Андрій Поцелуйко: Герой на межі світів: індоєвропейський архетип між законом, війною і пам’яттю

Образ індоєвропейського героя в архаїчних епосах ніколи не був лише образом воїна чи мандрівника. Він уособлював сам принцип космічного порядку, був точкою перетину між світом людей, світом богів і світом смерті. Саме тому герої на кшталт Одіссея чи Юдгіштгіри не можуть бути зрозумілі виключно як літературні персонажі. У порівняльно-міфологічному дослідженні Ніколаса Дж. Аллена «Argos and Hanuman: Odysseus’ dog in the light of the Mahábhárata» показано, що за цими постатями стоїть значно давніша модель — спільний індоєвропейський архетип героя, який проходить через випробування вигнанням, поверненням, втратою і остаточним підтвердженням своєї істинної сутності. Особливо важливим є те, що остаточне впізнання героя здійснюється не людьми, а твариною — собакою, істотою, що перебуває на межі природного й сакрального. Саме через цю деталь Аллен відкриває цілу систему архаїчних уявлень про владу, закон, пам’ять і смерть.

В «Одіссеї» Одіссей повертається на Ітаку після двадцяти років мандрів у вигляді жебрака. Він більше не схожий на царя, якого пам’ятали мешканці острова. Його дім захоплений чужинцями, дружина перебуває під тиском женихів, а слуги розділені між вірністю та зрадою. Герой ніби викреслений зі світу живих. Подібну ситуацію Аллен бачить у фіналі «Магабгарати», де Юдгіштгіра здійснює свою останню подорож до небес. У процесі сходження на гору Меру він втрачає братів і дружину; один за одним вони падають і помирають, залишаючи його самотнім. Обидва герої опиняються в граничному стані: вони вже не належать повністю людському світу, але ще не перейшли остаточно у сферу сакрального. Саме тому вирішальну роль у цих сценах відіграє собака — істота, яка в багатьох індоєвропейських міфологіях пов’язана з межею між життям і смертю, між домом і хаосом, між порядком і забуттям.

Аргос в «Одіссеї» є єдиним, хто впізнає Одіссея попри маскування. Старий пес лежить на купі гною, покинутий і забутий, як і сам дім царя. Він уже не бере участі в житті господарства, його тіло розкладене старістю, але пам’ять залишається незмінною. В мить, коли Аргос бачить свого господаря, він виконує останню функцію — засвідчує істинність повернення героя — і помирає. Ця смерть не є сентиментальною деталлю, покликаною викликати жаль. У трактуванні Аллена вона має ритуальний і космологічний сенс. Аргос виступає хранителем ідентичності Одіссея, останнім свідком законного порядку Ітаки. Поки пес живий, пам’ять про справжнього царя ще не зникла. Його смерть означає завершення перехідного моменту: герой повернувся і тепер має відновити світ.

Андрій Богданович: Метафізика нев'янучого слова: Слава як паливо космічного руху

У праіндоєвропейській традиції поняття *ḱléwos ápʰtʰitom («слава нев'януча») трактувалося як прагнення воїна залишитися в пам'яті поколінь. Проте в межах «гідравлічної» моделі Шона Вейлена слава постає як щось набагато матеріальніше — як метафізичний концентрат енергії, що видобувається через жорна героїчного чину. Слава перестає бути простою пам’яттю; вона стає реальним паливом, пальним, що живить самі механізми всесвіту, підтримуючи рух небесних тіл та циклічну зміну сезонів.

Для давнього індоєвропейця існував прямий зв'язок між «сонячним соком» (*su-) та звуком слави. Коли герой здійснює подвиг, він перебуває в стані найвищого внутрішнього тиску — стану furor, де його внутрішній вогонь Агні досягає піку. У момент героїчної смерті або тріумфу цей тиск вивільняється, але він не розсіюється безслідно. Через пісні поетів та ритуальне прославлення цей досвід «перемелюється» в жорнах колективної пам'яті, перетворюючись на *ḱléwos. Ця слава — це очищена, дистильована енергія життя, яка повертається у загальнокосмічний резервуар.

Вейлен припускає, що світ праіндоєвропейців працював за принципом термодинаміки слави: щоб Сонце мало силу продовжувати свій шлях за колом *kʷel-, воно потребувало постійного підживлення з боку земного світу. Героїчні вчинки людей були тими «вибухами енергії», які надавали імпульс світовому колесу. Слава воїна була тим самим «сонячним соком», але в його акустичній та моральній формі. Без *ḱléwos світ би просто зупинився, охолов і завмер, оскільки зникло б джерело, що поповнює небесний запас вогню.

У цьому контексті поети-співці виступали не просто як хронікери, а як оператори «пресів слави». Своїм словом вони «витискали» з короткого людського життя вічну субстанцію, вплітаючи її в загальну Нитку Долі. Таким чином, індивідуальна доля воїна, перемелена в жорнах битви, ставала частиною космічної енергетики. Слава була гарантією того, що «сік» життя продовжуватиме циркулювати між небом і землею, а колесо колісниці всесвіту ніколи не припинить свій біг, доки на землі звучить слово про героїв.

Володимир Єшкілєв: Проблема "культурного героя"

Існує так звана «проблема культурного героя». Деякі наші інтелектуали у приватному спілкуванні припускають, що цивілізаційна революція у такому консервативному та поділеному на дрібні касти суспільстві як українське неможлива без «цивілізаційного тригера». Без знакової особи, котра б виступила символічним центром змін.

Класична позиція культурного героя (героя-просвітителя, Culture hero, Heros civilisateur, Heilbringer) історично пов’язана з міфологією. Легенди зберегли імена реформаторів та шукачів, яким приписували божественне походження або ж, навпаки, проголошували богами після смерті. Гільгамеш, Імхотеп, Орфей, Гермес, Кетцалькоатль є прикладами культурних героїв сивої давнини.

Проте коли проблему культурного героя обговорюють сучасні «планувальники майбутнього» та соціальні технологи, вони мають на увазі не дітей богів і не засновників імперій, а постаті іншого типу. Відомо, що за Нової доби позицію культурного героя займали письменники, філософи, революціонери і публіцисти. Їхні портрети тепер на монетах і купюрах. Свого часу для України культурними героями посмертно стали Григорій Сковорода та (більш маніфестально) Тарас Шевченко.

Зрозуміло, що за півтора століття ситуація зазнала кардинальних змін. В умовах Модерну, Постмодерну і Гіпермодерну суспільна позиція культурного героя безупинно трансформувалася. Тепер вона перетворилася на технологічний «топос уможливлення», на місце розміщення медійних та політично-інструментальних симулякрів.

Дехто, наприклад, вважає, що у минулому столітті позицію культурного героя для Таїланду воленс-ноленс зайняла французька акторка і модель Сільвія Крістель, яка зіграла головну роль у фільмі «Емануель» (1974). Саме ця кінострічка стала неформальним (й несподіваним) тригером того туристичного буму, що вивів Таїланд в економічні лідери Південно-Східної Азії та сформував потужну та оригінальну субкультуру, міцно вписану у глобальний дискурс Постмодерну.

Теперішня війна за Нову Ідентичність зримо переміщує акценти  «культурного героїзму», створює нові позиції і закриває старі для претендентів на роль українського Heilbringer’а. Два роки тому були люди, які реально (реально, People are Good!) вірили: культурним героєм гіпермодерної України (КГГУ) стане Арестович. Та й Зеленський був, є і, можливо, в найближчі місяці залишиться на радарах численних прибічників «широкого проекту України» як претендент на роль КГГУ. 

Проте успіх «широкого проекту» напряму залежить від стабільного домінування на Заході ліво-центристів та від їхнього бажання гарантувати Україні майбутнє. Якщо ж ліво-центристи зазнають поразки, настане час КГГУ іншого штибу. Ситуація впреться у сподівання на «диво». І «диво», як це буває в історії, не забариться. Саме з «топосу дива» й вистрибне під софіти «пробна версія» КГГУ. Версія, що буде виконана у «правому дизайні». У «дизайні спасіння». Є передчуття, що нашим інтелектуалам ця версія не сподобається. Та й не лише інтелектуалам.

Назип Хамитов: Гений, герой, святой и их антиподы

Метаантропология странности
Фрагменты книги

ПРОБЛЕМА

Странность пугает большинство людей. Еще часть людей она настораживает. И только у некоторых из нас она вызывает любопытство.
И лишь очень немногие испытывают неодолимое влечение к странности.
Поэтому чаще всего люди желают от-страниться от собственной странности. Странность воспринимается как глубинно тревожащая неадекватность.
Почему так происходит? Странность намекает на две стратегии взаимодействия духовности и душевности во внутреннем мире каждого из нас, стратегии, чуждые обыденной жизни – экзистенциального гермафродизма и андрогинизма. Первая стратегия – это стратегия предельной власти, вторая – стратегия любви и свободы, творчества и сотворчества.
Гермфродитизм рожден работой воли к власти, которая, подобно подземным рекам, вымывает огромные пещеры в душе, наполненные темнотой и ужасными существами, андрогинизм – солнечным ветром воли к познанию и творчеству, любви и свободе, заполняющих нас светом.
Это означает, что гермафродитизм замкнут в предельном бытии человека, тогда как андрогинизм, уходя корнями в предельное, раскрывается в запредельном.
Предположив, что конструктивность странности в предельном и запредельном бытии человека проявляется в гениальности, героизме и святости, мы можем соотнести эти качества с андрогинизмом, а противоположные им – с гермафродитизмом.
В результате имеем два вида странности. С одной стороны, странность Гения, Героя и Святого, с другой – странность их антиподов: Антигения, Антигероя и Антисвятого.
Сравним их.

1. Странность Гения и Антигения

1

Гений – это не просто человек, который сделал свое саморазвитие развитием человечества, это человек, способный увлечь за собой подобных себе, увлечь гениев. В этом высшая и сложнейшая задача Гения – не просто подарить человечеству открытие, но и актуализировать учеников, которые сами смогут сделать открытия.
Стремление гениальной личности посеять вокруг семена гениальности в границах обыденного бытия воспринимается удивительно странным, а порой – невыносимо странным.

Пам‘ятаємо, не забудемо!

1 лютого 2015 року у бою під час оборони Дебальцево геройськи загинув Іса Мунаєв — бригадний генерал Республіки Ічкерія, командир міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. 

Його нагороджено відзнакою "Народний Герой України". На честь Іси Мунаєва у містах Дніпро та Київ названо вулиці.

Героям слава!

У 2018 році
на честь бригадного генерала Іси Мунаєва в місті Дніпрі відкрито пам'ятний знак. Генерал загинув, захищаючи Україну від мрсковської агресії на Донбасі.

Відкриття відбулося за участю сина генерала Тімерхана Мунаєва, радника губернатора Дніпропетровської області Юрія Голика, який профінансував виготовлення та встановлення пам'ятного знаку, бойових побратимів Іси Мунаєва по батальйону ім. Джохара Дудаєва, яким він командував, а також місцевих жителів.

Бируте Ланге (Амира Калавари): Герой Косово

Нелегко говорить о тех великих, о чьем жизненном пути стоит сказать — подвиг. Слишком страшные события с ними случались, порою настолько страшные, что никакое слово не смогло бы в полной мере отразить ужас и преступность случившегося, и одновременно — величие и силу подвига , ими совершенного в эти кровавые и, казалось бы, непреодолимые времена наибольших несчастий, какие только бы и могли выпасть на долю народа…

Величие героев — словно свет, разверзший черную тьму, их кровь — это не только повод для скорби, но и та сила, которая заставила бы сердце ликовать, прочувствовав, насколько же много было сделано для народа и его справедливой победы…  всеми поступками, всей жизнью, что и сама была подвигом, и – мученической смертью, что словно кровавый венец озарила могущественный дух, проявленный во всей их жизни…

Такие люди жили, творили, боролись и погибали в сов ем недавние времена…  Страшные события потрясли Европу в конце 20 века. Древнейшая европейская земля, населенная тем народом, что был основой великой духовной силы и с времен античности, и в дальнейшие времена, и драже тогда, когда враждебные силы считали, что победили его — все равно — Иллирийская земля продолжала славится своими героями, что кровью своей полили Балканы…

Как в древности народ был велик — так было и на протяжении всей истории… И при борьбе против Османской империи, и в 20 веке, во времена тяжких политических испытаний, когда удалось обрести независимость Албании, так и в конце 20 века. Мало чего есть в истории настолько страшного, что могло бы сравниться с войной за независимость Косово…  Времена ужасающих битв и великой славы героев, страшной несправедливости и преступлений врагов против человечества и албанского народа…

Одним из величайших героев тех времен был основатель освободительной Армии Косово – Адем Яшари (Adem Jashari). Легендарный главнокомандующий, который принял мученическую, неслыханно страшную смерть после своей героической борьбы за освобождение Косово против врагов, что уничтожали народ этой земли и делали чудовищные преступления…  И до сегодняшнего дня земля полниться этой пролитой кровью героев, что и при страшный муках горели в сердце огнем святым-свобода и достойная жизнь этой земле, на которой жили и умирали отцы наши, и на которой мы хотели бы взрастить своих потомков…  Но… кровавая ночь накрыла их и теперь их огненные сердца и замученные тела остались только в памяти благодарного народа, который -поскольку принял их подвиг и запылал всею душой почтением к их подвигу и неистовой ненавистью к врагам — воспел их в песнях, увековечил в памятниках, словом — возгорел огнем в своем сердце частью их силы… Только великий народ мог подобное сделать, а его герои — отражение сердца народа, его сути, а народ — есть сила, за который они пролили свою кровь…

В 1998 году были чудовищным образом расстреляны герои албанского косоварского народа. Уничтожили Адема Яшари с его многочисленной семьей — так сербская полиция расправлялась с косоварами — лучшими людьми этой древней земли.  Не хватит духа описать те все мучения, который приняли эти герои — истерзанные тела и пролитая кровь — страшное свидетельство зверств тех, кто хотел черный крест поставить на косоварах… Не получилось.  Народ восстал против своих врагов — взыграла в нем иллирийская кровь — древняя, могущая сила, которая смогла помочь победить врагов… Страдания и величие подвига этих мучеников было не забыто -легендарный главнокомандующий стал национальным символом, героем, имя которого велико и свято для каждого косовара и с благоговением произносится. «Говоря это имя, мне хочется преклонить колено», — так говорили те, кто понял и ощутил значимость, трагизм и силу этой героической смерти…

«Те, которые не забывают», — этими словами можно сказать о косоварах. Те, которые чтят своих героев — более того — стремятся идти их путем, чтобы на нем не случилось — будь то кровь, мученическая смерть или погибель. Потому что едины кровью с героями косовары  — зеркало иллирийского национального духа, который был с начал Европы и в ее тяжкие времена показал-ту ее силу и славу, про которую многие забыли. Но — забывшие счастливы, потому что их современниками есть те, кто не только не забыл, но и приумножил то, за что пролита была кровь его близких и героев его многострадального народа. Они —  пример памяти и преемственности всего лучшего, что знали иллирийцы.

Разве не великая честь быть современников духовный героев этой земли? Честь, и необыкновенная, ибо именно ныне живущим дано вблизи увидеть и понять то, какую жертву принесли герои ради них  и ради их грядущих потомков.

Алексей Ильинов: Древо-Дитя и Поход Сознательного Добровольца

Рвётся цепь, и стрелок опускает ружьё
Гилберт Кейт Честертон «Песнь поражения»

И нетронутое разгульными стихиями Древо-Дитя, прорастая из покинутого (неборождёнными счастливцами ли?) танкового остова, благоухает, вознося гибкие цветущие ветви свои к облачным донжонам, тауэрам, базиликам и палаццо. И неустанно философствующие обитатели их, очнувшиеся от бесконечно-отстранённых размышлений и медитаций, с самым искренним удивлением и восхищением рассматривают клейкие душистые цветки, рассыпанные подобно мерцающему бисеру в омытой росой листве. Они хлопают в ладоши и в один голос восклицают: «О, чудо! О, прекраснейшее чудо из чудес! Ныне ты, о, желанное, явилось нам!». Но недолговечная восторженность уступает, таки, место педантичной университетской страсти к классифицированию и упорядоченности. И цветки эти обречённо превращаются в ещё один коллекционный гербарий, факт существования коего подтверждается многосложным нумером в всезнающем Каталоге, куда аккуратным почерком вписываются редкие новинки — будь то микроскопическая букашечка с безымянных островов Юга или же спиральная раковина-исполин, поднятая ныряльщиками-лунариями прямо со дна Лунного Океана.

Поэма для героя: Беседа Алины Витухновской и Гейдара Джемаля, июнь 2006

А.В. — Как вы думаете, что делать в современной ситуации подлинному герою? Я имею в виду, что те, кого нам презентуют как героев — никакие не герои? Люди вращаются в тренажерных залах, делают на себе романтические татуировки, читают книжки про фашистов, а то и Хайдеггера, но когда с ними сталкиваешься, обнаруживается их полная пустота и абсолютное непонимание, как же им собственно жить. Они могут жить только следуя книжным указаниям, постоянно сравнивая себя с героями прошлого, но проблема в том, что они далеко не таковы. При этом настоящий герой, мне кажется, не различим, потому что у него другая тактика, потому что настоящий герой бесконечно изощрен и бесконечно неуловим.

Г.Д. — У вас очень хорошая интуиция. Но, во-первых, хорошо, если они ориентируются указаниям книжек, а если у них есть курирующий офицер МВД — то все совсем просто и банально. А обычно дело не доходит до книжек, а останавливается на уровне курирующего офицера или какого-нибудь человека из структур, который организовывает их. Самое главное, понять, что герой как категория должна быть укоренена в самой органике исторического процесса. Откуда взялись герои в реальности?

Дело в том, что современный герой возникает с того момента, как разрушается сословное общество, и, соответственно, сословие воинов, каста кшатриев, носителей страсти, силы, жертвы, уходит из системы пирамидальной организации — так же, как и другие касты. Буржуазия тоже исчезает. И низший слой, «вайшьи» и шудры, организованные в качестве пролетариата или рабской рабочей силы, тоже исчезают, потому что после 1945 года возникает гомогенная человеческая масса, которая крутит некое колесо, поднимающее какую-то часть к финансовому успеху и бросающее остальных вниз. И между Березовским или Соросом или каким-нибудь маргиналом без денег нет никакой разницы — они принадлежат к одному люмпен-пространству. И те, кто имеет корни в касте воинов, оказываются за рамками социума и образуют так называемый дальний аутсайд. Дальний, потому что есть ближний аутсайд — художественно-богемный, маргинальный, который более-менее включен в это пространство… 

Андрій Бондар: Герої вмирають для вічного життя

Скільки неймовірно гарних фотографій Аміни Окуєвої в цей трагічний вечір…

Сьогодні вбили людину особливої, я б сказав, нетутешньої, інопланетної краси – недосяжної і незбагненної. Сьогодні народився ще один могутній образ, ікона, від якої буде зводити шлунок у московських карликів і їхніх нащадків. Буквально в суботу сиділи в компанії з друзями, згадуючи той замах і те, як вона миттєво зреагувала в тісному салоні автомобіля…

Скільки їх уже є, починаючи з Нігояна і Вербицького… І ось – Аміна Окуєва. Герої вмирають для вічного життя. Вона житиме всюди: чесний і прямий погляд, екзотичність, загадковість, рішучість, шарм, цілісність…

Ми маємо своїх героїв. Як сумно, що ми маємо своїх героїв. І як було би нестерпно важко без них. Вічна пам’ять.