Щороку кожен третій четвер травня українці святкують День вишиванки

Щороку кожен третій четвер травня українці святкують День вишиванки – свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та збереження етнічності. Адже носіння етнічного вишитого українського одягу, як вольовий імпульс, як політичний феномен, виступає духовною основою і стверджує стрижень нашої нації.

Тож долучаймося до свята нашого націєстановлення та державотворення, одягнувши вишиванку!

Мало кому відомо, що тренд на поєднання вишиванки з європейським костюмом-трійкою започаткував один студент і випускник Чернівецького університету ‒ Іван Франко! Саме там, закінчуючи останній, необхідний для докторату, 8-й семестр навчання, він запровадив новий манір маркування модерної національної ідентичності вишитою сорочкою.

Іван Франко вирізнявся од загалу своєю націєтворчою автентичністю – він носив костюм не з пишним комірцем та краваткою, але з красивою і вишуканою вишиваною сорочкою.

Друзі, приятелі та приятельки і з України Західної, і з України Великої йому завше дарували вишивані сорочки. Між тими сорочками була сорочка й од Кобринської, й од Олени Пчілки, од Уляни Кравченко, од Трегубової, Алчевської, Бохенської та й багато ще. Син Петро писав, що тато любив одягати вишиванку і в будні, і в свята.

Продовжував свій новаторський підхід до творення модерного образу українського інтеліґента й одружившись. Дружина Ольга Франко (Хоружинська) вправно вишивала сорочки для всієї сім’ї. У вишиваних сорочечках змалечку ходили всі Франчата.

А вже, ставши дорослими, одягнути вишиванку для них означало не лише зберігати вірність традиціям своєї нації, але й зберігати вірність Батькові. Вишита сорочка стала для них атрибутом Франкового роду, визначенням їхньої приналежність до великого народу України.

Надія Поліщук: Міф про культурного героя: Франкова парадигма

У статті досліджується функціонування авторської моделі міфу про культурного героя, місія якого закодована в питомо Франківській ідеї суспільної праці заради (добра) рідного народу. Вона виявляється на рівні внутрітекстової множинності роману І. Франка “Лель і Полель”, зокрема: драми Ю. Словацького “Лілла Венеда”, міфу про близнюків та суголосних із романом творів письменника – повісті “Петрії і Довбущуки” й оповідання “Хома із серцем і Хома без серця”.  Аналіз міфологічної структури здійснюється крізь призму засадничого для Франкової парадигми мислення принципу дуальності, вираженого в архетипі двійництва. Попри наявність у Франковому тексті усіх необхідних складових (зв’язок із надприродними силами, процес ініціації та випробування (подвиги)), міф про культурного героя залишається незреалізованим. З погляду текстуального аналізу – внаслідок внутрішньої роздвоєності центрального персонажа. З погляду аналітичної психології – через незавершеність процесу індивідуації, а відтак осягнення цілісної особистості (самості) на підсвідомому рівні самого Франка, що символічною мовою міфу передбачало подолання архетипу тіні і поєднання з архетипом аніми.

Ключові слова: міф про культурного героя, мономіф, принцип дуальності, міф про близнюків, цілісність, роздвоєння, архетип аніми, архетип тіні.

Ідея національного (духовного) провідника, що заради рідного народу готовий був скласти на жертовний вівтар самовідданої праці власне життя, раніше чи пізніше, сильніше чи слабше, однак постійно виринала і живила творчу уяву митця тою чи іншою мірою – у багатстві сюжетно-тематичної модифікації, у розмаїтті поетичних і прозових жанрів, у самоповторюваності і автопереписуванні; окреслювала спосіб буття самого митця з усією множиною супровідних наслідків – роздвоєння поміж громадянським обов’язком і правом особистого щастя, розривання між естетичними смаками і дидактичними цілями. Виростаючи у творчості письменника до архетипу двійництва, трансформується у наскрізний для Франкової парадигми мислення принцип дуальності, становлячи “усежиттєвий франківський лейтмотив”: “… діалектика цілісності і роздвоєння – не випадковий епізод чи літературний мотив, хай і часто повторюваний, а перманентний “метасюжет” Франкової життєтворчості, її “нерв”, глибоко мотивований психологічно й світоглядно. Тому ані “цілий чоловік”, ані колізія двійництва ніколи не стали для письменника перейденим етапом і ніколи не були остаточно поховані” [8, с. 146] (Більшою чи меншою мірою тему двійництва порушувано в низці сучасних літературознавчих досліджень: [1-3]; вона становить сюжетний “нерв” щонайменше 2-х франкознавчих монографій: [8; 10]).

С.В. Ильницкий: Образ общественной жизни Карпатской Руси (в повести Ивана Франко "Захар Беркут")

Иван Франко в повести «Захар Беркут» представил образ общественной жизни Карпатской Руси в XIII веке, память о которой сохранилась в Карпатах до сих пор.

В повести сквозь фабулу борьбы карпатских русичей с аван­гардом экспедиционного корпуса монголов в 1241 году рисуется образ свободного общества свободных людей. Вот его описание в символах со знамени тухольской общины:

 «... Из одного большого пня изготовлена вся эта сплошная цепь, сильная и будто замкнутая в себе, однако свободная в каждом отдельном кольце, готовая принять разные связи. Это цепь – наш русинский род, такой, каким вышел из рук добрых творческих духов. Каждое кольцо в этой цепи – это одна община, неразрывно по самой природе связанная со всеми другими, и при этом свободная сама по себе, как будто замкнута сама в себе, живет своей собственной жизнью и удовлетворяет свои потребности. Только такое единство и свобода каждой отдельной общины делает всю целостность единой и сво­бодной» [с. 49–50].

«... Почему она красная [ткань знамени]? Ибо означает кровь. До последней капли крови должна оборонять общи­на свою свободу, свое святое устройство» [с. 51].

Не вызывает сомнения, что этот образ общинной жизни может быть реализован лишь тогда, когда община будет состоять из личностей-носителей этого образа. Ибо кто же выступит гарантом справедливости, как не сами общинники?! Но смогут ли они рас­познать справедливость, если не будут носителями её?

А теперь перечислю, какими чертами должны были обладать и обладали общинники Руси XIII века:

Володимир Півень: Воля адвоката Рафаловича (до 160-ої річниці від дня народження Івана Франка)

«Воля – вогонь, що спалює все, додаючи собі сили» 
Марк Аврелій

Ключові смисли повісті Івана Франка «Перехресні стежки» (1900) дають нагоду поміркувати про феномен Волі. «Воля, як річ у собі, – зауважував Артур Шопенґавер, – ніяк не залежить від своїх проявів…» [3, 167] (творчих / руйнівних) – вона є універсальним засобом ЗМІНИ ПОРЯДКУ РЕЧЕЙ. З філософського погляду, Воля є категорією субстанціальною, а її прояв – акцидентний. Тому важливо, щоб активний індивід-альтруїст як носій сильної волі спрямовував її на суспільне благо. Воля – усвідомлювана цілеспрямованість людини на реалізацію своєї індивідуальної програми, алгоритм якої тримає в собі.

Так передумовою успішної реалізації «програми» творення простору суспільної справедливості «меценасом» (адвокатом) Євгенієм Рафаловичем є гідне протистояння системному механізму, що за імперських (Галичина у складі Австро-Угорщини) умов є велетенськими інфернальними жорнами, котрі здатні перетерти на порох будь-кого, хто матиме намір той механізм пошкодити чи зруйнувати. Отже, борець за добро, що виступає під корогвою Волі, має бути цілеспрямованим, рішучим, відважним, безкомпромісним, послідовним і безкорисливим носієм гідності, інтелекту, професійної компетенції й харизми. Чи є все це у молодого адвоката Рафаловича? Так, поза всяким сумнівом, є. Ось декілька цитат із твору:

«…Думка про конечність розбуджування селян до політичного життя, організування їх до політичної боротьби за свої права виступила в його душі не як далекий постулат, а як справа невідхильно потрібна, без якої навіть найбільшому народолюбцеві не можна й кроку зробити наперед» [3, 175].

А ще: «Євгеній мав таке почуття, що підсаджує під свої плечі під високу і важку кам’яну гору з наміром – зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга, важка, але сказав собі в душі:

– Все одно! Мушу двигнути» [3, 176].

Читач вірить: на це йому стане Волі.

5 березня, 50 років тому, не стало Анни Андріївни Ахматової (Горенко)

5 березня, 50 років тому, не стало АННИ АНДРІЇВНИ АХМАТОВОЇ (ГОРЕНКО). Коли вийшов її блискучий переклад низки віршів Івана Франка, хтось запитав: «Ви зі словником перекладали чи помічника шукали?», на що величава Анна Андріївна відповіла: «Не забувайте, що моє прізвище Горенко!».

Отже, Іван Франко і Анна Ахматова, з циклу «Зів'ялий жмуток»…

* * *
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі, темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

* * *
Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоем сердце злая насмешка?

Что ж твои губы — словно молитва,
Что ж твои речи — острая бритва?

Нежно сияют глаз твоих чары,
Что зажигают в сердце пожары.

Ах, эти очи, пасмурней ночи,
Тот, кто их видел,— солнца не хочет!

Что ж мне улыбка стала страданьем,
Сердце, как в буре, бьется желаньем?

Ясная зорька, что в твоем взоре?
Ты — моя радость, ты — мое горе!

Встречи добившись, пылко люблю я,
Пылко влюбившись, душу сгублю я.