Андрій Поцелуйко: Бреттон-Вудська та Ямайська валютні конференції: становлення долара як головної резервної валюти світу

 Бреттон-Вудська та Ямайська конференції відіграли важливу роль у формуванні сучасної міжнародної валютної системи. Вони визначили місце долара США у світовій економіці та змінили принципи функціонування валют і роль золота в міжнародних фінансах.

Бреттон-Вудська конференція відбулася в липні 1944 року в США, коли Друга світова війна ще тривала. Її учасники прагнули створити стабільну міжнародну валютну систему, яка сприяла б відновленню світової економіки та розвитку міжнародної торгівлі. У результаті конференції було закріплено провідну роль долара США. Американська валюта стала основою міжнародної валютної системи: долар прив’язувався до золота за офіційним курсом 35 доларів за тройську унцію, а валюти інших країн мали фіксовані курси щодо долара. Таким чином, долар став головною резервною валютою, але його вартість ще була пов’язана із золотом.

Однак із часом економічні труднощі США та зростання кількості доларів за межами країни посилили суперечності Бреттон-Вудської системи. У 1971 році президент США Річард Ніксон припинив конвертацію долара в золото для іноземних офіційних власників. Це стало важливим кроком до завершення попередньої валютної системи.

Юрій Кисельов: Україна в сучасному глобальному вимірі: геополітичний та геософічний аспекти

Посилення геополітичних позицій деякими великими державами Сходу за одночасного послаблення країн Заходу створило значні безпекові ризики для України, що спричинили війну, розв’язану проти нашої держави китайським «проксі» – росією. Досягнення національної безпеки України в майбутньому можливе завдяки не лише євроатлантичній інтеґрації, а й особливо тісному зближенню з державами Балтійсько-Чорноморської осі та Великого Степу, які разом можуть утворити нову геополітичну та геософічну єдність – Мезоєвразію. Характеризуючись вищою, порівняно із Західним світом, пасіонарністю, країни Мезоєвразії можуть стати потужною й дієвою альтернативою російському євразійству. Мезоєвразія є потенційною третьою силою в ґлобальному людському просторі на противагу аґресивному Сходу та недостатньо сильному Заходу.

Enforcement of geopolitical positions by some great Eastern states with seeking Western countries at the same time created essential security risks for Ukraine that caused the war increased against our state by a Chinese “proxy” – Russia. Winning the national safety of Ukraine in future is possible thanking not to the Euroatlantic integration only, but also to the extremely narrow convergence with the states of the Baltic – Black Sea axis and the Great Steppe, that can together shape a new geopolitical and geosophical essence – Mesoeurasia. Characterizing by a higher, comparing with the Western realm, passionarity, countries of Mesoeurasia can became as a strong and active alternative to the Russian eurasianism. Mesoeurasia is a potential third force in the global human space in contrary to the aggressive East and the not enough strong West.

Вступ. Переломний момент історії, який сьогодні переживає світ і – особливо – Україна, яка понад десять років веде війну за незалежність проти російського аґресора, вимагає пошуку нестандартних шляхів подолання ґлобальної політичної кризи, яка охопила сучасну цивілізацію. Про кризовий характер сьогоднішньої доби свідчить не лише значна кількість воєн, що одночасно тривають у різних частинах світу, а й істотне пришвидшення геополітичних та етногенетичних процесів у антропосфері.

Метою дослідження є геософічне обґрунтування ідеї Мезоєвразії як ймовірної третьої, поряд із Заходом та Сходом, глобальної геополітичної сили. При виконанні дослідження застосовано такі методи, як діалектика, логічні (аналіз, синтез, порівняння), історико-географічний, описовий, картографічний.

Андрій Сошніков: Сутінки вашингтонського карго-культу: Британський гамбіт і нова архітектура українського прагматизму

Тридцять років українська зовнішня політика розвивалася в парадигмі романтичного інфантилізму та провінційного нерозуміння механіки великих імперій. 

Народившись на руїнах Радянського Союзу, українська еліта миттєво створила карго-культ «Вашингтонського обкому». У межах цього міфу Сполучені Штати сприймалися як безкорисливий лицар на білому коні, зобов’язаний захищати молоду демократію просто за факт її існування. Лекції про «цінності», меморандуми про «наміри» та регулярні візити американських емісарів середньої ланки сприймалися в Києві як скрижалі геополітичного закону. 

Проте в оптиці реальної, цинічної історії, позбавленої обгортки з пресрелізів ООН, світ влаштований інакше. Світ Першого порядку — це простір жорсткого егоїзму, де великі держави мислять категоріями століть, торгівельних балансів та зон стримування. Для Вашингтона Східна Європа ніколи не була суб’єктом. Вона була і залишається далеким фронтиром, зручним полігоном для зв’язування ресурсів геополітичних опонентів і бухгалтерським елементом у глобальній грі проти Євразії. 

Сьогодні, коли трансатлантична єдність тріщить по швах, а американська політична система занурюється в регулярні напади електорального ізоляціонізму, українська дипломатія зобов’язана подорослішати. Подорослішати — означає позбутися американофільських ілюзій, деконструювати старі міфи та переорієнтуватися на тих гравців, чиї історичні та економічні інстинкти роблять їх природними, нехай і гранично цинічними, союзниками Києва. 

Головним архітектором цієї нової реальності покликана стати Велика Британія, що діє в складній зв’язці з континентальною франко-німецькою віссю.

Олег Баган: Консолідація країн Чорноморського макрорегіону6 Українська візія і тратегія

(із виступу на міжнародній конференції в Тбілісі, 05.10. 2026)

Українська держава і нація сформувалися як типово морські. Цьому було кілька причин. Передусім географічна причина: більшість українських рік течуть в Чорне море (Дніпро, Дністер, Донець, Південний Буг, Прут), а це ніби «схиляє» ментально українців до півдня, до Чорного моря. 

Друга причина – цивілізаційна: Україна в Х ст. прийняла з півдня, від Візантії християнство, вищу культуру, писемність. 

Усе це міцно скеровує український погляд в бік Чорного моря. 

Третя причина – історичні процеси. Протягом століть визначальною політикою українських князів, які правили в Київській Русі, українських козацьких еліт, які стали лідерами українського націогенезу, було вперте стремління опанувати південні степи і узбережжя Чорного моря. 

Четверта причина – соціяльний розвиток. У ХІХ ст. українці масово заселили причорноморські степи і перетворили їх на величезну житницю, колосальний аграрний простір, до якого згодом додалися розвинуті економічно причорноморські великі міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь; в Причорномор’я сконцентрована велика індустрія – промислові потужності Придніпровського та Донецького регіонів. 

Ще один глобальний фактор української орієнтації на південь – це історична пам’ять про давньогрецькі колонії на чорноморському узбережжі від VII ст. до н. е.: Ольвію, Тирас, Херсонес, Пантикапей та ін. Присутність еллінів на Чорному морі не тільки пустила ментальні, культурні та духовні струмені в майбутній український простір, але вона через синтез із культурами та суспільствами скіфів та сарматів відбилася на процесах українського етногенезу. Доведено, що ті іраномовні кочівники, які після ІІ ст. н. е. залишилися в причорноморських степах і які несли в собі ментальні впливи еллінізму, вступили в широкі контакти із представниками т. зв. Черняхівської культури, тобто протослов’янами, які в той час почали рухатися із долини ріки Прип’ять в зону Прикарпаття і Подністров’я. Надалі їхня симбіозна суспільність між Дністром і Дніпром, ліпше відома з історичних джерел як Антська протодержава V–VII ст., як перше велике об’єднання слов’ян , відіграла вирішальну роль у формуванні українського етносу. Великий український поет і мислитель Євген Маланюк образно й концептуально називав Україну «Степовою Елладою» або «Скіфською Елладою». 

З утворенням першої української держави – Київської Русі в ІХ ст. –  для неї визначальним стали геополітичні зв’язки саме із великою південною державою – Візантією. Через ці зв’язки давнє українство реально вийшло у міжнародний світ. Існування постійних слов’янських (руських) поселень в Криму, існування Тьмутараканського князівства, постійні походи і зв’язки руських князів із кримським світом, під яким розуміємо грецькі (візантійські) поліси та володіння, готську «внутрішню» державу, генуезькі колонії тощо, усе це переконливо показує, що чорноморський напрямок української давньої політики був пріоритетним. 

Очевидно, більше інтуїтивно руські еліти розуміли, що стратегічний вихід до Чорного моря принесе багато переваг їхній державі, і тому навіть попри такі страшні загрози, як регулярні атаки агресивних кочівників (печенігів, торків, берендеїв, половців), вперто скеровували свою енергетику на південь. 

Илья Плеханов: Фрэнк Дикоттер о фейковом успехе Китая

 Фрэнк Дикоттер — очень известный голландский историк-китаист. Автор около полутора десятка книг о современной истории Китая. Известен своей яростной критикой КПК. Работал в Лондоне и Гонконге. Во многом своими трудами формирует резко негативное восприятие Китая на Западе. Его ролики собирают по полтора миллиона (!!!) просмотров. Крайне популярен. Полезно знать о нем и его идеях в рамках разнообразия мнений и ликбеза. Громит Китай налево и направо. Ранее мы излагали его идеи (https://fastsalttimes.com/dikotter-on-china/ ), а недавно он снова громко высказался.

Что говорит?

Имперские корни и принудительное единство огромной страны

Современное китаеведение на Западе часто рассматривает страну как непрерывную древнюю цивилизацию, веками управляемую мудрыми философами вроде Конфуция. Однако с точки зрения реальной геополитики нынешнее государство — это прямая наследница имперской династии Цин, которая была завоевана маньчжурами еще в 1644 году и окончательно рухнула в 1911 году. По своей внутренней структуре это империя, которая так и не прошла через процесс деколонизации. Огромные захваченные территории, включая Тибет и Синьцзян с его современными концентрационными лагерями для уйгуров, удерживаются силой оружия. Кровавые внутренние конфликты XIX века, включая восстание Тайпинов с 1850-х по 1860-е годы, унесли не 20 миллионов жизней, как принято писать в западных учебниках без подтверждающих расчетов, а более 70 миллионов человек, вырезанных с обеих сторон. С учетом других восстаний мусульманских народов общая цифра уничтоженного населения в XIX веке превышает 100 миллионов человек.

В истории региона во время войн происходили не просто классические военные сражения, а тотальные массовые убийства мирного населения, когда без всякой жалости забивали даже домашний скот. Правящие элиты никогда не принимали европейские принципы разделения властей, выборов и политических свобод. Из-за панического страха перед распадом территории колоссальных размеров — масштабом с целую Европу — всегда удерживались исключительно с помощью жесткой авторитарной вертикали.

Сегодня этот огромный континент силой заставляют подчиняться единым стандартам: один часовой пояс по пекинскому времени на всю огромную территорию, один государственный язык путунхуа и жесткое требование властей к десяткам этносов органически слиться в единую нацию. Главным двигателем политики остается глубокий страх перед деинтеграцией, который во все времена перевешивает любые опасения перед жестокостью тоталитарного режима.

Рамиз Юнус: "Чужие рецепты, чужие ошибки"

Рамиз Юнус, профессор политологии Международного университета "Хазар"

Я прожил в США ровно четверть века — двадцать пять лет. За это время у меня была возможность не просто наблюдать за американской жизнью со стороны, но и достаточно глубоко изучить политическую систему этой страны, ее институты, особенности принятия решений, механизм формирования внутренней и внешней политики, американскую политическую культуру и, что особенно важно, менталитет американского общества.

До этого значительную часть своей жизни я прожил в Советском Союзе — еще со времен Хрущева и до его распада в 1991 году, а затем много лет работал в высших эшелонах власти независимого Азербайджана — и в правительстве, и в парламенте.

Поэтому сегодня, сравнивая политическую культуру США с политической культурой постсоветского пространства, я все чаще прихожу к одному выводу, который, возможно, кому-то покажется парадоксальным.

Американские политики и политологи очень часто плохо понимают постсоветское пространство, его историю, менталитет, политическую культуру, страхи, комплексы, амбиции и, наконец, географию.

Но и политики и политологи на постсоветском пространстве очень часто не лучше понимают Америку. Они плохо представляют себе, как устроена американская политическая система, как принимаются решения в Вашингтоне, насколько сильно внутренние политические процессы влияют на внешнюю политику США и, самое главное, как американцы сами видят окружающий мир.

Алексей Арестович: Глобальная задача трех тел

- Вот нам новый реальный геополитический разлом, который определит устройство мира на следующие десятилетия.

Мир начинает делиться на две технологические экосистемы искусственного интеллекта.

С одной стороны американская Pax Silica.

С другой - китайская WAICO.

Pax Silica уже объединяет США, Великобританию, Японию, Южную Корею, Австралию, Индию и Европейский союз. 

Индия официально присоединилась в феврале 2026 года - причем речь в соглашении идёт именно о полном технологическом пакете/участии. 

Китай в июле этого года ответил созданием WAICO. 

Учредительное соглашение подписали представители 29 государств, среди которых Россия, Пакистан, Индонезия, Казахстан и Лаос. 

Искусственный интеллект - основа нового технологического уклада и главный за всю историю человечества инструмент ее преобразования. 

Главный вопрос новой эпохи:

- на чьей модели работает ваша страна?..

Стратегии принципиально отличаются. 

‎Aria Rapoport: Наступает эпоха континентальных империй

 Президент США Дональд Трамп разместил в соцсетях изображение карты Южной Америки, где Венесуэла представлена как 51-й штат США. 

Детали

На опубликованной карте Венесуэла окрашена в цвета американского флага, а рядом с её территорией размещена надпись "51st State" ("51-й штат"). Каких-либо комментариев к изображению президент не добавил.

Последние известия 

3 августа 2026 г. 

ВЕЛИКИЙ РАЗДЕЛ. ЗАПАД - ВОСТОК

Август 2026 года стал точкой бифуркации, после которой привычная карта мира перестала существовать. 

Всё началось с Каракаса. 

Заявление Трампа о прямом управлении Венесуэлой поначалу восприняли как очередную политическую экстравагантность. 

Но когда в аэропорту Симона Боливара приземлились транспортные самолёты ВВС США, а Марко Рубио, Пит Хегсет, Стивен Миллер и Джей Ди Вэнс фактически заняли президентский дворец Мирафлорес, мировые столицы поняли: доктрина Монро только что мутировала в нечто абсолютно новое. 

Это была «Доктрина Абсолютного Монро».

Андрій Поцелуйко: Від індоєвропейської до мезоєвразійської цивілізації: про переваги терміна Олега Гуцуляка

 Серед численних спроб осмислити глибинні витоки української історії особливий інтерес становить концепція археолога Михайла Сиволапа, який запропонував розглядати розвиток України в контексті специфічної «індоєвропейської цивілізаційної парадигми». На його думку, ще від доби ямної культури на теренах сучасної України сформувався особливий тип соціокультурного розвитку, відмінний як від цивілізацій Близького Сходу, так і від середземноморської традиції. Ця парадигма характеризувалася перевагою скотарсько-землеробського господарства, відсутністю гігантських міст і монументальної архітектури, домінуванням усної культури, використанням природних матеріалів та прагненням до співіснування з природним середовищем замість його радикального перетворення.

Сама ідея Сиволапа заслуговує на серйозну увагу. Вона дозволяє поглянути на історію України не як на периферію чужих цивілізацій, а як на частину великого культурно-історичного світу, який існував у степах і лісостепах Східної Європи протягом тисячоліть. 

Проте певні труднощі виникають уже на рівні термінології. Чи справді доречно називати цей цивілізаційний тип «індоєвропейським»?

Проблема полягає в тому, що поняття «індоєвропейський» має надзвичайно широкий зміст. До індоєвропейського світу належать і давні греки, і римляни, і кельти, і германці, і слов'яни, і народи Ірану, і значна частина населення Індії. Саме тому термін, який має позначати специфічну степову або лісостепову культурну модель, починає охоплювати надто багато різнорідних явищ.

Адже цивілізація античних Афін і цивілізація ямних скотарів однаково можуть називатися індоєвропейськими. Так само індоєвропейськими були і Римська імперія, і середньовічна Німеччина, і ведична Індія. Очевидно, що між ними існували колосальні відмінності у способі життя, економіці, політичній організації та культурі. 

Тому термін «індоєвропейська цивілізація» створює небезпеку змішування мовної спорідненості з цивілізаційною типологією.

Саме тут особливої ваги набуває запропоноване Олегом Гуцуляком поняття «мезоєвразійська цивілізація». Хоча цей термін поки що не став загальновизнаним у науковому середовищі, він має низку важливих переваг.

Насамперед він переносить акцент із мовного походження на культурно-географічний простір. У центрі уваги опиняється не питання про те, якою мовою говорили ті чи інші народи, а питання про те, в якому середовищі вони існували і який тип культури сформували. Мезоєвразія в такому розумінні постає як широкий простір між західноєвропейським, близькосхідним і далекосхідним цивілізаційними центрами.

Рамиз Юнус: Украденная история: Как историческая память превратилась в оружие современной геополитики

XXI век не просто меняет международную систему — он меняет саму природу того, за что ведется борьба между государствами.

Если в XIX веке государства расширяли территории, а в XX веке они боролись за идеологии и модели мироустройства, то в XXI веке на наших глазах формируется еще более тонкий и одновременно более опасный уровень противостояния — борьба за интерпретацию прошлого.

Это уже не периферийный элемент политики. Это становится ее ядром.

История перестает быть нейтральной академической дисциплиной, существующей в университетах и архивах. Она выходит из аудитории историков и входит в пространство дипломатии, санкций, парламентских решений и международных кризисов.

Прошлое больше не является завершенной реальностью. Оно становится продолжением политики другими средствами.

И именно здесь возникает принципиальный сдвиг: государства начинают бороться не только за то, что происходит сегодня, но и за то, как мир должен помнить вчера.

Фактически мир входит в эпоху политизации исторической памяти, где контроль над интерпретацией прошлого превращается в элемент стратегического влияния.

Сегодня на кону оказывается не только территория, не только ресурсы и не только безопасность. На кону — право определять смысл истории. И тот, кто контролирует интерпретацию прошлого, неизбежно начинает влиять на архитектуру будущего.

Но здесь возникает более важный и гораздо менее очевидный вопрос.

Андрій Поцелуйко: Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Кожна велика політична спільнота рано чи пізно ставить перед собою питання: хто ми є у світовій історії? Для України це питання набуває особливої гостроти через її розташування на межі кількох цивілізаційних світів. Протягом століть українські землі перебували між Балтикою і Чорним морем, між степом і лісом, між католицьким Заходом і православним Сходом, між імперськими проєктами, які намагалися включити їх до власних історичних наративів.

Саме тому українська інтелектуальна традиція постійно породжувала концепції, покликані пояснити особливість українського географічного та культурного становища. У XX столітті однією з найвпливовіших стала геополітична доктрина Юрія Липи, який бачив майбутнє України через призму Чорного моря. На межі XX і XXI століть з'явилася інша спроба осмислення української суб'єктності — мезоєвразійство Олега Гуцуляка.

Обидві концепції мають спільне коріння: вони прагнуть звільнити українську думку від необхідності обирати між Росією та Заходом як єдиними можливими цивілізаційними орієнтирами. Однак кожна з них пропонує власну відповідь на питання про місце України у світі.

Владимир Можегов: Геополитические цели Тридцатилетней войні ХХ века и будущей войні

С геополитической точки зрения смыслом мировых войн ХХ века было недопущение стратегического союза России и Германии. «Державам моря» необходимо было во что бы то ни стало пресечь самую возможность «державам суши» создать необоримую крепость, как сказал бы отец геополитики Х. Макиндер. Сама концепция «Хартленда» была выдвинута последним кажется, лишь с тем, чтобы припустить тумана на настоящие цели Первой мировой войны. 

Мы уже говорили о том, что свои цели так или иначе имели все участники войны...

Для завершения своего цивилизационного проекта (прежде всего строительство Багдадской железной дороги: Берлин — Вена — Стамбул — Багдад — Басра — Кувейт, протяжённостью почти в две с половиной тысячи км), Германии нужена была железнодорожная магистраль, которая должна была связать Берлин с Персидским заливом через территорию Османской империи, становилась плацдармом стратегического влияния Германии на Ближнем, Среднем Востоке и в Центральной Азии.  И также очевидно, эта магистраль угрожала Британскому мировому господству. Именно на эту «сеть железных дорог в сердце Азии» с нескрываемым ужасом указывал Макиндер, намекая на то, что, если к этому «стягиванию крепости Хартленда» добавится союз России-Германии, Британской империи придется окончательно забыть о своем мировом доминировании.

Таким образом, Британии абсолютно необходима была мировая война. И ей также абсолютно необходимо было разрушение России и Германии. Только так Британия могла сохранить свое мировое господство. 

Андрій Сошніков: Пергамський маневр: як Британія та Україна будують нову Євразію на уламках імперій

Ми звикли оцінювати події на мапі крізь призму ідеологій, національних інтересів або емоцій. Проте справжня історія часто пишеться не в штабах воюючих армій, а в кабінетах старих фінансових метрополій. Цей текст — спроба поглянути на конфлікт в Україні не як на трагедію двох народів, а як на масштабний «Пергамський маневр». Це історія про те, як Велика Британія, майстерно граючи на амбіціях молодих хижаків та ілюзіях старих васалів, переформатовує простір від Ла-Маншу до Жовтого моря. Пропонуємо зазирнути за лаштунки «криптоуправління», де на уламках звичного світу народжується нова ієрархія наглядачів та акціонерів.

У сучасній геополітичній м'ясорубці заведено бачити або безкорисливу допомогу Заходу, або проксі-війну до останнього українця, проте при пильнішому погляді відкривається складний процес взаємного використання, де кожна сторона вирішує свої історичні завдання коштом іншої. Це не просто альянс, а симбіоз, у якому Британія повертає собі статус світового арбітра, а Україна вибудовує фундамент для нової східноєвропейської гегемонії.

Для Лондона Україна стала ідеальним важелем, що дозволив після Брекзиту перехопити лідерство в Європі та перетворити ЄС на структуру, яка фактично оплачує британську стратегію. Створюючи «євразійський замок», Острів отримує контроль над ключовим вузлом, де сходяться шляхи з Азії до Європи та з Росії на південь. Британії не потрібні території — їй потрібні ключі від дверей. Руками України вона планомірно сточує потенціал Росії, перетворюючи її на ізольований сировинний масив.

Андрій Сошніков: Мезоєвразійський гамбіт: чому Україна приречена стати гегемоном Східної Європи

Зрозуміло, що коли ми говоримо про Україну, ми говоримо не про географію, а про геометрію. Причому геометрію не евклідову, а радше лобачевську, де паралельні прямі інтересів Лондона та Парижа не просто перетинаються, а зав’язуються у тугий вузол на дніпровських порогах.

Для розуміння «українського питання» слід відкинути шкільні карти та підручники історії, написані для внутрішнього вжитку сільських учителів. Справжня історія — це історія Криптоколоній та Великих Гравців, які пересувають фігури на дошці під назвою «Євразія», ліниво попиваючи херес у клубах Сент-Джеймса.

Що таке Східна Європа в уявленні «білих людей»? Це величезний, пухкий лімітроф, «сіра зона», призначена для того, щоб європейські монархії не стикалися безпосередньо з азійським хаосом. Довгий час на роль «наглядача» за цим пустирем призначали то Польщу (проєкт занадто галасливий і шляхетсько-безтолковий), то Росію (проєкт занадто небезпечний і схильний до деменції самодержавства). Але у XXI ст. розклад змінився. Старі імперії видихнулися. І тут на сцену виходить Мезоєвразія — серединна земля.

Гегемонія України — це не питання «волі народу» чи «патріотизму» (залишимо ці казки для мітингів). Це питання фізики.

Україна — це величезний склад запчастин для згасаючої Європи: від літію до чорнозему. Але головне — це люди. П’ятсот років негативного відбору створили унікальний тип: неймовірно живучий, адаптивний і, що важливо, позбавлений імперської пихи, яка заважає інтеграції у «світову систему».

Британія завжди шукала «непотоплюваний авіаносець» у підчерев’ї Євразії. Крим і степова зона — ідеальний плацдарм для контролю над Чорним морем і Кавказом. У логіці Гранд-Стратегії Україна перетворюється на гігантську ПВК на службі в атлантизму.

 Москва припустилася фатальної помилки — вона спробувала грати в суверенітет, не маючи на те ліцензії. У світі «дорослих дядьків» таке карається передачею активів більш лояльному сусідові. Україна — це і є «Нова Росія», тільки виправлена, доповнена і перекладена латиницею (ментально, якщо не графічно).

Нинішній «Мезоєвразійський гамбіт» полягає в тому, що Україну свідомо накачують суб’єктністю. Польща в жаху, Франція в подиві, Німеччина в комі. Україна ж стає «поліцейським Сходу».

Уявіть собі державу з найдосвідченішою армією на континенті, величезним аграрним потенціалом і повною підтримкою англосаксонського капіталу. Це і є гегемонія. Решта країн регіону — Румунія, Угорщина, країни Балтії — неминуче потраплять під гравітацію цього нового центру сили. Не тому, що вони цього хочуть, а тому, що такий наказ із «Центру управління польотами».

Справжні амбіції України лежать не в площині «адаптації» до трухлявих структур. Україна сьогодні — єдиний живий, загартований у вогні організм на тлі європейського політичного цвинтаря. Поки західні еліти обирають колір фіранок у гендерно-нейтральних туалетах, тут народжується нова аристократія прагматизму.

Україна як Мезоєвразія — ось масштаб XXI ст. Це не «міст» (мости топчуть ногами), а серединний материк всередині материка. Це самостійна планетарна одиниця, осьовий замок, що тримає на собі всю конструкцію від Балтики до Каспію. Не «вступити», а «очолити». Створити новий центр сили — Сполучені Штати Східної Європи, які диктуватимуть умови Парижу та Берліну.

Чухліб Тарас. ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Вибрані праці до 35-річчя наукової творчості. - Київ, 2026. - 1588 с.

Чухліб Тарас. ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Вибрані праці до 35-річчя наукової творчості. - Київ, 2026. - 1588 с.

 До книги "ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ" увійшли вибрані історичні праці, статті, розвідки та рецензії доктора наук Тараса Чухліба, які побачили світ впродовж 1990 – 2025 років у провідних вітчизняних й іноземних наукових виданнях.

Авторські дослідження методологічно структуровані за такою науковою проблематикою: «Історична геополітика, історія цивілізацій та потестарна імагологія», «Міжнародні відносини, зовнішня політика та дипломатія», «Війни за територію, кордони і простір», «Орієнталістика і українсько-турецькі відносини», «Кримознавство та українсько-кримськотатарські відносини», а також «Полоністика та українсько-польські відносини».

Книгу доповнено оригінальними текстами й зображеннями віднайдених автором документів та матеріалів, а також історичними картами і схемами.

Розраховано на науковців, державних діячів, дипломатів, військовослужбовців, політиків, викладачів університетів, студентів й усіх, хто цікавиться історією геополітики України, а також міжнародних відносин держав Європи та Малої Азії.

Електронна версія у вільному доступі - https://www.academia.edu/166012743

Taras Chukhlib . The Geopolitical History of Ukraine Selected works on the 35th anniversary of scientific activity. 

The book by this contemporary scholar includes his selected historical works, articles, research papers, and reviews, which were published in leading domestic and foreign scientific publications between 1990 and 2025. 

The author's research is methodologically structured according to the following topics: “historical Geopolitics, history of Civilizations and Imagology”, “International Relations, Foreign Policy and Diplomacy”, “wars for territory, borders and space”, “Oriental studies and Ukrainian-Turkish relations”, “Crimean studies and Ukrainian-Crimean Tatar relations” and “Polish studies and Ukrainian-Polish relations”. 

The book is supplemented with original texts and images of documents and materials found by the author, as well as historical maps and diagrams from the 1400s to the 1800s. 

It is intended for scholars, government officials, diplomats, military personnel, politicians, university professors, students, and anyone interested in the history of Ukraine's geopolitics, as well as the international relations of the states of Europe and Asia Minor. 

Володимир Єрмоленко: Інстинкт відвоювання собі права на майбутнє проти новітнього фашизму вічного теперішнього

фашизм сто років тому був ідеологією молодих. І Муссоліні, і Гітлер були відносно молодими політиками для свого часу, і вели за собою ще молодших - двадцятилітніх. Це була ідеологія тих, хто хотів знищити теперішнє заради майбутнього

фашизм сьогоднішній є ідеологією старих. І Путін, і Трамп - старці, які знають, що майбутнього в них нема. Тому вони прагнуть знищити майбутнє заради теперішнього

мають рацію ті, хто говорять, що у Трампа немає стратегії, - але особливість у тому, що Трамп це вважає своїм плюсом, а не мінусом. Він вхоплює час, в якому інфорелігія вічного теперішнього збігається з його старечим презирством до майбутнього. Він прагне перетворити свою власну відсутність майбутнього на свою перевагу. Тому "again" з його гасла - це не про майбутнє, а про вічне теперішнє. 

путін теж - хоч і в свій спосіб - цементує росію як країну без майбутнього. Він перетворює російський апокаліптизм в апокаліптику сьогодні, а не завтра. Він хоче занурити своїх ворогів у відчуття кінця світу тут і тепер, і саме в цьому "вічному поверненні одного й того самого пекла" він вірить, що може перемогти

Європа живе здебільшого ностальгією і памʼяттю, і має дуже обмежену здатність мислити про майбутнє і мріяти про нього. Від того, чи зможе вона повернути собі мислення про майбутнє, залежить її майбутнє, вибачте за тавтологію)

Китай, навпаки, живе з чітким відчуттям, що він майбутнє вже здобув, що він у майбутньому переміг, що майбутнє буде китайським. Можливо, ця самовпевненість стане його проблемою, але поки це його перевага

ми, українці, здебільшого віримо у майбутнє, хоча зовсім не розуміємо, яким воно буде. Поки в нас сильний інстинкт майбутнього - точніше, інстинкт відвоювання собі права на майбутнє. Можливо, сьогодні це і є нашою головною силою в боротьбі з росією. І взагалі у боротьбі з новітнім фашизмом вічного теперішнього

Андрій Сошніков: Вихід із вишневого садка: Українська імперія як єдиний вихід із «хутірського» тупика

Ми звикли думати про український «хутір» як про цитадель автентичності. Насправді ж, як тонко зауважував Євген Маланюк, хутір — це психологічна капітуляція. Це форма «малоросійського» існування, де нація добровільно погоджується на роль етнографічного додатку до чужої метрополії. Хутір-поліс — це клітка, обсаджена мальвами, де суб'єктність замінена вишиванковим карнавалом. Це «соціальна резиденція», яку нам дозволили займати, поки дорослі дядьки в Петербурзі чи Відні ділили континентальні ресурси.

Микола Хвильовий першим зрозумів, що вихід із цієї пастки лежить не у «виході з імперії», а у створенні своєї власної. Його гасло «Геть від Москви!» — це не втеча ображеного провінціала. Це виклик месіанського масштабу. Хвильовий пропонував «азіатський ренесанс» — ідею того, що Україна має стати інтелектуальним та культурним центром величезного східного простору. Ми не просто сусіди Європи, ми — її активний авангард, який приносить світло Логосу в хаотичні степи.

Для того, щоб ця культурна експансія мала хребет, потрібна географія. Юрій Липа у своїй «Чорноморській доктрині» креслить карту нашої майбутньої домінації. Україна — це не «край» (окраїна), а Вертикальна Вісь. Відмова від хуторянства означає перетворення Дніпра на головну артерію між Балтійським та Чорним морями. Це перетворення України на морську державу, яка тримає за горло всі транзитні шляхи Євразії. Це і є перехід від «поліса» до континентальної системи.

Але імперія не будується лише на книгах та картах. Михайло Колодзінський у своїй воєнній доктрині висловився гранично ясно: українство має «опанувати степи». Межі нації визначаються не лінгвістичними картами, а дальністю польоту наших ракет та волею наших солдатів. Колодзінський пропонував імперський волюнтаризм: замість того, щоб захищати паркан свого хутора, ми повинні впорядковувати простір навколо себе, диктуючи волю від Кавказу до Карпат.

Україна — це не затишний «хутір-поліс». Це вибухова сила, затиснута у вузькі рамки етнографічного проєкту. Наша справжня мета — не «вступ» кудись, а створення власної гравітаційної зони. Трансформація українства в євразійську модель — це визнання того, що ми є природною метрополією для всього навколишнього простору. 

Або ми станемо імперським центром, що організовує порядок, або назавжди залишимося персонажами сумної літератури про долю селянина під вишнею.

Подивіться на Пруссію. Що це було? Піщаний пустир на околиці цивілізації, населений суворими хуторянами. Але вони відмовилися від долі «етнографічного заповідника» Священної Римської імперії. Вони виховали в собі волю до прусського мілітаризму (що перегукується з візіями Колодзінського) і за століття перетворили свій «хутір» на центр германського світу. Пруссія не «вступала» в Німеччину, вона її з’їла і перезібрала під себе. Це і є шлях від локального поліса до континентальної моделі.

Або погляньте на Британію часів Єлизавети I. Острівний хутір, який тремтів перед іспанською наддержавою. Але вони прийняли доктрину океанічної експансії, схожу на «Чорноморську доктрину» Липи. Вони перестали бути «островом біля Європи» і стали центром світу, замкнувши на собі всі торгові шляхи.

Україна сьогодні перебуває в точці «прусського вибору». У нас є два шляхи:

Шлях Бельгії —  стати затишним, ситим хутором, який не має голосу в історії і сподівається, що великі гравці про нього не забудуть під час чергового переділу;

Шлях Риму —  усвідомити, що наш «азіатський ренесанс» (Хвильовий) — це не про культуру Сходу, а про нашу роль як цивілізатора Сходу. Рим теж починався як союзна федерація дрібних полісів, але вижив лише тоді, коли став експансивною системою, що поглинула навколишній хаос.

Українська трагедія в тому, що ми століттями намагалися запхати океанічну за масштабом націю у формат «садочку біля хати». Це все одно що намагатися тримати тигра в клітці для кролів. Як писав Маланюк, нам бракувало «державної структури» в головах.

Ми маємо зрозуміти: Україна — це не «місток» між Сходом і Заходом. Місток — це те, по чому ходять ногами. Ми — це суб'єкт, який контролює переправу. Наша євразійська модель — це не копіювання ординства, а створення «Київського порядку» на просторі, який зараз перебуває в стані розпаду. Це перетворення нашої «хуторянської» затятості на імперську дисципліну.

Илья Плеханов: Славой Жижек выступил на конференции Europa 2057 и раздал всем оплеухи

Смысл Europa 2057 в том, чтобы задать большой вопрос: что такое Европа и какой она должна стать в долгосрочной перспективе — примерно к середине XXI века. Название отсылает к 1957 году (Римский договор, начало ЕС). Участники исходят из того, что Европа находится в состоянии системного кризиса — геополитического, экономического и ценностного. Отсюда ключевая линия обсуждений: Европе нужно стать более «суверенной» и способной действовать как единый субъект, а не как набор зависимых государств. Там много разговоров про оборону, технологическую независимость, демократию и новую форму европейской идентичности. 

Что говорит Жижек?

💥 Что такое настоящий «конец света» и почему это не катастрофа в кино?

Жижек утверждает, что мы приближаемся к финалу, но это не будет мгновенным взрывом. Настоящий «конец света» — это когда в нашей жизни меняются не просто отдельные события (кто-то победил на выборах или случился кризис), а сами «координаты» ситуации, то есть базовые правила, по которым работает общество. Представьте, что вы живете в мире, где закон защищает слабого, а потом внезапно наступает время, когда закон — это просто прихоть сильного. Это и есть смена координат. Жижек иллюстрирует это анекдотом о встрече лидеров (фон дер Ляйен, Путина и Трампа) с Богом. Когда Бог начинает плакать в ответ на их вопросы, это символизирует крах «большого Другого» — некой высшей инстанции или системы правил, на которую мы все привыкли опираться как на нейтральный фундамент. Когда этот фундамент рушится, мы теряем ориентиры, позволяющие отличить нормальное от безумного, и вынуждены заново переосмыслять само понятие «общественной жизни».

💥 История больше не ведет нас к прогрессу — она ведет в тупик

Традиционно марксисты (как Антонио Грамши) считали, что кризисы — это лишь временные трудности («болезненные явления»), возникающие, когда старый строй умирает, а новый не может родиться. Думали, что это просто «задержка» на пути к светлому будущему. Но Жижек говорит: наш опыт сегодня заставляет сменить эту картину. На самом деле «нормальный» ход нашей истории — это и есть путь к катастрофе. Это не случайная поломка, а закономерный итог: бесконтрольное развитие искусственного интеллекта, экологический коллапс и глобальные войны — это финальные точки, к которым мы движемся по инерции. Если ничего не менять, саморазрушение человечества станет не ошибкой, а финальным продуктом нашей цивилизации. Мы больше не можем верить в линейный прогресс; мы должны признать, что наш нынешний «поезд» едет прямо в пропасть.

Ярослав Романчук: Закон джунглей и конец Западной цивилизации

Запад заразился варварством социализма и проиграл. Будет ли возрождение?

 5- 7 марта 2026г. в индийской столице Нью-Дели прошёл 11-ый Raisina Dialogue. Это главная конференция Индии по проблематике мировой политики и экономики. В первый день форума с приветствием выступил президент Финляндии Александр Стубб (Alexander Stubb). Честный, профессиональный, глубокий политик, что в сегодняшнем мире большая редкость. Тот факт, что руководство Индии пригласило именно его, говорит о его авторитете в нынешней мировой политике. Его достоинство и таланты точно не в том, что он умеет играть в гольф и спокойно разговаривать с Д. Трампом. В политике он приверженец ценностей Запада, а не политиканского оппортунизма. Он реалист, осознаёт настоящие риски и угрозы Европе и миру. Как человек образованный и культурный, он признаёт ошибки и предлагает свои решения. Он не опускается до оскорблений, до поиска стрелочников, не перекладывает ответственность на других, тем более не хочет сбрасывать груз принятий очень сложных решений на будущие поколения. 

 А. Стубб указывает на три ошибки, которые склонны совершать люди. Первая – «мы чрезмерно рационализируем прошлое». Людям кажется, что в прошлом всё прекрасно работало, что нужно лишь продлить долгие тренды на будущее – и снова будет «нормально». Немецкая историческая школа крепко зубами вцепилась в мозги и сознание не только обычных людей, но и большинства элит. В эту методологию анализа исторических процессов и нынешней ситуации вошла марксистская чушь про развитие по спирали и исторический детерминизм. Мол, что бы вы ни делали, людишки и народцы, всё равно история закончится победой социализма. И, мы политические, интеллектуальные элиты, аристократы духа и фавориты в бизнесе, будем вас направлять, вами управлять, чтобы вы не наделали глупостей, не заблудились по пути в светлое будущее. 

 А. Стубб прав. Идеализация, романтизация прошлого, его агрегация и обобщение в единый блок «прошлое» - грубая ошибка. Те проблемы, с которыми сегодня сталкивается Запад и мировая экономика, не появились в результате падения гигантского метеорита (одиночное действие), природного катаклизма (форс-мажор) или варварского иностранного завоевания. Они стали результатом длинной цепочки ошибочных оценок, диагнозов, решений и действий, которые шаг за шагом разрушали фундамент самого Запада. 

Четыре звезды апокалипсиса Запада 

 Всё началось с социалистов-утопистов. Дело социального инжиниринга во имя всеобщего благоденствия, равенства и социальной справедливости продолжил К. Маркс. Он при помощи мощной команды жрецов-маркетологов, идеологов-шулеров упаковал свои утопические бредни в обёртку «наука». И понеслось. Понеслось, по наивным, неокрепшим мозгам пролетариата и крестьян, которые получили всеобщее избирательное право, а через него доступ к ресурсам и активам практически каждого гражданина. Потом на сцене идей и смыслов появился ещё один нарцисс, который назвал себя революционером в науке «экономика». Да, революция у него получилась. Место настоящей экономической науки на десятилетия заняла economics от Самуэльсона и Со. 

 Так сошлись четыре звёзды тотального разрушения идейного, культурного и научного фундамента Запада. 

Олег Гуцуляк: Геополитические "фантомные боли" Британии и России

Мысли по поводу концепции В. Цимбурского - Б. Межуева об "Острове Россия"

 Парадокс: Остров Британия все время стремилмя быть Континентом, а Континент Россия - Островом )) 

Видимо, это последствия фантомных болей из- за утраты, соответственно, Доггерленда и  Сарматского моря.

1. Британия и Доггерленд: Тоска по потерянному мосту

Британия действительно ведет себя как «оторванная конечность» Европы. Доггерленд был огромным массивом суши, соединявшей остров с Континентом (современные Дания, Германия, Нидерланды).

Почему хочет быть Континентом? Весь британский империализм был попыткой вернуть себе право голоса на материке, расширяя свое влияние так, будто моря нет.

Трагедия «Человек-Ответов»: Когда Доггерленд ушел под воду около 6500 лет до н.э., британцы оказались в изоляции на своем «дереве». Их попытка экспансии – это подсознательное желание снова ходить по твердой земле к самому Рейну.

2. Россия и Сарматское море: Остров в степи

Здесь парадокс еще более интересен. Россия, имея колоссальную территорию, психологически ведет себя как осажденный остров.  Сарматское море (древний океан Тетис, остатками которого являются Каспий, Черное и Аральское моря) — ключ к пониманию надрывного состояния этого пространства.

Почему хочет быть островом? Огромная Восточноевропейская степь – это «сухое море». По нему можно двигаться в любом направлении, как на корабле, но это делает границы уязвимыми.

Фантомный берег: Россия постоянно пытается выстроить «железный занавес» или «санитарную границу», что не что иное, как попытка воссоздать береговую линию Сарматского моря, чтобы защититься от хаоса внешних "варваров".

3. Страдающие Амфибии-"Левиафаны"

Выглядит так, что:

Британия — это скучающая по суше амфибия (ушла в воды, но стремится обратно на стабильный континент), поэтому все время рефлекторно пытается выскочить из воды и ухватиться за близкие корни (традиции, союзы, старые структуры), чтобы не захлебнуться в собственной изменчивости (это вечное стремление структурировать хаос вокруг себя, создать систему правил там, где их нет, чтобы не раствориться в воде окончательно).

Россия – это амфибия, застрявшая в иле (вязкой субстанции) бывшего моря. Это уже не вода (нет былой гибкости), но еще и не твердая почва (нет безопасности). Она вопиет спастись от зубов хищников (новых технологических и политических угроз), рыскающих  посреди Дикой Земли. Для неё риск - окончательно закостенеть в этом иле, превратившись в ископаемое, не успев отрастить «ноги» для жизни на суше или «плавники» для глубокой воды.

Если классическая Амфибия — это символ адаптивности, то Амфибия-Левиафан — это символ геополитической инерции. Она слишком велика, чтобы просто плыть, и слишком сложна, чтобы просто стоять.

4. Цифровой океан как «Новый Доггерленд»

Безусловно, цифровой океан — это попытка человечества преодолеть «проклятие географии». Это создание искусственного Доггерленда, где информация перемещается быстрее, чем тектонические плиты или армии. Но здесь кроется главный парадокс для тех, кто грезит «островной» изоляцией:

Иллюзия «Острова Россия»: Рашистская идеология пытается построить цифровой «чебурнет», надеясь превратить континент в неприступный остров. Но это фантомная боль по Сарматскому морю. В цифровом мире невозможно быть островом, не превратившись в подводную лодку, у которой рано или поздно закончится кислород (технологии)*.

Амфибийность против Изоляции: Пока они пытаются выкопать ров вокруг своего «острова», остальной мир становится «амфибийным». Мы учимся жить в потоке, где границы — это не стены, а интерфейсы.

Географический реваншизм: Попытка захвата территорий в XXI веке — это попытка воскресить Доггерленд с помощью лопаты и танка, в то время как весь мир строит его с помощью оптоволокна и спутников. Это конфликт «Людей Прошлого», которые хотят зафиксировать ландшафт, и «Людей Будущего», которые создают пространство смыслов поверх любой географии.

-----------

* Вспомнилась бытующая в советском детстве издевательская присказка "Подводная лодка в степях Украины погибла в водушном бою". Парадокс, что полностью ныне это  стало реальностью ;)