Владимир Емельянов: Процессы, происходившие в СССР, были только частным случаем конкретных фаз космопланетарного цикла истории / The processes that took place in the USSR were only a special case of specific phases of the cosmoplanetary cycle of history

Итак, я посмотрел на ютубе дискуссию Дмитрия Травина и Валерия Шубинского о 60-тниках и 70тниках. Спасибо, очень интересно. Имею сказать следующее.

Давайте укрупним масштаб до планетарного. Не надо думать, что 60тники это дети 20 съезда КПСС. Нет, подобные процессы проходили по всему миру. Примерно с 1956 года по 1966 год человечество испытало два искушения - эмансипацией личности и стремлением к запредельному. 

Рушится колониальная система. Появляются новые государства. Неосимволизм, ностратическая и машинная лингвистика, космос, поиски термоядерной энергии, трансплантология, подъем интереса к буддизму, рок-музыка, мечты о справедливом обществе нового типа - то, что объединило всех людей того времени, независимо от годов рождения. Королев 1907 года, Ефремов 1908, Гагарин 1934, Колмогоров 1903, Демихов 1916, Хомский 1927, Иванов 1929, Данелия 1930, Хуциев 1925. Одни в эту эпоху получили возможность результата, другие - нового для себя направления. Но всех объединяло неистовство выхода в безусловный гуманизм. Для кино здесь наиболее типичен физик Гусев. И ровно то же было в США и Западной Европе, в Индии и Японии, в странах Африки. Во Франции бушует экзистенциализм, в Африке  возникает новая философия - негритюд.

И вот после 1966 года этот энтузиазм иссякает. Термояд "не ловится", дальше орбиты после Луны не летается, а лучше обустройства космоса оказывается обустройство отдельной квартиры. На смену дерзости покорителей приходит интерес к религии, потому что вавилонская башенка опять не состоялась: языки и цели оказались разделены. И это проблема всего человечества, а совсем не фрустрация от Праги-68, на которой акцентирует внимание Травин.

Вот здесь заканчивается коллективное "эй, ухнем!" И начинается переселение народов: из коммуналок в новостройки, из коллективных мечтаний о социальном рае для всех в желание успешной личной жизни, из нового гуманизма в новый религиозный фундаментализм, из официальной печати в самиздатское и магнитофонное подполье. В кино - это Женя Лукашин. И эта тенденция во всем мире сохраняется до 1980 года, когда начинаются массовые апокалиптические предчувствия и возникает постоянный невроз на тему ядерной войны.

Здесь следует сказать о Тарковском, которого оба докладчика запихнули в 60тники. Андрей Тарковский, как и Илья Авербах, совсем не был советским человеком. Эти два аристократа питались соками своего первородства от старой России. Они не были даже интеллигентами. Тарковский и Авербах выражали подпольное состояние дворянской России, высокой России как Китежа, чудом уцелевшего в мясорубке и ставшего Зоной, где исполняются желанья. Они ведут зрителя в Беловодье идеальной Руси-России, но не мужицкой, не купеческой, а священной. Их фильмы спасают зрителя 70х от фрустрации вследствие неудач, приключившихся в 60е, и указывают путь в эпоху, которая пока не наступила.

Можно ли сопоставлять Балабанова с Тарковским? По одному фильму да, а в целом - нет. Балабанов при всем таланте социально-мифологического высказывания лишен метафизики, слишком хтоничен, чтобы нарисовать новую модель мира. Для сравнения больше подошел бы Звягинцев.

Итак, я думаю, что нужно укрупнить масштаб. Процессы, происходившие в СССР, были только частным случаем конкретных фаз космопланетарного цикла истории. Смена фаз затрагивала людей всех поколений. И было бы неверно думать, что она могла происходить по манию генсеков или партийных собраний

Михайло Косів: Апофеоз провокації і наклепів

Трактуючи на свій лад право на свободу слова, письменник з Івано-Франківщини Дмитро Іванців написав роман “МИ – ВОНИ” (348 сторінок), у якому подіям шістдесятих років минулого століття надаються зовсім нові оцінки. Явища, факти, дійові особи, що набули вже, здавалося, остаточного визначення в українській історії, трактуються інакше. Іванців наново усе сортує на два протилежні табори, у яких ВОНИ – це не московська “імперія зла”, до розвалу якої докладали усіх можливих зусиль дисиденти-шістдесятники, а таки самі шістдесятники стали НИМИ, бо “Народний Рух – це проект КГБ” (стор. 261), а когорта найвідоміших рухівців – кагебістська агентура. Натомість “МИ – сильні, а там, за межами цього острова – ВОНИ – вороги”. (Стор.58).

Ми стали ВОНИ, і є ворогами. Отакий “переворот”. Головним героєм групи МИ є учитель музики, диригент, автор музичного оформлення кількох пісень Вадима Смогителя (це про нього написаний “біографічний роман”), а організатори, учасники, керівники Клубу Творчої Молоді у Києві і Львові, засновники ТУМ “Просвіта” й НРУ, видавці підпільного журналу “Український вісник” – це ВОНИ. Вороги.

Ярослав Кендзьор на своїй ФБ-сторінці 14 квітня опублікував статтю “Українське шістдесятництво. Провокативне сортування: МИ – ВОНИ”, в якій читаємо: “Уся ця “бабранина” героя, а відтак і автора роману – суцільна антиукраїнська провокація”. На цю публікацію вже відгукнулося понад півсотні читачів. Зокрема, відомий шістдесятник – політик-політв’язень-парламентарій Олесь Шевченко каже про Смогителя: “Говорити про персонажа рівня олеся бузини, як про щось існуюче у пристойному світі, не вважаю припустимим. Натомість чекаю, що скаже Національна Спілка письменників України про майструвача книжки Іванціва і про рецензента Барана. А, до речі, що скаже наш легендарний бандерівський край?”.

Не знаю, що скаже керівництво НСПУ та колеги в Івано-Франківську, але мені, як представникові Правління Львівської письменницької організації, до того ж – уродженцеві “легендарного бандерівського краю”, та ще й – літературному критикові, напевно, таки треба щось сказати.

Благословляючи видання цієї книжки, Євген Баран одразу ж – у заголовку – стверджує, що вона – це “Правда Вадима Смогителя”. Воно могло б так бути (життя кожної людини є настільки різноманітним, неповторним, що може стати предметом для написання роману), якби сюжет оповіді стосувався самого облюбованого франківцями персонажа. Але ж бо мова йде про епоху “Руху опору шістдесятників”. А тому “правда“ про цю епоху не може бути виявом будь-чиїх суб’єктивних амбіцій. Ставити так питання – історичний абсурд, нехай навіть це художній твір.

Олесь Доній: Смерть шістдесятництва

Жаль. Завжди жаль прощатися з міфами. Нинішні події часто порівнюють зі студентським голодуванням 1990 року. Але тоді, крім молодого, певною мірою трохи навіть божевільного запалу, був старий, розбитий паралічем Олесь Гончар, який зважився кинути на знак підтримки студентів свій партійний квиток. Обтяжений минулою колаборацією з режимом, він за сам цей вчинок має більше право залишатися в українській історії світлою плямою, ніж за свій розрекламований, але занудний "Собор".

Злам тисячоліть зруйнував міф про шістдесятництво. Це був міф про інтелектуалів, що не бояться засвідчити свою власну позицію. Їх не було багато. Їхньою зброєю була не агресія, а талант. А на вістрі їхньої зброї було Слово. І все, що їм потрібно було робити, - це лише те єдине, що вони вміли, - НЕ МОВЧАТИ.

І ось, коли суспільство як ніколи потребує голосу моральних авторитетів, - усі раптом оніміли.

Це не щодо моральності чинних політиків і владоможців... Не йдеться і про керівників націонал-демократичних партій. Хто знає, з чим пов'язана двоїста позиція Костенка, Стецько, Удовенка, Пинзеника?... Хоча, безперечно, трохи прикро. Де-факто функцію політичної опозиції замість них на себе перебрала журналістика (покоління тридцятилітніх), хоча це й аномально для нормального суспільства. Але ж, окрім політиків, у суспільстві ще мають бути ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ. Політик за своєю суттю хоче завжди подобатися. Тому він не може дозволити собі відриватися від загалу більше, ніж на півкроку вперед. А громадський діяч повинен випереджати суспільство хоч на два кроки, хоч на десять. Громадський діяч може дозволити собі піти проти більшості і бути закиданим камінням цією неосвіченою більшістю.

І ось сьогодні, на жаль, вмирають старі авторитети.