На думку Одрі, свідчення про північне походження індоєвропейців не слід відкидати лише тому, що вони дійшли до нас у міфологічній формі. Він звертає увагу на паралелі між індійською, іранською, кельтською та іншими індоєвропейськими традиціями, у яких, як він вважає, збереглися відгомони давнього світу, пов’язаного з тривалою зимовою ніччю, особливим ритмом небесних світил і сакральним значенням Півночі.
Одним із таких свідчень Одрі вважає ірландську традицію про Туата Де Дананн — міфічний народ, який, згідно з наведеним ним переказом, походив з островів північного світу, де опановував знання, магію, друїдську мудрість і мистецтво. Для дослідника цей сюжет є не просто фантастичною оповіддю, а можливим відображенням уявлень про далеку північ як первісний осередок особливого знання та духовної традиції.
Не менш важливим аргументом він вважає свідчення «Авести», священного тексту давньоіранської релігії. У ній згадується земля, яка колись була першою серед усіх прекрасних країн, але згодом стала місцем, де зима тривала десять місяців, а літо — лише два, причому навіть літні місяці залишалися холодними. Одрі наголошує, що такі кліматичні умови важко узгодити з географією Іранського нагір’я. Звідси він робить висновок про можливість існування давнішої північної прабатьківщини, пам’ять про яку збереглася в релігійній традиції.
Особливе місце в його концепції посідає ведична та брахманічна космологія. Одрі звертає увагу на уявлення, згідно з яким рік людей відповідає дню богів і складається з двох частин — світлої та темної. На його думку, така символічна відповідність набуває особливого сенсу в умовах полярних широт, де день і ніч можуть тривати протягом надзвичайно довгих періодів. У цій перспективі космологічні образи постають не лише результатом абстрактного споглядання небес, а й можливим відображенням конкретного природного досвіду, закарбованого в колективній пам’яті.











.png)