацтва. Проте частина Вільного Козацтва не визнала даного наказу (стала визначатися як "зелені") й підняла повстання проти УНР, а потім вела самостійні бойові дії проти білих і червоних  аж до 1923 р. 

 Отаман УВК у 1920-1942 рр. - Іван Полтавець-Остряниця (м. Мюнхен, Німеччина). У 1921 р. І. Полтавець-Остряниця  керував антирадянським повстанським загоном у Холодному Яру. Козаки, які входили до складу загонів Вільного козацтва, стали також основою формування трьох похідних груп Армії УНР — Подільської, Волинської та Бессарабської, які здійснили Другий Зимовий похід на Україну з території Польщі (1921 р.).

У жовтні 1920 року створено філію Козачої ради Українського вільного козацтва в Берліні як  "Українське національне козаче товариство" (УНКТ).  З 1936 р. Українське національне козаче товариство отримало назву " Українське Вільне Козацтво - Український Народний Козачий Рух" (УВК УНАКОР). Головною метою товариства було згуртування «лицарськи-національного», активного і творчого вояцтва, виховання свідомих борців за волю України. У 1923–1924 роках УНКТ видавало в Мюнхені свій друкований орган — ілюстрований місячник «Український козак».

«Філія постановила знов ушанувати Скоропадського гетьманським титулом, додержуючись при цім старої програми…". П. Скоропадський відмовився від всеукраїнського гетьманства, згодившись лише прийняти отаманство над вільним козацтвом.

УСХД

У Відні в 1920 р. за участю В'ячеслава Липинського і Сергія Шемета, Дмитра Дорошенка, Миколи Кочубея, Адама Монтрезора, Людвіга Сідлецького й Олександра Скорописа-Йолтуховського було створено Украї́нський сою́з хліборо́бів-держа́вників (УСХД) як об'єднання українських монархістів на основі раніше створеної  Украї́нської демократи́чно-хліборо́бської партії (УДХП) (травень 1917 р.; орган - «Хліборобська Україна» з 1920 по 1925 рр) та  Союзів хліборобів України у Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччині та Німеччині.  У грудні 1920 члени Ініціативної групи підписали статут і регламент, які визначали орденський характер УСХД з триступеневим членством: співробітники присяжні (з Радою присяжних), дійсні й однодумці. Очолював Раду присяжних В'ячеслав Липинський, членом Ради з 1921 р. став також гетьман Павло Скоропадський. З 1922 р.УСХД очолив гетьман Павло Скоропадський, а ідеологом став В'чеслав Липинський. УСХД створює свої відділи у Польщі, Чехії, Німеччині, Югославії та Туреччині. Як дочірна організація існує Центральна управа об'єднаних хліборобських організацій  на чолі з І. Леонтовичем та секретарем С. Шеметою.

Для наукового розроблення української проблематики, а також підготовки гетьманської ідеології й кадрів майбутніх борців за українську справу Павло Скоропадський узявся за організацію Українського наукового інституту (УНІ) у Берліні. Цей задум виник на початку 1920-х років, але реалізувати його вдалося тільки 1926 р. Офіційним фундатором УНІ стало Українське товариство допомоги біженцям, яке очолювала дружина Павла Скоропадського. Першим директором інституту став професор Дмитро Дорошенко, який виконував ці обов'язки до 1931 року. Вже незабаром УНІ став помітним фактором громадського життя української спільноти в Німеччині.

10 серпня 1927 року Павло Скоропадський та В'ячеслав Липинський підписали ухвалу про створення Гетьманської Управи об'єднаних українських хліборобських та інших класових організацій. Наказом Скоропадського головою Управи призначався член Ради Присяжних УСХД М. Кочубей, її членами — О. Скоропис-Йолтуховський і А. Монтрезор (обидва — члени Ради Присяжних УСХД).

Найприйнятнішою для України Липинський вважає «клясократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія.  УСХД відстоював таку форму влади, «яка б забезпечувала кожному класові максимум його культурного і економічного розвитку і гарантувала кожному класові участь в управлінні державою». Такою формою державності визнавалася «трудова монархія» з «непартійним дідичем» — гетьманом на чолі. УСХД надавав Павлу Петровичу Скоропадському повноваження свого лідера як нащадку давнього гетьманського роду.

Олександр Алфьоров: 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української Держави

РІЧНИЦЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української Держави. 

Проголошення відбулось у перший день входу німецької армії до Львову. Разом із німцями у місто зайшли похідні групи Організації українських націоналістів (крило С.Бандери). 

Українські Національні Збори створили уряд — Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком та верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.  Призначення Ярослава Стецька на посаду голови Державного правління Збори схвалили аплодисментами. Підтримана була також запропонована мною пропозиція про надання Голові УДП права покликати членів Державного правління, призначати їх на відповідні посади та звільняти з них. 

Присутні вислухали оголошення Акту стоячи, одностайно схвалили його та відспівали гімн "Ще не вмерла Україна". Перші слова Акту звучали: "Волею Українського Народу. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава".  

Від Української Греко-католицької церкви виступив о. д-р Й. Сліпий, який передав благословення благословення митрополита Андрея Шептицького. Представник національно-визвольного підпілля, вітаючи відновлення Української держави, заявив, що ОУН продовжуватиме боротьбу й не складе зброї, доки українська державна влада не буде встановлена на всіх українських землях, доки не будуть вигнані з України всі окупанти. Від імені українського війська - Дружин Українських Націоналістів - Збори привітав духівник Дружин о. д-р Іван Гриньох.

На Високому Замку було піднято український національний прапор. Львівська радіостанція повідомила весь світ про цей Акт і передала благословіння митрополита УГКЦ Андрія (Шептицького) та митрополита УАПЦ Полікарпа (Сікорського) на творення власної держави. Організував передачі Ярослав Старух, у розпорядженні якого були всі матеріали Зборів».

Цікавий факт, на який мало хто звертав увагу. Відновлено було «Українську Державу», не Українську Народну Республіку, не просто відновлено незалежність України, а саме «Української Держави» - саме таку назву мала Україна в часи гетьманування Павла Скоропадського 1918 року. Ця назва була знайома німцям з часів гетьмана і, очевидно, мала вказувати останнім на існування колишньої союзницької держави.

Не дивлячись на вкрай різку оцінку німців – націоналісти проголосили цей Акт, обрали уряд та розпочали формування української адміністрації на західних землях України. Передбачалось утворення українських адміністрацій і на інших територіях, з Кримом у тому числі. 

Під кінець Зборів зʼявилися в залі представники німецької армії др. Ганс Кох та майор фон Айкерн. Зазначимо, що про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Ганс Кох у той час працював у штабі Верховного командування німецьких збройних сил політичним радником в українських справах. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору - працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. 

 Попри деяку дисгармонію, що її вніс виступ Коха у святковий настрій Зборів, нарада тривала. Далі виступив член пропагандистського відділу Проводу ОУН Іван Вітошинський. Він, аби не надавати зборам виразного протинімецького характеру й не дати командуванню німецької армії підстав для ворожого ставлення до української державності, висловив привітання німецькій армії, яка звільняє українські землі від більшовицьких окупантів, і відзначив, що лише спільними зусиллями української й німецької армій можливе здобуття в цій війні перемоги над спільним ворогом - більшовицькою Москвою. 

Після завершального слова голови Державного правління Народні Збори закінчилися гімном "Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!". 

За кілька днів Бандеру заарештували та вимагали скасувати Акт Незалежності, проте провідник ОУН відмовився. 5 липня 1941 року було заарештовано С. Бандеру, Я. Стецька, яких відправили до концтабору Заксенгавзен. Також було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 з яких було розстріляно.

Проте, ніхто так і не відмовився від відновленої незалежності України. 

А сам Акт, у подальшому, надихав бійців Української Повстанської Армії – до продовження боротьби. Зокрема – УПА очолить заступник міністра оборони Української Держави Роман Шухевич. 

І хоча остаточної Незалежності вдалось досягти лише 50 років потому, саме ця подія задекларувала усьому світові – українці боролись і будуть боротись за свою незалежність. А цей епізод з нашої історії є прямим свідченням того, що окупант завжди буде окупантом.

Роман Коваль: Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?!

 14 грудня 1918 р. зрікся булави останній Гетьман України Павло Скоропадський

Гетьманат Павла Скоропадського українські історики оцінюють по різному. Але в одному вони змушені таки погодитись: за його правління більшовиків в Україні не було. Більше того, через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського Христіан Раковскій на україно-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В.Антонов-Овсєєнко склав з себе повноваження верховного головнокомандувача Красної армії в Україні. 

І друге, що неможливо заперечити: під час правління Павла Скоропадського Україна не вела воєн з сусідніми державами. 

Але українські демократи, збаламучені класовою пропагандою винниченків, не захотіли підтримати Гетьмана у його спробі збудувати самостійну українську державу. 

“Ну, де є ті українці? — вигукнув якось Гетьман. — Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!.”. А далі сказав: “Нічого українці без мене не зроблять! Скажіть їм це! Як мене не буде, то й України не буде!”. 

Ці слова стали пророчими. 

Протигетьманське повстання і наступне зречення Павла Скоропадського (14 грудня 1918 р.) відкрили шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. 

Якщо добровольців з великими зусиллями вдалося витурити з України, то більшовиків, впустивши до хати, українці — попри героїчні зусилля кількох років — вже не змогли вигнати. Тому вважаю участь отаманів у протигетьманському повстанні їхнім первородним гріхом. 

Хоч і не можна сказати, що повстанці не мали рації, розпочавши бойові дії проти Гетьмана. Павло Скоропадський, позбавлений підтримки з боку задуреного соціалістичними формулами політичного українства, змушений був шукати кадри в тому середовищі, з якого вийшов. Своїм опертям на великих землевласників великоросійської орієнтації і відповідною політикою на селі він настроїв проти себе селян. Але для історії кожного народу важливіші не мотиви помилок, а їхні наслідки. Наслідки ж повстання проти “пана-Гетьмана” були такі: 

- після початку міжукраїнської збройної конфронтації, яку розпочала Директорія, румуни окупували Буковину; 

- на третій день після зречення Павла Скоропадського Антанта висадилась в Одесі і почалась окупація півдня України, вже 18 грудня в Одесі денікінці розпочали бої з україн­ськими відділами; 

- на сьомий день зречення Павла Скоропадського (21 грудня 1918 р.) Красна армія окупувала Куп’янськ і почала переможну ходу Україною: за кілька тижнів до її лаптів упали Білгород, Харків, Чернігів, Полтава, Богучар, Луганськ, Маріуполь, Конотоп, Бахмач, Жмеринка, Київ. 

Незабаром розпочалася україно-польська війна. 

Дмитро Донцов зафіксував політичну ауру “переможного” вступу Директорії до Києва. Цитую його книгу “Рік 1918. Київ”. 

«21 грудня 

...Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в’язниць большевиків... Тенденція — порозумітися із Совєтами проти ”антантських імперіалістів”... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське — не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центрально-радівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, ”косоворотки” московські і ”товариші” в гетьманськім палаці... 

Засідання Директорії... у п’ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття “хліборобам”. Скінчив свою промову так: ”Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії”... 

23 грудня 

В колах Директорії — безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля... 

31 грудня 

Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних. 

5 січня 

Пізно ввечері — продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: ”З соціалістами держави не збудувати!”». 

Вибита зі столиці своїми союзниками у протигетьманському повстанні — російськими більшовиками — Директорія залишила Київ і почала нескінченні мандри Україною і, врешті, докотилася, до Польщі. 

Якщо за 9 місяців Україна Скоропадського, як я вже зазначав, ні з ким не воювала, то з приходом “до влади” Директорії Україна змушена була вести війни на кілька фронтів. І першопричиною агресивної політики сусідніх народів була внутрішня слабість України: українська держава Гетьмана Скоропадського була замінена на безвладдя Директорії. 

Причиною ворожого ставлення до України з боку Антанти був лівий, соціалістичний характер Директорії. Західні альянти небезпідставно вважали цей уряд за більшовицький, а більшовизму вони вже оголосили війну... 

Однією з важливих причин безвладдя Директорії стала оголошена нею мобілізація для боротьби проти “пана-Гетьмана”. Відсутність відповідного апарату призвела до того, що мобілізацію проведено злочинно-хаотично. Директорія не зчулась, як озброїла десятки загонів збільшовичених селян, які після зречення Гетьмана повернули зброю проти української держави. 

Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. “...Їх (демосоціалістів — Р.К.) протигетьманські аргументи, — говорив він, — були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня. 

Що гетьман був ”царським генералом” і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії... 

Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти... 

”Каральні” загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю.Бачинський) — визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. 

Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман. 

Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища — був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили...”. І не розуміли, що без пана держави не збудувати. 

А тих, хто розумів цю просту істину — Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряницю та небагатьох інших — піддавали остракізму. 

Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?! 

Тарас Чухліб: Гетьман Дем’ян Ігнатович - предтеча Івана Мазепи

 У грудні 1671 року гетьман Дем’ян Ігнатович з приводу виконання Андрусівського перемир'я 1667 року між Варшавою та Москвою, а також належності Києва польському королеві оприлюднив таку гучну заяву: 

«Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці Дніпра війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого...». 

А через місяць після свого різкого виступу проти Москви - у березні 1672 року Дем'ян Ігнатович вже не був гетьманом... I замотаним у килим із простріленою рукою був таємно вивезений до Москви на страту (з показів Карпа Мокриєвича генерального писаря який приймав участь у арешті Дем'яна). Щоправда, його не стратили, заслали у Сибір. Там він був ув’язнений, але очолив оборону Селенгінська від монголів, там і помер 1703 року.