Всеволод Павлюк: Руське літописання

 «Повість временних літ», також «Повість врем'яних літ», «По́вість мину́лих літ» — літописне зведення, складене в Києві в XI — на початку XII століття ченцем Нестором та іншими літописцями, яке лягло в основу всього наступного руського літописання. Одна з найдавніших літературних пам'яток в історії України, найдавніша велика літописна пам'ятка української мови.

«Повість минулих літ» — це перша в Київській Руси пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Руси, містить оповіді про виникнення слов'янської староукраїнської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

За зразками «Повісті минулих літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.). У сукупності три літописи називають «Літописом Руським» — великою книгою про події часів Київської Руси у світовому контексті до XIII століття.

"Повість врем'яних літ з богом починаєм. Отче благослови. Повість врем'яних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідси пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю".

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич, руський князь із династії Рюриковичів (Володимировичів). Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира Мономаха на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів — Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став Великим Князем Київським. Тоді йому виповнилося 60 років.

Зміна монархічної династії в Київський Руси за престижними інтересами князівської сім'ї з Володимировичів на Мономаховичів мала бути представлена в історії, як початок слов'янської руської державності Великого Київського Князя Володимира Мономаха - засновника князівської гілки Мономаховичів, тезоіменитих нащадків.

Для цього була допущена фальсифікація початкового літопису Нестора-літописця, який вже помер в 1114 р. За наказом Володимира оригінал "Повісті минулих літ" в 1116 р. з Феодосієвого Печерського монастиря був перенесений до Видубицького Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, який за доручення Володимира почав редагування літопису, вніс до тексту певні зміни, зокрема применшив історичну вагу київського князя Святополка Ізяславовича (династія Володимировичів), натомість виділивши історичну постать Володимира (династія Мономаховичів).

Цей Сильвестрівський (Видубицький) варіант тексту «Повісті минулих літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список назвали Лаврентіївським (Суздальським) варіантом тексту "Повісті минулих літ", вже без імені автора Нестора, в якому героічна епоха руської державності раннього середньовіччя була викреслена з історії східних слов'ян.

Але в 1118 р. один з ченців Видубицького монастиря створив новий список, що призначався для Мстислава Мономаховича, сина Володимира Мономаха. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі і віднайдено на Волині, звідси й походить назва — Іпатський (Волинський) список. Саме цей список зберіг ім'я основного упорядника «Повісті минулих літ» — Нестора.

Несторів літопис за Іпатським (Волинським), також зміненим, списком 1118 року, на відміну від Лаврентіївського (Суздальського) списку, має виразне українське походження; зразки української фразеології, української орфоепії, а також української лексики. Більшість діалогів в Іпатському списку передана фактично давньоукраїнською мовою. На жаль, оригінал "Повісті минулих літ" Нестора-літописця до нас не дійшов.

Так в основному джерелі історії Київської Руси, головному державному літопису - "Повість минулих літ", який до нас дійшов в переписаних списках - в Іпатському (Волинському) і Лаврентіївському (Суздальському) списку, утворення Київської Руси - середньовічної Руської держави та її назву Нестор пов'язує із запрошенням на князювання в 862 р. до новгородських слов'ян - норманських варягів.

Андрей Чернов: Когда на Русь был призван Рюрик

НАЧАЛЬНЫЕ ДАТЫ РУССКОГО ЛЕТОПИСАНИЯ НЕ ВРУТ. НО ПРОСТАВЛЕНЫ ОНИ НЕ ПО КОНСТАНТИНОПОЛЬСКОЙ, А ПО БОЛГАРСКОЙ ЭРЕ

В Повести временных лет призвание Рюрика датировано 6370 г. Пересчитывая с классического Константинопольского летоисчисления, русские историки XVIII века получили 862 г. по Р. Х. 

Но вся серия начальных дат ПВЛ дана Нестором по болгарской («старовизантийской») эре, то есть по какому-то болгарскому хронографу. Дело в том, что 6370 г. болгарской эры соответствует 6373 г. по константинопольской эре, то есть имеется в виду 865-866 г. по Р. Х.

Время призвание Рёрика и прихода его на Русь определяется по трем независимым источникам:

– Археологически датированный слой тотального пожара Ладоги, предшествующий приходу Рёрика (ок. 865 г.) и найденный в Ладоге в куче послепожарного строительного мусора рунический стержень.

– Пересчитанное по болгарской («старовизантийской») эре известие о призвании Рёрика указывает на 865–866 г.

– Сообщение Бертинских анналов о мобилизации, объявленной императором в связи с ожидаемым нападением Рёрика Ютландского и данов (867 г.). Нападение не состоялось, а Рёрик просто исчезает из поля видимости западноевропейских хронистов.  Зато в Ладоге появляется Рюрик.

Мои публикации этого сюжета:

А. Ю. Чернов. ВЕЩИЙ ОЛЕГ: КРЕЩЕНИЕ И ГИБЕЛЬ // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Відповідальний редактор Микола Литвин (УКРАЇНА: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Випуск 20: НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича). — Львів, 2011. С. 699–726.

А. Ю. Чернов. ПРОБЛЕМА 6360: Рудименты старовизантийской хронологии в русском летописании // Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2012. Вип. 6. С. 19–36. (Републикация в Староладожском сборнике. Вып. 10. СПб, 2013. С. 288—303).

Кликабельная ссылка - https://nestoriana.wordpress.com/2017/09/05/problema_6360/

Андрей Чернов. ПРОБЛЕМА 6360

Рудименты старовизантийской хронологии в русском летописании[1]

Расширенную бумажную публикацию нижеследующей статьи см. в журнале: Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2012. Вип. 6. С. 19–36.

Русло древнерусского календаря изобилует порогами, омутами и мелями. А порой и топляками. Внешне все гладко, но чтобы плыть по этой реке времян, мало усвоить, что до 1700 г. в России был принят счет от Сотворения Мира и по византийскому канону первым днем года считалось 1 сентября[2], а помимо этого, «книжного», существовал еще и «мартовский» год, начинавшийся на полгода позже византийского сентябрьского, и год «ультрамартовский», на полгода опережавший византийское новолетье.

Известно около двухсот различных эр, утверждавших, что от Сотворения до Рождества Христова прошло от 3483 до 6984 лет. Наибольшее распространение получили четыре эры:

– александрийская, с разницей от Р. Х. в 5492/5493 г.;

– антиохийская, с разницей в 5500/5501 год[3] (называют и иные значения);

– болгарская («старовизантийская»), с разницей в 5505/5506[4] лет;

– константинопольская («византийская»), с разницей в 5507 лет (для января и февраля мартовского стиля); 5508 лет (для марта – декабря мартовского стиля, января – февраля ультрамартовского стиля и января – августа сентябрьского стиля); 5509 лет (для марта – декабря ультрамартовского стиля и сентября – декабря сентябрьского стиля)[5].

Андрей Чернов: О Рюрике, Синеусе и Труворе

Еще в XIX веке в именах трех братьев-варягов видели древнешведскские «sine hus» и «thru varing» («свой дом > род» и «верная дружина»). Но Е. А. Мельникова доказала: такой перевод грамматически невозможен, поскольку «основывается на элементарном незнании древнескандинавских языков: подобные словосочетания невозможны (в 1-м местоимение должно иметь форму ср. рода – sitt и стоять после существительного, во 2-м приведены искаженная форма древнескандинавского прилагательного и несуществующее слово varing, видимо, вместо væringi (мн. ч. væringjar), которое означало начиная с XI в. и позже не группу воинов, дружину, а индивидуального воина-скандинава на византийской службе)».

С. Л. Николаев показал, что имена братьев Рюрика, скорее всего, – неверное прочтение мемориальной скандинавской надписи (или – добавлю от себя – народное осмысление строки из иноязычной героической песни): 

«Надпись могла выглядеть следующим образом – исходя из чисто спекулятивного предположения, что это была надпись на могильном камне, а поставили ее преемник Рюрика Олег и благодарные жители «варяжской слободы» в Новгороде (или в Ладоге?). Ниже в квадратных скобках дается не реконструкция надписи, а возможное содержание:

«[Олег и холмгардцы возвели эту плиту в память] Рюрика, их домов надежного защитника»: [hailaki ok hulmkarþaR ristu stain þis at] rurik sina husa tru uara.

Не знавшие северогерманского языка новгородцы, помня из устной традиции звучание надписи, могли воспринимать три строчки, начиная с общеизвестного Рюрика, как имена похороненных здесь трех братьев, по аналогии с киевскими Кием, Щеком и Хоривом». 

Итак, «…Рюрика, их домов надежного защитника». За этим Рюрика позвали после изгнания оккупантов-находников, когда оказалось, что гражданская смута страшней, чем оккупация. Но для того, чтобы понять это, ладожанам пришлось испить чашу бедствий до дна.

В середине 860-х их город гибнет в тотальном пожаре, и выбор падает на Рюрика по сумме четырех весомых причин, ведь в его активе: 1) мощный морской флот; 2) служба Каролингам и знание, как выстраиваются отношения внутри империи; 3) понимание, как работает рынок куфического серебра; 4) и то, что его дед был конунгом Альдейгии, отец – королем Ютии, а мать – ладожская славянка.

Андрей Чернов: О Рюрике и о коррекции перевода начальных датировок "Повести временных лет"

 – Рёрик Ютландский. Рисунок Виктора Богорада по инсигнии из клада на территории военно-морской базы на острове Вирингене. Изображение перечеканено с персидской монеты Хосрова II, выпущенной в конце VI или начале VII века.

В 2010 г. петербургское издательство «Вита Нова» предложило мне собрать группу исследователей, чтобы на материале археологических открытий последнего времени написать новый комментарий к Повести временных лет.

В основу этой статьи положен комментарий к Повести временных лет, подготовленный А. Г. Бобровым, С. Л. Николаевым, А. Ю. Черновым, А. М. Введенским и Л. В. Войтовичем / Вита Нова. СПб., 2012. В этом издании помещено исследование С. Л. Николаева «Семь ответов на варяжский вопрос». (С. 398–430). Здесь же статья С. В. Белецкого о геральдических знаках Рюриковичей (С. 431–4635) и подборка сведений о Рёрике из западноевропейских анналов (С. 469–475).

Книга доступна в сети на сайте электронной библиотеки ImWerden

Придерживаясь гипотезы о тождестве Рёрика Ютландского и Рюрика ПВЛ, мы обнаружили ряд нетривиальных соответствий, которые  ускользали от внимания исследователей. Научная биография Рёрика до сих пор не написана, а потому его имя окружает плотное облако мифов и фантазий.

По результатам нашего коллективного исследования, можно сделать вывод о том, что затеянный без малого три века назад Михаилом Ломоносовым спор антинорманнистов с норманнистами напоминает попытку выяснить у ребенка, кого он больше любит, – маму или папу. По всему выходит, что отец нашего героя – датский конунг, а мать ладожанка славянского происхождения. Германские анналы указывают на датское (ютландское) происхождение Рёрика, но упоминают, что в середине 840-х Рёрик, брошенный императором Лотарем в тюрьму, бежал к поморским славянам и несколько лет был их королем. Это согласуется с новгородским преданием о призвании варягов, в котором сказано, что Рюрик был сыном ладожанки Умилы, дочери ильменского старейшины Гостомысла (см. так называемую Иоакимовскую летопись). Сумма новгородских легенд, как, впрочем, и скандинавские саги, рассказывают о связи конунга Рёрика Ютландского с полиэтничным, в том числе и восточнославянским, миром Приладожья. 

Отождествление Рёрика и Рюрика становится очевидными при увязывании друг с другом сведений из письменных источников и новейших археологических открытий. 

Начнем с коррекции летописных датировок. 

Олег Карелін: Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки"

 Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки", лише з єдиним "волоком" через Головний європейський вододіл на Опіллі під Львовом.

Український король Данило збудував свій стольний град Львів на перехресті європейських торговельних шляхів на Головному європейському вододілі, який розділяє Опілля і Львів. 

Річки і потічки з однієї околиці міста течуть до Балтійського (Варязького) моря, а з іншої - до Чорного (Руського) моря. 

У Львові існує старовинна легенда про те, як львівський патрицій у Середньовіччі збудував розкішний палац на Кортумовій горі під Львовом. Дощові води з одного схилу черепичного даху стікали в Чорне море, а з другого - в Балтійське. Маленькі дітлахи галицького багатія пускали дерев'яні човники, які допливали до двох далеких морів. 

Давні і сучасні львів'яни, оселившись на суходолі Львівського плато, завжди мріяли про велику воду, про велику ріку, про море. Морська тематика - морські вітрильники, чайні кліпери,, великі лодії-дракари з високими щоглами під повними вітрилами, чудернацькі морські риби і чудовиська назавжди закарбувалися в середмісті на старовинних фасадах львівських кам'яниць. 

Інтер'єр костелу Святого Миколая, покровителя мореплавців і подорожніх, на вулиці Драгоманова виконаний у морському стилі. Велеченький якір з човна під вітрилом , який плавав по Полтві під підйомним мостом Єзуїтської фіртки експонується біля палацу Потоцьких. 

Більш- менш велике штучне водоймище галичани гонорово називали морем. За Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст. був розроблений і оприлюднений проєкт перетвореняя Львова на морський порт двох морів - Балтійського і Чорного, за рахунок будівництва штучних, як в Європі, судохідних каналів. Через високу вартість і початок Першої світової війни реалізація проєкту не відбулася.

Як відомо з Галицько-Волинського літопису галицькі ріки в ті далекі часи носили води набагато більше, ніж сьогодні, і були судноплавним для човнів і варязьких лодій-дракарів з малим осідком. Про величину судноплавної ріки Білки на галицькому водному шляху "із варяг - у греки", яка плине попри села Білка Королівська і Білка Верхня і великі води ріки у Звенигороді, які творили природну оборонну позицію галицької столиці, можна дізнатися з писемної згадки з літопису - 

"Пішов Всеволод на Звенигород і став по сей бік города, а Володимир по другій, зійшов з гори, а між ними була ріка (Білка.авт.), і Всеволод наказав робити гать кожному із своїх полків, а на другій день перейшли ріку і здобули гори позаду за Володимиром".

 Якщо б ріка Білка тоді була незначним ровом або потічком, що його можна було б перескочити, то в літописі не було б такої згадки про спорудження гатей. Писемна згадка з берестяної грамоти про оплату "лодієвих" послуг, віднайдена археологом Ігорем Свешніковим при розкопках в Звенигороді, засвідчує перевезення вантажів галицькими ріками. 

В дитинстві, в 50-тих роках ХХ ст. мій галицький дід Іван Романишин з Гаїв коло Звенигорода водив мене і показував міні-ГЕС на річці Білка , як тепер називають малу річкову електростанцію на Жукові між Гаями і Звенигородом, води якої крутили лопаті гідрогенератора і вироблена "летрика", як тоді селяни називали електричний струм, справно освітлювала хати навколишніх сіл. 

В чистих річках, не зруйнованих і перенаправленних меліорацією, водилось багато риби і раків.

 Галицький водний шлях "із варяг - у греки" по Дністру, який в європейських хроніках відомий, як соляний і бурштиновий, був коротший і безпечніший від нападу кочовиків, ніж широковідомий торговельний шлях по Дніпру в Великій Україні. 

В столиці торгівлі галицькою сіллю Звенигороді була організована князівська служба по транспортуванню "волоком" в 2 кілометра варязьких лодій- дракарів через Головний європейський вододіл. Водники - мешканці села Водники, що "водили", тягали дракари, мали "споро" добре оплачуваної роботи. 

Костянтин Рахно: Норманізм як панівна історична концепція в СРСР-РФ

Оскільки Карл Маркс був однозначним норманістом, то в СРСР не було й не могло бути жодної іншої офіційної версії походження русі, крім норманської.

Усі провідні радянські історики й археологи volens nolens були норманістами. Інших теорій походження варягів і русі, крім скандинавської, принципово не розглядалося. Коливатися могла лише оцінка їхнього внеску. Публікувалися перекладні норманістські монографії Мінорського й Ловмянського. За ввесь радянський період не було опубліковано жодної наукової монографії, де б розглядалася якась інша версія.

Кілька статей з альтернативною точкою зору коштували кар'єри Кузьміну та Вілінбахову-старшому й життя Єнговатову.

Антинорманізм критикувався як буржуазно-націоналістична теорія.

Існувала заборона на дослідження балтійських слов'ян та публікацію джерел про них після виходу перекладу Гельмольда. Не було перекладено чи перевидано жодної книги про них. Не було проведено жодного спільного дослідження з вченими з НДР.

Особливий внесок у радянський норманізм зробив Артамонов - особистий друг Жданова, старий большевик, слухач промов Леніна. Він був очільником ленінградського відділення Інституту історії матеріальної культури, потім директором Ермітажу й паралельно до кінця життя завідував кафедрою археології ЛДУ. За норманську теорію його ніхто не кривдив.

Учнем Артамонова був сумнозвісний марксист Клейн - автор книги "Інша любов" і решти подібних. Норманіст. Який відкрито за радянських часів себе так позиціонував і вів окремий семінар зі скандинавського походження Русі. За норманську теорію його ніхто не кривдив (він був засуджений геть за інше й швидко відновився). Клейн зорієнтував на норманізм свого підлеглого й близьку людину Лебедева, який теж спокійно займався норманським питанням. Норманістські книги Лебедева, Дубова, Хабургаєва й решти спокійно друкувалися за СРСР величезними тиражами.

Зараз у РФ норманізм є панівною точкою зору. Школа Клейна-Петрухіна домінує. Популяризатори науки типу Жукова з Кадирою від фонду "Русский мир", з якими відверто співпрацює низка українських реконструкторів, навіть "Святослав" вважають скандинавським іменем Свендіслейф і пропагують це. Історика Сахарова, що мав інакші переконання, було звільнено з роботи й розкритиковано в кращих радянських традиціях. 

Незалежно від того, справедлива норманська теорія чи ні, вона не пов'язана з антирадянщиною ніяк і не залежить від політичних переконань.

Олександр Палій: Острів Русів

Однією з причин минулорічного навіженства московського дєда є очевидне походження держави та народу Русі з сучасних українських земель. Офіційно - з Києва, та історія дає підказки, що все могло статись трішечки раніше.

І південніше.

Мова йде про острів, що існував на Дніпрі між сучасними Черкасами, Смілою, та Чигирином. Одна з теорій походження слова Русь

- від назви острову, на якому жив древній і багатий народ.

Археологи, проводячи розкопки на території Росії та України, причому досить далеко від морів та великих озер, знайшли кілька місць, які могли б претендувати на звання «острова русів».

Острів згадується мусульманськими купцями, мандрівниками та літописцями. Вони розповідали, що біля країни Артанія, серед Великої води є великий острів, укритий лісами і болотами, довжиною «три дні дороги на конях», що відповідає теперішнім 130-140 км.

Одна з гіпотез місцезнаходження загадкового острова з'явилася у 60-х роках ХХ століття, коли льотчики допомагали обробляти колгоспні лани з повітря, та звернули увагу на те, що земля між Каневом, Смілою і Чигирином набагато вища від земель, що знаходились навкруги. Сучасні ж технології знімків земної поверхні з космосу дозволяють оцінити ширину русла, яке колись проходило на місці Ірдинського болота, та річки Тясмин.

Виявилось, що нижче Канева, трохи південніше річки Вільшанки, в ті далекі часи Дніпро розділявся на два рукави - правий і лівий:

• правий був судноплавним, іноді до 3 км завширшки. Саме по ньому проходив всесвітньо відомий шлях із варяг у греки. Нині це заплави річок Ірдинь (від села Мошни до міста Сміли) і Тясмину (від Сміли до впадання в Дніпро біля села Стецівка, трохи нижче міста Чигирин)

 • лівий рукав — це теперішнє русло Дніпра. Тоді він був другорядним, але судноплавним.

Між двома рукавами і лежав давній острів у «три дні дороги на конях» — острів Русь. За переказами, руські дружини саме звідси починали походи в половецькі степи, землі Криму, Візантійської імперії. Нині на території колишнього острова стоїть місто Черкаси.

Аргументів цій історії додає два фактори - сучасні Ірдинські болота, є дуже співзвучними з згаданою Артанією (окрім неї араби також згадували Куявію і Славію). І друге - татарське походження назви Чигирин вказує на те, що південні ворота Острова Русів називались виходом з країни («чигир» - вихід, по-татарськи).

P. S. 

Svetlana Lytvyn-Kindratiyk

Цікаво, що там де знаходяться села Прохорівка, Сушки, раніше було містечко Бубнів (всі села нижче Канева) ще 60-х роках дорога (поки її не заасфальтували) була не грунтова, а з суцільного піску. Ми дітьми просто по коліна провалювалися в цей пісок. Як ніби дно ріки, а паралельно цих сіл на відстані десь кілометр тягнеться пасмо височини висотою десь в 5-ти поверховий будинок аж до села Гельмязів, яке вже знаходиться на цій височині. Це пасмо в основному має багато піску, де-не-де було видно карєри з видобутку піску. Автобус Київ-Канів якраз спускається з цієї височини в цю долину й прямує далі.

Омелян Пріцак: Про походження назви Русь

Назва Rus вперше з’являється в латинських каролінґських джерелах у першій половині IX ст. 

У відповідності до поділу імперії Каролінґів на дві культурно-військово-економічні зони — Дунайський і Рейнський регіони — розвинулись дві різні форми цієї назви. 

Перша була південноґерманська (або належна до Дунайського регіону) форма Ruzz-/ Ruz- (/руцц/, /руц/), що виникла внаслідок другого верхньонімецького переміщення приголосних. Її корінь *Rut-/ *Rut-en- був запозичений із кельтсько-вульгарно- латинського незадовго до 600 р. (тобто до переміщення приголосних). 

Оскільки Рейнланд не брав участі в германському переміщенні приголосних, у консонантному репертуарі його мови не було африкати ts (=/ц/). Запозичуючи південноґерманські слова, франки Рейнланду використали сибілянт /s/ для субституції чужого для них /г/ (=/ц/), тобто Ruzz-/Ruz- переходили в Russ- / Rus-. 

Третьою формою було рейнське ріпуарське слово Rugi, що з’явилося як наслідок типово ріпуарсько-франкської ґутуралізації. 

Давньофранцузьке запозичення Rudi (починаючи приблизно з 800 р.) стало поштовхом для його розвитку. Отже, існування ріпуарської форми Rugi (< *Rudi- < Rut-) підтверджує, що початковою для форм типу Ruzz- була форма *Rut-. 

Форми Rut-en- / Ruth-en-, що належать до XI-XII ст., є книжними релатинізованими формами, позбавленими безпосереднього впливу на з’ясування питання про етимологію назви Rus/Русь. 

Цікаво відзначити, що джерелом для слов’янських форм Русь і Русин стали субститути Russ-/Rus- кельтської форми (*Rut-, Rut-en). їх перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія, яка діяла там в останній чверті VIII ст.

Илья Забежинский, Александр Кравецкий: Как появился концепт "Святая Русь"

Выражение «Святая Русь», по всей видимости, пришло из фольклора («Приходил Егорий на Святую Русь…»). В древнерусской письменности это выражение впервые фиксируется лишь в 1642 г. в «Повести об Азовском осадном сидении», которая пронизана фольклорными мотивами.  И это единичное употребление. 

В моду «Святая Русь» вошла после войны 1812 г. В романе Загоскина «Русские в 1812 г.» это выражение встречается 22 раза. Тогда же возникает противопоставление имперской России и Святой Руси как живого и мертвого (это хорошо формулировал В.Жуковский). 

Но в  литургической письменности этого выражения нет вплоть до начала ХХ века. Первая фиксация этого выражения в богослужебном тексте – Служба  святителю Гермогену, созданная не ранее 1913 г. 

И, наконец, в середине ХХ в. еп. Афанасий (Сахаров) создает знаменитую стихиру, куда вошли слова: «Русь святая, храни веру православную». За те десятилетия, когда версия "Службы всем святым в Земле Русской просиявшим», включающая эту стихиру, распространялась в самиздате, она приобрела огромную популярность. В постсоветское время путь этого выражения в гимнографию был открыт. 

Теперь же мы видим, что фольклорные образы  Святой Руси и выдумки литераторов-романтиков на наших глазах превратились чуть ли не в церковное вероучение.

Какие были «плюсы» от ордынского «ига» на Руси

 Владычество Золотой Орды над русскими землями (1238-1480) традиционно освещается российскими историками как время угнетения, затормозившее развитие России. Акцентируется внимание, что именно в это время часто происходили разорения русских земель ордынскими нашествиями, массовые убийства и уводы людей в рабство. Также значительная часть материального продукта, которое производилось на Руси, отправлялась в это время в виде дани в Орду. 

Но всякий процесс в истории диалектичен и имеет как минимум две стороны.

Есть немало такого, что незаслуженно ставят «игу» в вину, как и такого, что в нём, по меньшей мере, не мешало развитию русских земель, изменив только, быть может, его вектор. Начнём с привычного мнения о том, будто «иго» помешало торговым и культурным связям Руси с бурно развивавшейся Европой и вызвало последующее многовековое отставание России.

На самом деле, ордынское владычество совсем не препятствовало свободе сообщения между русскими землями и Европой. Торговля Новгорода и Пскова с Ганзой именно в XIII-XV веках достигает наивысшего расцвета. Также нет никакого ослабления связей западных частей Киевской Руси, т.е. будущих Украины и Белоруссии, с Европой. Напротив, они в этот период объединяются в Великое княжество Литовское, которое тесно втягивается в орбиту европейской цивилизации. Как раз возникновение этого княжества и ограничило общение прочих русских земель, где впоследствии возникло единое Русское государство, с Западом. «Иго» же здесь ни при чём.

***

Нельзя доказать влияние «ига» на появление на Руси самодержавия, деспотического правления, традиций раболепства подданных перед государем. Начнём с того, что хан в Орде был выборным лицом, и его власть была сильно ограничена традиционными органами родо-племенного управления (кланом, советом старейшин и т.д.). К тому же, как известно, сами ордынцы на Руси не селились, а правили ею издалека, оставляя в неприкосновенности все её внутренние отношения. Формальное же поклонение царю и императору как богоравному существовало в Византии, откуда Русь получила и церковь, и духовенство, и образованность, и политические идеи.

Олег Карелін: Печатка українського короля Юрія І з українським гербом "Погоня" з "спинаючим" Руським левом на щиті

Печатка (датується ХІV ст.) українського короля Юрія І з українським гербом "Погоня" з "спинаючим" Руським левом на щиті збереглась у п'яти воскових екземплярах, що прикріплені до грамот Андрія Юрійовича (з 1316 року) та Юрія II Тройденовича (з 1325, 1327, 1334, 1335 років). 

Діаметр печатки з чітким рельєфом близько 90 міліметрів. На її лицевому боці зображено самого короля на троні із написом коло країв «s……. domini Georgi regis Rusie» («п[ечать]) господаря Георгія, короля Русі»)[2]. 

На зворотному боці зображено вершника в обладунку з щитом і прапором, якого оточує напис: «s……. domini Georgi ducis Ladimirie» («п[ечать]) господаря Георгія, князя Володимирського»). Голова вершника покрита гострокутним шоломом. У правій руці, він тримає спис, на верхній частині древка якого прикріплено трикутний прапор. Щит, який тримає вершник, трикутний із зображенням "спинаючого" лева. Передні ноги лева опираються на верхній лівий кут щита. Кінь у збруї іде кроком по кам'янистій поверхні на якій розташовані стилізовані рослини. Навколо вершника небо усіяне зорями.

Map of Europe by Heinrich Bünting, 1582

 Map of Europe by Heinrich Bünting, 1582.⁣

⁣Map, where over the Crimea on both sides - Russia. But apart from Russia further to the north-east - Moscovia. Which is not Russia.

Bünting was born in Hannover, Germany, in 1545. He studied theology at the University of Wittenberg graduating in 1569 and became a Protestant pastor in Lemgo. He was dismissed in 1575 and moved to Gronau an der Leine. In 1591 he was appointed superintendent in Goslar. When a dispute arose over his teachings in 1600 he was dismissed and retired from the ministry. He spent the rest of his life as a private citizen in Hannover. His collection of woodcut maps, Itinerarium Sacrae Scripturae, first published in Magdeburg in 1581, was a very popular book in its day. It was reprinted and translated several times. The book provided the most complete summary of biblical geography available and described the Holy Land by following the travels of various notable people from the Old and New Testaments. In addition to conventional maps, the book also contained three figurative maps; the world depicted using a cloverleaf design thought to possibly represent the Trinity with Jerusalem in the center, Europe in the form of a crowned and robed woman, and Asia as the winged horse Pegasus.⁣

Микола Бандрівський: Отці-домінікани на Галичині

Чому на Галицькій Русі нашими князями була заблокована діяльність отців-домініканців?

Всі ми знаємо, що отці-домініканці вже через сімнадцять років після заснування свого ордену (12 грудня 1216 року), рушили на Русь. Наприклад, у 1233 році в Києві отці-домініканці вже мали свій монастир, а у Львові, за повідомленням одного з хроністів ордену, ченець-домініканець Яцек Одровонж у 1234 році керував будівництвом, тут, окремого храму.

Звичайно ж, без запрошення чи спеціального дозволу князя і за погодженням з Римом, ніхто б не дозволив отцям-домініканцям навіть переступити межу Галицької держави, чи, Русі, в цілому. Значить, мусіла бути першопричина або ж проблема, причому - поважна і мабуть доволі пекуча, якщо для її вирішення вирішили запросити саме отців-домініканців (їх інша, офіційна назва: брати-проповідники).

"А при чому тут цей жебручий орден братів-проповідників і Галицька Русь?" - спитаєте ви. 

Почати слід з того, що затверджуючи Статут ордену-домініканців, папа Григорій ІІІ спеціально доручив їм боротися з єретичними вченнями і всім тим, що називаємо сатанинськими проявами. Саме із членів цього ордену Ватикан, в усі наступні століття, призначав Головних інквізиторів (на той момент брати-проповідники вже заповзялися викорінювати антикатолицьку єресь альбігойців на півдні Франції). Одним словом - там, де з"являлися домініканці, невдовзі з"являлися й інквізиторські суди.

Висилаючи отців-домініканці у спеціальну місію на Русь, папа Григорій IX, одночасно, доручив їм з’ясувати можливості утворення римо-католицького єпископату на руських землях. Для цього ще в Римі папа затвердив кількох «єпископів без постійної кафедри». Однак, не всюди на Русі, домініканцям були раді. Так, один з хроністів ордену свідчив, що у середині XIII століття в Києві було вбито 92 домініканських ченці, у Галичі — 27, у Житомирі — 4, у Коломиї — 4, у Теребовлі — 8, Новогрудку — 6, Любартові — 7, а в околицях Жовкви біля Львова, був повішений пріор з усім конвентом...

А, отут, власне, й виникає питання: що ж такого робили чи говорили на Русі ці, вбрані у білі плащі, отці-домініканці, якщо їх присутність викликала такий, немислимий за масштабами, спротив?

Відповідь може бути лише одна: домініканці в Галичині лише сумлінно виконували свою справу, якої вони навчилися у своїх західноєвропейських колегіумах і університетах, а саме: відстежувати і викорінювати "сатанинські прояви".

Наші ж галицькі князі, почавши будувати з початку ХІІ століття  білокам"яні величні і гарно оздоблені храми (причому - десятками), разом з тим зіткнулися зі сильною поганською ортодоксією: галицькі язичники й надалі приносили у своїх капищах людські жертвоприношення, а у своїх загумінкових святилищах жерці відмовляли людей від Христового вчення. Своїх же університетів, Галицька держава в той час, не мала і як побороти те мракобісся, яке дозволяло спалювати людей живцем, не знала...

А, якраз, саме на той момент, отці-домініканці на півдні Франції доводили на практиці ефективність своїх методик, зачистивши "під нуль" єресь катарів у Лангедоку... Отож, вибір - хто б це мав, щось подібне робити, на Русі, був невеликий.

Максим Жих: О норманизме

Поступил вопрос о том, как я отношусь к "норманизму" / "норманской теории". 

Разделю ответ на две части.

I. Сначала надо понять, о чём мы говорим, ибо "норманизм" - это одно из направлений в историографии Древней Руси, но его определения у разных авторов могут варьироваться. Я считаю, что "норманистом" является тот историк, который последовательно разделяет три тезиса: 

(1) Летописные варяги в целом и конкретно Рюрик, его преемники и их окружение - это преимущественно выходцы из Скандинавии; 

(2) Название "русь" имеет скандинавское (северогерманское) происхождение; 

(3) Варяги (понимаемые как скандинавы) оказали решающее (или как минимум существенное) влияние на политогенетические процессы в Восточной Европе VIII-X вв., завершившиеся образованием Древнерусского государства.

Тех, кто последовательно разделяет все три тезиса среди историков Древней Руси не так много. 

Реально можно говорить только о преобладании в историографии Древней Руси сторонников тезиса (1), хотя и он встречает в науке существенные возражения и существует аргументированная гипотеза, согласно которой летописные варяги - это выходцы с южного побережья Балтики, имеющие в своём составе серьёзный дославянский субстрат, откуда неславянские имена в договорах Олега и Игоря с Византией (работы А.Г. Кузьмина, В.В. Фомина, В.И. Меркулова, А.А. Романчука и т.д.).

Тезис номер (2) в историографии гораздо менее популярен и с учётом того, что работами А.А. Шахматова было установлено, что отождествление варягов и руси в начальном летописании имеет вторичный характер и представляет собой книжную конструкцию, аутентичные источники знают русь на юге задолго до появления варягов на севере, а в источниках XI-XIII вв. "Русской землёй" именуется преимущественно область в Среднем Поднепровье, многими ведущими специалистами был сделан вывод, что название "русь" распространялось не с севера на юг, а с юга на север и вторично было перенесено на варягов, когда они появились на юге Восточной Европы (работы М.Н. Тихомирова, А.Н. Насонова, Б.А. Рыбакова, Г.В. Вернадского, Д.Т. Березовца, О.Н. Трубачева, В.В. Седова, Е.С. Галкиной, И.Я. Фроянова, М.Б. Свердлова и т.д.). Сам я являюсь сторонником именно гипотезы о южном происхождении руси и считаю, что русы древнейших источников (до конца IX века) - это ираноязычный народ, близкий к аланам, имя которого распространилось на подвластных аланам славян, а затем и на варягов, появившихся в Среднем Поднепровье.

Сергей Нефёдов: Основой Руси была, есть и будет (и весь XXI век) только сверхрента

Из описания основ Руси видно, что её основой была только сверхрента. Природный, экстенсивный товар, который приносит сотни, а лучше тысячи процентов прибыли.

«Помимо мехов, главным товаром скандинавов-русов были рабы - «челядь». «Восточные писатели X века в живой картине рисуют нам русского купца, торгующего челядью на Волге, - писал В. Ключевский, - выгрузившись, он расставлял на волжских базарах, в городах Булгаре и Итиле свои скамьи, лавки, на которых рассаживал живой товар - рабынь. С этим же товаром являлся он и в Константинополь…»

В роли работорговцев выступали, в первую очередь, князья и их дружинники. Летопись сохранила упоминание о трех селах Владимира, в которых содержалось восемьсот наложниц князя; по-видимому, в данном случае речь идет не столько о наложницах, сколько о запасах предназначенного для продажи «живого товара».

В те времена рабыня стоила 5 «гривен кун»; «кунами» и «ногатами» тогда называли арабские дирхемы или заменявшие их «меховые деньги», шкурки куниц. Мусульманские купцы в Булгаре и Итиле платили за рабынь и меха дирхемами, и дирхемы были самой распространённой монетой, как на Руси, так и в Скандинавии. 20 дирхемов-ногат составляли «гривну кун»; таким образом, рабыня в Киеве стоила 100 дирхемов, в то время как в Багдаде «красивая белая рабыня, совершенно ничему не обученная», стоила 15 тысяч дирхемов (т.е. в 150 раз больше). Эти цифры помогают понять суть русско-варяжской торговли: она приносила такие прибыли и имела такой размах, что Скандинавия и Русь были заполнены арабской монетой; от этого времени осталось более полутора тысяч кладов, причём лишь один клад, найденный в районе Мурома, содержал 42 килограмма серебра. Отток серебра с Ближнего Востока на Русь был настолько велик, что в XI веке на Ближнем Востоке появилась острая нехватка серебряных дирхемов - специалисты считают, что это было следствием огромных масштабов работорговли». 

Из его описания основ Руси видно, что её основой была, есть и будет (и весь XXI век) только сверхрента. Природный, экстенсивный товар, который приносит сотни, а лучше тысячи процентов прибыли.

Рустем Вахитов: Русь кочевая, или Скоро нас ждут большие перемены

Пару лет назад я стал смутно чувствовать что наша страна стала медленно, но очень сильно меняться. И речь вовсе не о политических изменениях, которые как раз «на слуху», потому что о них постоянно твердят СМИ – и печатные, и электронные и особенно Интернет-сайты и соцсети. Речь об изменении самого строя или уклада жизни людей, их «общественного бытия», как говаривали в старые добрые времена.

В самом деле, еще лет 20 назад, когда, кстати, и пришел к власти нынешний президент, мы жили совсем по-другому. Интернет уже был, но он еще не вторгся в нашу жизнь так властно и необратимо как сейчас. Мобильная связь тоже была, но телефоны стоили дорого, они были не у всех, да и тогдашние кнопочные «звонилки» принципиальным образом отличались от тех миникомпьютеров, которые мы теперь таскаем в своих карманах.

Каждый из нас был привязан к тому локальному сообществу, в котором он жил. Если ты жил в Уфе или Новосибирске, то и твоими друзьями приятелями были уфимцы и новосибирцы. Ежедневно общаться со знакомыми из Москвы или Питера, не говоря уже о зарубежье, возможности не было. Для того чтобы работать в иногородней фирме, нужно было уехать из родного города, а переезд в другой город означал практически разрыв прежних связей. Большинство из нас было привязан к учреждениям или фирмам, где работали, к своим домам, к своим соседям и родственникам.

Многие по такой советской традиции всю жизнь проводили в одном доме, на одном месте работы. Дети россиян двадцатилетней давности шли учиться в те же школы и институты, где учились их отцы и матери. Конечно, какое-то количество уезжали покорять московские, питерские и даже заграничные вузы, но таких было все же меньшинство.

Короче говоря, двадцать лет назад россияне были вполне оседлым народом. Сейчас – совсем другое дело. Можно жить в Уфе, но каждый день через Фейсбук общаться с московскими товарищами, жить с ними одними интересами, заниматься общим делом. Немало людей сегодня работают в других городах. Еще в 2013 году социолог Юрий Плюснин провел обстоятельное исследование феномена отходничества и выяснилось, что в России около 50 миллионов жителей маленьких городков (а это – больше половины трудоспособного населения страны!) своего рода «кочевые работники». Они либо работают вахтовым методом (в основном на северных нефтегазовых предприятиях), либо, официально числясь безработными в своих маленьких городках, уезжают в Москву, Петербург, другие крупные города, живут там месяцами, работают строителями, охранниками, продавцами, потом возвращаются к семьям, отдыхают – и обратно.

Борис Хорев: История свободолюбивой Рязани

Я люблю наказывать своих московских коллег и знакомых информацией о том, что Рязань стала последним русским княжеством, вошедшим в состав Московской Руси (в 1521 г). 

Акцент я всегда делаю на победе рязанского князя Олега Ивановича над Дмитрием Донским в 1385 году, когда москвичей спасло только заступничество Сергия Радонежского. 

Естественно, я не особо распространяюсь о разгроме рязанцев тем же Дмитрием Донским у села Скорнищева - на его месте сейчас стоит мой отчий микрорайон Канищево - в 1371 году, и, конечно же о том, что Рязань попала под фактическую зависимость от Москвы уже в 1460-ые. Юридическт это всё не стали оформлять только потому, что дочери Ивана III был нужен равный по статусу, но хорошо управляемый жених. Рязанский княжичь был идеальной кандидатурой, так как он тоже был Великим, но при этом безденежным - Рязань регулярно разарялась татарами с 1237 года.

В целом история Рязанского княжества вполне прозрачна (кроме того, что все путают Старую и нынешнюю Рязань). 

Но есть один момент, конкретно в рязано-московских отношениях, который меня волнует. Дело в том, что ещё в XIX веке историки заметили, что этот самый Олег Рязанский, не приняв участие в общерусском походе на Куликово поле, как-то очень странно выступил на стороне татар и литовцев. Он повёл свои войска в сторону литовцев, которые шли то ли на соединение с Мамаем, то ли для нанесения флангового удара по русскому воинству. А потом рязанская рать остановились поблизости от литовцев, после чего последние ушли, и со стороны всё это можно интерпретировать так, что рязанцы преградили им путь. Сторонники этой теории настаивают на том, что летописи об этих событиях были написаны много позже - исправлены в пользу московского княжества. Но других источников у нас нет, и дискутировать об этом я не вижу смысла, хотя да, в летописи, Олег получился каким-то уж очень неприятным (но при этом ни разу не нарушил своих клятв, а москвичи и тверичи звали его посредником на переговорах). 

Но и не могу не сказать, что конкретно для Рязани объединение Руси было НЕ ВЫГОДНО. Потому что лишало бы её возможности самостоятельно договариваться с татарами, т е действовать в своих интересах. Например, тот же Олег пропустил Тохтамыша через своё княжество на Москву, снабжая его продовольствием и проводниками через броды, чтобы не быть стертым с лица земли. Поэтому утверждать, что Олег в Куликовской битве выступил на стороне поднимающейся России я не готов. Информация летописи о 70 рязанских боярах в этой битве тоже не особо убеждает, потому что в этот момент за первенство в княжестве активно боролись пронские (вассальные по отношению к Рязани) князья, внося сумятицу в феодальные отношения (кстати, есть сообщения о рязанцах, грабящих вместе с литовцами русские обозы с ранеными, так что кто их там разберёт!!). Но и отбрасывать версию не хотелось бы, потому что по западным источникам было какое-то мутное столкновение русских с Литвой сразу после Куликова поля. Не было ли это локальными стычками с рязанской ратью?! И ещё, в традициях того времени было наказывать предателей. Так вот, Дмитрий Донской этого не сделал. А наоборот, в 1381 году заключил с Рязанью договор, по которому Олег признал себя молодшим князем.

До 60-ліття з дня народження професора Віктора Ідзьо відбулася презентація наукових праць

20 жовтня 2020 року в головному офісі Інституту Східної Європи(ІСЄ) відбулась наукова презентація наукових монографій, наукових брошур, наукових праць-статтей опублікованних в анукових журналаї та газетах з історії та культури української Галичини, які напрацював директор Інституту Східної Європи доктор історичних наук, професор, академік Віктор Ідзьо. 

На науковій презентації яка організована вперше, до 60-літтю з дня народження (1960-2020рр.), підсумовуючи 40-ка літню науково-педагогічну діяльність(1979-2020рр.), автор праць, доктор історичних наук, професор, академік Віктор Ідзьо наголосив: «… Шановні ДРУЗІ! Дякую Вам за те, що так високо оцінили мої напрацювання, які складаються з-наукових монографій, наукових брошур з обкладинками з якими я раніше познайомив Вас в своїх наукових Довідниках, які розміщені на сайті Інституту Східної
Європи та у попередніх рубриках у мережі ФСБУК… 

Сьогодні я презентую основну бібліографію яка складається з монографій, наукових брошур, наукових праць в наукових журналах та газетах  з історії української Галичини, які напрацював за період з 1979 по 2020 роки і доповнюють титули опублікованих праць...». Дякую за шанування моєї наукової та публіцистичної творчості…

З монографіями та науковими брошурами, науковими статтями в наукових журналах та газетах і вісниках з історії української Галичини можна познайомитися як на сайті Інституту Східної Європи так і у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника, придбати у видавництві «Сполом» у Львові, що на вулиці Краківській 9. 

І. Монографії: 

1.Віктор Ідзьо. Галицька держава - процеси етнотворення і становлення (III-XII ст). - Львів “Камула”, 2005. - 351с.

2.Віктор Ідзьо. Львівське Королівство у ХІІІ-XIV століттях. - Івано-Франківськ ”Сімик”, 2012р. - 100с. 3.Віктор Ідзьо. Господарсько-економічний та культурно-християнський розвиток Галичини в ІІІ-ХІІІ століттях. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2013р. - 404с.

4.Віктор Ідзьо. Зародження та становлення християнства на території Подністров’я та Посяння в ІІІ-ХІІІ століттях”.  - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2014р. - 268с.

5.Віктор Ідзьо. Галицьке  Королівство 1215-2015рр. Наукове видання. - Івано-Франківськ «Сімик», 2015р. - 888с.

6.Віктор Ідзьо. Галицьке  Королівство  1215-2015рр. Електронне Видання Радіо Воскресіння. - Львів, 2015р. - 888с.

7.Віктор Ідзьо. Сarpiani-Карпи-Хорвати - V століття до нашої ери - Х століття нашої ери. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2012р.  - 192с.

8.Віктор Ідзьо. Володимир, князь Галицький: господар, політик, дипломат, полководець, державний стратег(1141-1153рр.)”. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2012р. - 120с.

9.Віктор Ідзьо. Ярослав, князь Галицький: господар, політик, дипломат, полководець, державний стратег(1153-1178рр.). - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2012р.  - 66с.

10.Віктор Ідзьо. Етногенез  Галичини. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2013р. - 472с.

Київ античний: на місці Подолу ймовірно було грецьке місто і римське військове поселення Азагарій

Український дослідник знайшов свідчення того, що ще за тисячу років до хрещення Русі-України в Києві було міське поселення, яке могли заснувати понтійські греки.

На місці Києва у стародавні часи вже існувало античне місто, яке було споруджено греками задовго до приходу римлян. Таку версію озвучив український вчений, професор архітектури Борис Єрофалов, назвавши гіпотезу історіографічним переворотом.

Професор архітектури Борис Єрофалов, який нещодавно написав дослідження "Римський Київ", показав план римського військового поселення II століття нашої ери, яке було на місці сучасного Подолу. Як пояснив учений, це античне місто на Дніпрі називалося Азагарій (Azagarium)

Першим гіпотезу про існування Азагарія висунув український історик початку XIX століття Максим Берлінський, а потім у 1850-ті повторив його колега, киянин Микола Закревський.

Але ще задовго до них грецький учений Клавдій Птолемей в II столітті у своїй знаменитій праці "Керівництво з географії" вказував координати Азагарія: 56 градусів східної довготи, 50 градусів 40 мінут північної широти. "Його праця мала мапи. Але вони не збереглися. У XIII столітті один із візантійських ченців розшукав Птолемеєву працю, але без карт. Приблизно через 200 років інший чернець і науковець Микола Йоганн відновив карти відповідно до тексту книжки", — розповів Єрофалов. 

Якщо вірити цим свідченням, то саме тут розташовувався великий торговий вузол між Правобережжям і Лівобережжям, на Подолі був перевіз через Дніпро, зручна гавань з причалами — порт. Ймовірно, греки побудували першу торговельну факторію на Подолі, а на Замковій горі створили систему укріплень для її захисту.

Потім сюди прийшли римляни та побудували свій форпост після 106 року, коли в результаті дуже наполегливої багаторічної боротьби їм вдалося завоювати Дакію (територія сучасної Румунії). "За кілька століть римляни побудували по периметру своєї великої імперії сотні таких військових поселень. Згодом багато хто з них стали містами Флоренція, Регенсбург, Страсбург, Бордо, Краків, Відень і багато інших", — розповів вчений.

Єрофалов розповів, що на картах Подолу чітко простежуються сліди прямокутника (600 на 450 метрів), на якому розміщувався табір — він був у центральній частині Подолу. На плані видно, як змінене русло річки Глибочиці, щоб вона огинала табір і текла штучним ровом уздовж північного ділянки оборонної стіни. Північна сторона поселення була тиловою.

"Контрактова площа розміщена на місці форуму (площі). У кожному каструмі була головна поздовжня вулиця — Віа Преторіа. Вона ділила поселення на дві рівні половини. Ближче усього до неї проходить нинішня вулиця Костянтинівська. А вулиця Віа Принципаліс, яка перетинала Віа Преторіа, буквально збігається з відрізком сучасної вулиці Хорива від перетину з Костянтинівської до церкви Миколи Притиска", — заявив учений. 

Максим Жих: Славяне и германцы

Если в основе социального устройства германцев лежала родовая организация, то краеугольным камнем славянского общества была территориальная община*.

Эта разница базовой социальной ячейки славян и германцев (территориальная община у первых и род у вторых) проявилась в идеологической сфере в том, что если для германских правящих династий характерна система развитых эпико-мифологических родословных, то для славянских правящих династий она отсутствует начисто.

У славянских правителей не было мифологических родословных: Рюрик, согласно древнерусским летописям, просто приходит "из-за моря", о каких-либо его предках не сообщается ничего, равно как и о том, откуда конкретно он приходит и кем он вообще был (славянин-? скандинав-? - об этом теперь историки гадают); родоначальник чешской правящей династии Пшемысл предстаёт в "Хронике" Козьмы Пражского обычным пахарем, о его предках как и в случае с Рюриком не сказано ни слова; аналогична ситуация и с родоначальником польской династии Пястом. Итого, все три славянских князя-родоначальника (Рюрик, Пшемысл и Пяст) появляются на страницах летописей как бы из ниоткуда. Сравните с длинными легендарными генеалогиями правителей в германо-скандинавской традиции.

Отсутствие у славян развитой родовой традиции вело и к отсутствию развитой системы генеалогий (реальных и вымышленных).

Господство у славян территориально-общинных отношений привело к двум важным отличиям в развитии славянского мира от германского: