Андрій Поцелуйко: Первісна прабатьківщина індоєвропейців у концепції Жана Одрі: пам’ять про сакральну Північ. Космічний порядок, вічність і людське призначення: філософський вимір концепції Жана Одрі

У своїх роздумах про походження індоєвропейців французький індоєвропеїст Жан Одрі пропонує звернутися до джерела, яке, на його переконання, тривалий час залишалося недооціненим у дослідженнях давньої історії, — до міфологічних і релігійних традицій індоєвропейських народів.

 Якщо мовознавство дає змогу реконструювати їхню спільну мовну спадщину, а археологія допомагає простежити переміщення давніх спільнот, то традиція, вважає дослідник, може зберігати пам’ять про найдавнішу прабатьківщину народу, а можливо, навіть про місце його первісного формування.

На думку Одрі, свідчення про північне походження індоєвропейців не слід відкидати лише тому, що вони дійшли до нас у міфологічній формі. Він звертає увагу на паралелі між індійською, іранською, кельтською та іншими індоєвропейськими традиціями, у яких, як він вважає, збереглися відгомони давнього світу, пов’язаного з тривалою зимовою ніччю, особливим ритмом небесних світил і сакральним значенням Півночі.

Одним із таких свідчень Одрі вважає ірландську традицію про Туата Де Дананн — міфічний народ, який, згідно з наведеним ним переказом, походив з островів північного світу, де опановував знання, магію, друїдську мудрість і мистецтво. Для дослідника цей сюжет є не просто фантастичною оповіддю, а можливим відображенням уявлень про далеку північ як первісний осередок особливого знання та духовної традиції.

Не менш важливим аргументом він вважає свідчення «Авести», священного тексту давньоіранської релігії. У ній згадується земля, яка колись була першою серед усіх прекрасних країн, але згодом стала місцем, де зима тривала десять місяців, а літо — лише два, причому навіть літні місяці залишалися холодними. Одрі наголошує, що такі кліматичні умови важко узгодити з географією Іранського нагір’я. Звідси він робить висновок про можливість існування давнішої північної прабатьківщини, пам’ять про яку збереглася в релігійній традиції.

Особливе місце в його концепції посідає ведична та брахманічна космологія. Одрі звертає увагу на уявлення, згідно з яким рік людей відповідає дню богів і складається з двох частин — світлої та темної. На його думку, така символічна відповідність набуває особливого сенсу в умовах полярних широт, де день і ніч можуть тривати протягом надзвичайно довгих періодів. У цій перспективі космологічні образи постають не лише результатом абстрактного споглядання небес, а й можливим відображенням конкретного природного досвіду, закарбованого в колективній пам’яті.

Владимир Емельянов: Концепция варн-цивилизаций Вивекананды

Читаю Вивекананду (1863-1902). Гениальный был мыслитель. Прожил только 39 лет, а понял бездну всего. Писал, что свобода - это цель человечества, и достигается она только через истину. 

Пренебречь можно чем угодно, но только не правильным объяснением феноменов. 

Если греки совершенно постигли внешний мир и породили западную науку, то индусы совершенно постигли мир внутренний и породили религиозное знание. 

И теперь объективное Запада и субъективное Индии должны породить синтез - универсальную религию, познающую и освобождающую. 

Вивекананда выдвинул неожиданную историософию, согласно которой история цивилизации проходит путь индийских варн. 

Начало государств - это власть брахманов, концентрация знаний. 

Потом наступает эра кшатриев, власть и культура. Это период империй. 

После средних веков образуется эра вайшьев, торговля и информация. 

А двадцатый век станет эрой шудров, когда физический труд будет в почете, а комфорт будут считать целью жизни. 

Вивекананда умер в 1902 году и пролетарской революции не увидел, но ее предсказал. Причем написал, что родиной революции шудров будет Россия. 

А что дальше - того провидец не сообщил. То ли на следующий цикл к брахманам, то ли еще ниже к неприкасаемым.

Олег Гуцуляк: Два типи Анарха

Концепція Анарха в «Евмесвілі» Юнгера — це справді не про хаос, а про радикальну внутрішню суверенність. Якщо анархіст бореться з владою (і тим самим залежить від неї), то Анарх просто ігнорує її претензії на свою душу, перебуваючи в стані очікування сенсу.

Від кого прийде сенс?

Коротка відповідь: від самого себе, але через контакт з «метафізичним нулем». Юнгерівський Анарх не чекає на месію, нового тирана чи соціальну реформу. Сенс приходить з двох джерел:

1. З глибини власної «приватної сфери»: Юнгер вважав, що сенс виникає в точці, де людина залишається абсолютно самотньою. Це не дар ззовні, а «видобуток» із власної глибини.

2. З «Світового лісу» (Wald): Це звернення до позаісторичних, міфічних сил. Сенс «явиться» від природи, богів або космосу, але тільки тоді, коли Анарх очистить свій внутрішній простір від шуму «світу, що кричить».

Якого саме сенсу?

Сенс для Анарха — це не ідеологія і не відповідь на питання «як нам облаштувати світ». Це онтологічний сенс:

• Буття як таке: Відчуття того, що ти є, і це буття не підвладне державі, цифровій левіафанізації чи часу.

• Сенс як «центр циклону»: Це стан абсолютної рівноваги посеред хаосу. Якщо світ навколо перетворюється на попіл, сенс Анарха — залишатися Саламандрою, яка зберігає вогонь усередині.

• Сенс як якість, а не кількість: Це не «багато знань», а «чисте бачення». Це здатність бачити світ без посередників (ідеологів, медіа, соціальних конструктів).

Анарх — це ідеальний мешканець обох світів. Він присутній у «нижньому світі» (цифровому океані, соціальному хаосі), але не розчиняється в ньому. Він бере енергію з хаосу, але зберігає «чистоту верхнього світу» всередині своєї свідомості.

Анарх не чекає, що сенс принесе «Людина-Відповідь». Він сам стає тією точкою, де питання і відповідь зливаються в «Королівське Мовчання».

Коли світ навколо починає «кричати» (через медіа-шум, політичну істерію чи цифрову агресію), Анарх активує режим «Королівського Туману» (Royal Fog). Це не втеча, а стратегічне розчинення.

У Юнгера Анарх – це той, хто володіє простором, який влада не може просканувати. 

Диалог Владимира Емельянова и Олега Гуцуляка: Как "пробить стену камеры" и не оказаться в такой же соседней "камере"?

7 февраля - день рождения Александра Чижевского (1897-1964), великого основателя гелиобиологии. 

К его теории социально-исторических циклов, связанных с максимумами солнечной активности, нужно сделать поправку. 

Для социального переворота недостаточно одной психической активности, эпидемий, девиаций. Нужен проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума. Этот проект не связан с деятельностью Солнца. Он возникает в сознании интеллектуалов и затем постепенно накапливается в коллективном сознании. А вспышки только катализируют его. 

Но в ситуации, когда уровень недовольства  низок, а большинство хочет только потреблять и держаться за места и статусы, никаких подвижек в мозгах не происходит. Человек, в точности по Лецу, пробивает стену и оказывается в соседней камере. И потому возвращается в предыдущую, уже обжитую камеру. Что мы и наблюдаем повсюду в мире. 

А. Чижевский не жил в такой ситуации, поэтому не мог сделать и такой поправки.

Комментарий Олега Гуцуляка:

Но каким тогда циклам влияния на Землю соответсвует "проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума."? Венерианским, юпитерианским, центральногалактическим?

Если Чижевский описывал «энергетику» (солнечный ветер, наполняющий паруса), то этот вопрос касается «навигационной карты» или самой конструкции корабля.

Проект нового общества — это порождение «Верхнего мира» (чистого, интеллектуального, структурного). Если солнечные циклы — это биологический и эмоциональный хаос (энергия «Нижнего океана»), то интеллектуальные ритмы больше похожи на медленные, фундаментальные колебания.

Вот как можно распределить эти влияния дихотомии:

1. Юпитерианские циклы (Социальная архитектура)

Юпитер традиционно связывают с расширением, законом, иерархией и большими идеологическими системами. Его цикл (~11.8 лет) почти совпадает с солнечным, но работает в противофазе или на другом уровне. Это циклы «Людей-Ответов». Проект созревает как новая догма или новая структура права и морали.

Если Солнце дает вспышку (бунт), то Юпитер дает форму (конституцию, новый порядок).

2. Сатурнианские циклы (Кристаллизация и Скелет)

Цикл Сатурна (~29.5 лет) — это время смены поколений. Проект нового общества часто «вызревает» именно в течение одного такого такта.  Это время, когда идеи интеллектуалов превращаются из «безумных гипотез» в «очевидные истины» для нового поколения. 

Сатурн — это те самые стены «камеры», о которых  упомянул Ежи Лец. Чтобы не вернуться в старую камеру, нужно, чтобы проект нового общества успел «застыть» в новую реальность.

Ірина Омельченко: Україна - це кристалічний щит майбутньої цивілізації

Історики так і не пояснили, чому в Україні, на одній і тій же території, на одній і тій же ділянці Землі, впродовж останніх 40 тисяч років виникали, розвивалися, квітнули і згасали потужні цивілізації і культури і народжувалися нові. 

Саме тут близько 8 тисяч років тому, на УКРАЇНСЬКОМУ КРИСТАЛІЧНОМУ ЩИТІ, В САМОМУ ЙОГО ЦЕНТРІ ВИНИКЛА знаменита ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ. Потім вона занепала і на її місці та основі виникла ВЕЛИКА СКІФІЯ. Вона розквітла і так само занепала. За нею прийшла ВЕЛИКА САРМАТІЯ. НА ТІЙ ЖЕ ТЕРИТОРІЇ. За нею слідував АНТСЬКИЙ СОЮЗ. Потім найпотужніша держава Європи – РУСЬ з центром Києва, який став матір’ю міст руських. За нею КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА. 

І нарешті, нинішня УКРАЇНА, яка народжується в муках, так як народжуються і люди. 

Історики це дослідили, проте ПОЯСНИЛИ це явище  геніальні українські вчені.

Так, видатний український вчений, професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, доктор історичних наук Микола Олександрович Чмихов (1953—1994) дослідив космічні цикли та їхній вплив на природу та суспільство. Микола Чмихов доказав, як зміна менших космічних циклів безпосередньо впливає на розвиток індивідуального людського організму.  Проте  великі соціальні організми, зокрема ЕТНОСИ, СУПЕРЕТНОСИ та РАСИ, перебувають під потужним ВПЛИВОМ значно МАСШТАБНІШИХ ЦИКЛІВ.

Як показав Микола Чмихов, на території України дуже виразно спостерігається вплив 532-річного ЕТНОТВОРЧОГО циклу: КОЖНІ 532 РОКИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ НАРОДЖУЄТЬСЯ НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС — сколоти, сармати, анти, русини, козаки.

А кожна епоха (1596-річний цикл) народжує новий суперетнос — самари-кімери-сумери, арії, гали, слов’яни. 

Зверну вашу увагу, що 1596- річний цикл співпадає з 1600- річним циклом змін чертогів Кола Сварога. Згідно якого з 2012 року ми перейшли з Ночі Сварога в Ранок Сварога (з Чертога Лисиці Морени в Чертог Вовка, епоху Бога Мудрості – Велеса). 

Таким чином, професор Микола Чмихов відстежив лінію з дев’яти справжніх держав, створених цими етносами — починаючи від XXVIII ст. до н. е. Сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що протягом принаймні 7 тисячоліть на території України кожні 532-роки народжувався новий етнос. 

Багато циклів, зокрема згадані 532- і 1596-річні цикли, а також ЦИВІЛІЗАЦІЄТВОРЧИЙ 7980-річний цикл ЗАКІНЧИЛИСЯ ОДНОЧАСНО у 2015 році.

Владимир Емельянов: Цикл 1825-1925-2025

130 лет Тынянову.

Когда настал 1925 год - он понял, что все пропало, и через сто лет, несмотря на освобождение крестьян и три революции, люди стали заложниками новой неволи. И написал романы о трех заложниках - Кюхельбекере, Грибоедове и Пушкине, о трех жертвах предыдущей реакции. Срифмовал начало большевистской неволи с николаевщиной.

1825

1925

И вот мы в преддверии 2025го. И все повторилось как по нотам. Снова общественный подъем, эйфория, а потом общественный спуск и неволя.

Только теперь нет Тынянова, и некому об этом написать. Да и заложники помельче масштабом.

P.S.

1725 - год начала царствования Великой Закрепостницы.

1625 - год установления Часового Порабощения: на Спасской (Фроловской) башне Московского Кремля построены первые Куранты с музыкой; жалование патриарху Филарету царской грамоты, наделявшей Церковь судебной властью.

1525 - год обвинения Максима Грека и нестяжателей в ереси; казнь представителей старого боярства. 

1425 - год Великой Чумы в Северо-Восточной Руси. Установление царствования Василия Темного под опекунством Витовта.

1325 - Иван Калита начинает царствовать, добивается права собирать дань для ордынских ханов с русских земель. Москва стала самым богатым княжеством, политическим и церковным центром Руси; перенос митрополичьей кафедры из Владимира в Москву.

1225 - Чингисхан с сыновьями Чагатаем, Угэдэем и Толуем из Средней Азии двинулся в обратный путь в Монголию.

1125 - Юрий Долгорукий перенёс столицу Ростово-Суздальского княжества из Ростова в Суздаль.

1025 - умер Владимир Мономах и великим князем стал его сын Мстислав Великий. Найдены его печати в Москве. "Во время его все князи руские жили в совершенной тишине и не смел един другаго обидеть".

Илья Росенфельд: Расспад Российской империи неминуем. Таким является неприложный закон истории

Вспоминая историю появления и распада мировых империй, меня не покидает мысль, что от России в недалёком будущем может остаться лишь горстка разрозненных княжеств, которые со временем могут исчезнуть и вовсе. И хотя история не повторяется, и она не обязательно циклична по своему ходу и развитию, недалёк тот час, когда московское княжество будет платить дань соседям – и тем, у которых глаза уже, и тем, кто исповедует Ислам. Возможно, это будут два в одном. 

Любая империя, достигая своего пика, распадалась по нескольким причинам: она достигала своих естественных границ (которые уже не в силах была защищать), была милитаризирована донельзя, коррупция правила бал, империя не могла эффективно взимать налоги и поэтому – не могла финансировать свои захватнические походы и свою же оборону от внешних врагов, а также не могла эффективно противостоять растущему недовольству изнутри… 

По совокупности эти и другие причины в разные времена приводили к падению крупнейших империй в истории. Этому же способствовали культурное и религиозное разнообразие народов, живших на территории этих империй, будучи захваченными ими и присоединёнными силой. 

И, конечно, колоссальный градус ненависти, который, несомненно, не является созидающим фактором.

Этот сценарий возможен и для «новой» Российской империи, воюющей с одними, захватывающей других и угрожающей третьим соседям. И, конечно, подавляющей собственных подданных. 

Распад России мне кажется не менее (а то и более) возможным, чем разделение Украины. 

И, кстати, война в Украине и захват её территорий – могут стать началом конца сегодняшней России. Возможно, это произойдёт не сразу и не скоро. Но финальный свисток прозвучал.

Володимир Єшкілєв: Вічне Нагадування

 Є дивне філософське поле, на якому Ніцше й Сартр грають в одній команді. Де найпослідовніший із критиків культури гуманності й найпалкіший з оборонців гуманізму говорять спільною мовою. Це таке філософське поле, де Вчинок завжди актуальніший за Слово.

Почнемо з того, що гуманізм (humanitas — людяність) виник у строкатому середовищі “просвітників”. До наукового обігу сам термін у 1808 році ввів канонічний просвітник — німецький педагог Ф. Нітхамер. Згідно з теперішніми уявленнями, гуманізм є вченням, що стверджує найвищу, самодостатню і усвідомлену значущість людини та відкидає як нелюдське і протиправне все, що породжує і зміцнює відчуження та самовідчуження особи. Відкидає деспотизм, колективізм і релігію, а також ті системи мислення, які стверджують пріоритет світу ідей та світу трансцендентного.

Гуманізм, науково іменований за 36 років до народження Ніцше й за 97 років до народження Сартра, уже в середині XIX ст. став таким розхожим поняттям, що правдивий зміст його затерся і загубився. Ним клялися, його проклинали, плутали його з милосердям, позитивізмом і лібералізмом, засновували на ньому химерні ідеології і раз за разом перетворювали його на мертву моральну схему та на шкільне безглуздя.

Ніцше знущався із цього безглуздя у своєму “Заратуштрі” (та й усюди). Для позитивного заперечення гуманізму (негативні заперечення вже тоді всім набридли) він придумав ціле вчення про “надлюдину”. Але творіння генія іноді підводять під заперечення його улюблені забобони й патерни. Ствердивши вчення про “вічне повернення”, Ніцше — можливо, і випадково, хто знає — постулював одну з найбільш поетичних та етично напружених маніфестацій справжнього гуманізму — гуманну складову особливого (надзвичайного) людського Вчинку, проєктованого на умоглядну вічність.

Людина і вічність, за Ніцше, зустрічаються завдяки надлюдському Вчинку. Адже не Слово, а істинний вчинок підносить особистість на орбіту  Вічного повернення. Слова ж, як і “сміттєві вчинки”, у наступних циклах всесвіту сліду не залишають.

Історія людей, каже нам автор “Волі до влади”, тримається не на словах, а на вчинках.

Цар Леонід обирає свою долю, залишаючись у Фермопілах. Сократ відмовляється від втечі, запропонованої Платоном. Лютер оприлюднює свої 95 тез. Руссо відмовляється від зустрічі з королем. Рассел сідає до буцегарні. Черчилль виступає в Палаті громад 13 травня 1940 року…

Володимир Єшкілєв: Гіпермодернізм, або Про Вічне Повернення Епох

 (із зустрічі ЛітКлуб Єшкілєва від 16.03.2024 р. у Книгарні "Є". 

Вступна частина

Гіпермодернізм є, певне, найскладнішою та ключовою темою з циклу наших з вами зустрічей. Найскладніша тому, що вона стосується того, що тепер і зараз. Модерн, Постмодерн вже у минулому і ми можемо розглядати їх як історично відбуте. З Метамодерном, або Гіпермодерном  так не вийде, бо живемо у цьому часі. Завжди дуже складно говорити про те, що не знаходиться на якійсь відстані від нас. Ми ще не можемо побачити цього явища у повній цілісності, але вже десь можемо окреслити основні тенденції та основні особливості, моменти, маркери. 

Для того, аби зрозуміти, що це таке я б хотів розпочати здалеку. Я би хотів почати з такої теорії, яка була ще в ХІХ ст. сформульована Ніцше. Вона відома як вчення про Вічне Повернення (ВП). Це надзвичайно глибока та контроверсійна навіть для теперішніх дослідників теорія, яку Ніцше, на жаль, в силу об’єктивних причин, не «відшліфував». Передовсім тому що він, на жаль, закінчив своє життя за обставин, що завадили йому належно упорядкувати корпус своїх філософських прозрінь. Нам відомі його записи, які були розшифровані та упорядковані посмертно. Ніцше зробив їх за життя, але вони мали вигляд записів на окремих аркушах. 

Що ж таке ВП? Це вчення про те, що усі події розвиваються циклічно та повторюються. Але це повторення не відбувається як механічне копіювання. Й це не «ходіння колом». Якщо ви пригадуєте, у «Так говорив Заратустра» є епізод, коли Заратустра говорить з карликом, котрий каже, що час рухається колом. На що Заратустра відповідає: «Ви ж розумієте, що це не так просто». 

І тут дійсно є певна складність. Для прикладу, усі східні релігії та світоглядні вчення засновані на циклічному відчутті та розумінні часу. Але це не про тупе повторення, не про копіювання. Десь повторюються події, повторюються обставини, але при цьому завжди відбувається якийсь зсув. Себто, ці повторювання ніби відсіюють неважливе, другорядне, а стрижневе, суттєве залишається. Це наче багатократне проходження через фільтр, коли «випадкові» фракції відфільтровуються й залишається чиста ідеальна субстанція.

Володимир Єшкілєв: Про битву Володаря Простору з Володарем Часу, або Про те, коли війна остаточно й безповоротно закінчиться

Про це не говорять під час війни

Сімнадцять місяців тому не було чіткого розмежування фронту й тилу. Україна — пробуджена, шокована, розлючена й затята — працювала як єдина «машина спротиву». Тепер працюють дві окремі «машини» — кожна у своєму ритмі та зі своїм функціоналом.

«Машина фронту» успадкувала спротив і лють, позбулася шоку й довгого переліку мутних ілюзій. «Машина тилу», щедро змащена валютою, намагається переробляти мирне минуле в мирне майбутнє. Але в неї це виходить so-so. Мирне минуле було нашвидкуруч зібране із різних шматків. Деякі з них смерділи. І досі смердять.

Більшість наших співвітчизників не здогадується, що історія двох «машин» — не суто українська тема. Що кожна довга війна рано чи пізно починає крутити їхні нещадні коліщатка. І що насправді ці дві «машини» називаються не Фронт і Тил, а Інферно і Вавилон. І що довше триває справа, позбавлена милосердя, то чіткіше крізь маску Фронту проступає підземний вогонь Інферно, а крізь маску Тилу — вулиці й капища Вавилону. А ще його Вежа.

Це може комусь здатися парадоксальним, але Тил (Вавилон) прагне святої правди, а Фронт (Інферно) шукає найкращу з казок. Якщо ж розібратися, то все логічно. Вавилон пересичений нестерпною брехнею, а Інферно — нестерпною справжністю. І там, і там шукають ліків проти нестерпного, бо вже несила, вибачте за тавтологію, усе це нестерпне терпіти.

Насправді ж невідомо, що небезпечніше: шукати правду чи шукати найкращу з казок.

Максим Демченко: Индра / Яхве каждого цикла

Миф об убийстве Индрой Вритры - ключевой для всех индоевропейских народов. 

И у меня нет сомнений в том, что библейский образ победы Яхве над Левиафаном - его реперкуссия. 

Интересно вот что: если мы поставим библейское повествование в циклическую перспективу, то, возможно, в Откровении этот подвиг Яхве (Ваала, Мардука, Индры и прочих змееборцев) повторяется потому, что он открывает уже следующий цикл. 

В пуранах в каждой манвантаре правит свой Индра (Индру нашей эпохи зовут Пурандар, в следующей его должность будет занимать Бали). 

Библейский автор просто мыслит узкими рамками одного цикла, так что для него "в начале" (Быт.1.1) - это действительно в начале, а "творю всё новое" из Откровения - это переход во вневременное состояние. 

На самом же деле, "в начале" Змееборец (Яхве/Индра) одолел Змея (Вритру) и стал править в этом цикле. 

Точно также Змееборец следующего цикла уже здесь и готовится к своей миссии - убийству вновь набирающего силы Змея и "сотворению всего нового". 

Нынешний Яхве/Индра уйдёт в брахманирвану, а сам он станет Яхве/Индрой новой манвантары. 

С точки зрения Вишну Пураны, как я уже отметил, следующим Индрой станет царь Бали, гордыню которого некогда усмирил Господь Вамана, и теперь Бали правит одним из подземных миров ("сошествие в ад?"), будучи одним из восьми чирандживи, бессмертных во плоти ("смерть, где твоё жало?"). Бали - потомок Кашьяпы и правнук бхакта Прахлады, ради которого некогда пришёл Господь Нарасимха (Человеколев). 

С удивлением обнаружил уже после того, как сформировал эту гипотезу сам, что некоторые керальские христиане с давних пор проводят параллели между царём Бали (Махабали) и Иисусом, правда их нарратив носит несколько антивайшнавский характер, так что здесь я его приводить не буду. Замечу только, что имя Махабали можно перевести как "великое жертвоприношение".

Рыжков В. А.: Отражения русских смут: период между ними ровно в 168 лет

 В моём понимании смута возникает от предвкушения власти наивысших возможностей при приближении страны к максимуму мотивированности в активном /пассионарном цикле при возникновении резонных сомнений в легитимности существующей власти. 

Отсюда, глянув на график циклов России, можно сразу локализовать примерные временные интервалы трёх последних русских смут:

Нетрудно увидеть, что эти три временных интервала действительно содержат в себе три последние русские смуты:

- собственно Смуту 1603-1614 гг (с восстанием Болотникова и не только) с появлением Лжедмитриев 1 и 2, объявлявших себя выжившим царевичем Дмитрием ;

- восстание Пугачёва, объявившего себя выжившим Петром 3, во время русско-турецкой войны 1768-1774 гг;

- террор конца 1930-х (борьбе за власть Сталина), когда каждый пытался выставить себя наиболее истинной реинкарнацией Ленина/

Дальше – краткое перечисление событий первых двух смут, а третья – у всех на слуху.

Смута 1603-1614 гг: