Андрій Поцелуйко: Поняття імперії: від монархічної форми правління до імперіалізму

Термін «імперія» належить до тих політичних понять, зміст яких змінювався протягом історії. Сьогодні його вживають щонайменше у двох основних сенсах. Перший пов’язаний із формою державного устрою, другий — із характером політичного панування та міжнародних відносин.

У традиційному значенні імперія є різновидом монархічної держави, на чолі якої стоїть імператор. Таке розуміння сформувалося ще в античності та збереглося в середньовічну й нову добу. Римська, Візантійська, Австрійська та Російська імперії були саме такими державами. Їхньою характерною ознакою була верховна влада імператора, яка часто мала сакральне або особливе політичне значення. У цьому випадку поняття «імперія» описує насамперед форму правління та титул глави держави.

Проте в ХІХ–ХХ століттях поширилося інше розуміння цього терміна. Імперією почали називати державу, яка встановлює політичне, економічне або військове панування над іншими народами й територіями. У такому значенні імперія не обов’язково є монархією. Головним стає не титул правителя, а відносини домінування між центром і підпорядкованими периферіями.

Одним із найвідоміших авторів, який вживав термін «імперія» саме в цьому другому сенсі, був британський економіст Джон Аткінсон Гобсон. У праці «Імперіалізм: дослідження» (1902) він розглядав імперію як результат економічної експансії розвинених держав, що прагнули контролювати нові ринки та джерела сировини. Для Гобсона імперія була насамперед політикою панування, а не формою монархічного правління.

Значний вплив на розвиток цього підходу справив Володимир Ленін. У праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» (1916) він аналізував імперії як наслідок розвитку монополістичного капіталізму. На його думку, великі держави прагнули економічного та політичного контролю над слабшими країнами, що призводило до колоніального поділу світу.

Подібного розуміння дотримувалася також німецько-американська дослідниця Ганна Арендт. У своїй книзі «Джерела тоталітаризму» вона розглядала імперіалізм як систему безперервного розширення влади за межі національної держави. Для неї імперія була не лише політичною структурою, а й особливою логікою владарювання.

У другій половині ХХ століття поняття імперії активно використовували історики та соціологи. Едвард Саїд у праці «Культура та імперіалізм» показував, як культурні практики й література сприяли виправданню імперського панування. Іммануїл Валлерстайн, розробляючи світ-системний аналіз, досліджував нерівні відносини між центром і периферією світової економіки, що також наближало його до розуміння імперії як системи домінування.

На початку ХХІ століття нову інтерпретацію запропонували Майкл Гардт і Антоніо Неґрі у книзі «Імперія». Вони стверджували, що сучасна імперія вже не обмежується кордонами окремої держави, а являє собою глобальну мережу політичної та економічної влади.

Таким чином, поняття «імперія» має подвійний зміст. У вузькому історичному значенні воно означає монархічну державу на чолі з імператором. У ширшому політичному та соціологічному значенні імперія — це система панування одних держав, народів або центрів влади над іншими. Саме друге значення сьогодні найчастіше використовується в історичних і політичних дослідженнях, оскільки дозволяє аналізувати відносини нерівності, залежності та контролю незалежно від форми правління конкретної держави.

Андрій Поцелуйко: Традиціоналістичне розуміння імперії

У сучасній політичній науці поняття імперії зазвичай асоціюється або з великою монархічною державою, очолюваною імператором, або з державою, що здійснює політичне та економічне панування над іншими народами. 

Проте існує й інше, менш відоме, але впливове трактування цього поняття, розроблене представниками традиціоналістської філософії. Для традиціоналістів імперія є не просто політичною організацією чи формою правління, а втіленням сакрального порядку, що поєднує земну владу з вищим духовним принципом.

Найбільш повно таке розуміння імперії було сформульоване Рене Геноном і Юліусом Еволою. Обидва мислителі виходили з переконання, що людська історія є процесом поступового занепаду традиційних цивілізацій. На їхню думку, давні суспільства були засновані на священних принципах, які надавали сенс політичному, соціальному та духовному життю. Сучасний світ, навпаки, характеризується секуляризацією, матеріалізмом і руйнуванням традиційних форм влади.

У традиціоналістській перспективі справжня імперія виникає тоді, коли політична влада спирається не лише на силу, закон чи суспільний договір, а на духовну легітимність. Імператор є не просто державним керівником, а символічним центром світу, який підтримує зв'язок між земним і надземним порядком. Його влада має не тільки політичне, а й метафізичне значення. Саме тому традиціоналісти розглядали імперію як інститут, покликаний відображати космічну гармонію в суспільному житті.

Особливе місце в цих уявленнях посідала ідея універсальності імперії. На відміну від національної держави, яка ґрунтується на етнічній або громадянській спільності, імперія в традиціоналістському розумінні об'єднує різні народи навколо спільного духовного центру. Її єдність забезпечується не мовою чи походженням, а визнанням вищого принципу влади. Тому традиціоналісти часто протиставляли імперію модерній національній державі, яку вони вважали продуктом політичної деградації та занепаду універсальних цінностей.

Віктор Яворський: Едвард Гіббон і Пол Кеннеді: погляди в минуле і прогнози на майбутнє.

    Історія людства — це цвинтар імперій. Протягом тисячоліть глобальні геополітичні системи виникали, досягали зеніту своєї могутності, а потім неминуче руйнувалися, залишаючи після себе руїни архітектурні та геополітичні (Diamond, 2005). Чому колоси на глиняних ногах завжди падають під час великих потрясінь? Намагаючись відповісти на це питання, інтелектуальна думка сформувала два фундаментальні, на перший погляд протилежні, але насправді комплементарні погляди. Це метафізично-інституційний підхід Едварда Гіббона та прагматично-матеріалістичний аналіз Пола Кеннеді. Крізь призму їхніх праць сучасне глобальне протистояння постає не випадковим збігом обставин, а закономірним фіналом системної кризи складних суспільств (Tainter, 1988).

    Едвард Гіббон: смерть від внутрішнього гниття.

    Едвард Гіббон, аналізуючи падіння Римської імперії, дивився на державу як на живий організм, чия життєздатність визначається не стільки кількістю легіонів, скільки міцністю його духу та інститутів (Gibbon, 1776). Для Гіббона занепад — це тривалий внутрішній процес. Рим упав під ударами варварів лише тому, що до моменту їхнього приходу він уже згнив зсередини.

    Головними маркерами цього гниття Гіббон вважав втрату громадянських чеснот і пасивність суспільства, яке проміняло свободу та республіканську доблесть на сите животіння під гаслом «хліба та видовищ». Коли захист кордонів було делеговано іноземним найманцям, а влада стала заручницею армії та силового апарату (преторіанців), доля Риму була вирішена (Gibbon, 1776). Війна, у цьому контексті, є лише зовнішнім тестом на міцність, який демонструє реальний стан внутрішньої гнилі системи.

    Пол Кеннеді: математика імперського перевиснаження.

    Через два століття після Гіббона, Пол Кеннеді у своїй праці «Злет і падіння великих держав» запропонував суворий матеріалістичний детермінізм (Kennedy, 1987). Для Кеннеді історія — це змагання виробничих ліній, бюджетних балансів та ланцюгів постачання. Він вивів універсальний закон «імперського перевиснаження» (Imperial Overstretch): прагнучи захистити свій статус або розширити геополітичний вплив, великі держави беруть на себе занадто багато військових та стратегічних зобов'язань.

    Коли витрати на утримання армії, ведення війн та фінансування сателітів починають перевищувати реальні можливості економічної бази, держава потрапляє у смертельну пастку. Вона інвестує ресурси у військову сферу, яка не створює доданої вартості, знекровлюючи власну цивільну економіку та технологічний сектор (Kennedy, 1987). Як наслідок, імперія втрачає конкурентоспроможність і колапсує під вагою власних амбіцій. За Кеннеді, економічний м'яз завжди перемагає воєнний запуск.

    Сучасне протистояння: прогноз крізь призму класиків.

    Якби Гіббон і Кеннеді опинилися за одним столом сьогодні, аналізуючи сучасне глобальне протистояння між коаліцією демократій та блоком авторитарних держав, вони дійшли б спільного висновку про неминучість великої трансформації, але вказали б на різні тригери.

Віталій Портников: Експансія є суттю російської цивілізації

Росія прагне відновитися як імперія. Імперія має зникнути. Війна за Україну – останній бій імперії… Ми так часто повторюємо ці чи схожі речення, що не залишаємо самим собі навіть крихти сумніву в імперському характері сусідньої держави. Зрештою, до 1917 року ця країна з легкої руки Петра І так і називалася – Російська імперія, та й Радянський Союз не залишав жодних сумнів у його імперській сутності.

Але якщо це імперія – можливо, остання континентальна імперія, яка ніяк не може зникнути, – чому ж вона так дивно поводиться? Найбільша за територією країна світу, яка сторіччями залишається незаселеною в своїй неєвропейській частині, вже чотири роки б’ється за Авдіївку чи Костянтинівку, нафтодолари витрачаються насамперед на війну – і це при тому, що в Росії залишилося тільки кілька регіонів, що можуть прогодувати державу. Ну, добре, це божевілля Путіна. Але й у 1990-ті, коли грошей не було від слова взагалі, Росія за допомогою власної армії зберігала контроль над Придністров’ям або Абхазією і була готова вирішувати конфлікт з Ічкерією шляхом кровопролитної війни. А 1920-ті роки минулого сторіччя! Розруха, голод, повна катастрофа – але Червона Армія намагається відновити імперські кордони, і більшовицькі вожді не можуть заспокоїтися буквально до 40-х років ХХ сторіччя, до анексії Туви… При цьому в більшій частині анексованих земель не відбувається ніякого розвитку – навіть самі росіяни починають говорити про дивну імперію, яка змушена витрачати гроші на награбоване.

Росія і дійсно дивна імперія. У світовій історії існують два імперські типи. Перший – «осіла» імперія, яка надсилає війська по чужі ресурси, це вічна історія, можна сказати, від Риму до Великої Британії. І другий – імперія кочова, яка насамперед бореться за життєвий простір, а з ресурсами особливо не рахується, вони для неї не на першому місці. І яскравий приклад такої імперії – Золота Орда.

З Москвою відбулася дивовижна мутація. Московське князівство виявилося осілою околицею кочової імперії й успадкувало її політичну культуру. Занепад Золотої Орди почався саме тоді, коли вона виявилася нездатною здійснювати експансію над новими територіями і стала буквально стискатися, розпадатися на користь власних околиць. Найбільш щасливою і жорстокою її спадкоємицею виявилася саме Москва, вся історія якої – суцільна й невгамовна експансія, яка розпочалася буквально з перших днів перетворення князівства на самостійну державу і не закінчувалася ніколи, буквально ніколи. При цьому не можна сказати, що росіянам потрібний життєвий простір – вони не можуть освоїти навіть європейську частину своєї країни, про Сибір і Далекий Схід я просто мовчу. І при цьому не можна сказати, що вони ведуть якусь осмислену війну за ресурси – все це відбувається за принципом поведінки улюбленого російського казкового героя Ємелі, який будує свою кар’єру, не залишаючи рідної пічки. Якщо на захопленій території виявилися поклади нафти – чудово, будемо жити за нафту і будувати нові гармати з танками, щоб ще щось захопити. А якщо не виявилося – ну і добре, проте захоплена територія «дорівнює чотирьом Франціям», он як! Все має бути великим і беззмістовним – цар-гармата, яка ніколи не стріляла, цар-дзвін, який ніколи не дзвонив, цар-територія, яку ніколи не заселяли й не освоювали.

Василий Танасийчук: Тевтонский Орден: от герцогства до империи

Для обычного историка превращение полумонашеского Тевтонского ордена в светское герцогство, а затем в Прусскую империю - это лишь цепь политических интриг, военных побед и экономических расчетов. Но для исследователя мифов здесь разворачивается совершенно иной сюжет. Это драма сакральной космонизации дикого пространства, которая через ритуальную смерть и онтологическую мутацию породила самую эффективную государственную машину Нового Времени.

​Когда в XIII веке рыцари Пресвятой Девы Марии Тевтонской приходят на земли пруссов и в Ливонию, они совершают не просто завоевание. В терминах архаического сознания они осуществляют ритуал сотворения мира. ​Для средневекового крестоносца земля язычников это не просто чужая территория. Это зона Хаоса, неоформленная, пугающая пустота, населенная демоническими силами. Завоевать её значит превратить Хаос в Космос, уподобиться Богу, творящему мир из ничто.

Каждый орденский замок, заложенный в Пруссии или Ливонии, становился Центром Мира (Axis Mundi). Он строился по строгим сакральным чертежам: прямоугольник, капелла, рефекторий. Вокруг этого священного центра организовывалось и структурировалось всё остальное пространство. Обеты рыцарей в бедности, послушании и целомудрии были элементами аскезы, призванной удерживать этот хрупкий христианский Космос посреди бушующего языческого моря.

Всякая теократическая система со временем переживает кризис десакрализации. Когда внешние враги крещены или разбиты, миссия Ордена теряет свою сакральную легитимность. Наступает эпоха упадка, кульминацией которой становится великая онтологическая мутация 1525 года. Что на самом деле произошло в 1525 году, когда Альбрехт снял крестоносный плащ и надел одежды светского герцога? Профанная история скажет: «секуляризация». Но это был перенос сакрального внутрь государственной машины. ​Рыцарские обеты не исчезли. Произошло нечто куда более пугающее и грандиозное.

Обет послушания превратился в абсолютную, непреклонную прусскую воинскую дисциплину и верность присяге. ​Обет бедности и аскезы трансформировался в знаменитый прусский бюрократический минимализм, бережливость и культ служения государству. То, что позже Макс Вебер назовет протестантской этикой.

​Обет служения Ордену стал культом служения Государству-Отечеству. Тевтонский орден умер как монашеское братство, чтобы воскреснуть в виде Прусского государства. Жесткий, аскетичный скелет католического ордена стал стальным каркасом протестантской монархии.

Когда Ливония и Пруссия окончательно сплавились в единый геополитический вектор под эгидой династии Гогенцоллернов, этот скрытый религиозный корень дал о себе знать. Пруссия всегда выделялась среди других немецких земель, Баварии, Саксонии, Австрии, своей почти монастырской строгостью, суровостью и готовностью жертвовать индивидом ради Космического Порядка, который теперь именовался Государством. Именно этот «орденский дух», эта закодированная в прусских генах память о космонизации Хаоса позволила Пруссии в XIX веке под руководством Бисмарка железной рукой объединить раздробленные немецкие княжества в Германскую империю, Второй Рейх.

Великая Германия родилась не на пустом месте. Её ментальной колыбелью были холодные замки Ливонии и болота Пруссии. И когда мы всматриваемся в феномен немецкого милитаризма, порядка и почти мистического преклонения перед государственной вертикалью, мы должны понимать, что это не изобретение девятнадцатого столетия. Это долгое, эхо средневековых молитв под звон мечей. Это тевтонский монах, который сменил рясу на офицерский мундир, но остался верен своему древнему, суровому обету.

Андрій Сошніков: Космос проти хаоса: Античне креслення Імперії як межі людської організації

Імперія є найвищою, фінальною та єдино життєздатною формою організованої життєдіяльності людства. Спроби довести протилежне — магістральний сюжет гуманітарної думки останніх двох століть. Сучасного обивателя старанно тренують на відразу до самого слова «імперія», вселяючи, ніби вершина еволюції — це затишна національна держава, де громадяни говорять однією говіркою і не претендують ні на що, крім місця в етнографічному музеї. Нам пропонують вірити, ніби людство розвивається від складного до простого.... Справжнє, повноцінно структуроване життя суспільства починається тільки там, де виникає Імперія. Античний світ розумів це з математичною ясністю: для давнього грека чи римлянина Імперія була метафізичною необхідністю, єдиним способом утримати буття від скачування у первісний хаос.

Щоб зрозуміти, чому античність дійшла до цієї ідеї, потрібно тверезо поглянути на хвалений давньогрецький поліс. У підручниках історії купецькі республіки Аттики описуються як колиска свободи, але інженерний погляд бачить тут глухий кут — крихітну комуну, де всі один одного щиро ненавидять. Життя поліса являла собою нескінченну громадянську смуту — стасіс. Сьогодні аристократи ріжуть демократів, завтра демократи виганяють аристократів, післязавтра їх грабує сусід через три пагорби. Весь цей «квітучий світ» тримався лише на мізерності масштабів історичних процесів. Варто було з'явитися перському виклику, як конструкція затріщала по швах. Греки перемогли всупереч полісній системі, на чистому адреналіні та тимчасовому союзі, що розпався одразу після відходу ворога.

Великі уми Греції прекрасно бачили цей дефект. Платонівська «Держава» — це не утопія, а крик відчаю людини, втомленої від полісного безумства, спроба змоделювати жорстко структурований космос. Але локальна структура не може бути стабільною в нестабільному середовищі. Арістотель передав Олександру Македонському ключову думку: поліс вичерпав себе, для розвитку розуму потрібна принципово інша рамка і перехід від мікроскопічного виживання до макроскопічного проєктування. Олександр зламав стіни полісів і вишвирнув греків у безкрайній простір Сходу, створивши прообраз Імперії, де локальні ідентичності були стерті заради об'єднання Ойкумены під початком Розуму. Цивілізація масштабується тільки через імперський синтез.

Справжніми архітекторами імперського простору стали римляни, які створили робочі креслення і залили їх бетоном. Для римського мислення слово «імперіум» спочатку означало законне право вищого магістрату наказувати від імені держави і карати за непослух — чисту, дистильовану виконавчу вертикаль. У міру розширення Риму це поняття набуло космічного виміру, що базується на тріаді загального миру, концепції всесвітнього міста та торжестві розумної архітектури над ентропією.

Андрій Поцелуйко: Від громадянської республіки до варваризованої військової монархії: довга трансформація Риму

Історію Fall of the Roman Republic часто описують як загибель свободи і народження імперії, однак така формула занадто спрощує реальний процес. Рим не перейшов миттєво від «демократії» до диктатури. Насправді відбулася значно глибша і триваліша трансформація: поступовий перехід від громадянської олігархічної республіки до військово-монархічної системи, яка з часом дедалі більше втрачала власний громадянський характер і зрештою почала спиратися на армії, що значною мірою складалися вже не з римлян, а з варварських народів.

Республіканський Рим був специфічною політичною конструкцією. Формально верховна влада належала народу і сенату, магістратів обирали, а жодна людина не повинна була концентрувати владу надовго. Однак ця система не була демократією у сучасному сенсі. Реальна політична сила перебувала в руках вузького кола аристократичних родів, які конкурували між собою за посади, вплив і престиж. Римська республіка була радше громадянською аристократичною державою, де політична спільнота, військова служба і право на участь у державі були нерозривно пов’язані. Громадянин був одночасно і виборцем, і воїном, і частиною колективної римської res publica — «спільної справи».

Саме ця система дала Риму неймовірну силу. Республіка створила модель, у якій амбіції аристократії працювали на експансію держави. Сенатори прагнули слави, полководці — тріумфів, громадяни — землі та здобичі, а армія залишалася армією громадян. Але успіх республіки поступово почав руйнувати її власні основи. Безперервні завоювання створили величезні багатства, колосальну соціальну нерівність і новий масштаб військової влади. Полководці, які командували арміями роками далеко від Риму, почали ставати небезпечнішими за самі республіканські інститути.

Андрій Поцелуйко: Слов'яни між лісом і імперією

Історія людства часто писалася руками імперій. Вона здіймалася над землею у вигляді кам’яних мурів, тріумфальних арок, легіонів, що гуркотіли дорогами від Британії до Сирії, у вигляді законів, викарбуваних на мармурі, та владних голосів, що лунали із сенатів і палаців. Римська імперія стала символом величі цивілізації, могутності державної машини, дисципліни та організованого світу. 

Але десь далеко від її форумів і колон, серед темних лісів, річкових туманів і безмежних рівнин жили народи, які не будували амфітеатрів і не знали мармурових столиць, проте мали інший скарб — відчуття свободи, природної рівності й живого зв’язку зі світом. Давньослов’янські племена не залишили після себе таких величних споруд, як Рим, але вони залишили дещо не менш важливе — приклад життя, у якому людина ще не була остаточно підкорена державі.

Світ давніх слов’ян був світом громади. Не імператор, не далекі чиновники й не армії бюрократів визначали долю людини, а колективна воля роду й племені. У той час, коли Рим дедалі більше ставав вертикаллю влади, де наказ ішов згори вниз, слов’янські землі жили ритмом народних зборів, рад і спільного рішення. У цих громадах вільний чоловік мав право голосу не як милість правителя, а як природну частину свого існування. Його слово не губилося серед холодних стін сенату — воно звучало біля вогнища, серед таких самих людей, як і він сам. У цьому була особлива форма демократії — ще не записана законами, ще не оформлена філософами, але жива й справжня.

Римська імперія пишалася своїм правом, своїм порядком і своїми законами. Але за цією величчю стояла жорстка система нерівності. Мільйони рабів підтримували імперський добробут, працювали на латифундіях, будували дороги й міста, не маючи права навіть на власне життя. Давньослов’янський світ був біднішим, простішим, менш технологічним, але він не був побудований на такому масштабному поневоленні людини людиною. Полонені траплялися, війни були жорстокими, однак сама структура слов’янського суспільства не створила тотальної рабовласницької системи, подібної до римської. У цьому полягала глибока різниця двох цивілізацій: одна будувала могутність через централізований контроль і підкорення, інша — через взаємозалежність громади.

Андрій Сошніков: Вихід із вишневого садка: Українська імперія як єдиний вихід із «хутірського» тупика

Ми звикли думати про український «хутір» як про цитадель автентичності. Насправді ж, як тонко зауважував Євген Маланюк, хутір — це психологічна капітуляція. Це форма «малоросійського» існування, де нація добровільно погоджується на роль етнографічного додатку до чужої метрополії. Хутір-поліс — це клітка, обсаджена мальвами, де суб'єктність замінена вишиванковим карнавалом. Це «соціальна резиденція», яку нам дозволили займати, поки дорослі дядьки в Петербурзі чи Відні ділили континентальні ресурси.

Микола Хвильовий першим зрозумів, що вихід із цієї пастки лежить не у «виході з імперії», а у створенні своєї власної. Його гасло «Геть від Москви!» — це не втеча ображеного провінціала. Це виклик месіанського масштабу. Хвильовий пропонував «азіатський ренесанс» — ідею того, що Україна має стати інтелектуальним та культурним центром величезного східного простору. Ми не просто сусіди Європи, ми — її активний авангард, який приносить світло Логосу в хаотичні степи.

Для того, щоб ця культурна експансія мала хребет, потрібна географія. Юрій Липа у своїй «Чорноморській доктрині» креслить карту нашої майбутньої домінації. Україна — це не «край» (окраїна), а Вертикальна Вісь. Відмова від хуторянства означає перетворення Дніпра на головну артерію між Балтійським та Чорним морями. Це перетворення України на морську державу, яка тримає за горло всі транзитні шляхи Євразії. Це і є перехід від «поліса» до континентальної системи.

Але імперія не будується лише на книгах та картах. Михайло Колодзінський у своїй воєнній доктрині висловився гранично ясно: українство має «опанувати степи». Межі нації визначаються не лінгвістичними картами, а дальністю польоту наших ракет та волею наших солдатів. Колодзінський пропонував імперський волюнтаризм: замість того, щоб захищати паркан свого хутора, ми повинні впорядковувати простір навколо себе, диктуючи волю від Кавказу до Карпат.

Україна — це не затишний «хутір-поліс». Це вибухова сила, затиснута у вузькі рамки етнографічного проєкту. Наша справжня мета — не «вступ» кудись, а створення власної гравітаційної зони. Трансформація українства в євразійську модель — це визнання того, що ми є природною метрополією для всього навколишнього простору. 

Або ми станемо імперським центром, що організовує порядок, або назавжди залишимося персонажами сумної літератури про долю селянина під вишнею.

Подивіться на Пруссію. Що це було? Піщаний пустир на околиці цивілізації, населений суворими хуторянами. Але вони відмовилися від долі «етнографічного заповідника» Священної Римської імперії. Вони виховали в собі волю до прусського мілітаризму (що перегукується з візіями Колодзінського) і за століття перетворили свій «хутір» на центр германського світу. Пруссія не «вступала» в Німеччину, вона її з’їла і перезібрала під себе. Це і є шлях від локального поліса до континентальної моделі.

Або погляньте на Британію часів Єлизавети I. Острівний хутір, який тремтів перед іспанською наддержавою. Але вони прийняли доктрину океанічної експансії, схожу на «Чорноморську доктрину» Липи. Вони перестали бути «островом біля Європи» і стали центром світу, замкнувши на собі всі торгові шляхи.

Україна сьогодні перебуває в точці «прусського вибору». У нас є два шляхи:

Шлях Бельгії —  стати затишним, ситим хутором, який не має голосу в історії і сподівається, що великі гравці про нього не забудуть під час чергового переділу;

Шлях Риму —  усвідомити, що наш «азіатський ренесанс» (Хвильовий) — це не про культуру Сходу, а про нашу роль як цивілізатора Сходу. Рим теж починався як союзна федерація дрібних полісів, але вижив лише тоді, коли став експансивною системою, що поглинула навколишній хаос.

Українська трагедія в тому, що ми століттями намагалися запхати океанічну за масштабом націю у формат «садочку біля хати». Це все одно що намагатися тримати тигра в клітці для кролів. Як писав Маланюк, нам бракувало «державної структури» в головах.

Ми маємо зрозуміти: Україна — це не «місток» між Сходом і Заходом. Місток — це те, по чому ходять ногами. Ми — це суб'єкт, який контролює переправу. Наша євразійська модель — це не копіювання ординства, а створення «Київського порядку» на просторі, який зараз перебуває в стані розпаду. Це перетворення нашої «хуторянської» затятості на імперську дисципліну.

Павел Шехтман: Екатерина - императрица Украины?

О, придумал что отвечать россиянчегам на слова, что Екатерина основала Одессу и присоединила Крым.

- Ну верно, так Екатерина же была императрицей Украины.

- #$&*^%&???!!!

- А вы посмотрите, как писался ее титул например по-французски? "« impératrice et autocrate de toutes les Russies». Императрица всех Россий.  На латыни, кстати, тоже. Totuisque Rutheniae (всех Русей)

Почему всех Россий? Каких Россий? 

А просто титул не означал "император всей России", но " император Великой, Малой и Белой России"...

Екатерина была по титулу императрицей Малой России, великой княгиней Киевской, Черниговской и т.п. 

Так и что же следует из того, что украинская императрица присоединила Крым и основала украинские города?

----------

Catherine the Great was the Empress of Ukraine.

And just look at how her title was written in French, for example? "Imperator et autocrate de toutes les Russies." Empress of all the Russias. In Latin, too, by the way. Totuisque Rutheniae (of all the Russias).

Why all the Russias? Which Russias?

And the title simply didn't mean "Emperor of all Russia," but "Emperor of Great, Little, and White Russia"...

Catherine's titles included Empress of Little Russia, Grand Duchess of Kyiv, Chernigov, and so on.

So what does it mean that the Ukrainian Empress annexed Crimea and founded Ukrainian cities?

Праця вченого-фізика С. Рожкова "Динамика империй"

 В цьому році минає 30 років з часу публікації в Інституті фізики Академії наук України наукової праці вченого-фізика С. Рожкова "Динамика империй". Про існування цієї публікації практично ніхто не знає. А вона б мала бути саме у нас широко відомою, бо на основі строгого математичного доведення описує загибель московії.

Игорь Эйдман: Мы думали найти спасение от империи-государства в его культуре, но попали в ловушку

В ленте постят юмористический тест на имперскость. Смысл в том, что как бы не ответил на него россиянин, его все равно запишут в империалисты. 

Многим смешно. Мне нет. Недавно одна украинская активистка сказала мне, что каждый человек, выросший в России, в той или иной степени получил имперскую закваску. Я поначалу возмутился, а потом стал вспоминать своё детство босоногое и понял, что она права. Нас воспитывали империалистами и ксенофобами.

Десятилетиями россиянам внушали в школе, вещали из телевизора и радио, что другие народы "сплотила навеки" их "великая Русь", русские создали самую большую державу, они - старший брат других, а Россия - "щедрая душа" всех защищает и всем помогает. А из очередей, троллейбусов, курилок неслось другое, более откровенное: нацмены - зверьки, ч-ки, х-хлы оборзели, мы всех кормим и т.п. В Москве ещё свой был имперский пафос - гордитесь, что вы москвичи, жители столицы великой сверхдержавы, Киев или Тбилисси - это наша провинция.

Трудно было всё это проигнорировать, хотя бы в какой-то степени этим не отравиться. Вам удалось? Снимаю шляпу. Другие возят это имперское ксенофобство с собой по всему миру, адаптируя его под местные реалии: в Израиле, Германии, США. А мне всю жизнь, следуя завету классика, приходится его из себя буквально выдавливать.

Казалось бы, мне, как еврею, легче было защититься от имперского влияния. Я был в этой империи чужим и хотел из неё свалить уже тогда. 

Однако оказалось, что это не совсем так. Да, в империи евреи были изгоями. Но помимо государства существовала "великая русская культура и могучий русский язык". И здесь культурный еврей ощущал себя своим, был как рыба в воде. 

Мы думали найти спасение от империи-государства в его культуре, но попали в ловушку. Культура для нас стала оправданием империи.

В российском общественном сознании имперская культура - единственно великая, а культуры малых, "покоренных" народов - вторичны, второсортны. Это ощущение культурного превосходства семья и школа формирует с раннего детства.

Имперская культурная спесь и снобизм оказались не чужды и многим российским евреям, включая, например, великого Бродского. Русская культура вместе с английской, французской, немецкой, итальянской воспринималась частью "высшей культурной лиги". Было приятно ощущать принадлежность к ней, а не к каким-то "провинциальным". За культурной идентификацией, шла политическая принадлежность, империя в какой-то момент становилась "своей". Меня тоже не миновала чаша сия. 

Тест на имперскость может быть предельно короток и прост: родился и вырос в России? Значит был заражён в той или иной степени имперством. Осознал это? Тогда есть шанс на выздоровление. Не осознал? Значит и шанса нет.

Алексей Широпаев: Чем российство вековечней ассирийства? Всё – унылая, скрипучая сансара...

 Недавно был день рождения замечательного поэта Алексея Широпаева. И, кажется, он понемногу становится прежним - именно таким, которого мы знали (в том числе очно) и любили.

* * *
ПОДРАЖАНИЕ И. Бродскому

Если выпало в империи родиться,
А тем более – на стадии распада,
Вас научит независимости птица –
Ей цепляться за империю не надо.

Воспарите в одиночестве и силе!
Пусть безстрастная пустыня заметает
Кости высохшие римов и ассирий,
Стать кремлей и муравейники китаев.

Чем российство вековечней ассирийства?
Всё – унылая, скрипучая сансара.
Всё отмечено дыханьем василиска –
И казарма, и сияние квазара.

Пусть жрецы кадят и славят – ты не верь им.
Всяка тварь несовершенна и финальна.
Нерушимых и невянущих империй
Не бывает – эта истина банальна.

То ли время копошится, то ли черви.
Всё вершится без судьи и адвоката.
Ты ж пари в лимонном зареве вечернем,
Помня Солнце, что не ведает заката.

Если выпало в империи родиться,
А тем более – на стадии безсилья,
Надо радостно и мудро торопиться,
Обретая оперения и крылья.

Одиночество, свобода, пробужденье,
Грудь, избывшая сомнения и спазмы.
Посмотри, как растворяется в паденье,
Некой птичкою отсвечивая, паспорт.

Празднуй, хлебом невещественным питаясь,
И небесным виноградом запивая…
Тонет прошлое, со стоном наклоняясь,
И, как танкер одинокий, догорая.

Апрель 2023

Владимир Можегов: Мессианская война

Два мессианских проекта

Практически все философы Нового времени, начиная с просветителей, интерпретировали историю в безусловно прогрессистском духе: сегодня лучше чем вчера, завтра будет лучше чем сегодня. 

Время постмодерна, почти покончив с прогрессистскими иллюзиями, сбивчиво заговорило то о «конце истории», то о «столкновении цивилизаций», одновременно пугая обывателя различными версиями анти-утопий и пост-апокалипсисов. 

Однако, начиная смутно догадываться, что «просветители», обещавшие Светлое завтра, обвели его вокруг пальца, человек постмодерна не может уже и вернутся к стройным картинам Священной истории Средних веков: он слишком много узнал и уже почти во всём разуверился. Современный историк, если он хочет вернуть истории смысл (а, следовательно, и смысл существования современному человеку), должен увидеть отражение священной истории в зеркале истории политической; услышать биение сердца Священной истории в эмпирических тканях истории мировой. 

Таким будет и наш подход. Мы предлагаем посмотреть на историю как столкновение двух глобальных мессианских проектов, двух проектов священной истории, или, условно говоря, двух идей: римско-имперской и национально-иудейской. 

Начиная с III в. до н.э. два эти проекта формировались в тесном взаимодействии, чтобы к V-VI вв. н.э. кристаллизоваться уже в новом качестве в виде христианско-мессианского (далее, ХМП) и антихристианско-мессианского (далее, АМП) проектов. 

Что касается христианского мессианизма, то своё высшее воплощение ХМП находит при римских императорах Юстиниане и Ираклии (VI-VII вв.). Другую попытку реализовать христианскую мессианскую программу предпринимает христианский Запад в эпопее Крестовых Походов. Обе эти великие экспансии – сперва христианского Востока, а, затем, христианского Запада – кончаются крахом. Восток, уже в VII в. заливают орды исламских завоевателей, Запад начинают разрывать внутренние центробежные силы. 

Две эти великие неудачи подрывают силы христианского мира. На этом фоне всё большую силу начинает набирать альтернативная мессианская программа (АМП), которая с падением Константинополя (1453) и началом Реформации (1517), переходит в решающее наступление. Важными фазами реализации АМП становятся: Реформация, захват Европы ростовщическим капиталом, английская, французская, американская, русская революции, мировые войны XVII (Тридцатилетняя война), а затем ХХ века, послевоенное наступление антиимперских, антихристианских и антибелых идеологий: неолиберализм, культурмарксизм, неоконсерватизм, мультикультурализм и тд. 

Сегодня, когда антихристианский мессианский проект близок к своему завершению, его внимательное изучение становится как никогда более актуальным. 

Ярослав Золотарев: Россия никогда не была свободной, она сразу создавалась как империя

Само словосочетание "свободная Россия" в прокламациях самозванного правительства - полная ведь чушь. Россия никогда не была свободной, она сразу создавалась как империя, еще в той точке, когда Новгород раздавили и она была Московией.

Ведь в том-то и суть, что российский язык и культура - изобретение империи. Язык по заказу немки-императрицы Ломоносов смешал из болгарского и украинского, и думал, что такую смесь будут понимать во всей империи. Потом выяснилось, что не понимают, но как обычно всем плевать и язык просто навязали (остатки народных языков убивали до 1970-ых годов). 

На базе искусственного языка дворяне - то есть солдаты империи - написали стихи и повести (в основном переводы с французского, тоже империя в то время кстати). Все это несет исключительно нужные дворянам и чиновникам смыслы, тут сама культура придумана для подавления "русифицируемых", то есть полностью уничтожаемых народов. Тюрки и кавказцы за счет ислама героически сохраняли этничность, а православные народы империи - такие как сибиряки, поморы, казаки, новгородцы и так далее - полностью уничтожены.

Воевать за "свободную Россию" - это воевать за возрождение империи, которая в третий раз уже объявит себя свободной. 1917, 1991, 2022 - можем повторить!:)

Но ведь до абсурда дошло: бедный украинский народ имеет культуру и в состоянии противостоять путинизму, а все эти имели и деньги и власть - но не имели никакой этнической культуры - и Путину проиграли. 

И даже сейчас, когда очевидно, какой фактор важнее и какой фактор приводит к победе - и теперь они на крови и трупах украинцев собираются в третий раз наступать на те же грабли русификации.

Сделаю  ролик на ютуб "Русские, которых не было, нет, не будет, и не может быть". Там на фактах и цитатах покажу, что "русский народ" создан в 1905-1922 годах, причем ключевым моментом было решение Ленина-Сталина сделать Украину и Беларусь советскими республиками, а Дон и Сибирь понизить до областей (определялось исключительно событиями гражданской войны, когда Дон и Сибирь всенародно сопротивлялись большевизму).

До 1922 года слово "русские", конечно, было, но означало все время разное (минимум пять стадий значения этого слова можно проанализировать). Русских в современном смысле оно не означало никогда. "Российский язык" Ломоносова писался не для русских, относительно которых Ломоносов пишет, что единого языка у них нет, но он надеется, что они поймут его смесь болгарского с украинским.

То есть не было никакой 500-летней или там тысячелетней истории "русского народа". Было 500 лет империи, начиная со взятия Новгорода в 1478. Первоначально империя плевать хотела, какой там у нее народ. Когда начался европейский национализм, где-то с 18 века, империя народ сочиняла, но все время разный, последний раз она с "народами" разобралась в 1922, когда утвердила состав республик СССР. Никакой реальной этничности это не соответствует, а за этничность это выдается в целях обмана международного права.

Сходная ситуация в Китае, где "китайский язык" половина страны так и не выучила, то есть это система и надо описывать как отдельное явление, как имперскую идентичность. В КНР точно также "хань" не является этносом, никогда им не была, а язык "путунхуа" искусственно создан из  церковного (конфуцианского) и некоторых современных диалектов очень недавно, при Мао Цзе Дуне, там прямо можно проследить как русская имперская модель копируется, скорей всего сознательно.

Ярослав Золотарев: О понятиях этничность, национальность, культура и империя

Определения по национальному вопросу с американского учебника. Ну вот они империи не рассматривают, потому что они не наблюдаются на Западе, там только национальные государства. Поэтому прокомментирую дополнительно.

Три разных понятия, которые часто смешиваются:

1. Этничность: задается от рождения (возможна мультиэтничность). Является, таким образом, естественным и объективным фактором. С точки зрения психолингвистики, это основано на том факте, что самый первый язык усваивается в родной семье. И дальше на все остальные языки человек смотрит глазами своего самого первого языка. В языке есть бессознательно воспринимаемая языковая картина мира, но она тоже недостаточна для полного охвата реальности, поэтому на ее основе этнос создает какие-то "истории о себе", то есть нарративы. В принципе хороший пример, это Танах - нарративы еврейского народа. У других народов может быть не такие известные, но нарративы обязательно есть. Представления об особенностях собственного народа, его истории, месте в мире и так далее. Первичны концептуальные схемы в языке, они формируют мир как таковой. Нарратив формируется на основе этих схем, но тоже важен и неизбежен.

2. Национальность, или нация (в английском часто не отличается). Избыточное понятие, так как тождественно гражданству определенного государства. Собственно это то, что навязывается насильственно, политической ситуацией, и все с этим связанное - форма социального давления в интересах государственной бюрократии.

3. Культура - совокупность нарративов этноса на основе конкретного языка этноса. Национальное государство ассоциирует себя с культурой определенного этноса - вот в этой точке оно и демонстрирует, что его "политическая нация" подчиняется этнической. Так как "культура в нормальном состоянии ассоциируется с этничностью", как там ниже и написано.

Имперское государство имеет не этническую культуру, а общеимперскую. На общеимперском языке - например, русском или путунхуа в Китае. Она не принадлежит никакому народу, но принадлежит всему государству. Чтобы как-то согласовать с обычным пониманием, империи все свое население пытаются объявить одним этносом ("русскими" либо "китайцами"), и ассимилировать все оставшиеся этносы. Получается оторванная от реального происхождения человека система искусственно созданных государством концептов, цель которой, естественно, в том, чтобы превратить человека в раба государства. Поэтому свобода тут может заключаться только в деконструкции как имперского нарратива ("русской культуры"), так и псевдоэтноса ("русских"). Другого пути нет, так как иначе империя будет просто воспроизводиться. Сам этот псевдоэтнос - уже и есть империя, это ее нарратив, имитирующий этничность. Путинская "защита русскоязычных" яркий тому пример.

Государство может быть потенциально полиэтничным, но чтобы не превращаться в империю, обычно применяют механизм национальных автономий, как в Испании или резервации в США.

Андрей Шуман: Империя - это хорошо или плохо?

Империя - это хорошо или плохо?

Есть два базовых типа империи.

1. Римская империя. Её корни, кстати, ещё в Ур III. Именно в Ур III полагается верховенство закона одного на всех, но и самоуправление на местах. Это видно, например, по спискам судей. Помимо представителя царской династии ("смотрящий" из центра), есть представители местного губернатора, но и представители самой общины, причём большинство в судебном заседании - именно последние. Сетевой характер империи отлично проявился при Ахеменидах. Все то же. Смотрящие из центра, но при этом высокое самоуправление. Именно Ахемениды постановили составить единые списки (каноны) священных писаний подчинённых народов: Библия, Авеста, Веды, Книга мёртвых, Илиада и Одиссея. Это и создало эффект "Осевого времени". Видимость параллельного независимого развития, а на самом деле - итог общей империи, но с высоким местным самоуправлением. Вот это все реализовали в Римской империи. Местная автономия могла быть колоссальной - вплоть до титулов "царя" местных правителей с чеканкой своей монеты.

2. Китайская империя. Началось с Цинь. Главный лозунг - "Всё под небесами". Создание единого административного аппарата без какого либо самоуправления. Суд вершат чиновники. Среди судей нет и не может быть представителей общины. Судит само государство в целом. Если спорные вопросы - спор решают вышестоящие чиновники. Закон один на всех.

Когда в нынешней России говорят об империи, то это пустозвонство. Россия не империя. Суть империи - верховенство закона. И это либо по римскому образцу, либо китайскому. В России случилось следующее. В 1990е начался рэкет и создание разных групп организованной преступности. И одна из этих сетевых групп быстро сообразила, что захват политической власти создаст монополию на насилие. После захвата власти все другие ОПГ были уничтожены как возможные конкуренты. Весь крупный бизнес подмят или уничтожен. Это не построения империи. Это создание государства кочевников с желанием экспансии, но без каких-то законов, одних на всех. Из истории мы знаем, что такие государства могут захватить большие территории, но очень скоро распадаются и исчезают. Причины - отсутствие законов либо римского права, либо китайского.

Андрей Кураев: Закат империи

 И этот закат происходит именно потому, что очень захотелось быть империей.

Могильщиками как России, так и известной нам версии русского православия являются именно те, кто громко вопил о "нашем имперском величии". Расчесали, раззудили. Захотелось повторить.

И этот закат никак не зависит от того, где будут имперские танки через месяц. Да хоть подо Львовом или Краковом. Лавина пошла.

В частности - снято табу на пролитие русской армией русской* крови, табу на развязывание гражданской войны, табу на получение госнаград на открытое убийство братьев, табу на приглашению "татар" к кровавому соучастию в христианских внутренних разборках.

* русской - потому что в массовом сознании, а также порой и в массовой госпропаганде до сих пор "мы с украинцами -один народ".

Дмитрий Ольшанский: Ложное представление русских об "империи"

Постоянно приходится слышать сказки про так называемую "империю".

Про то, что есть, мол, на свете национальные государства - плохие, злые, неинтересные, а есть - или, во всяком случае, были - империи. Добрые, щедрые, большие, интернациональные, где тунгус и калмык (или индус и зулус) вместе создают светлое будущее.

Империя - как сказочный слон из детской книжки, и России надо быть таким слоном, да она им и является.

К сожалению, это нелепая фантазия.

Начать с того, что классические западные империи - это прежде всего национальные государства с очень четким, и даже очень жестким и недружелюбным этническим ядром. Эти империи - "нации плюс", а вовсе не какие-то мифические плавильные котлы, где все со всеми весело переваривались в одну склизкую жижу.

Так, Британская империя эпохи своего расцвета - это национальное государство англосаксов, окончательно сложенное в семнадцатом веке (при Елизавете - культурно, при Кромвеле - религиозно, после революции 1688 года - политически), которое произвело мировую экспансию. 

Но стандарт этого государства задавали - и управляли им столетиями - джентльмены известного происхождения и воспитания (фамильное поместье, Итон и Харроу, Оксбридж) и вероисповедания (Хай Черч), а все остальные - не то что далекие туземцы, а даже и белые христиане-ирландцы в их империи были - ну, как та осетрина из Булгакова, то, да не совсем то. Никуда их не пускали, иными словами. 

То же самое касается и Америки, и даже в еще большей степени. Америка тем более была империей этнического - или, если угодно, этнорелигиозного - господства васпов, и там даже Дизраэли никакого быть не могло. Первый президент, который не был бы англосаксом-протестантом или немцем-голландцем, возник у них, как известно, в 1960 году, да и то с большим скрипом, да и того быстро убили. Потом еще один раз - в 2008 году, теперь еще один католик - и, собственно, все. За все 250 лет.

Словом, настоящая империя - это и есть национальное государство, просто очень сильное и умеющее играть в гегемонию над другими. 

Но не Россия.

Едуард Юрченко: Українська імперія: реальність та необхідність