Олесь Доній: Смерть шістдесятництва

Жаль. Завжди жаль прощатися з міфами. Нинішні події часто порівнюють зі студентським голодуванням 1990 року. Але тоді, крім молодого, певною мірою трохи навіть божевільного запалу, був старий, розбитий паралічем Олесь Гончар, який зважився кинути на знак підтримки студентів свій партійний квиток. Обтяжений минулою колаборацією з режимом, він за сам цей вчинок має більше право залишатися в українській історії світлою плямою, ніж за свій розрекламований, але занудний "Собор".

Злам тисячоліть зруйнував міф про шістдесятництво. Це був міф про інтелектуалів, що не бояться засвідчити свою власну позицію. Їх не було багато. Їхньою зброєю була не агресія, а талант. А на вістрі їхньої зброї було Слово. І все, що їм потрібно було робити, - це лише те єдине, що вони вміли, - НЕ МОВЧАТИ.

І ось, коли суспільство як ніколи потребує голосу моральних авторитетів, - усі раптом оніміли.

Це не щодо моральності чинних політиків і владоможців... Не йдеться і про керівників націонал-демократичних партій. Хто знає, з чим пов'язана двоїста позиція Костенка, Стецько, Удовенка, Пинзеника?... Хоча, безперечно, трохи прикро. Де-факто функцію політичної опозиції замість них на себе перебрала журналістика (покоління тридцятилітніх), хоча це й аномально для нормального суспільства. Але ж, окрім політиків, у суспільстві ще мають бути ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ. Політик за своєю суттю хоче завжди подобатися. Тому він не може дозволити собі відриватися від загалу більше, ніж на півкроку вперед. А громадський діяч повинен випереджати суспільство хоч на два кроки, хоч на десять. Громадський діяч може дозволити собі піти проти більшості і бути закиданим камінням цією неосвіченою більшістю.

І ось сьогодні, на жаль, вмирають старі авторитети.

Що, хіба не розумів Микола Жулинський, що на партгоспактиві в Жовтневому палаці Пустовойтенко і Суркіс постануть природно, а особисто він - жалюгідно? А де Іван Драч? Окрім міністерського портфеля, здається, він ще обіймає посаду голови Конгресу української інтелігенції. Чи українська інтелігенція з усіх видів політичної кризи реагує лише на мовне питання, а решту часу займається відрощуванням бороди? Чорт візьми, а безпортфельні Іван Дзюба та Мирослав Попович чого бояться? Хто ще тут претендував бути моральним авторитетом? АУ!!!

Колись у Давній Греції, здається, Солон прийняв такий закон, що за ситуації кардинального вибору заборонялося (мало не під страхом смертної кари) займати угодівську нейтральну позицію. Неодмінно слід було визначитися. А в подальшій історії всі найбільші злочини ставали можливі лише внаслідок загальної апатії. Апатія - співучасник злочину. Це позиція добровільного згвалтування.

Шістдесятництво було міфом. Міфом про інтелігенцію. І деградація шістдесятництва сприяє остаточній деградації інтелігенції в старому розумінні...

Повтори ніколи не лякали. Прикро інше. Як швидко Система змогла асимілювати колишніх борців за незалежність. Так померли шістдесятники. Померли невчасно і померли безславно. Це не протиставлення різних генерацій. У кожному поколінні вистачає своїх героїв і своїх Іуд. Померло шістдесятництво як міф про покоління інтелігентів-борців за демократію. Помирають старі міфи про те, що всі, хто боровся за незалежність України, і що всі, хто розмовляє літературною українською, справді демократи.

Помирає авторитет тих, кому довіряли. Я не скажу, як Головатий, що я більше не хочу жити в цій країні. Я якраз хочу в ній жити. Але я хочу жити в країні і в суспільстві, де ще можна комусь довіряти.

Нинішні події народять нових героїв і нових лідерів. Це абсолютно не гарантує, що у своїй подальшій діяльності вони засвідчать відданість інтересам демократії і свободи. На жаль, наявна радикальна опозиція також дуже неоднорідна, і за складом учасників, і за їхнім рівнем. Але принаймні у них буде шанс стати новим міфом.

НАЦІЯ ПОТРЕБУЄ ПОЗИТИВНИХ МІФІВ. АЛЕ ЩЕ БІЛЬШЕ НАЦІЯ ПОТРЕБУЄ ПОЗИТИВНИХ ВЧИНКІВ.

("Дзеркало тижня", 2001, 10 лютого, №6 (330), с.3)