Андрій Сошніков: Пергамський маневр: як Британія та Україна будують нову Євразію на уламках імперій

Ми звикли оцінювати події на мапі крізь призму ідеологій, національних інтересів або емоцій. Проте справжня історія часто пишеться не в штабах воюючих армій, а в кабінетах старих фінансових метрополій. Цей текст — спроба поглянути на конфлікт в Україні не як на трагедію двох народів, а як на масштабний «Пергамський маневр». Це історія про те, як Велика Британія, майстерно граючи на амбіціях молодих хижаків та ілюзіях старих васалів, переформатовує простір від Ла-Маншу до Жовтого моря. Пропонуємо зазирнути за лаштунки «криптоуправління», де на уламках звичного світу народжується нова ієрархія наглядачів та акціонерів.

У сучасній геополітичній м'ясорубці заведено бачити або безкорисливу допомогу Заходу, або проксі-війну до останнього українця, проте при пильнішому погляді відкривається складний процес взаємного використання, де кожна сторона вирішує свої історичні завдання коштом іншої. Це не просто альянс, а симбіоз, у якому Британія повертає собі статус світового арбітра, а Україна вибудовує фундамент для нової східноєвропейської гегемонії.

Для Лондона Україна стала ідеальним важелем, що дозволив після Брекзиту перехопити лідерство в Європі та перетворити ЄС на структуру, яка фактично оплачує британську стратегію. Створюючи «євразійський замок», Острів отримує контроль над ключовим вузлом, де сходяться шляхи з Азії до Європи та з Росії на південь. Британії не потрібні території — їй потрібні ключі від дверей. Руками України вона планомірно сточує потенціал Росії, перетворюючи її на ізольований сировинний масив.

Андрій Сошніков: Мезоєвразійський гамбіт: чому Україна приречена стати гегемоном Східної Європи

Зрозуміло, що коли ми говоримо про Україну, ми говоримо не про географію, а про геометрію. Причому геометрію не евклідову, а радше лобачевську, де паралельні прямі інтересів Лондона та Парижа не просто перетинаються, а зав’язуються у тугий вузол на дніпровських порогах.

Для розуміння «українського питання» слід відкинути шкільні карти та підручники історії, написані для внутрішнього вжитку сільських учителів. Справжня історія — це історія Криптоколоній та Великих Гравців, які пересувають фігури на дошці під назвою «Євразія», ліниво попиваючи херес у клубах Сент-Джеймса.

Що таке Східна Європа в уявленні «білих людей»? Це величезний, пухкий лімітроф, «сіра зона», призначена для того, щоб європейські монархії не стикалися безпосередньо з азійським хаосом. Довгий час на роль «наглядача» за цим пустирем призначали то Польщу (проєкт занадто галасливий і шляхетсько-безтолковий), то Росію (проєкт занадто небезпечний і схильний до деменції самодержавства). Але у XXI ст. розклад змінився. Старі імперії видихнулися. І тут на сцену виходить Мезоєвразія — серединна земля.

Гегемонія України — це не питання «волі народу» чи «патріотизму» (залишимо ці казки для мітингів). Це питання фізики.

Україна — це величезний склад запчастин для згасаючої Європи: від літію до чорнозему. Але головне — це люди. П’ятсот років негативного відбору створили унікальний тип: неймовірно живучий, адаптивний і, що важливо, позбавлений імперської пихи, яка заважає інтеграції у «світову систему».

Британія завжди шукала «непотоплюваний авіаносець» у підчерев’ї Євразії. Крим і степова зона — ідеальний плацдарм для контролю над Чорним морем і Кавказом. У логіці Гранд-Стратегії Україна перетворюється на гігантську ПВК на службі в атлантизму.

 Москва припустилася фатальної помилки — вона спробувала грати в суверенітет, не маючи на те ліцензії. У світі «дорослих дядьків» таке карається передачею активів більш лояльному сусідові. Україна — це і є «Нова Росія», тільки виправлена, доповнена і перекладена латиницею (ментально, якщо не графічно).

Нинішній «Мезоєвразійський гамбіт» полягає в тому, що Україну свідомо накачують суб’єктністю. Польща в жаху, Франція в подиві, Німеччина в комі. Україна ж стає «поліцейським Сходу».

Уявіть собі державу з найдосвідченішою армією на континенті, величезним аграрним потенціалом і повною підтримкою англосаксонського капіталу. Це і є гегемонія. Решта країн регіону — Румунія, Угорщина, країни Балтії — неминуче потраплять під гравітацію цього нового центру сили. Не тому, що вони цього хочуть, а тому, що такий наказ із «Центру управління польотами».

Справжні амбіції України лежать не в площині «адаптації» до трухлявих структур. Україна сьогодні — єдиний живий, загартований у вогні організм на тлі європейського політичного цвинтаря. Поки західні еліти обирають колір фіранок у гендерно-нейтральних туалетах, тут народжується нова аристократія прагматизму.

Україна як Мезоєвразія — ось масштаб XXI ст. Це не «міст» (мости топчуть ногами), а серединний материк всередині материка. Це самостійна планетарна одиниця, осьовий замок, що тримає на собі всю конструкцію від Балтики до Каспію. Не «вступити», а «очолити». Створити новий центр сили — Сполучені Штати Східної Європи, які диктуватимуть умови Парижу та Берліну.

Чухліб Тарас. ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Вибрані праці до 35-річчя наукової творчості. - Київ, 2026. - 1588 с.

Чухліб Тарас. ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Вибрані праці до 35-річчя наукової творчості. - Київ, 2026. - 1588 с.

 До книги "ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ" увійшли вибрані історичні праці, статті, розвідки та рецензії доктора наук Тараса Чухліба, які побачили світ впродовж 1990 – 2025 років у провідних вітчизняних й іноземних наукових виданнях.

Авторські дослідження методологічно структуровані за такою науковою проблематикою: «Історична геополітика, історія цивілізацій та потестарна імагологія», «Міжнародні відносини, зовнішня політика та дипломатія», «Війни за територію, кордони і простір», «Орієнталістика і українсько-турецькі відносини», «Кримознавство та українсько-кримськотатарські відносини», а також «Полоністика та українсько-польські відносини».

Книгу доповнено оригінальними текстами й зображеннями віднайдених автором документів та матеріалів, а також історичними картами і схемами.

Розраховано на науковців, державних діячів, дипломатів, військовослужбовців, політиків, викладачів університетів, студентів й усіх, хто цікавиться історією геополітики України, а також міжнародних відносин держав Європи та Малої Азії.

Електронна версія у вільному доступі - https://www.academia.edu/166012743

Taras Chukhlib . The Geopolitical History of Ukraine Selected works on the 35th anniversary of scientific activity. 

The book by this contemporary scholar includes his selected historical works, articles, research papers, and reviews, which were published in leading domestic and foreign scientific publications between 1990 and 2025. 

The author's research is methodologically structured according to the following topics: “historical Geopolitics, history of Civilizations and Imagology”, “International Relations, Foreign Policy and Diplomacy”, “wars for territory, borders and space”, “Oriental studies and Ukrainian-Turkish relations”, “Crimean studies and Ukrainian-Crimean Tatar relations” and “Polish studies and Ukrainian-Polish relations”. 

The book is supplemented with original texts and images of documents and materials found by the author, as well as historical maps and diagrams from the 1400s to the 1800s. 

It is intended for scholars, government officials, diplomats, military personnel, politicians, university professors, students, and anyone interested in the history of Ukraine's geopolitics, as well as the international relations of the states of Europe and Asia Minor. 

Володимир Єрмоленко: Інстинкт відвоювання собі права на майбутнє проти новітнього фашизму вічного теперішнього

фашизм сто років тому був ідеологією молодих. І Муссоліні, і Гітлер були відносно молодими політиками для свого часу, і вели за собою ще молодших - двадцятилітніх. Це була ідеологія тих, хто хотів знищити теперішнє заради майбутнього

фашизм сьогоднішній є ідеологією старих. І Путін, і Трамп - старці, які знають, що майбутнього в них нема. Тому вони прагнуть знищити майбутнє заради теперішнього

мають рацію ті, хто говорять, що у Трампа немає стратегії, - але особливість у тому, що Трамп це вважає своїм плюсом, а не мінусом. Він вхоплює час, в якому інфорелігія вічного теперішнього збігається з його старечим презирством до майбутнього. Він прагне перетворити свою власну відсутність майбутнього на свою перевагу. Тому "again" з його гасла - це не про майбутнє, а про вічне теперішнє. 

путін теж - хоч і в свій спосіб - цементує росію як країну без майбутнього. Він перетворює російський апокаліптизм в апокаліптику сьогодні, а не завтра. Він хоче занурити своїх ворогів у відчуття кінця світу тут і тепер, і саме в цьому "вічному поверненні одного й того самого пекла" він вірить, що може перемогти

Європа живе здебільшого ностальгією і памʼяттю, і має дуже обмежену здатність мислити про майбутнє і мріяти про нього. Від того, чи зможе вона повернути собі мислення про майбутнє, залежить її майбутнє, вибачте за тавтологію)

Китай, навпаки, живе з чітким відчуттям, що він майбутнє вже здобув, що він у майбутньому переміг, що майбутнє буде китайським. Можливо, ця самовпевненість стане його проблемою, але поки це його перевага

ми, українці, здебільшого віримо у майбутнє, хоча зовсім не розуміємо, яким воно буде. Поки в нас сильний інстинкт майбутнього - точніше, інстинкт відвоювання собі права на майбутнє. Можливо, сьогодні це і є нашою головною силою в боротьбі з росією. І взагалі у боротьбі з новітнім фашизмом вічного теперішнього

Андрій Сошніков: Вихід із вишневого садка: Українська імперія як єдиний вихід із «хутірського» тупика

Ми звикли думати про український «хутір» як про цитадель автентичності. Насправді ж, як тонко зауважував Євген Маланюк, хутір — це психологічна капітуляція. Це форма «малоросійського» існування, де нація добровільно погоджується на роль етнографічного додатку до чужої метрополії. Хутір-поліс — це клітка, обсаджена мальвами, де суб'єктність замінена вишиванковим карнавалом. Це «соціальна резиденція», яку нам дозволили займати, поки дорослі дядьки в Петербурзі чи Відні ділили континентальні ресурси.

Микола Хвильовий першим зрозумів, що вихід із цієї пастки лежить не у «виході з імперії», а у створенні своєї власної. Його гасло «Геть від Москви!» — це не втеча ображеного провінціала. Це виклик месіанського масштабу. Хвильовий пропонував «азіатський ренесанс» — ідею того, що Україна має стати інтелектуальним та культурним центром величезного східного простору. Ми не просто сусіди Європи, ми — її активний авангард, який приносить світло Логосу в хаотичні степи.

Для того, щоб ця культурна експансія мала хребет, потрібна географія. Юрій Липа у своїй «Чорноморській доктрині» креслить карту нашої майбутньої домінації. Україна — це не «край» (окраїна), а Вертикальна Вісь. Відмова від хуторянства означає перетворення Дніпра на головну артерію між Балтійським та Чорним морями. Це перетворення України на морську державу, яка тримає за горло всі транзитні шляхи Євразії. Це і є перехід від «поліса» до континентальної системи.

Але імперія не будується лише на книгах та картах. Михайло Колодзінський у своїй воєнній доктрині висловився гранично ясно: українство має «опанувати степи». Межі нації визначаються не лінгвістичними картами, а дальністю польоту наших ракет та волею наших солдатів. Колодзінський пропонував імперський волюнтаризм: замість того, щоб захищати паркан свого хутора, ми повинні впорядковувати простір навколо себе, диктуючи волю від Кавказу до Карпат.

Україна — це не затишний «хутір-поліс». Це вибухова сила, затиснута у вузькі рамки етнографічного проєкту. Наша справжня мета — не «вступ» кудись, а створення власної гравітаційної зони. Трансформація українства в євразійську модель — це визнання того, що ми є природною метрополією для всього навколишнього простору. 

Або ми станемо імперським центром, що організовує порядок, або назавжди залишимося персонажами сумної літератури про долю селянина під вишнею.

Подивіться на Пруссію. Що це було? Піщаний пустир на околиці цивілізації, населений суворими хуторянами. Але вони відмовилися від долі «етнографічного заповідника» Священної Римської імперії. Вони виховали в собі волю до прусського мілітаризму (що перегукується з візіями Колодзінського) і за століття перетворили свій «хутір» на центр германського світу. Пруссія не «вступала» в Німеччину, вона її з’їла і перезібрала під себе. Це і є шлях від локального поліса до континентальної моделі.

Або погляньте на Британію часів Єлизавети I. Острівний хутір, який тремтів перед іспанською наддержавою. Але вони прийняли доктрину океанічної експансії, схожу на «Чорноморську доктрину» Липи. Вони перестали бути «островом біля Європи» і стали центром світу, замкнувши на собі всі торгові шляхи.

Україна сьогодні перебуває в точці «прусського вибору». У нас є два шляхи:

Шлях Бельгії —  стати затишним, ситим хутором, який не має голосу в історії і сподівається, що великі гравці про нього не забудуть під час чергового переділу;

Шлях Риму —  усвідомити, що наш «азіатський ренесанс» (Хвильовий) — це не про культуру Сходу, а про нашу роль як цивілізатора Сходу. Рим теж починався як союзна федерація дрібних полісів, але вижив лише тоді, коли став експансивною системою, що поглинула навколишній хаос.

Українська трагедія в тому, що ми століттями намагалися запхати океанічну за масштабом націю у формат «садочку біля хати». Це все одно що намагатися тримати тигра в клітці для кролів. Як писав Маланюк, нам бракувало «державної структури» в головах.

Ми маємо зрозуміти: Україна — це не «місток» між Сходом і Заходом. Місток — це те, по чому ходять ногами. Ми — це суб'єкт, який контролює переправу. Наша євразійська модель — це не копіювання ординства, а створення «Київського порядку» на просторі, який зараз перебуває в стані розпаду. Це перетворення нашої «хуторянської» затятості на імперську дисципліну.

Илья Плеханов: Славой Жижек выступил на конференции Europa 2057 и раздал всем оплеухи

Смысл Europa 2057 в том, чтобы задать большой вопрос: что такое Европа и какой она должна стать в долгосрочной перспективе — примерно к середине XXI века. Название отсылает к 1957 году (Римский договор, начало ЕС). Участники исходят из того, что Европа находится в состоянии системного кризиса — геополитического, экономического и ценностного. Отсюда ключевая линия обсуждений: Европе нужно стать более «суверенной» и способной действовать как единый субъект, а не как набор зависимых государств. Там много разговоров про оборону, технологическую независимость, демократию и новую форму европейской идентичности. 

Что говорит Жижек?

💥 Что такое настоящий «конец света» и почему это не катастрофа в кино?

Жижек утверждает, что мы приближаемся к финалу, но это не будет мгновенным взрывом. Настоящий «конец света» — это когда в нашей жизни меняются не просто отдельные события (кто-то победил на выборах или случился кризис), а сами «координаты» ситуации, то есть базовые правила, по которым работает общество. Представьте, что вы живете в мире, где закон защищает слабого, а потом внезапно наступает время, когда закон — это просто прихоть сильного. Это и есть смена координат. Жижек иллюстрирует это анекдотом о встрече лидеров (фон дер Ляйен, Путина и Трампа) с Богом. Когда Бог начинает плакать в ответ на их вопросы, это символизирует крах «большого Другого» — некой высшей инстанции или системы правил, на которую мы все привыкли опираться как на нейтральный фундамент. Когда этот фундамент рушится, мы теряем ориентиры, позволяющие отличить нормальное от безумного, и вынуждены заново переосмыслять само понятие «общественной жизни».

💥 История больше не ведет нас к прогрессу — она ведет в тупик

Традиционно марксисты (как Антонио Грамши) считали, что кризисы — это лишь временные трудности («болезненные явления»), возникающие, когда старый строй умирает, а новый не может родиться. Думали, что это просто «задержка» на пути к светлому будущему. Но Жижек говорит: наш опыт сегодня заставляет сменить эту картину. На самом деле «нормальный» ход нашей истории — это и есть путь к катастрофе. Это не случайная поломка, а закономерный итог: бесконтрольное развитие искусственного интеллекта, экологический коллапс и глобальные войны — это финальные точки, к которым мы движемся по инерции. Если ничего не менять, саморазрушение человечества станет не ошибкой, а финальным продуктом нашей цивилизации. Мы больше не можем верить в линейный прогресс; мы должны признать, что наш нынешний «поезд» едет прямо в пропасть.

Ярослав Романчук: Закон джунглей и конец Западной цивилизации

Запад заразился варварством социализма и проиграл. Будет ли возрождение?

 5- 7 марта 2026г. в индийской столице Нью-Дели прошёл 11-ый Raisina Dialogue. Это главная конференция Индии по проблематике мировой политики и экономики. В первый день форума с приветствием выступил президент Финляндии Александр Стубб (Alexander Stubb). Честный, профессиональный, глубокий политик, что в сегодняшнем мире большая редкость. Тот факт, что руководство Индии пригласило именно его, говорит о его авторитете в нынешней мировой политике. Его достоинство и таланты точно не в том, что он умеет играть в гольф и спокойно разговаривать с Д. Трампом. В политике он приверженец ценностей Запада, а не политиканского оппортунизма. Он реалист, осознаёт настоящие риски и угрозы Европе и миру. Как человек образованный и культурный, он признаёт ошибки и предлагает свои решения. Он не опускается до оскорблений, до поиска стрелочников, не перекладывает ответственность на других, тем более не хочет сбрасывать груз принятий очень сложных решений на будущие поколения. 

 А. Стубб указывает на три ошибки, которые склонны совершать люди. Первая – «мы чрезмерно рационализируем прошлое». Людям кажется, что в прошлом всё прекрасно работало, что нужно лишь продлить долгие тренды на будущее – и снова будет «нормально». Немецкая историческая школа крепко зубами вцепилась в мозги и сознание не только обычных людей, но и большинства элит. В эту методологию анализа исторических процессов и нынешней ситуации вошла марксистская чушь про развитие по спирали и исторический детерминизм. Мол, что бы вы ни делали, людишки и народцы, всё равно история закончится победой социализма. И, мы политические, интеллектуальные элиты, аристократы духа и фавориты в бизнесе, будем вас направлять, вами управлять, чтобы вы не наделали глупостей, не заблудились по пути в светлое будущее. 

 А. Стубб прав. Идеализация, романтизация прошлого, его агрегация и обобщение в единый блок «прошлое» - грубая ошибка. Те проблемы, с которыми сегодня сталкивается Запад и мировая экономика, не появились в результате падения гигантского метеорита (одиночное действие), природного катаклизма (форс-мажор) или варварского иностранного завоевания. Они стали результатом длинной цепочки ошибочных оценок, диагнозов, решений и действий, которые шаг за шагом разрушали фундамент самого Запада. 

Четыре звезды апокалипсиса Запада 

 Всё началось с социалистов-утопистов. Дело социального инжиниринга во имя всеобщего благоденствия, равенства и социальной справедливости продолжил К. Маркс. Он при помощи мощной команды жрецов-маркетологов, идеологов-шулеров упаковал свои утопические бредни в обёртку «наука». И понеслось. Понеслось, по наивным, неокрепшим мозгам пролетариата и крестьян, которые получили всеобщее избирательное право, а через него доступ к ресурсам и активам практически каждого гражданина. Потом на сцене идей и смыслов появился ещё один нарцисс, который назвал себя революционером в науке «экономика». Да, революция у него получилась. Место настоящей экономической науки на десятилетия заняла economics от Самуэльсона и Со. 

 Так сошлись четыре звёзды тотального разрушения идейного, культурного и научного фундамента Запада. 

Олег Гуцуляк: Геополитические "фантомные боли" Британии и России

Мысли по поводу концепции В. Цимбурского - Б. Межуева об "Острове Россия"

 Парадокс: Остров Британия все время стремилмя быть Континентом, а Континент Россия - Островом )) 

Видимо, это последствия фантомных болей из- за утраты, соответственно, Доггерленда и  Сарматского моря.

1. Британия и Доггерленд: Тоска по потерянному мосту

Британия действительно ведет себя как «оторванная конечность» Европы. Доггерленд был огромным массивом суши, соединявшей остров с Континентом (современные Дания, Германия, Нидерланды).

Почему хочет быть Континентом? Весь британский империализм был попыткой вернуть себе право голоса на материке, расширяя свое влияние так, будто моря нет.

Трагедия «Человек-Ответов»: Когда Доггерленд ушел под воду около 6500 лет до н.э., британцы оказались в изоляции на своем «дереве». Их попытка экспансии – это подсознательное желание снова ходить по твердой земле к самому Рейну.

2. Россия и Сарматское море: Остров в степи

Здесь парадокс еще более интересен. Россия, имея колоссальную территорию, психологически ведет себя как осажденный остров.  Сарматское море (древний океан Тетис, остатками которого являются Каспий, Черное и Аральское моря) — ключ к пониманию надрывного состояния этого пространства.

Почему хочет быть островом? Огромная Восточноевропейская степь – это «сухое море». По нему можно двигаться в любом направлении, как на корабле, но это делает границы уязвимыми.

Фантомный берег: Россия постоянно пытается выстроить «железный занавес» или «санитарную границу», что не что иное, как попытка воссоздать береговую линию Сарматского моря, чтобы защититься от хаоса внешних "варваров".

3. Страдающие Амфибии-"Левиафаны"

Выглядит так, что:

Британия — это скучающая по суше амфибия (ушла в воды, но стремится обратно на стабильный континент), поэтому все время рефлекторно пытается выскочить из воды и ухватиться за близкие корни (традиции, союзы, старые структуры), чтобы не захлебнуться в собственной изменчивости (это вечное стремление структурировать хаос вокруг себя, создать систему правил там, где их нет, чтобы не раствориться в воде окончательно).

Россия – это амфибия, застрявшая в иле (вязкой субстанции) бывшего моря. Это уже не вода (нет былой гибкости), но еще и не твердая почва (нет безопасности). Она вопиет спастись от зубов хищников (новых технологических и политических угроз), рыскающих  посреди Дикой Земли. Для неё риск - окончательно закостенеть в этом иле, превратившись в ископаемое, не успев отрастить «ноги» для жизни на суше или «плавники» для глубокой воды.

Если классическая Амфибия — это символ адаптивности, то Амфибия-Левиафан — это символ геополитической инерции. Она слишком велика, чтобы просто плыть, и слишком сложна, чтобы просто стоять.

4. Цифровой океан как «Новый Доггерленд»

Безусловно, цифровой океан — это попытка человечества преодолеть «проклятие географии». Это создание искусственного Доггерленда, где информация перемещается быстрее, чем тектонические плиты или армии. Но здесь кроется главный парадокс для тех, кто грезит «островной» изоляцией:

Иллюзия «Острова Россия»: Рашистская идеология пытается построить цифровой «чебурнет», надеясь превратить континент в неприступный остров. Но это фантомная боль по Сарматскому морю. В цифровом мире невозможно быть островом, не превратившись в подводную лодку, у которой рано или поздно закончится кислород (технологии)*.

Амфибийность против Изоляции: Пока они пытаются выкопать ров вокруг своего «острова», остальной мир становится «амфибийным». Мы учимся жить в потоке, где границы — это не стены, а интерфейсы.

Географический реваншизм: Попытка захвата территорий в XXI веке — это попытка воскресить Доггерленд с помощью лопаты и танка, в то время как весь мир строит его с помощью оптоволокна и спутников. Это конфликт «Людей Прошлого», которые хотят зафиксировать ландшафт, и «Людей Будущего», которые создают пространство смыслов поверх любой географии.

-----------

* Вспомнилась бытующая в советском детстве издевательская присказка "Подводная лодка в степях Украины погибла в водушном бою". Парадокс, что полностью ныне это  стало реальностью ;)

Едуард Юрченко: Зустріч Його Імператорської Високості Шахзаде Кір Реза Пехлеві з Президентом України Володимиром Зеленським

"... Боротьба  за  Іранський  поміст  —  це  найважніше  завдання  чорноморських  країн.  Бо  Чорне  море  —  внутрішнє  море  і  зв'язане протоками  з Середзем'ям,  теж  внутрішнім  морем.  Здобуття  Царгородської  протоки  —  це  не  вихід,  потім  треба  здобувати  вихід  з Егейського,  а  пізніше  із Східного  Середзем'я.  Тою дорогою  йшов Митридат Евпатор  і  мусив  затриматись коло  Родосу.  Там  задержиться кожен  завойовник.  Є  один вихід у  широкий  світ  для  чорноморських  країн  – Іранським  помостом" (Юрій Липа).

Дещо несподівана та дуже приємна й важлива подія.

По - перше, явна демонстрація української суб'єктнрсті. Ісламська Республіка припустилась помилки кинувши виклик Києву. Отже, Київ обрав шлях заміни режиму на більш вигідний українцям. Ми не реагуємо на навколишній світ як примітивна одноклітинна форма життя, ми впливаємо на нього у власних інтересах.

По - друге, грамотна ставка саме на монархічну іранську опозицію. Це має суто прагматичний вимір, адже про - шахська опозиція відчутно сильніше за ліву. Але також важливо зі світоглядної та стратегічної точки зору. 

Насправді міжнародні ліві та ліволіберальні кола симпатизують іранським лівим, колишнім партнерам ісламістів по революції 1979 року, які потім щє й відзначились війною проти Ірана на боці Саддама Хусейна (монархісти тоді відмовились від збройної боротьби, адже це була загроза для Ірану як такого).  Антирейтинг ліваків є колосальним і більшість іранців їх ніколи не прийме. Але вони гарно вписуються в "хотілки прогресивної громадськості"

Дуже важливо, що Україна зробила ставку саме на національні іранські сили, а не підписалась на черговий лівацький цирк. 

І третє, можливо найголовніше. Хоча нинішня монархічна опозиція позиціонує себе як прозахідна та демократична, сама логіка її боротьби та потенційної реставрації Шахіншахської державності виведе її на національний та суб'єктний шлях. 

Отже, ми маємо шанс не просто на "не ворожий про західний режим", а на новий Іран конкретно зорієнтований на союз з Києвом, а не з абстрактною "світовою демократичною спільнотою". 

Саме на цьому наполягали класики української геополітики. 

Володимир Грицевич: Омелян Терлецький про роль політико-географічного положення України в її розвитку у різні історичні епохи

13 лютого, у річницю смерті згадуємо Омеляна Терлецького (1873-1958) - галицького педагога, громадського діяча, історика.

Геополітичні ідеї та прогнози вченого щодо політичного майбутнього Української держави.

Для початку і першої половини ХХ століття характерною була активізація наукової думки свідомої частини української інтелігенції щодо перспектив суверенності та майбутності української держави. Це було викликане геополітичними зрушеннями внаслідок Першої світової війни, появою на світовій карті великого монстра СРСР, як спадкоємця Російської імперії, першою за кілька століть можливістю (хоча й не реалізованою) створення незалежної Української держави. 

Саме тому в цей час з’явилася когорта українських дослідників, які своєю працею заклали наукове підґрунтя суверенітету України, обґрунтували територіальне розташування її етнічних земель, показали її історичну спадкоємність та видатне місце в історії Європи, зафіксували і розвинули культурно-цивілізаційні надбання нашого народу.

У сузір’ї таких вчених можна назвати Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Степана Рудницького, Григорія Величка, Мирона Кордубу, Юрія Липу, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича та інших. На них великий вплив справила діяльність Івана Франка, Миколи Міхновського, Бориса Грінченка і т.д. Кожен з цих вчених заслуговує окремої наукової розвідки та публікації. Водночас, деякі імена поки-що залишаються невідомими, або маловідомими для української та світової спільноти. Тому сьогодні згадаємо Омеляна Терлецького, який зробив свій унікальний внесок у скарбницю геополітичного усвідомлення українського народу.

Він був тим інтелігентом, який своєчасно виступив на захист української ідентичності з розгорнутими науковими публікаціями. Як за університетською освітою, так і за практичним спрямуванням, Терлецький поєднав у собі два фахи: історію та географію, що виявилося дуже цінним для його наукових досліджень. 

Геополітичні ідеї Омеляна Антоновича актуальні і в наш час, їх можна вважати інтелектуальним надбанням української науки. Розглянемо такий аспект його творчої спадщини, як політико-географічне положення України в контексті наукових думок інших авторів того часу.

Володимир Єрмоленко: Про реімперіалізацію та реколонізацію

Росія прагне реімперіалізації та реколонізації світу.

В її розумінні, процеси деімперіалізації та деколонізації, які відбулися в ХХ столітті, були хибним шляхом "слабаків". Росія вважає, що, на відміну від інших, вона вистояла в цьому штормі, зберігла свою імперію, хоча й не повністю. Тепер вона прагне її розширити і зміцнити.

Виявилося, що колаборантів у цьому процесі реколонізації та реімперіалізації у світі чимало. Одним із них є трампістська Америка. Іншим природним союзником є Китай. Можуть бути інші, хто прагне стати "great power" і розділити світ знову між новими імперіями.

Філософія української політичної думки історично була і є протилежною. Замість імперії українці - особливо в ХІХ століттї - мріяли про спільноту республік. Цим українці цілком мислили в резонансі з багатьма іншими демократичними рухами Європи. 

У ХХ столітті такою спільнотою республік став Євросоюз. Він знайшов альтернативу двом крайнощам: моделі великої імперії, що знищує множинність, і моделі мозаїки республік, які слабкі і нездатні бути великою силою в світовому масштабі. Європейська спільнота республік зберегла і силу, і множинність. Тому прагнення України до ЄС - природне, 

Але ситуація сьогодні радикально інша, ніж у 2000-х роках, коли ЄС розширювався на Схід. Тоді ЄС був майже безальтернативною моделлю. Всі намагалися копіювати цю знамениту європейську "багатосторонність".

Сьогодні ж тенденції інші: реімперіалізація означає знищення багатосторонності, знищення множинності. Тому перед Європою - екзистенційна загроза. Її хочуть знищити нові імперії - путінська росія та трампістська Америка; його хоче послабити Китай. 

Україна дає сьогодні Європі модель боротьби. Модель того, як республіка протистоїть імперії. Від того, чи ЄС - чи певний інший союз у Європі (умовно, британсько-нордично-східноєвропейський) не лише визнають загрозу, а й зможуть перебудуватися, залежить доля світу - а не лише України чи Європи. 

Бо світ може піти шляхом реімперіалізації і реколонізації. 

А може піти шляхом продовження деімперіалізації і деколонізації. 

Для другого шляху потрібна поразка Росії, поразка трампізму у США та стримування Китаю. 

Принаймні перший з цих елементів залежить від України. Можливо, частково другий. 

Тому наша боротьба така важлива. Для нас, для Європи, для світу.

Тарас Чухліб: Що нашій сучасній Українській державі потрібно зробити для того, щоб стати супердержавою Європи та усього світу

  Доктор історичних наук, директор Інституту геополітики Тарас Чухліб

Що нашій сучасній Українській державі потрібно зробити для того, щоб стати супердержавою Європи та усього світу.

Нам просто необхідно впровадити у життя доктрину "Велична Україна" та зробити 12 наступних практичних «геополітичних кроків»:

      - 1 крок: забезпечити більш тісну співпрацю і єднання в межах власної Європейсько-Слов’янської цивілізації, особливо в її західній (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Німеччина (лужицькі серби) та південно-східній (Болгарія, Сербія, Хорватія, Чорногорія, Македонія, Боснія) частинах, а також слов’янській діаспорі у всіх державах світу;

      - 2 крок: інтегрувати до Європейсько-Слов’янської цивілізації ті суспільства у Центральній, Східній, Південно-Східній, Північній Європі та Малій Азії, чиї культури наближені до слов’янських культур;

       - 3 крок: забезпечити тісні взаємовідносини з Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Польщею, Латвією, Литвою та Естонією для відновлення історичної геополітичної вісі «Південь – Північ» («з Варяг у Греки»);

       - 4 крок: перемогти Росію на власній території та повернути до геополітичного поля України Білу Русь, Придністров’я, Брянщину, Курщину, Стародубщину, Вороніжчину та Кубань; 

       - 5 крок: обмежити майбутню військову експансію Росії, відновивши ядерний статус України та створити ракетно-космічний щит України;

       - 6 крок: забезпечити військову перевагу за допомогою новітніх військово-технічних технологій на усіх кордонах Української держави;

       - 7 крок: створювати і використовувати труднощі й можливі конфлікти у взаємовідносинах Росії з США та Китаєм;

        - 8 крок: підтримувати групи, які орієнтуються на європейсько-слов’янські та українські цінності та інтереси в інших цивілізаціях;

        - 9 крок: підсилити міжнародні  інститути, що підтримують українські інтереси і цінності та узаконюють їх, забезпечити включення неслов’янських держав у ці інститути;

        - 10 крок: відродити на території Криму, Північного Причорномор’я та Приазов’я автономну державу Кримське ханство у складі України;

        - 11 крок: укласти довголітній союзницький договір з Туреччиною про подвійний протекторат-кондомініум над Кримською державою та спільне домінування над усією акваторією Чорного моря;

        - 12 крок: відновити Чорноморський Торгівельний Флот та створити потужний Військовий Флот України з їхньою присутністю у Середземному морі та постійною можливістю виходу у Світовий Океан.

Олег Короташ: Сценарій одночасно краху Світ-Системи / Oleg Korotash: Scenario of simultaneous collapse of the World-System

Сценарій одночасного нападу на Гренландію, Тайвань та країни Балтії описує момент повного краху світового порядку, встановленого після 1945 року. Спроба структурувати наслідки такого "ідеального шторму" станом на 2026 рік:

1. Військово-стратегічний колапс НАТО

Одночасна агресія РФ проти Сувальського коридору та спроба США анексувати Гренландію (територію Данії, члена НАТО) призведе до юридичного паралічу Альянсу:

• Стаття 5: Якщо США виступають агресором проти одного члена НАТО (Данії) і водночас мають захищати інших (Литву, Польщу) від РФ, система колективної безпеки анігілюється.

• Сувальський коридор: Путін замикає кільце між Білоруссю та Калінінградом, відрізаючи країни Балтії від сухопутної допомоги Європи. Без підтримки США (які зайняті Гренландією та Тайванем) європейські армії опиняються перед загрозою ядерного шантажу РФ.

2. Глобальний конфлікт у Тихому океані

Напад Сі Цзіньпіна на Тайвань у цей же день змушує залишки американського флоту та союзників (Японію, Австралію) вступити у пряме зіткнення з КНР.

• Це означає зупинку 60% світового виробництва напівпровідників та переривання торговельних шляхів через Південнокитайське море.

• Синхронізація: Китай і Росія діятимуть як формальний союз ("Ось"), розтягуючи ресурси Заходу на три фронти.

3. Економічний апокаліпсис

• Гіперінфляція та дефіцит: Одночасна зупинка торгівлі з Китаєм, санкції проти енергоносіїв РФ та розрив відносин між США та ЄС через Гренландію спричинять крах фондових ринків протягом годин.

• Технологічна ізоляція: Втрата Тайваню зупинить розвиток ШІ та електроніки на десятиліття.

4. Геополітичні наслідки (Рівень "Нового світового ладу")

• Кінець ООН: Організація остаточно повторить долю Ліги Націй, оскільки три з п’яти постійних членів Радбезу (США, РФ, КНР) стануть відкритими агресорами в один день.

• Ядерне розповсюдження: Кожна середня держава (Німеччина, Польща, Японія, Південна Корея) почне термінову розробку власної ядерної зброї, оскільки жодні міжнародні гарантії більше не діятимуть.

У цей день світ перестане бути "глобальним селищем" і перетвориться на арену війни всіх проти всіх. Спроба Трампа взяти Гренландію силою зробить США "державою-парією" для Європи, що дозволить Путіну та Сі безкарно поглинати свої цілі, оскільки єдиний фронт демократій буде зруйновано зсередини самим лідером вільного світу. Це сценарій початку Третьої світової війни.

Едуард Рубін: Хроніки Глобального Розлому

Автор - https://www.facebook.com/eduard.rubin

Хроніки Глобального Розлому: Стаття 1. Вихідний код і карта світу перед бурею (01.01.2022)

Щоб зрозуміти, чому сьогодні, у 2026 році, світ виглядає саме так — з палаючими терміналами, флотами дронів у протоках і жорсткими ультиматумами Трампа, — нам потрібно зробити крок назад. Навіть не крок, а повноцінний стрибок у часі. Давайте відмотаємо плівку на 1 січня 2022 року.

На світанку 2022-го архітектура міжнародної безпеки перебувала у стані того, що аналітики пізніше назвуть «ілюзією рівноваги». Світ тільки почав видихати після шоку пандемії COVID-19. Дипломатичні протоколи дотримувалися, саміти проводилися за розкладом, а глобальні ринки, здавалося, відновлювалися.

Але під цією тонкою плівкою нормальності вже відбувався тектонічний зсув, масштаби якого тоді бачили одиниці в розвідувальних спільнотах. Західні столиці жили економічними звітами та «зеленим порядком денним», тоді як на Сході вже була розкреслена карта майбутньої війни.

Давайте подивимося на цю карту очима геополітичного хірурга.

Анатомія Великого Розлому

Головна помилка колективного Заходу в той момент полягала у вірі, що протистоянню ще можна запобігти. Реальність же була такою: до 1 січня 2022 року Китай вже сформував прото-вісь, спрямовану на демонтаж гегемонії США.

Це не було спонтанною реакцією на санкції. Це була структура. Ще в липні 2021 року, за пів року до вторгнення росії в Україну, Пекін і москва формалізували ядро свого блоку, створивши організацію з цинічною назвою — «Група друзів на захист Статуту ООН».

Всупереч безневинній назві, ця структура стала дипломатичним авангардом антизахідної коаліції. До січня 2022 року в це «жорстке ядро» вже входило 18 держав. Саме вони склали фундамент тієї самої Осі, з якою ми маємо справу сьогодні.

Ось повний список цих країн, згрупований за регіонами, щоб ви оцінили масштаб охоплення:

ДЕКЛАРАЦІЯ ТРИЗУБА, ЛІЛІЇ ТА КЛЕНА: Про заснування Канадсько-Європейсько-Української Договірної Організації (CEUTONIA)

CEUTONIA

Варіант 1: Офіційний та структурний (найбільш збалансований)

Canadian European Ukrainian Treaty Organization Network for Interactive Alliance (Мережа Канадсько-Європейсько-Української договірної організації для інтерактивного альянсу)

Варіант 2: Стратегічний (з акцентом на безпеку)

Canadian European Ukrainian Treaty Organization for National Integrity and Assistance (Канадсько-Європейсько-Українська договірна організація з питань національної цілісності та допомоги)

Варіант 3: Інноваційно-розвивальний

Canadian European Ukrainian Treaty Organization for Next-gen Infrastructure Advancement (Канадсько-Європейсько-Українська договірна організація для розвитку інфраструктури наступного покоління)

Місія CEUTONIA

«Створення непохитного трикутника безпеки та процвітання між Канадою, Європою та Україною задля захисту свободи, технологічного лідерства та сталого майбутнього в мінливому глобальному порядку».

Ключові стратегічні цілі:

Гарантування колективної стійкості: Об’єднання військового досвіду України, стратегічного потенціалу Європи та логістичної потужності Канади для стримування будь-якої агресії.

Технологічний симбіоз: Інтеграція інновацій у сферах оборонних технологій, кібербезпеки та енергетики для забезпечення технологічної незалежності членів блоку.

Економічна солідарність: Формування преференційного торгового простору, що стимулює відновлення інфраструктури та вільний рух капіталу між країнами-учасницями.

Захист демократичних стандартів: Спільна протидія дезінформації та зміцнення інституцій, що базуються на верховенстві права.

Девіз (Слоган):

"Unity Across Oceans, Strength Within Borders" (Єдність через океани, сила всередині кордонів)

 Рада Комісарів CEUTONIA — це вищий орган виконавчої влади та стратегічного планування Альянсу. На відміну від суто політичних з’їздів, Рада Комісарів діє як «технократичний уряд» блоку, де кожен комісар відповідає за конкретний напрямок інтеграції.

Ось детальна структура та принципи роботи Ради:

Александр Стубб: Настав «останній шанс» Заходу обрати шлях Гельсінкі

Вийшла цікава стаття президента Фінляндії Александра Стубба для Foreign Affairs, яка описує кінець ліберального порядку після Другої світової, який тримався на домінації США, глобалізації та багатосторонніх інституціях на кшталт ООН, СОТ, МВФ і Світового банку. 

Цей порядок зруйнували провальні війни США, фінансова криза 2008 року, стрімке зростання Китаю та повномасштабна агресія росії проти України, яка показала, що навіть постійний член Радбезу може брутально порушити правила. 

Замість багатосторонності формується жорстка багатополярність, де великі центри сили домовляються між собою, а менші держави ризикують стати заручниками «великих угод».

Сучасний світ Стубб описує як трикутник: глобальний Захід, глобальний Схід і глобальний Південь. 

Захід — це приблизно 50 демократичних ринкових економік, орієнтованих на правила, Схід — близько 25 держав на чолі з Китаєм та його партнерами, які хочуть послабити або змінити порядок, що домінував після 1945 року. Глобальний Південь — це приблизно 125 країн Африки, Азії та Латинської Америки, багато з яких стали «державами-гойдалками» й дедалі менше хочуть слухати лекції Заходу, але водночас не готові просто продаватися за китайські інфраструктурні гроші.

Як відповідь Стубб пропонує «реалізм, що базується на цінностях» — не наївний пацифізм і не цинічний «угодовий» реалізм, а жорстка політика з твердим ядром принципів. Для Фінляндії це означало відхід від старої «фінляндизації» та вступ до НАТО після 2022 року, оскільки компроміс із агресором за рахунок суверенітету й території є неприйнятним, зокрема й для України. Для Заходу в цілому це означає: триматися за права людини, верховенство права, суверенітет, але водночас говорити з Африкою, Азією й Латинською Америкою як з рівними, пропонуючи інвестиції, доступ до ринків і частку реальної влади.

Ключовий інструмент — радикальна реформа глобальних інституцій. Стубб пропонує: постійне представництво Африки та Латинської Америки в Радбезі ООН, відміну права вето, автоматичне призупинення членства держави-порушника Статуту, а також «розморозку» СОТ із більшою прозорістю субсидій та гнучкішими процедурами ухвалення рішень. Паралельно США мають визначитися, чи готові знову інвестувати в багатосторонність, від якої самі виграли, а Китай — чи буде він заповнювати вакуум через співпрацю або агресивне силове проєктування, зокрема в Індо-Тихоокеанському регіоні.

На наступне десятиліття Стубб малює три сценарії: затяжний керований безлад, повний колапс правил із «війною всіх проти всіх» або новий збалансований порядок між Заходом, Сходом і Півднем через реформовані інституції. Він протиставляє логіку Ялти (сфери впливу великих держав) логіці Гельсінкі 1975 року (загальні правила для всіх) і вважає, що це «останній шанс» Заходу обрати шлях Гельсінкі — поділитися владою, перестати лицемірити й збудувати систему, де дрібні й середні держави, включно з Україною та Фінляндією, не стають розмінною монетою.

Тарас Чухліб: "Україна має поглинути Росію і стати лідером на Євразійському континенті"

Основи геополітики, як світової науки, заклав свого часу німецький вчений Фрідріх Ратцель, який визначив геополітику як «географічний розум» держави та запропонував наукову концепцію, що розглядає державу не в статичному стані, як постійне і незмінне утворення впродовж багатьох віків, а в динаміці – як справжній живий організм, який «живе і зростає».

Власне, керуючись 7 принципами просторового існування та збільшення світових держав, які визначив професор Ратцель, хочемо накреслити геополітичний шлях Української Держави у майбутнє:

Перший принцип – зі збільшенням простором Української Держави у першу чергу має зростати простір Української Культури;

Другий принцип – просторове збільшення Української Держави повинно передбачати стрімкий розвиток ідей, технологій, торгівлі тощо – тобто підвищену активність кожного українця у всіх сферах життя Української Нації;

Третій принцип – збільшення простору Української Держави має передбачати приєднання і поглинення інших держав та народів і насамперед Російської федерації та її народів;

Четвертий принцип – кордон є периферійним органом Української Держави, ознакою його збільшення, сили чи слабкості, змін в державному організмі;

П’ятий принцип – під час свого зростання Українська Держава має прагнути увібрати в себе найбільш цінні елементи фізично-географічного оточення;

Шостий принцип – поштовх до територіального зростання Української Держави має прийти ззовні від більш розвинутих держав та цивілізацій;

Сьомий принцип – наша Українська Держава та Українська Нація мають домінувати на Євразійському континенті та бути лідером серед її націй і держав.

Директор Інституту геополітики, доктор наук Тарас Чухліб

Валерій Пекар: Ім'я проблеми -- Китай

Китай наздогнав Америку, і що з цим робити, ніхто не знає.

Тож завдання американської зовнішньої політики насправді не таке легке, як може здатися на перший погляд.

1. Китай претендує на позицію світового гегемона, зайняту нині Америкою. Перший крок до цього -- китайська експансія у Південно-Східній Азії, успіх якої означає початок незворотного занепаду Америки й піднесення Китаю на першу сходинку.

2. Китай живиться російськими ресурсами та тішиться одноосібним правом власності на росію. Відірвати росію від Китаю не вдається. (Це можна зробити, розділивши росію на частини, але поки Америка не готова до такого радикального шляху.) Залежність росії посилюється, і це загроза для США.

3. США не мають хорошого рішення, як протистояти Китаю, й постійно шукають його. Але якщо Китай має росію не просто сателітом, а фактично васалом, залежною країною, то рішення немає взагалі. Бо ніхто не знає, як воює Китай (остання китайська сухопутна війна була півстоліття тому, морська півтора століття тому, обидві провальні для Китаю). Але всі знають, як воює росія: закидує супротивника мільйоном трупів. 

4. Тому США бояться колапсу росії, звідси така обережність щодо санкцій та інших форм тиску. Обидва сценарії -- колапс влади в росії та консолідація влади в росії -- ведуть її до падіння в обійми Китаю. Китай все чудово розрахував і спланував. Що тепер робити Америці?

Тож не звинувачуйте американців в нерішучості. На кону доля світу загалом й Америки зокрема. Тут потрібна обережність і виваженість.

Що робити нам? Показати американцям третій шлях, який вже бачать окремі європейці: деколонізація, деімперіалізація росії. Завдання надзвичайно складне.

Туранли, Ф. Україна і Туреччина можуть бути співзасновниками організації «Балтійсько-Чорноморсько-Каспійська Дуга»

Туранли, Ф. Україна і Туреччина можуть бути співзасновниками організації «Балтійсько-Чорноморсько-Каспійська Дуга» // Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози, та шляхи їх подолання. Матеріали круглого столу 30 квітня 2025 року. Тези доповіді. Під загальною редакцією О.В. Березюка. Київ: Інститут глобальної політики, 2025. С. 29–30. 68 с. 

https://igp.org.ua/publikacii/specizdaniya/ekologichna-bezpeka-i-naslidki-vijni-vikliki-zagrozi-ta-shlyaxi-їx-podolannya-anglijskoyu-movoyu-2

Вийшла друком збірка матеріалів круглого столу на тему «Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози та шляхи їх подолання» англійською мовою

На запрошення до обговорення надзвичайно важливих для нашої держави подій і їх наслідків відгукнулося чимало фахівців, серед яких були колишні і чинні військовослужбовці. І це зрозуміло, адже в Україні триває російсько-українська війна, що впливає на всіх без винятку українських громадян і, зокрема, позначається на екології українських земель. Ба більше, наслідки такої війни даватимуть про себе знати і після її закінчення. І не лише як результат того, що відбувається сьогодні, але й попередніх років, коли протягом тривалого часу нам не вдалося дати собі раду зі «спадщиною» від СРСР. Це і зброя і боєприпаси, і не використане спеціальне пальне, і утилізована техніка тощо.

Амвросий фон Сиверс: О колониализме и quasi-колониализме

    Как правило, я пишу то, что многим не нравится - по очень многим, и зачастую противоположным, причинам. Однако, сие востребовано по долгосрочным причинам, ибо не является конъюктурным. НА аналитику не претендую, но отмечаю определенные мало понимаемые детали.

      Некоторое время назад читал лекцию перед т.н. "Молодыми Британскими Политиками", чем остался весьма доволен. Почему? Нет, не потому что самовыражался, а потому что они многие понимали, задавали важные вопросы, спорили и т.д.

    Тезисы из своего доклада я сформировал в небольшую статью и предложил ее своему долголетнему френду Вадиму Штепе опубликовать в его region.expert, что было принято к разсмотрению но впоследствии отвергнуто по очевидным причинам. Посему ныне выкладываю сей текст в ФБ.

QUASI-КОЛОНИАЛИЗМ

         Казалось бы, минуло много лет после анти-колониального дискурса, и вот вновь многие авторы обращаются к нему. Непоятно даже, справеливо или несправедливо, надуманно или истинно. Существует весьма отчетливая тема утверждающая, что колониализм имеет место быть. И оный непосредственно связывается с т. н. «империализмом», - буквально по Ленину, некогда написавшему «Империализм как высшая стадия капитализма», и продолженную Кваме Крума «Неоколониализм как последняя стадия империализма» (1965). Минуло достаточно времени, дабы провести определенную ревизию данных взглядов, как бы отстраненно, с нашей точки зрения, т. е. в совершенно иной исторической обстановке. Собственно, стоит поставить самый важный, а что есть колониализм по существу?