Павло Кириленко: До питання нашої ідентичності

Термін Україна як означення держави, а українці як етносу часто викликає насмішки недоброзичливців, мовляв, такої держави ніколи не було, вона вигадана, а українці – це малороси яким прищепили штучну ідентичність.

З іншого боку в парадигмі українства також відсутнє чітке уявлення про власний етнос, бо до нього намагаються прищепити всі народи нога яких коли-небудь тільки ступала на цю землю – так звана теорія автохтонності. Доісторичні археологічні знахідки Трипілля, а далі кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, половці, татари ну і звісно русичі – це така збірна солянка з якої наприкінці ХІХ століття постале поняття української політичної нації. Проте чіткої цивілізаційної картини України та портрету українців так досі у свідомості мас і не закріпилося, якщо звісно не брати до уваги карикатурні шаровари, дивакуваті оселедці й щось ще в цьому роді.

Але потуги були, зокрема у 30-х роках XX століття теоретики українського націоналізму сформулювали парадигму українства, яке стоїть «на грані двох світів аби будувати нове життя», під чим очевидно мається на увазі Україна як форпост Європейської цивілізації, яка є її щитом та протистоїть азіатським ментальним впливам.

Тільки в цій концепції тріщину дала внутрішня суперечність щодо власного минулого стосовно імперій в будівництві яких наш етнос брав безпосередню участь.

Бо ж якщо українці це народ який на грані двох ментальних світів (європейського та азійського) стоїть на сторожі цивілізації, тобто Європи, то якраз у складі імперії Російської, Речі Посполитій та Австрійської він найкраще і міг реалізувати цю місію, звісно після того коли занепала спільна для народів Балто-Чорноморського колектору Русь.

Не краще ставлення в українському націоналізмі й до власної аристократії, яка служила цим імперіям вважаючи їх своїми.

Очевидно такий алогізм і суперечності були неминучі, бо саме по собі поняття нації й націоналізму явились продуктами модерну, який і руйнував цивілізацію у її автентичному вигляді.

Але повернемося до терміну Україна в історичних згадках нашої давнини та спробуємо дізнатися чим його наповнили літератори, хлопомани, народники та інші борці з монархізмом, антиімперці кінця ХІХ, початку XX століть, та чим назва Україна є насправді?

Отже, як відомо, перша історична згадка слова "Україна" міститься в Іпатіївському літописі, який є частиною "Повісті минулих літ". У записі за 1187 рік, що описує смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу проти половців сказано:

"І плакаша по нем вси Переяславци… о нем же Оукраина много постона".

Тут "Оукраина" (стара форма слова "Україна") вживається схоже у значенні "окраїна" або "прикордонна земля" і, ймовірно, позначає Переяславське князівство чи прилеглі території.

У Галицько-Волинському літописі 1213 р. також зустрічається термін "Україна" у контексті подій на західних землях Русі. Зокрема у 1213 році згадується, як князь Данило Галицький повертав "українські міста", де мова йде про прикордонні території Галицького князівства.

Але річ в тім, що термін Україна також згадується і в документах та літописах Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої й Московського царства.

Згадка слова «Оукраина» міститься в Псковських літописах де йдеться про села псковської «ѹкраини».

У XVI ст. у московському царстві існували на північному кордоні з Лівонією та Швецією — німецька Україна (Новгород, Стара Ладога); на західному кордоні з Великим князівством Литовським — литовська Україна (Псков, Великі Луки, Дорогобуж, Вязьма); південно-західному кордоні з Польщею — польська або Слобідська Україна (тобто заселена слободами); на південному кордоні з «Диким полем» Кримського ханства існувала Кримська Україна, яка проходила по лінії міст Рязань, Тула, Одоєв, Бельов, Болхов, Козельськ; південно-східному кордоні — Рязанська Україна (Шацьк, Пронськ, Михайлов). До захоплення Казані існувала Казанська Україна (Володимир, Муром). У XVII столітті, після завоювання Сибіру з'являється Сибірська Україна (Тюмень, Тобольськ). Сибірські міста звалися украйними.

У добу козацтва (XVI–XVII ст.) паралельно з терміном Русь, закріплюється назва "Україна" за територією, де проживали козаки. Це землі Середнього Подніпров'я — центральні області сучасної України. У польських джерелах, королівських та гетьманських універсалах згадуються «замки та місця наші украйні», «місця та містечка українні», «україна Київська».

У російському законодавстві XVII століття фігурує «Украйна Малоросійська», а правобережжя Дніпра називалося «Польською Украйною».

Щодо назви Малоросія або малорос одразу зазначимо, що у цьому терміні не має нічого поганого або меншовартісного, ба навіть навпаки. Адже Мала́ Ру́сь (грец. Μικρὰ Ῥωσσία це — грецька церковно-адміністративна назва, що з'явилася на початку XIV століття в канцелярії Вселенського патріарха Константинопольського для окреслення Руського королівства. Стародавні греки мали звичай називати «Малою» країну, яка була колискою давнього народу, його ядром.

Взагалі, як відомо, старословянську мову та кириличний алфавіт розробляли грецькі монахи на завдання Візантії в IX ст. н. е. До того є всі підстави стверджувати, що в межах Готського королівства III-IV ст., а пізніше Русі до її Хрещення панувала прагерманська або готська мова, що підтверджується єдиним рунічним алфавітом актуальним на той час.

Але про це згодом, зараз же підводячи підсумки стосовно походження назви Україна, зазначимо, що існує дві основні версії цього терміну:

Одна версія від слова окраїна – народ що живе на краю чогось, у прикордонні.

Інша – від край, країна (укр. країна), тобто просто країна, земля, заселена своїм народом. Це державницька на сьогодні позиція при якій стверджується, що терміни «Україна» та «окраїна» завжди чітко відрізнялися за змістом.

Але якщо поглянути на ці трактування ширше, то в них не має між собою протиріч, а навпаки, вони один інший доповнюють.

Тому що Оукраїна, Країна, Окраїна, Україна – це і своя земля конкретного народу, і окраїна – прикордоння на якому мешкає цей народ, бо це реально підтверджується історичними фактами. Ну ні для кого ж не секрет, що наш народ вже кілька тисяч років проживає не просто на межі кордону, прикордоння і так далі, а на межі цивілізації, бо з іншого боку цієї цивілізації знаходиться Азія, дикий степ, бусурманщина.

Якщо ж поставити питання, якої саме цивілізації, то відповідь прийде сама собою, на межі багато тисячолітньої Європейської цивілізації. І заперечувати це, є нічим іншим як меншовартістю.

А тому зараз історики можуть безкінечно висувати гіпотези наскільки термін Україна в його первісному значенні є географічним, етнічним, або політичним, але ці всі дискусії так і залишаться гіпотезами, якщо ми будемо аналізувати його значення виключно в межах сучасної української політичної нації, а не загального Європейського етносоціуму та традиції самоназв багатьох європейських народів. При цьому, що цікаво самоназв здебільшого германських народів.

Тому перейдемо до найцікавішого, а що ж саме означають більшість назв сучасних європейських країн?

А вони мають у своїй основі або назву якогось давнього народу, етносу, що стояв у джерел створення держави та формували їхню ідентичність, або етимологію географічну.

Ось приклади назв етнічних:

Франція (France) отримала свою назву від германського племені франків, які в V–VI століттях під проводом Хлодвіга створили потужну державу на уламках Західної Римської імперії. Назва "Франкія" (Francia) буквально означала "земля франків". Так само Італія (Italia) походить від племені італіків, які населяли Апеннінський півострів ще до римської експансії, а назва, ймовірно, пов’язана з терміном "vitulus" (теля), що символізувало родючість їхніх земель.

Англія (England) названа на честь англів — одного з германських племен, які мігрували на Британські острови в V столітті. В цій же традиції є назва Русі, від одного з провідних державотворчих народів.

Ближче до етнічної традиції є назва Німеччини Deutschland, розглянемо її етимологію.

Слово "Deutsch" із німецької мови буквально і перекладається як те що стосується народу, мови чи культури цієї країни. Якщо розглядати його етимологію та дослівний переклад, то воно походить від старонімецького "diutisc" (або "thiudisk"), що означало "той, що належить до народу" або "народний". Корінь "thiud" у давньогерманських мовах означав "народ", а суфікс "-isk" вказував на належність.

Отже "Deutsch" – "той, що належить народу" або "народний".

Як бачимо, все максимально просто, германці у XVI столітті усвідомлюючи, що католицька церква у Римі опинилася в руках нижчої касти торгашів та лихварів представників Італійських торгівельних республік, зокрема при папі Леві X (Джованні ді Лоренцо де Медічі), почали відмовлятися від латинізмів та орієнтуватися на власну "Deutsch" традицію.

Але про це згодом, а зараз трохи про традицію географічних назв країн.

Цікавий приклад – Австрія, німецькою — Österreich. Ostar — "східний" від прагерманського austaz, пов’язаного з поняттям "схід сонця" і Rîchi — "королівство", "влада" чи "земля" від прагерманського rīkiją, що означає "правління" чи "держава". Таким чином, Österreich буквально перекладається як "східна земля" або "східне королівство".

Austria ж є латинізованою формою Ostarrîchi і перекладається так само – Східна земля, або територія. Ну а східна, тому що відображала географічне положення цієї території відносно інших германських земель, зокрема Баварії.

Для повної картини ще одна германська назва країни Nederland (Нідерланди)

Означає "нижня земля" (neder — "низький", land — "земля"), що відображає географічну особливість країни.

Як бачимо, в назвах цих країн відображене їх територіальне положення, або просто чітке усвідомлення, що це земля народу певного етносу, як Deutschland.

Що ж стосується української традиції назви «Німеччина» та її народу як німці, то вона запозичена від південно-західних словян і походить від праслов’янського němьcь, яке означало "німий" або "той, хто не говорить нашою мовою". У давнину слов’яни називали так сусідні народи, чия мова була для них незрозумілою.

Але тут важливо усвідомлювати, що взагалі так звані східні словяни в етнічному плані мають набагато більше спільного з германськими народами, ніж з південно-західними словянами, бо мають Скандинавське готське та руське походження.

І тому українським філологам вже давно варто було б змінити правила та відмовитися від традиції називати рідний собі народ доісторичним суржиком.

До цього ми теж зрештою перейдемо згодом, а зараз ще раз зафіксуємо, що абсолютно нормальною Європейською традицією є мати власну назву країни від географічного або геополітичного положення. І тому не зрозумілими є рефлексії щодо визначення, що наш народ жив на окраїні, бо цією окраїною було ніщо інше, як прикордоння всієї нашої Європейської цивілізації.

Якось германські народи зовсім не комплексують через подібні географічні назви, чому ж комплексують українці?

І от тут можна припустити, що у змістовному наповненні ідеї української нації наприкінці ХІХ на початку ХХ століть, чогось не вистачає, що власне і викликає протиріччя, непорозуміння, супротив, або заперечення реальності, тобто меншовартість в середині організму здавалось би єдиного народу.

Розгляньмо ці складні суперечливі моменти.

Ну, наприклад, ми все ж таки Русь, чи не Русь?

Відповідь очевидно ж буде, що Русь, просто московити самозванці вкрали в нас нашу назву та назвались на грецький лад Росія.

Добре, приймається, але чому тоді галичани, закарпатці, волиняни які ідентифікували себе буквально ще сто років тому як русини, або руські люди є якимись не такими, або взагалі не є українцями?

Чому малороси – це неправильні українці, що з ними не так? В них, що тече якась інша кров?

Чому зараз під час російсько-української війни прийнято казати «мочити русню»?

Хіба русня, тобто насправді нашою мовою русичі, русини – це не ми?

Ми звісно чудово знаємо про ординські, татаро-монгольські впливи на ранню Московію, але чому ж тоді саме на цьому і не робиться акцент, а навпаки прийнято вважати татар та інших тюрок азіатів союзниками України у боротьбі з руснею?

Якщо українська політична ідентичність сформувалася на початку ХХ століття, то чому інші форми цієї ідентичності, такі як русини або малороси, вважаються нині недо, або антиукраїнськими?

Якщо справа всього лише у світогляді, то чому не сформулювати, прописати цей світогляд так, щоб він не заперечував інші формулювання, термінологію ідентичності для людей однієї крові та походження?

Чому в ідеології політичного українства не сформульовано, що імперство – це не якась там ворожа форма домінування над нами, а всього лише модель державних утворень монархічного типу, характерна для етносів європейської цивілізації практично до першої чверті ХХ століття?

Чому не наголошується, що створення політичних націй та руйнування сталих імперій почалося в одну мить з так званої «Весни народів», тобто штучних революцій 1848 року, які прокотилися Європою?

Чому Першій світовій війні даються поверхові оцінки, без аналізу її справжніх причин, хоча саме ця війна поклала край традиційним монархіям та імперіям, затвердивши домінування нової конструкції країн політичних націй?

Це комплекс питань на які маємо дати відповідь аби припинити блукати в лабіринті внутрішніх протиріч в самій парадигмі українства. А головне сформулювати візію майбутнього для нашого широкого етносоціуму де країна зрештою стане його фортецею, а не державою для чужорідних елементів при владі, які весь час стравлюють народ між собою розділяючи його на правильних та неправильних, україномовних та російськомовних, ваксерів та ативаксирів, або як нині ухилянтів та фронтовиків.