Володимир Єшкілєв: Вічне Нагадування

 Є дивне філософське поле, на якому Ніцше й Сартр грають в одній команді. Де найпослідовніший із критиків культури гуманності й найпалкіший з оборонців гуманізму говорять спільною мовою. Це таке філософське поле, де Вчинок завжди актуальніший за Слово.

Почнемо з того, що гуманізм (humanitas — людяність) виник у строкатому середовищі “просвітників”. До наукового обігу сам термін у 1808 році ввів канонічний просвітник — німецький педагог Ф. Нітхамер. Згідно з теперішніми уявленнями, гуманізм є вченням, що стверджує найвищу, самодостатню і усвідомлену значущість людини та відкидає як нелюдське і протиправне все, що породжує і зміцнює відчуження та самовідчуження особи. Відкидає деспотизм, колективізм і релігію, а також ті системи мислення, які стверджують пріоритет світу ідей та світу трансцендентного.

Гуманізм, науково іменований за 36 років до народження Ніцше й за 97 років до народження Сартра, уже в середині XIX ст. став таким розхожим поняттям, що правдивий зміст його затерся і загубився. Ним клялися, його проклинали, плутали його з милосердям, позитивізмом і лібералізмом, засновували на ньому химерні ідеології і раз за разом перетворювали його на мертву моральну схему та на шкільне безглуздя.

Ніцше знущався із цього безглуздя у своєму “Заратуштрі” (та й усюди). Для позитивного заперечення гуманізму (негативні заперечення вже тоді всім набридли) він придумав ціле вчення про “надлюдину”. Але творіння генія іноді підводять під заперечення його улюблені забобони й патерни. Ствердивши вчення про “вічне повернення”, Ніцше — можливо, і випадково, хто знає — постулював одну з найбільш поетичних та етично напружених маніфестацій справжнього гуманізму — гуманну складову особливого (надзвичайного) людського Вчинку, проєктованого на умоглядну вічність.

Людина і вічність, за Ніцше, зустрічаються завдяки надлюдському Вчинку. Адже не Слово, а істинний вчинок підносить особистість на орбіту  Вічного повернення. Слова ж, як і “сміттєві вчинки”, у наступних циклах всесвіту сліду не залишають.

Історія людей, каже нам автор “Волі до влади”, тримається не на словах, а на вчинках.

Цар Леонід обирає свою долю, залишаючись у Фермопілах. Сократ відмовляється від втечі, запропонованої Платоном. Лютер оприлюднює свої 95 тез. Руссо відмовляється від зустрічі з королем. Рассел сідає до буцегарні. Черчилль виступає в Палаті громад 13 травня 1940 року…

Володимир Єшкілєв: Гіпермодернізм, або Про Вічне Повернення Епох

 (із зустрічі ЛітКлуб Єшкілєва від 16.03.2024 р. у Книгарні "Є". 

Вступна частина

Гіпермодернізм є, певне, найскладнішою та ключовою темою з циклу наших з вами зустрічей. Найскладніша тому, що вона стосується того, що тепер і зараз. Модерн, Постмодерн вже у минулому і ми можемо розглядати їх як історично відбуте. З Метамодерном, або Гіпермодерном  так не вийде, бо живемо у цьому часі. Завжди дуже складно говорити про те, що не знаходиться на якійсь відстані від нас. Ми ще не можемо побачити цього явища у повній цілісності, але вже десь можемо окреслити основні тенденції та основні особливості, моменти, маркери. 

Для того, аби зрозуміти, що це таке я б хотів розпочати здалеку. Я би хотів почати з такої теорії, яка була ще в ХІХ ст. сформульована Ніцше. Вона відома як вчення про Вічне Повернення (ВП). Це надзвичайно глибока та контроверсійна навіть для теперішніх дослідників теорія, яку Ніцше, на жаль, в силу об’єктивних причин, не «відшліфував». Передовсім тому що він, на жаль, закінчив своє життя за обставин, що завадили йому належно упорядкувати корпус своїх філософських прозрінь. Нам відомі його записи, які були розшифровані та упорядковані посмертно. Ніцше зробив їх за життя, але вони мали вигляд записів на окремих аркушах. 

Що ж таке ВП? Це вчення про те, що усі події розвиваються циклічно та повторюються. Але це повторення не відбувається як механічне копіювання. Й це не «ходіння колом». Якщо ви пригадуєте, у «Так говорив Заратустра» є епізод, коли Заратустра говорить з карликом, котрий каже, що час рухається колом. На що Заратустра відповідає: «Ви ж розумієте, що це не так просто». 

І тут дійсно є певна складність. Для прикладу, усі східні релігії та світоглядні вчення засновані на циклічному відчутті та розумінні часу. Але це не про тупе повторення, не про копіювання. Десь повторюються події, повторюються обставини, але при цьому завжди відбувається якийсь зсув. Себто, ці повторювання ніби відсіюють неважливе, другорядне, а стрижневе, суттєве залишається. Це наче багатократне проходження через фільтр, коли «випадкові» фракції відфільтровуються й залишається чиста ідеальна субстанція.

Сергій Чаплигін: Дещо про нігілізм...

Нігілізм, як історичне звершення своєї епохи Фрідріх  Ніцше пов'язує з гаслом - «Бог мертвий».

І це не маніфестація атеїзму, а як вважає Мартин Гайдеґґер, -  "метафізичний вираз суті історичного звершення Заходу".

Вперше ці слова прозвучали в "Веселій науці", яка вийшла 1882 року, (хоча думка про це висловлювалася ще в "Народженні трагедії").

Що означають ці слова? Адже те, що "Бога немає", тоді вже не було великою таємницею.

Відмінність Ніцше від школи наукової критики релігії полягає в тому, що Бог для нього - це іменування сфери ідеалів, потойбічного вищого світу, царства моральних цінностей, метафізичного світу...

Оскільки Бог як творець і ґарант  понадчуттєвого світу "мертвий", то немає сенсу більше вірити в ті цінності, які складають зміст цього світу.

Життя втратило свій сенс - ось світовідчуття нігіліста.

І тут мова йде не тільки про девальвацію релігії. Християнство для Ніцше - феномен соціально-історичний. Падіння авторитету Церкви, усунення теології з науки і філософії, світський характер держави ще не означає втрати віри в ідеали.

Бо на зміну авторитету Бога приходять наука та розум, бізнес та гешефт.

Як вважає той же Гайдеґґер -  нігілізм розгортається саме в метафізичному плані.

"Метафізика, - пише він, - це простір історичного здійснення, простір, в якому долею стає те, що надчутливий світ, ідеї, Бог, моральний закон, авторитет розуму, прогрес, щастя більшості, культура, цивілізація втрачають притаманну їм силу творення"...

Елена Герасимова: Ужас и восторг последнего евангелиста

На мой взгляд, ключевыми для понимания Ницше являются эти его слова, сказанные о книге «Так говорил Заратустра»: «Я внес в нее все то, что передумал, что выстрадал и на что надеялся, и притом так, что жизнь моя иногда кажется мне теперь оправданной. А иногда мне бывает стыдно за себя: ведь, написав эту книгу, я занес руку, чтобы стяжать высочайшие венцы, какие раздает человечество».

В чем, собственно, заключается радикальное отличие его жертвенности от жертвенности Бруно, Сократа, наконец, Христа?.. В том, что у этих последних был выбор (понятно, что это весьма специфический выбор, близкий к ситуации, когда выбора нет, и, тем не менее…), у Ницше же никакого выбора не было. То есть – и здесь вряд ли нужны какие-то оговорки – они сами были субъектами своего жертвоприношения, это было почетное жертвование жизнью ради идеи; а он был объектом действия слепых сил судьбы, иначе говоря, жертвой анонимного насилия, и в этой жертвенности, мягко говоря, не было ничего доблестного. Первые – прожили нормальную, полноценную жизнь и, да, трагически, но более-менее быстро, умерли каждый на своей голгофе, а Ницше на голгофе жил, его страдание, несопоставимое с муками Бруно, Сократа и даже Христа, длилось не несколько минут, часов, дней или лет, а 2-3 десятилетия.

Короче говоря, в его случае речь идет о судьбе, которую «должно, но невозможно» принять. Отсюда – его неизбежный рессентимент, отсюда – обостренная необходимость его преодоления, отсюда – потребность в совершении творческого подвига, которым были бы оправданы все эти невыносимые муки, и, наконец, отсюда – упоительный восторг от победы (вполне, на мой взгляд, правомерный). Конечно, не будь он безумцем, он бы излил свое восхищение тем, на что способен сподвигнуться человек в его лице, в несколько иной риторике, и это никого бы не смущало и не коробило. Но – увы!..

В общем, судьба сделала Ницше всего лишь своей «жертвой», а он всю жизнь боролся за то, чтобы самому быть Жертвой. То есть, он не просто отдал жизнь за свои убеждения, он из заведомо «пущенной в расход» жизни сделал нечто бессмертное, из тотальной нехватки, таки да, – неисчерпаемый избыток. Так что, и в этом я, пожалуй, соглашусь с Петером Слоттердайком, вся жизнь и творчество Ницше – это действительно новое евангелие или даже Евангелие евангелия.

Фридрих Ницше: О евреях

«… Об Израиле. — К сценам, к которым готовит нас грядущее столетие, принадлежит также и решение судьбы европейских иудеев…. Им остается только одно — или стать господами Европы, или потерять Европу, как некогда они потеряли Египет, где они поставили себя перед таким же «или-или»… А теперь, когда они в силу необходимости с каждым годом все более и более роднятся с лучшей знатью Европы, они скоро получат хорошее наследие духовной и физической красоты, так что через сто лет они будут выглядеть такими благородными, что им можно будет стать господами и подчиненным не стыдно будет от этого!.. но придет некогда время — и Европа, как вполне созревший фрукт, упадет им в руки, и они станут указателями путей европейцам… Израиль обратит свою вечную месть в вечное благословение Европы, то некогда снова настанет тот седьмой день, когда иудейский Бог радовался своему творению и своему избранному народу, и мы все будем радоваться вместе с Ним!»

(Ницше Ф. Утренняя заря / Пер. с нем. — СПб.: Азбука-классика, 2008. — С.129, 131).

Аполоническое и Дионисическое начала в культуре

Немецкий философ Фридрих Ницше (1844 —1900) для различения типов культур использует мифологические образы богов греческого Олимпийского пантеона, выделяя два начала бытия и художественного творчества: "аполлоническое " и "дионисическое".

В греческом пантеоне боги Аполлон и Дионис — противоположные символические типы. Аполлон — это небесное, солнечное существо, сын Зевса, сменяющий на Олимпе бога Солнца Гелиоса, олицетворяющий солнечное начало; он —источник света, носитель божественного откровения: "Аполлон как бог всех сил, творящих образами, есть в то же время и бог, вещающий истину, возвещающий грядущее". Дионис же, напротив — олицетворение земного, бог плодородия, покровитель растительности, земледелия, виноградной лозы и виноделия. Дионис — бог веселья, радости, буйства. Аполлон и Дионис символизируют противоположность небесного и земного начал. "Под чарами Диониса не только вновь смыкается союз человека с человеком: сама отчужденная, враждебная или порабощенная природа снова празднует праздник примирения со своим блудным сыном — человеком".

Чтобы показать, в чем состоят различия "аполлонического" и необходимо обратиться к дионисического начал культуры, понятиям и принципам, образным выражением которых выступают боги Аполлон и Дионис.

Аполлон — выражение покоя и порядка, Дионис — его противоположность. Если первый — "полное чувство меры, самоограничение, свобода от диких порывов, мудрый покой бога-творца образов", то второй — избыток, нарушение всякой меры, безмерное, взрывчатое буйство. Аполлон воплощает принцип индивидуализма, он —великолепный божественный образ этого принципа, "в жестах и взорах которого с нами говорит вся великая радость и мудрость "иллюзии", вместе со всей ее красотой". Дионис символизирует ужас и восторг: "чудовищный ужас", охватывающий человека, усомнившегося в формах познания явлений, и "блаженный восторг, поднимающийся из недр человека и даже природы", когда нарушен принцип индивидуализма, "разбиты все неподвижные враждебные границы, установленные между людьми нуждой, произволом и "дерзкой модой".., каждый чувствует себя не только соединенным, примиренным, сплоченным со своим ближним, но единым с ним".

АПОЛЛОНИЧЕСКОЕ начало
— рациональное
— мера, золотая середина
— иллюзорно-оптимистическое
— состояние покоя
— индивидуальность

ДИОНИСИЧЕСКОЕ начало
— иррациональное
— безмерное буйство
— трагико-героическое
— нарушение покоя, беспокойство, неудовлетворенность
— уничтожение всякой индивидуальности через мистическое единство

Сущностной характеристикой как Аполлона, так и Диониса является способность воодушевлять людей, рождая образы различного порядка. Именно поэтому Ницше и обозначил два противоположных начала бытия и художественного творчества, как "аполлоническое" и "дионисическое". Эти начала прорываются из самой природы "без посредства художника-человека". Человек в концепции Ф. Ницше - только "подражатель" и проводник имеющихся в природе сил: "...каждый художник является только "подражателем" и при том либо аполлоническим художником сна, либо дионисическим художником опьянения, либо, наконец, ... одновременно художником и опьянения и сна". С этим связана противоположность искусства пластических образов (аполлоническим) и непластического искусства музыки (дионисическим).

"Аполлонический" образ мира подобен образам, возникающим в сновидениях, иллюзиях, грезах. "Дионисический" порождается демоническими силами, он подобен образам, вызванным состоянием опьякения, а потому это мир иррациональных образов, смыслов, понятий.

Все многообразие культурных феноменов Ницше сводит к двум типам, противоположным по природе своего рождения. Подобно тому, как рашичие физиологических состояний сна и опьянения порождают различные виды грез, через человека-творца проявляются противоположные образы мира, обусловливающие наличие в культуре двух начал: "аполлонического" и "дионисического". Именно с этой двойственностью связано поступательное движение культуры, ".. как рождение стоит в зависимости от двойственности полов при непрестанной борьбе и лишь периодически наступающем примирении.