Почнемо з того, що гуманізм (humanitas — людяність) виник у строкатому середовищі “просвітників”. До наукового обігу сам термін у 1808 році ввів канонічний просвітник — німецький педагог Ф. Нітхамер. Згідно з теперішніми уявленнями, гуманізм є вченням, що стверджує найвищу, самодостатню і усвідомлену значущість людини та відкидає як нелюдське і протиправне все, що породжує і зміцнює відчуження та самовідчуження особи. Відкидає деспотизм, колективізм і релігію, а також ті системи мислення, які стверджують пріоритет світу ідей та світу трансцендентного.
Гуманізм, науково іменований за 36 років до народження Ніцше й за 97 років до народження Сартра, уже в середині XIX ст. став таким розхожим поняттям, що правдивий зміст його затерся і загубився. Ним клялися, його проклинали, плутали його з милосердям, позитивізмом і лібералізмом, засновували на ньому химерні ідеології і раз за разом перетворювали його на мертву моральну схему та на шкільне безглуздя.
Ніцше знущався із цього безглуздя у своєму “Заратуштрі” (та й усюди). Для позитивного заперечення гуманізму (негативні заперечення вже тоді всім набридли) він придумав ціле вчення про “надлюдину”. Але творіння генія іноді підводять під заперечення його улюблені забобони й патерни. Ствердивши вчення про “вічне повернення”, Ніцше — можливо, і випадково, хто знає — постулював одну з найбільш поетичних та етично напружених маніфестацій справжнього гуманізму — гуманну складову особливого (надзвичайного) людського Вчинку, проєктованого на умоглядну вічність.
Людина і вічність, за Ніцше, зустрічаються завдяки надлюдському Вчинку. Адже не Слово, а істинний вчинок підносить особистість на орбіту Вічного повернення. Слова ж, як і “сміттєві вчинки”, у наступних циклах всесвіту сліду не залишають.
Історія людей, каже нам автор “Волі до влади”, тримається не на словах, а на вчинках.
Цар Леонід обирає свою долю, залишаючись у Фермопілах. Сократ відмовляється від втечі, запропонованої Платоном. Лютер оприлюднює свої 95 тез. Руссо відмовляється від зустрічі з королем. Рассел сідає до буцегарні. Черчилль виступає в Палаті громад 13 травня 1940 року…
Вчинки.
Осмислюючи досвід Другої світової і боротьби з нацизмом у своєму есе “Екзистенціалізм та гуманізм” (1945 рік), Жан-Поль Сартр доходить висновку, що гуманістичних цінностей як наріжних смислів і практик, що “за замовчуванням” вмонтовані в самий фундамент демократичного суспільства, не існує.
Що жодна релігійна, національна або родова традиція, жодна “народна духовність”, жодна універсальна концепція не відтворює і не виробляє гуманістичних цінностей автоматично. Що ані висока освіченість, ані шляхетна спадковість, ані залучення до незлобивих віровчень і колективних медитацій не є достатньою підставою для тривалості усвідомленого гуманізму.
У кожному новому поколінні, у кожному новому дискурсі (і навіть у кожній свіжій суспільній формації) гуманістичні цінності вимагають нового “привнесення у світ”. Вимагають Вчинку як умови Вічного повернення. Вимагають когось, хто б знов і знов брав на себе клопіт примислювати для себе самого та своїх ближніх імперативні категорії “людяності”. Вимагають інтенції людини на розуміння своєї приреченості на свободу, на визволення свого істинного потенціалу через конкретну дію. Вимагають оборонців, а не лише пасивних симпатиків і свідків.
У цьому, вважав Жан-Поль, криється найуразливіше місце гуманізму. І водночас достатня (але не повна) передумова його історичної невразливості.
Згідно із Сартром, ніхто не здатний поставити цінності гуманізму під сумнів шляхом дискредитації певної персони, що є носієм гуманістичних цінностей, або ж певної політичної партії, ідеї та правової системи. Нові покоління адептів гуманістичного світогляду внесуть його у світ через браму Вчинку. Себто відтворять гуманізм у нових маніфестаціях, під новими гаслами, знаками та дискурсивними іменами.
Настанова французького філософа на Вічне повернення гуманізму через усвідомлення себе як людини тут і тепер, через персональну волю та персональний вибір органічно наштовхує на думку, що єдиним притомним виправданням самого людського існування є Вчинок, що спирається на гранично сприйняту відповідальність не лише за себе, а й за минуле, теперішнє і майбутнє людської спільноти.
“Особистість, — зазначено в «Екзистенціалізмі та гуманізмі», — сама обирає свою життєву позицію, малює власне обличчя, і за межею цього обличчя (цього вибору) насправді немає нічого”. Кожна спроба “намалювати собі обличчя” є проєктом, відповіддю на виклик, усвідомленим актом подолання певної перешкоди.
Людина, згідно із Сартром, ніби вимушена раз у раз “емігрувати” зі своєї самості в нову реальність, яку перед тим собі примислює та в якій готує для себе позицію. Людина — вічний кочівник колами Вічного повернення, вічний кочівник світами відповідальності. Сьогодні людина говорить собі: “Я шукаю”. Завтра вона скаже: “Я захищаю те, що знайшла”. А післязавтра знайдене вже не буде її домом, тому що безугавні та мінливі річки людської долі знов виселять людину з її улюбленої зручної мушлі. Виселять у мандрівну бездомність, у наскрізне сирітство “двоногої тварі”.
Найефективніше, вважав Жан-Поль, такі екзистенційні “виселення із себе” здійснює смерть. І ніхто з нас не відає, до якого Готелю смерть запроторює тих, кого спромоглася виселити з Дому.
Постулюючи відтворення гуманістичної настанови через Вчинок, філософ обумовив існування героїчного “імперативу сирітства”. Бувши атеїстом, він розповів нам про те, що, окрім нас самих, у Всесвіті немає законодавця і батька, що люди у своїй самотності, у своєму наскрізному сирітстві повинні самі ухвалювати рішення щодо своєї долі.
Не солодко сиротам на колах буття, проте вони мають перевагу: їх звільнено від ілюзій. Вони знають, що їм немає на кого опертися, окрім як на самих себе. Тим завзятіше обороняють вони ті смислові константи, що їх вважають за свій Дім. Тим ефективніше обороняють ті острівці людської довіри та любові, де вони отримали (або ж вибороли) право на вільне мешкання. Саме шляхами усвідомленого “світового сирітства” гуманізму найлегше заходити до нашої реальності.
“Вічне повернення” є чи не єдиною втішною вісткою для сиріт світу сього. Неозорому, холодному й нестерпно повільному в тих своїх мільйонолітніх обертаннях колу вічності, звісно, далеко до затишності давнього доброго образу батька-бога, проте вчення про Вічне повернення і не претендує на батьківство. Воно є простою, зате твердою обіцянкою немарності нашого щоденного існування.
А ще це вчення пропонує нам не розслаблятися і не сподіватися, що гуманність як заперечення відчуження, несвободи й деспотизму буде відновлюватися автоматично в кожному новому поколінні. Ми вже тепер бачимо наслідки “політичного сну Заходу” та казок про “кінець історії”. Деспотизму й тоталітаризму також властиво повертатися, адже Вчинок не є абсолютною прерогативою гуманізму.
Нині ми знову переживаємо інфляцію Слова. Теперішню інфляцію ми делікатно (напевне, аж занадто делікатно) називаємо “епохою постправди”. Темрява фронтального безпам’ятства та ресентименту знову заволодіває колективною свідомістю нижчих класів та їхніх кумирів, знов, як це вже було багато разів в історії, формує Інтернаціонал Невдах.
Тому й не дивно, що до наших дверей знову стукає посол Вічного повернення —Вічне нагадування.
Комментариев нет:
Отправить комментарий