Віталій Портников: Ми просто переможемо, хоча й гіркою ціною. Солоною ціною. Переможемо разом

Після чергового виступу Володимира Зеленського велика частина моїх співвітчизників знову почне обговорювати, на яких умовах можна закінчити війну, чи доцільно замінити перспективу євроатлантичної інтеграції якимись іншими гарантіями безпеки, чи можна жертвувати територіями, до чого тут референдум і чи можна його проводити під час війни…

Я прекрасно розумію владу, яка хоче якнайшвидше закінчити цю жахливу війну. Я прекрасно розумію кожного політика, який хоче зберегти свої перспективи на майбутнє. Я прекрасно розумію кожного українця, який хоче повернутися до мирного життя. Хоче, щоб його діти повернулися до мирного життя. 

Але я не представник влади, не політик, який замислюється про перспективи, я навіть не етнічний українець. Тому мені доводиться говорити про реальність. 

Під час Другої Світової війни євреї також думали, як вижити під Гітлером. Це природньо. Хтось сподівався, що гітлерівці просто переселять його з сім’єю у інше місце - і забудуть. Хтось думав, що він взагалі не єврей, бо навіть його батьки вже були не юдеями, а християнами - який він єврей! А хтось навіть сподівався, що від смерті його врятує співробітництво із вбивцями, що якщо він сам стане учасником знищення власних співвітчизників, його не чіпатимуть. 

Ну і згоріли всі. Всі, до кого фюрер міг дотягнутися. Бо коли ухвалюється рішення про остаточне вирішення питання, вбивають кожного - і того, хто опирається, і того, хто співробітничає, і того, хто ходить до синагоги, і того, хто відвідує церкву. Навіть тих, кому подобається сама ідеологія фюрера - вбивають також. Може, наостанок, але вбивають. 

Зараз українці абсолютно в такій самій ситуації - хоча багато хто тут і у світі цього не усвідомлює, не бажає усвідомлювати, як не бажали усвідомлювати в темні роки Голокосту. Мова йде про остаточне вирішення українського питання. Знищать усіх, до кого дотягнуться. Мені не допоможе те, що я єврей - того, що я пишу ці рядки українською мовою і визнаю сам факт існування української нації, достатньо для того, щоб я перестав існувати. Ніякому «російськомовному українцю» не допоможе те, що він хоче й надалі розмовляли однією мовою з Путіним - самого факту того, що він вважає себе українцем й визнає право інших спілкуватися українською, вже достатньо. Помітьте: мобілізованих з окупованого Донбасу зараз женуть перед російською солдатнею, використовують, як гарматне м’ясо для полегшення бойових задач «справжніх арійців». Й нікого не цікавить, чи хотіли ці люди жити в Україні, чи сподівалися, що Путін забере Донбас. А українські громадяни в Росії - ті, хто свідомо обрав життя в Росії вже після нападу у 2014 році й думав, що їх за це вважатимуть своїми? Чого їх зараз заарештовують, підозрюють, доводять до самогубства?