Андрій Поцелуйко: «Веда Словена»: між фольклорною традицією та міфологічною реконструкцією

«Слов'янська Веда: болгарські народні пісні з доісторичної та дохристиянської епох» — суперечливий збірник народних пісень, виданий боснійським хорватом Стефаном Верковичем у двох томах 1874 і 1881 роках. Збірка вперше представлена в травні 1867 року на Першій Всеросійській етнографічній виставці в Москві, де викликала сенсацію. Тексти передав Верковичу болгарин Іван Гологанов з села Тарліс, який стверджує, що записував їх протягом 12 років. Два томи «Веда словена» містять 23 809 віршів. Села, де зібрані пісні та легенди, лежать в Татаро -Пазарджицькій Каазі (Сельча, Чавдарлі, Касаклі, Доспат, Ціцюво, Плетена) і в Неврокопській Каазі (Джиджево, Теплен, Крушево, Карабула, Дольно -Дряново, Рібниця, Абланіца). https://uk.wikipedia.org/wiki/Слов%27янські_Веди

«Веда Словена» посідає особливе місце в історії вивчення південнослов’янської міфології. Уже понад століття навколо цього корпусу текстів точиться суперечка: чи маємо справу зі справжніми залишками дохристиянської традиції, чи з масштабною містифікацією XIX століття? Однак сама постановка питання в категоріях «автентичність — фальсифікація» дещо спрощує проблему. Навіть якщо відкинути можливість збереження у «Веді Словені» давнього слов’янського епосу в його безпосередньому вигляді, залишається інше питання: чи могли окремі її сюжети походити з реальної народної традиції — легенд, апокрифів, календарних пісень і казкових переказів?

Саме порівняння «Веди Словени» з незалежно записаним болгарським фольклором показує, що така можливість не повинна бути відкинута апріорі.

Найважливішою особливістю цього порівняння є те, що незалежні паралелі набагато частіше виявляються на рівні сюжетів і міфологічних мотивів, ніж на рівні імен богів. Це принципове спостереження. У «Веді» ми зустрічаємо Вишну, Сурву, Огнебога, Білого Бога, Злату Матір, Млада Бога, Живу Юду та інших персонажів. Проте далеко не всі вони мають незалежні відповідники в болгарській народній традиції. Натомість самі структури оповідань іноді виявляють напрочуд близькі паралелі.

Особливо показовим є колядний комплекс Коледи та Млада Бога. У «Веді Словені» Коледа виступає як сакральна постать, пов’язана з оновленням світу, а Млада Бог — як божественна дитина, народження якої має космологічне значення. На перший погляд цей сюжет міг би здатися специфічною конструкцією «Веди». Проте в незалежно записаних болгарських колядних піснях також зустрічається Божа Мати, яка народжує Млада Бога саме в колядному контексті.

Таким чином, перед нами не просто збіг окремих імен, а цілий комплекс: Коледа — сакральний час — Божа Мати — народження Млада Бога — оновлення світу.

Цей факт істотно змінює оцінку відповідного матеріалу «Веди». Він не доводить існування дохристиянського бога Коледи саме в тому вигляді, в якому його описує «Веда Словена». Але він демонструє, що мотив божественного народження в колядному циклі має самостійне фольклорне існування. Отже, автор або укладач «Веди» не обов’язково створював цей мотив ex nihilo; він міг розгорнути в епічну форму вже наявний фольклорний матеріал.

Николай Пегасов: Как создавалась "Калевала"

В 1820-е на волне, как обычно, романтизма, финские интеллектуалы решили, что неплохо бы обзавестись собственным национальным эпосом: не может же его не быть? У всех есть, и у нас где-то был. В конце 1820-х Элиас Лённорт, практикующий врач и финн по национальности (со шведской фамилией), совмещая объезды деревень (для осмотров и вакцинации) с расспросами «а кто у вас знает старинные песни?», выяснил: у его родных суоми (то есть финнов, в древнерусском — «сумь») сохранились только бытовые песни и сказки, и — самое страшное — всё это насквозь пропитано христианской культурой. Такая национальная мифология финским учёным была не нужна. И возникла удивительная идея: поискать мифологию суоми у других этносов.

В 1832 году во время третьей экспедиции по Финляндии Лённорт пересёк границу Великого княжества, попал в российскую Карелию и с восторгом убедился, что карелы поют древние руны (сказания) на архаичном и почти понятном для финнов языке. Лённорт первым из финских фольклористов отправился к беломорским карелам — в Кемский уезд Архангельской губернии (та самая «Кемска волость» из комедии Гайдая). И вот там он открыл несколько талантливых сказителей и десятки сказаний в тысячи строк. Начало «Калевале» было положено: Лённорт выпустил компиляцию рун из Кемского уезда в 1835 году именно под таким наименованием.

Соратник Лённорта, Даниэль Европеус (обожаю эти «цивилизаторские» фамилии, которые шведы выдавали финнам) поехал записывать руны у олонецких карел и его осенило, что можно поискать фольклор и у других финно-угорских народов. И отправился он к инграм (ижорам; по ним названа Ингерманландия), жившим у самого синего моря к западу от Санкт-Петербурга. Там он записывает мощный цикл самобытных рун. Наконец, Лённорт и его последователи послушали, что за руны поют ваты (древнерусская «водь»). На основе новых записей Лённорт дополняет «Калевалу» и издаёт заново в 1849 году, причём её объём текста вырос почти вдвое.

* * *

А теперь обсудим методы Лённрота. Как вы уже поняли, он и его единомышленники собрали песенный фольклор не у суоми (финнов), а у различных малочисленных финно-угорских народов: в середине XIX века численность беломорских карел оценивается в 20000 человек, олонецких — 60000, ингров — 18000, ватов — лишь 5000. При этом беломорские карелы почти не контактировали с олонецкими, а ингры и ваты вряд ли знали об их существовании. С точки зрения лингвистики, ижорский язык — наиболее близок финскому и часто считается его диалектом, карельский относится к финскому примерно как русский к белорусскому, а вот водский язык принадлежит к другой ветви балтийских финских языков — он ближе к эстонскому и не взаимопонятен с финским, примерно как русский с польским.