Вступна частина
Гіпермодернізм є, певне, найскладнішою та ключовою темою з циклу наших з вами зустрічей. Найскладніша тому, що вона стосується того, що тепер і зараз. Модерн, Постмодерн вже у минулому і ми можемо розглядати їх як історично відбуте. З Метамодерном, або Гіпермодерном так не вийде, бо живемо у цьому часі. Завжди дуже складно говорити про те, що не знаходиться на якійсь відстані від нас. Ми ще не можемо побачити цього явища у повній цілісності, але вже десь можемо окреслити основні тенденції та основні особливості, моменти, маркери.
Для того, аби зрозуміти, що це таке я б хотів розпочати здалеку. Я би хотів почати з такої теорії, яка була ще в ХІХ ст. сформульована Ніцше. Вона відома як вчення про Вічне Повернення (ВП). Це надзвичайно глибока та контроверсійна навіть для теперішніх дослідників теорія, яку Ніцше, на жаль, в силу об’єктивних причин, не «відшліфував». Передовсім тому що він, на жаль, закінчив своє життя за обставин, що завадили йому належно упорядкувати корпус своїх філософських прозрінь. Нам відомі його записи, які були розшифровані та упорядковані посмертно. Ніцше зробив їх за життя, але вони мали вигляд записів на окремих аркушах.
Що ж таке ВП? Це вчення про те, що усі події розвиваються циклічно та повторюються. Але це повторення не відбувається як механічне копіювання. Й це не «ходіння колом». Якщо ви пригадуєте, у «Так говорив Заратустра» є епізод, коли Заратустра говорить з карликом, котрий каже, що час рухається колом. На що Заратустра відповідає: «Ви ж розумієте, що це не так просто».
І тут дійсно є певна складність. Для прикладу, усі східні релігії та світоглядні вчення засновані на циклічному відчутті та розумінні часу. Але це не про тупе повторення, не про копіювання. Десь повторюються події, повторюються обставини, але при цьому завжди відбувається якийсь зсув. Себто, ці повторювання ніби відсіюють неважливе, другорядне, а стрижневе, суттєве залишається. Це наче багатократне проходження через фільтр, коли «випадкові» фракції відфільтровуються й залишається чиста ідеальна субстанція.
Й здається, на перший погляд, що ці кола не зв’язані. Оскільки коло нашого життя виглядає нікчемним порівняно з масштабами кола вічності. Це всього лише життя однієї людини, котра встигає зробити надзвичайно мало за і 60-70-80-ть років, що їй відміряні. А якщо ще відняти сон, дитинство та старість, то взагалі на активне творче життя залишається надзвичайно мало. Проте кожна людина свідомо чи підсвідомо приналежна тому, що Ніцше, слідом за Шопенгавером, називав «Волею до влади».
Що це за Воля до влади? Це не просто воля панувати над кимось. Це складніше, це стосується волі як механізму втілення уявлень, мрій та віддзеркалення тієї первісної, фундаментальної волі до творення, волі до ускладнення, що пронизує бульбашку Всесвіту аж від початку його існування. Серед іншого, Воля до влади – це намагання опанувати свою епоху. Намагання залишити максимальний слід у своїй епосі. Намагання «накинути», якщо оперувати мовою постструктуралістів, накинути себе, своє «Я», свою «самість» на час. На холодну вічну гру часу.
Воля до того, аби стати гравцем, майстром своєї епохи. Ми швидко проживаємо своє життя. І оця Воля до влади є ніби вектором, що йде до Вічності. Цей вектор є символом прагнення вирватися з цього швидкого, нікчемного часу людини, «перекинути» свою неповторність, своє «авторство», свій «підпис» на велике коло вічності. Як максимум – перетворити свій індивідуальний час на стрижневий, «майстерський» час цивілізації, людства, Всесвіту. Прискорити або якось загальмувати його, але вплинути на цю течію й у такий спосіб залишитися.
Оцей момент зустрічі нашої волі з Вічністю – це і є той омріяний момент, коли ми отримуємо право, а, радше, виборюємо, завойовуємо право залишитися у вічності. Коли ми фіксуємо себе в ній. Про цей момент Ніцше говорить як про таємну, часто-густо невисловлену Сутність нашого життя. Перехід з малого швидкого кола на оце повільне тисячолітнє. Й намагання викликати на цьому колі, спровокувати на ньому якусь хвильку, якесь ущільнення, мруження, мерехтіння цього кола і в такий спосіб вписати себе у вічність й здобутися до ВП. Тому що на цьому колі все повертається (обертається) вічно.
Ми, звичайно, можемо брехати собі та іншим: «Ні, ні. Нам таке не цікаво. Ми живемо своїм маленьким життям. Боже, навіщо нам та безмежна холодна вічність. Ми хочемо ту і тепер насолодитися теплим життям, ми хочемо розваг та розмноження». Але насправді, у кожного з нас глибоко вмонтовано оце бажання зіграти у велику гру цього світу. Зачепити це коло вічності й залишитися на ньому, у циклах ВП. Це така межова людська гра з часом.
Я ще раз кажу, що вчення Ніцше про ВП колосальне, глибоке, майже неосяжне. Там є дуже багато речей, які ним десь запозичені й зі східної філософії і з кантівських роздумів над проблемою часу. Але цьому всьому він надає ще й свого особистого розуміння, також дуже глибокого. Цьому всьому, звісно, варто було б присвятити якусь окрему лекцію, годинки на три з половиною, щоби про все це вам розповісти. У нас, на жаль, часу обмаль. Тому я намагаюся лише окреслити суть, яка важлива для нас, щоби ми могли зрозуміти дещо про Метамодерн.
Так ось, на цьому колі Вічності в принципі все повторюється. І тому коли ми говоримо що епохи культури, епохи літератури повторювані, то це правда.
Скажімо, Античність мала свій «Модерн» – Епоху Перикла, епоху перемоги афінської демократії над деспотичною імперією Ахеменідів. І це дало великий поштовх мистецтву, культурі Еллади. Це і творчість Фідія й драматургія Софокла, безліч поем, од та оповідань. Зрештою й Сократ з його філософією. Згодом Античність отримала і свій «Постмодерн». Це елліністичний період, коли на перший план виступає цитування та наслідування класичних взірців (наприклад Гомера і Гесіода) та взірців «античного Модерну». Це обігрування, обтанцьовування спадку. Історики знають про що йде мова. В принципі і свій «Метамодерн» був в Античності. Це вже про римські часи. Це вже про зустріч цивілізації Греції з римською експансією, коли уся середземноморська цивілізація Античності переживає свій «другий Модерн».
Тобто, все повертається. Щоби просто ми розуміли з вами, що мова йде про речі, які перебувають у вічному обертання навколо тих тем, які нікуди ніколи не зникали. Гра світу продовжується тисячоліттями. Просто ми мало знаємо про минуле. А там теж було багато цікаво. Не менш цікавого, аніж ми з вами переживаємо тепер і зараз. На щастя, тепер у нас є можливість фіксації. В тому числі й цифрової фіксації, що дає нам ілюзію «довгої пам’яті». Але це лише ілюзія. Тому що ми насправді не знаємо долі цифрових носіїв і всього того, що зараз нагромаджено у якості сукупної пам’яті людства. Що з усім цим буде через 20, 50, 100, 250, 500 років. Ми не знаємо цього. Ми сподіваємося. Як любив повторювати Ніцше, говорячи про «людське, занадто людське», людині властиво сподіватися.
Джерела Темного Майбутнього
Коли йдеться про ніцшеанський концепт Вічного повернення в контексті проблеми Гіпермодерну, ми найперше повинні зрозуміти, що саме повертається. Бо сказати, що повертається Модерн, — це насправді не сказати нічого. То що саме повертається? Спробуємо розібратися.
У фундаменті Модерну XX століття була парадигма помсти “маленьких людей”, “маленьких держав”, “периферійних народів” за століття (якщо не тисячоліття) принижень, помсти за те, що ці маленькі й периферійні вважали несправедливістю, — за експлуатацію вищими класами, за відчуження від влади і власності, за колоніальне гноблення. Енергія помсти рухала Модерном і модерністами. Політиками, культурними героями й митцями тієї доби.
Відповідно, вони обіцяли мільйонам маленьких і периферійних Світле Майбутнє, у якому проблема відчуження (корінна проблема за Марксом) буде розв’язана і всі стануть зайчиками. Мистецтво Модерну, включно з літературою, обслуговувало та підтримувало ці настрої. А іноді — йшло попереду з прапором.
Довго розбирати, де там була реальна несправедливість, а де — спекуляції і фантомні болі. Це — тема окремого есе. Нам важливі наслідки Модерну. Ми називаємо модерністське прагнення помсти так, як на самому світанку епохи назвав його Ніцше, — ресентиментом. Адже кращої назви поки що не придумали.
Отже, у фундаменті Модерну та, відповідно, модернізму було не просто природне прагнення свободи, справедливості, дискурсивної свіжості та нових стилів. Там зачаїлося справжнє чудовисько — Темрява Ресентименту. Вона є передусім у політичних модерних системах. Комуністи закликали помститися експлуататорам і глитаям, нацисти — плутократам, англосаксам і багатим зайдам, а каїніти — біблійному богу. Виникли відповідні безпрецедентно агресивні та ефективні ідеології, які обумовили глобальну історію у XX столітті.
Але це минуло, революції і війни Модерну коштували людству сотні мільйонів життів, океани страждань, моря крові. Врешті-решт людство стомилося, збридилося марними мареннями про Світле майбутнє, відвернулося від політичного модернізму (який у 60-х став геть спекулятивним) й увійшло до спокійної води Постмодерну. Тим більше, що у 60–80-х роках завдяки здобуткам Третьої глобальної індустріальної революції людям стає ситніше жити. Не “краще”, а саме “ситніше”.
А ще ситніше стає у 90-х. Розвал СРСР і Східного блоку відкриває неозорі ринки для старих товарів та забезпечує приплив робочої сили. Нестримно зростає чисельність середнього класу. Закінчення “холодної війни” вивільняє ресурси, які раніше йшли на виробництво танків і ракет. Глобальний Південь отримує своє від подорожчання сировини, від транзитної торгівлі, розквіту туризму та наслідків аграрної революції. Соціальна напруга відчутно падає. І Постмодернізм дискурсивно оформлює це “розслаблення”, це “зниження градуса” прагнень помсти.
Постмодерністське мистецтво з видихом полегшення фіксує цю нову “золоту добу”. Воно повертає до гри й цитатності, до м’якої ревізії минулого та деконструкції канонів.
Історія закінчилася, як стверджував на початку 90-х доктор Фукуяма.
Але минає 40 років — і повстають нові прапороносці ресентименту. Історія не закінчилася, аж ніяк.
У США виникає рух BLM. Він вимагає, щоб керівні верстви, “біла верхівка”, заплатили “гнобленим” за триста років принижень, за рабську працю прадідів на плантаціях, за сегрегацію та суспільну нерівність. Китай знову прагне статусу Серединної Імперії, він проголошує своєю доктриною “сатисфакцію за століття принижень імперіалістами”. Постає путінський режим, що проголошує помсту “англосаксам” і НАТО за “розвал Союзу” та “відвічну русофобію”.
Адже в містерій помсти берегів немає.
Саме це чергове пришестя Духу Важкості з поеми Ніцше, саме цей історичний цикл повернення “дядька Каїна” і стає глобальним фундаментом теперішнього Гіпермодерну, завбачливо проголошеного Жилем Ліповецькі у 2009 році.
Але ми вже зрозуміли: повернення не є механічним. Щось вертається, а щось ні. Нові політики-популісти, як праві, так і ліві, знову закликають “маленьких” і “принижених” до Світлого майбутнього, у якому мають здійснитися їхні заповітні мрії про помсту багатим та успішним, корпораціям, олігархам і рептилоїдам. Куди ж без рептилоїдів?
Але мистецтво, разом із провідними інтелектуалами, не підхоплює цього образу Світлого майбутнього. Воно пророчить Темне майбутнє. Лише Темне.
Чому?
Бо, на відміну від “народних мас”, на відміну від “маленьких” споживачів популізму, митці та інтелектуали мають довшу колективну пам’ять. Інституціональну пам’ять. Дискурсивну пам’ять. А ще митці вже не є тими жебраками з Латинського кварталу часів Модерну, яких описував Генрі Міллер у “Тропіку Рака”. Каста митців уже не в нижчому сегменті суспільства, а у вищому, серед багатих, центрових і задоволених життям. Навіть не дуже успішні митці та інтелектуали тепер не бідують, бо грантів стає на всіх.
Це сите мистецтво шоковане поверненням глобальних настроїв ресентименту. Воно знає, воно дуже добре пам’ятає, чим закінчується прагнення Царства справедливості на Землі.
Це лише зумери бридяться читати Орвела, це з персонажами Саллі Руні наука “Тваринної ферми” не компланарна, а “володарі дум” Гіпермодерного підсоння це давно прочитали й міцно, дуже міцно запам’ятали.
Мистецтво реально боїться, що це кінець “золотої доби”. Кінець епохи стабільних гонорарів, кастових ліфтів і грантів. Що попереду не Світле й навіть не Сіре, а Темне майбутнє.
“Що ви робите?! Навіщо ви руйнуєте наш зручний і прекрасний світ?” — запитують митці в ресентименталів. І малюють у своїх книжках та на всіх можливих екранах жахи прийдешнього Апокаліпсису й майбутнього після нього. Малюють варіанти Темного майбутнього.
Відкриваємо “Високі гори Португалії” Янна Мартеля, один із флагманських романів Гіпермодерну, читаємо про пригоди героя Томаса: “Він мчить крізь простір, залишаючись нерухомим у цьому скаженому русі й безтямно дивлячись перед собою, хоч прагне спокою: спокійних пейзажів, затишних виноградників”. У цьому безглуздому просуванні крізь простір Томас згадує священника Уліссеша (так, тезку Улісса, того самого) і його слова про “мулатську німоту” на острові Сан-Томе, де європейці в тій самій пастці одноманітності, що й місцеві. І нічого доброго в Томаса немає попереду. Лише безглузда смерть серед нетямущих пейзан (сучасної “мулатської німоти”, німоти новітніх рабів XXI століття) і руїна всіх його сподівань.
Цей приречений і безтямний “спокій у скаженому русі” і є стрижневим настроєм Гіпермодерну, або Метамодерну. Це присмертний “час Постмодернізму” в оболонці скаженого часу Модерну Нового Пришестя. І джойсівський Улісс повертається (а може, не повертається, а залишається?) уже як заблуканий клірик, що не має майбутнього ані на тропічному острові, ані ніде в правдивому світі Вічного повернення.
Бо навіть ранній Модерн ніс у собі інтелектуальне ядро, монаду освіченості, а на прапорі Гіпермодерну — диск Пласкої Землі та наріжні гасла конспірологів: “Нікому не довіряй”, “Я хочу вірити”, “Істина недосяжна”
Вони хочуть вірити, але не вірять нікому, бо істина десь поряд, але за межами досяжного. Вони слухають Такера Карлсона і сподіваються, що Трамп зруйнує “глибинну державу”.
Вони реально нічого не розуміють і нічого не пам’ятають. Вони знов запускають стару іржаву карусель простих відповідей на складні запитання. Вони знову стають на шлях, що веде до брами концтабору. Тепер уже цифрового.
І це ж лише початок, це ще зовнішні двори Хаосу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий